Децім Юній Ювенал про становище рабів у Римі
В. М. Волощук
Картина римського суспільства часів імперії, що в усій своїй разючій реальності вирисовується перед читачем сатир Ювенала, була б неповною, коли б ми не взяли до уваги і не проаналізували одного з її важливих аспектів — зображення становища рабів.
У часи імперії рабовласництво залишилось основою господарського життя; Раби, хоча купівля їх на той час помітно скоротилась, ще визначали характер виробництва. «Рабовласники вважали рабів своєю власністю, закон зміцнював цей погляд і розглядав рабів як річ, що цілком перебуває у володінні рабовласника». Раба можна було продати, позичити, подарувати, вбити.
Внаслідок зменшення кількості купованих рабів більшого значення набували так звані vernae (раби, які з дитинства були власністю хазяїна). Якщо в часи республіки третину всієї кількості рабів становили «домашні» раби, то в період імперії — куповані. Зміни як соціальних умов, так і співвідношення між купованими і «домашніми» рабами, зумовили певне пом’якшення у ставленні до рабів, що відбилось у Римському законодавстві. Так, згідно з законом часів правління імператора Клавдія (41-54 рр. н. е.) хворі або цілком виснажені раби, яких рабовласники виселяли на острів Ескулапа, вважались вільними, а якщо власник вважав за краще вбити їх, ніж виселити, то він підлягав звинуваченню в убивстві [21, Div. Claud. XXV, 2]. Імператор Адріан (117-138 рр. н. е.) навіть видав закон, який забороняв вбивати рабів. До певної міри, як бачимо, право власності над рабом було обмежене. Антонін Пій (138-161 рр. н. е.), наприклад, відповідним законом проголосив, що на того, хто без всякої причини вб’є свого раба, лягає така ж відповідальність, як і на того, хто вбив чужого раба. Траплялись навіть такі випадки, коли рабовласники карались законом за жорстоке ставлення до своїх рабів. Так, імператор Адріан покарав п’ятирічним вигнанням якусь матрону Умбру за те, що вона карала своїх рабинь навіть за найменші провини. У цих заходах перш за все відчуваються спроби якось запобігти грізному процесу — розкладу рабовласницького суспільства, симптомами якого були занепад сільськогосподарського виробництва та небачений моральний розклад заможних римлян.
Зрозуміло, що й автори всіх жанрів античної літератури (крім байки), завжди дивились на рабів звисока. Незалежно від того, чи вони ненавиділи рабів і ставилися до них з презирством, чи співчували їм, усі вони розглядали їх як річ (res mancipi). Античний «гуманізм» у кращому випадку визнавав у рабів людські якості, вважав їх, за влучним виразом Бемера, «також людьми».
Такий стан речей не міг залишитися поза увагою видатного сатирика Деціма Юнія Ювенала, який з притаманною йому гостротою викривав пороки своїх сучасників. Ювенала цікавили насамперед відносини між різними верствами римського суспільства. Досить згадати хоча б, з якою художньою силою розкриває Ювенал стосунки між патронами і клієнтами, що, колись освячені традицією, стали зразком цинізму й лицемірства. Не меншу спостережливість виявляє він і в зображенні становища рабів, згадки про яких є в різних його сатирах.
Недаремно так часто звертаються до творів Ювенала історики, досліджуючи рабовласництво в стародавньому Римі. І все ж детального аналізу становища рабів, зображеного у творах Ювенала, немає ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. Літературознавець П. Лабріолль пояснює важкі умови життя рабів деспотичністю їхніх хазяїв, а Дж. Хайхет оминає цю тему, більше того, він зовсім не бере до уваги соціальну спрямованість критики поета, а виняткову гостроту його сатир пояснює особистими рисами характеру сатирика. А. Серафіні, називаючи Ювенала «адвокатом бідних і поневолених», згадує, щоправда, без аналізу соціальних причин, про тяжке становище рабів і справедливо зауважує, що захист Ювеналом бідних не містить жодного риторичного або умовного елемента. Про ставлення Ювенала до бідних він пише: «У Ювенала ця любов походить із суті його життя... Його сатира йде шумними вулицями Субури, щоб там знайти, пізнати і захистити бідних людей». Інший буржуазний дослідник творчості Ювенала У. Кнохе жодним словом не обмовився про становище рабів.
Саме у ставленні до рабів виявляється, на нашу думку, нелюдська жорстокість римських рабовласників, породжена глибоким моральним занепадом, всього суспільства. Ювенал часто бачить цей холодний деспотизм, це хоробливе прагнення крові і споглядання чужих мук, особливо коли виводить постаті жінок-рабовласниць. Так, у VI сатирі тричі звертається Ювенал до теми рабів і в усіх трьох місцях виступає бездушна рабовласниця, для якої катування раба є хвилинною насолодою.
