«Робінзон Крузо» Дефо у світлі біблійної тематики
Олег Шалата
Вічна книга людства — Біблія — більше двох з половиною тисячоліть бентежить людські серця, є порадницею і розрадницею кожному, хто її читає, але найголовніше — вона є наріжним каменям моралі та культури всієї європейської цивілізації. Безсмертний твір Дефо, а саме таку оцінку дав «Робінзонові Крузо» Тарас Шевченко, ось уже понад два з половиною століття привертає світову читацьку увагу і надихає письменників різних країн на продовження теми робінзонади, що здобула неймовірну популярність.
На жаль, українському читачеві було мало відомо про життя самого Дефо — дисентера-протестанта, суспільно-політичного діяча, священика і письменника. В зарубіжному літературознавстві тривалий час точилися дискусії щодо сюжетної генези «Робінзона Крузо», отож нині можна дещо підсумувати і дещо додати з практики українських досліджень цього твору.
Роман-алегорія одного із найталановитіших діячів Просвітительства Даніеля Дефо (1659-1731) якраз і був задуманий як прославлення Святого Письма. У більшості світових літератур історія про Робінзона набула статусу дидактичного твору для молоді саме завдяки притаманним її героєві високим релігійно-моральним якостям. На них вказали французький просвітник Ж.-Ж. Руссо у книзі «Еміль, або Про виховання» (1762), Т. Шевченко у повісті «Художник» (1856). Започаткована Кобзарем і продовжена у XX ст. вітчизняна рецепція «Робінзона Крузо» спричинилася до появи в Україні спершу переробок та адаптованих для дітей видань, а згодом і повних перекладів твору Дефо — таких, як у 30 рр. за редакціями В. Мисика та В. Державіна, О. Хатунцевої (1965), Є. Крижевича (1985).
Вже у найбільш ранній з відомих переробок, виданій у Львові священиком О. Авдиковським (1877), ясно помітне прагнення зберегти благочестиву побожність героя і тим самим — засадничий першозамисел автора. Сам Робінзон в останній частині трилогії каже читачеві: «Я, Робінзон Крузо, перебуваючи при здоровому глузді та чудовій пам’яті, Богу дякувати, дійсно... підтверджую, що ця історія, хоча й алегорична, але взята з життя і спрямована на загальнолюдське благо, початково задумана... з найсерйознішими цілями».
Отож, по-перше, Д. Дефо славить істини Святого Письма, по-друге, робить це на прикладі Робінзона, доля котрого відбиває біографію самого письменника, по-третє, — твір є багатоплановою алегорією на його епоху, історію Англії й світу загалом, символом торжества християнської моралі та ідей Просвітництва, а це — по-четверте, — постійно привертає до твору читача.
Наведемо важливий факт із біографії автора: молодого Дефо батьки готували у пресвітери, і він вивчав Закон Божий у найпрестижнішій протестантській академії Лондона. Читачеві твору вже на першій сторінці сповіщається, що батько призначив героя вивчати «закон», однак амбівалентність виразу Дефо, котрий має на увазі не лише юриспруденцію — закон людський, а й Святе Письмо, Закон Божий, утруднила переклад. Полісемантична варіативність різних перекладів цього місця засвідчує: «я назначался им (батьком. — О.Ш.) к судебной службе», «мій тато гадав зробити з мене адвоката», «хотів зробити з мене юриста», «мій батько... призначив мене вивчати право» і т.п. Образ Робінзонового батька — чітка алегорія, множина з трьома як мінімум підмножинами: батько героя — прообраз батька Дефо — символ Отця небесного. Батько пророчо застеріг Робінзона, що той зазнає гіркої недолі, коли пуститься в море проти його, батьківської, ради, — слова ті справджуються пізніше, коли здійснюється воля героєвого батька навчити сина «закону»: на безлюдному острові Робінзон досконало вивчає Святе Письмо і керується ним у всьому, сповненому пригод, подальшому житті. Робінзон стає високоморальною, свідомою вад і переваг свого характеру людиною після порятунку на острові, у чому вбачає милість Провидіння. Упродовж двадцяти восьми років самотини Робінзон знаходить у Біблії невичерпне джерело життєвої наснаги і тільки завдяки духовному зростанню в результаті читання Святого Письма зберігає людську мову і подобу, не гине в тяжких умовах. Таке свідоме «обіблійнення» історії моряка Крузо якісно відрізняє твір Дефо від широко відомої розповіді реального моряка-шотландця А. Селькірка, котрий, коли його підібрали з безлюдного острова, був уже по суті дикуном — відучився говорити, став точною копією Свіфтових йегу.