З уривків, що стосуються цього питання, мабуть, найбільш вражають своєю правдивістю і художньою силою ті вірші VI. сатири, в яких самовпевнена рабовласниця вимагає смерті раба:
Раб цей на хрест хай іде! — А чим заслужив він такої Кари? Хто свідчення дасть? Хто доносить? Послухай: якщо вже Слати людину на смерть, то хоч добре все зважити треба: Ти збожеволів! Чи ж раб — це людина? Хай він не винен — Хочу того, так велю. Нема доказів? — Є моя воля!
Годі було б стисліше і правдивіше передати всю душевну вбогість, самодурство і садизм римської вельможі, ніж це зробив Ювенал в останнім вірші цього уривка: hoc volo, sic iubeo, sit prò ratione voluntas. He дивно, що саме цей вірш — один з найвідоміших його крилатих виразів.
У VI сатирі знаходимо й опис катування раба. І знову ж при цьому присутня рабовласниця. Кривава розправа нітрохи не зворушує її:
Прут поламали на тому, цей — кров’ю стікає від різок,
Інший — від нагаїв (на рік дехто ката наймає).
Б’ють, що є сили раба; вона ж... лице собі маже
Й слухає подругу чи розглядає золочений одяг.
Б’ють — проглядає вона поперечні рядки рахівниці,
Б’ють — поки, врешті, катам, що втомились, не крикне хазяйка:
«Гетьте!» — побачивши вже, що скінчилась та люта розправа [13, VI, 479-485].
А ось ще одна з «домашніх» рабинь, Псека, про яку згадує Ювенал у цій же сатирі. Вона з тих рабинь, які повинні були дбати про зачіску своєї володарки (ornatrix). її життя, як це змальовує Ювенал, аж ніяк не завидне: через один неслухняний волосок у зачісці повелительки її чекає покарання. Але навіть і тоді, коли зачіска бездоганна, Псека не може бути в безпеці: просто поганий настрій хазяйки може спричинити покарання нещасної рабині:
— «Чом вистає оцей кучер?» — І тут же. ремінь карає
Цю вину волоска у зачісці тій ненадійній.
В чім же тут Пееки недогляд? Чи, може, дівчина винна
В тому, що ніс твій тобі не сподобавсь... [13, VI, 492-495].
Цікаво, що подібна ситуація є в одній із епіграм Марціала: глянувши в дзеркало і помітивши, що у зачісці один локон не так лежить, Лалага тут же цим дзеркалом жорстоко б’є рабиню, яка причісувала її [16, Epigram. II, 66, 1-4].
Овідій — тонкий знавець життя і, добре обізнаний з правилами доброго тону, — радить жінкам, яких він навчає Ars amatoria, не знущатись з своїх ornatrix [17. Ars amator. Ili, 239-242].
У І сатирі, розповідаючи про гру в кості, що набрала нечуваного розмаху і зухвалості (бо вимагає вже не гаманця, а цілої скрині грошей), Ювенал знову згадує про рабів. Хазяїн, що в запалі втрачає здоровий глузд, пускає в гру сто тисяч сестерціїв, але рабу, що тремтить від холоду, не дає жодної монети:
...ну а коли ще Гра мала розмах такий? На дошку ставлять сьогодні Не гаманець — цілу скриню, тоді лиш до гри приступають.
Що за бої там ідуть, де скарбник — як той зброєносець,
Ти б надивитись не зміг! Бо й справді, чи є більший безум?
Втратити зразу сто тисяч сестерціїв, унції ж навіть
Не відпустити на одяг рабові, що геть замерзає [13, І, 87-93].
У цьому Ювенал бачить вершину божевілля. Але тільки вбогим, як зауважує в іншому місці сатирик, соромно грати в кості й лихословити, коли ж цим займається багач, то всі «мають його за веселого й спритного» [ІЗ, XI, 176-178].
Жалюгідне становище рабів Ювенал часто ставить у залежність і від такого поширеного пороку людини, як скупість [12, Sat. І, 61-113; II, 3, 83-178].
Сам голодує скупий і рабам вимучує шлунки
Не відповідною мірою в їжі. Такий не дозволить,
Щоб змарнувався черствої хлібини пліснявий кусень.
Звик він трястись над недоїдком всяким, хай і вчорашнім.
Навіть у вересень, місяць жаркий він боби зберігає
Аж до обіду наступного; залишок риби дешевий
Він відкладає, ще й помітить, чи кусничок сала гнилого.
Навіть стеблинки порею, нарізавши, він перелічить.
Словом, все те, чого б їсти й жебрак із моста не наваживсь [13, XIV, 126-134].
У XIV сатирі знаходимо сценку, що дає нам уявлення про повсякденне життя рабів у домі свого повелителя. Господар чекає гостей, і раби, які повинні все прибрати, вичистити, не оминувши й найменшої дрібнички, не мають й хвилинки спокою: над ними «шаліє голос хазяїна з загрозливо піднятим бичем», готовим кожної миті опуститись на голову того чи іншого з рабів. Але все це, як зауважує Ювенал, він робить лише для гостей, зовсім не дбаючи про те, щоб дім його завжди був чистим і не заплямованим негідними вчинками і щоб таким міг бачити цей дім його власний син, а не лише гості [13, XIV, 59-70]. Але яке виховання може отримати син у домі, де «втішаються змахами бичів і насолоджуються їхнім свистом, наче співом Сирен, де батько щасливий тоді, коли найманий кат розпеченим залізом таврує раба за те, що пропало якесь полотно?» [13, XIV, 18-24]. Чи може такий батько прищепити синові поблажливість до незначних провин, хоча він навчає його, що «душі й тіла рабів складаються з такої ж речовини і з таких же елементів, що й їхніх хазяїв?» [13, XIV, 16-18]. У цьому бачить Ювенал причину жорстокості, яку переймають діти від батьків, а згодом — передають і своїм дітям.
У деяких уривках Ювенал з великою симпатією говорить про рабів:
Світлий погляд в раба і щирий характер; такими б
Варто бути і тим, які пурпур вогненний вдягають [13, XI, 154-155],
на відміну від історика Таціта, для якого простий народ завжди «підла голота» (plebs sordida, deterrimi servorum) [22, Ann. XIV, 14; XV, 36; 23, Hist. І, 4,; І, 32; І, 72; 1, 80; І, 89], наділена всіма можливими пороками.
Проте раб у Ювенала не завжди зацькований страждальник, цілком позбавлений почуття власної гідності. В окремих випадках життя «домашніх» рабів складається цілком інакше, ніж ми бачили досі. Деякі з них чи то з ласки хазяїна, чи з ного примхи мають можливість вести майже розкішний, порівняно з іншими рабами, спосіб життя; такі раби можуть дозволити собі погордливий вираз обличчя (maxima quaeque domus servis est piena superbis) [13, V, 56-68] і навіть перехоплювати подачки, що призначались клієнтам [13, III, 189]. Але навіть і такі раби не завжди пасивні: деякі з них не пропускають жодної нагоди, щоб помститися своєму повелителю. Один із способів такої помсти — це розголошення всіх таємниць рабовласника, адже раб знає все те, що відбувається в домі. Ювенал з тонкою, але в’їдливою іронією говорить, що треба жити чесно, щоб можна було не зважати на язик раба (nunc lingua mali pars pessima servi):
Чесно слід жити. Ha те e чимало причин; серед них же
Ця найважливіша: чесний, ти зможеш собі зневажати
Злі язики говірливих рабів. Бережися, щоб чуткам
Ти ще й ваги не додав, бо язик — це найгірша частина Злого раба... [13, IX, 118-121].
А чесним життям мало хто з римських вельмож міг похвалитися. І от, незважаючи на всі намагання хазяїна приховати все те, що не призначається для чужих вух і очей, в найкоротший час розголошується: і правда, і плітки — раб не скпиться й на брехню [13, IX, 102-116].
Тут, очевидно, Ювенал у повній мірі йшов за традицією. Згадаймо хоча б комедії Плавта чи Теренція, де раби часто здатні на всілякі вигадки й дотепи. Щоправда, у часи Тіберія і Доміціана раб міг дошкулити хазяїнові не лише розголошенням його інтимних справ: іноді внаслідок доносів рабів було під загрозою й саме життя, а не лише репутація хазяїна. Часто раби втікали від рабовласників і посягали на їхнє життя [13, VIII, 173-175]. Про це нерідко згадують різні автори, наприклад, Пліній Молодший у листі до Ацілія пише про те, що раби вбили гордого й жорстокого Ларція Македона [18, Epist, IX, 21]. Такий випадок, очевидно, не був поодиноким. Сенека зауважує, що над рабовласником «кожний раб має право життя і смерті» і не випадково підкреслює: «Наша ж зухвалість перейшла у прислів’я: скільки рабів, стільки ворогів» (totidem hostes esse quot servos) [19, lib, V, epist. VI (47)].
Такими у загальних рисах постають перед нами раби в сатирах Ювенала. Видатний сатирик виступив як щирий виразник і захисник їхніх інтересів. Він перший у римській літературі піддав привілейовані верхи Риму відвертій тенденційній і сильній соціально-політичній критиці. Слід, однак, зазначити, що співчутливе ставлення Ювенала до рабів мало об’єктивну мету — зміцнення рабовласництва.
Рабовласники на ті часи вже почали розуміти, що застосування грубого насильства не може дати плідних результатів. Рабів почали використовувати більш раціонально: багатьох відпускали на оброк, надаючи їм пекулій (земельний участок чи майстерню). У сільському господарстві почався перехід до нових форм експлуатації — все більшого поширення набував колонат. Колони (раби, які одержали землю) «були попередниками середньовічних кріпаків».
Отже, у кінці II століття н. е. «золотий вік» Римської рабовласницької імперії явно підходив до кінця, і з’явились уже перші симптоми глибокої соціально-економічної кризи, яка пізніше призвела до повного краху не тільки Римської імперії, а й усього рабовласницького ладу.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1976. – Вип. 43. – С. 99-106.
Твори
Критика