Д. Дефо не обійшовся у «Робінзоні Крузо» без аналогії з новозавітною притчею про блудного сина (цей біблійний сюжет безліч разів розроблявся у світовому мистецтві, відома й серія малюнків Т. ПІевченка, створена ним незадовго до повернення із заслання).
Українським читачам ще 1903 р., у передмові до свого неповного перекладу «Робінзона Крузо», К. Малицька вказувала, що Дефо цим твором підсумував шістдесят літ власного життя і започаткував новий літературний жанр, який сам і розробив романами наступного десятиріччя. Згідно задуму Дефо, про цю та інші новозавітні притчі Робінзон довідується значно пізніше, після своєї нерозважної молодості, і вживає в розповіді про свої пригоди як дидактизм, як своєрідний віховий знак на шляху особистого духовного прозрівання: «Приведіть теля відгодоване та заколіть, — будемо їсти й радіти... бо це син мій... був пропав і знайшовся» (Лк. 15:22-24).
Властиво, майже кожна затія чи вчинок Робінзона зумовлені Божим провидінням. Дефо віддзеркалює зростання самосвідомості й просвіти Робінзона від юності, коли герой «не мав не те щоб вільного часу, але навіть наміру заглянути в Біблію», і аж до підсумкових слів його оповіді про довголітнє пробування в пущі: «Можу сказати, що для мене, як для Іова, кінець був кращим від початку».
На самотині Робінзон тільки й може спілкуватися, що із Біблією, — можливо, т.зв. «Біблією короля Якова» (1611), хоча ранні англомовні переклади здійснювалися ще у ХІV-ХVІ ст. (Дж. Уїкліф, У. Тиндейл та ін.). Інколи герой так захоплюється, що забуває про власні біди. Таким бачимо Робінзона Крузо на малюнку Тараса Шевченка, створеному «в степу безкраїм за Уралом» у 1856 році: напівнагий Робінзон розмірковує над пожовтілими сторінками Святого Письма.
Дефо виявив чудову обізнаність з давньою агіографією та апокрифічною християнською літературою, відомою варіативно у кожній країні Європи. Ініціатор українських перекладів «Робінзона Крузо» Михайло Драгоманов так міг би роз’яснити читачеві раптовий переляк героя Дефо при вигляді сліду від ступні на прибережнім піску: «Коли Бог сотворив чоловіка, Демон із противенства сотворив вовка, та не міг дати йому життя. Бог, аби покарати його за бунт, казав вовкови з’їсти свого творця, але вовк устиг з’їсти лиш одну його ногу. Ось чому забобонні люди представляють собі чорта кривим, лише з одною ногою». Досліджуючи духовний роман і християнські легенди у слов’ян та інших народів, М. Драгоманов та І. Франко не раз посилалися на їх давньоанглійські варіанти ще з ХІ-ХІІ ст., — це тим природніше, що їх мав знати такий ерудит-історик, як Дефо. Ймовірно, що, описуючи битву з вовками десь у Франції, Дефо так інакомовно натякав на лихозвісне середньовічне католицтво у Франції, чиїми руками тогочасний Рим хотів звоювати Англію.
Пригоди Робінзона Крузо тому й чудні та незвичайні, що ілюструють життєвість біблійних писань на прикладі героєвої долі, а за долею Робінзона проглядається життя самого Дефо. Прочитавши історію про Крузо, Вальтер Скотт 8 травня 1827 року занотував у щоденнику: «Його великою перевагою є сила правдоподібності». А, може, незмінна любов різновікових читачів до Робінзона якраз і криється в тім, що історія Робінзонового життя так схожа на святу правду? «Якось уранці, бувши дуже засмученим, я розкрив Біблію на таких словах: «так буду з тобою, не залишу тебе й не покину тебе» (Єг. 1:5. — О.Ш.) і відразу ж догадався, що ці слова призначалися мені», — довірливо оповідає Робінзон.
Л-ра: Слово і час. – 1997. – № 5-6. – С. 52-55.
Твори
Критика
