Децім Юній Ювенал. Сатира IV
Ще за тих днів, як останній із Флавіїв мучив нещадно
Світ напівмертвий і Рим угинався під лисим Нероном,-
Перед Венериним храмом, у давній Анконі дорійській,
Камбала десь величезна в рибальські потрапила сіті.
Диво не видане там,- бо ж рибина була чи не більша,
Ніж меотійські, що, кригою вкриті, зимують у морі,
А як проміння весняне той лід поламає, пливуть до Босфору,
Від нерухомості ситі і мляві від довгих морозів.
Мудрий рибалка призначив диковину ту в подарунок
Первосвященику. Справді: чи зважився б хто продавати
Чи купувати таку дивину, коли скрізь понад морем
Повно підглядачів та шпигунів: у кущах надбережних
Позасідавши, побачать, і ну безборонного шарпать;
Скажуть, що камбала та - то, напевне, втікачка зухвала,
І годувалася досі по сажалках рибних владики,
І, безперечно, повинна до давнього пана вернутись,
« Бо ж,- коли віри поймеш ти Пальфурію чи Арміллату -
Все, що спіймається в морі найкраще або найдорожче,
Цезарській має належать казні. «Що ж робить? Дарувати...
Бо заберуть все одно». Вже миналася осінь смертельна
І відступала дорогу морозам; пропасниця люта
Не докучала недужим; вітри сніговійні зривались...
От перед ним і озера, де давня зруйнована Альба,
Що береже той троянський огонь і вшановує Весту;
Натовп сенаторський тут заступає дорогу рибалці.
Навстіж розчинено двері, і рибу вперед пропускають:
Те, що до хліба,- вперед, а батьки залишаються ззаду.
Перед Атрідом піценець таке промовляє: «Прийняти
Зволь оцю рибу, занадто велику для кухонь приватних;
Свято вчини нам і шлунок мерщій приготуй для поживи,
Камбалу з'їж, що до віку твого дожила, дивоглядна,
В сіті сама напросилась»... Здається, прозоро? А в того,
Мовби у півня, і гребінь піднявся. Чому не повірять
Владарі та богорівні, як їм говорити облесно?
Тільки... Немає рибині тій блюда... І владар скликає
Всіх найзначніших вельмож (те ненависне кодло) на раду.
Блідість у них на обличчі, ознака високої ласки -
Дружби тирана. На голос посланця: «Скоріш прибувайте,
Вже засідає!» - найперший Пегаз за плаща ухопився,
Що в приголомшенім місті за старосту став віднедавна.
Чи ж бо й справді тоді був префект? Найкращий з префектів,
Добрий правник і доглядач закону, Пегаз і в нестерпні
Роки тиранства гадав, що законів додержувать треба,
Хоч би закони були і беззбройні. І Крісп надіходить,
Милий дідок, красномовства ласкавого, тихої вдачі; [268]
Хто б був порадником кращим владиці морів, суходолів
Та незчисленних народів, коли б тій Чумі та Нещастю
Можна було говорити по совісті й повставати
Проти неситої люті? Та що тут тиранові скажеш,
Як у розмову про спеку та дощ, про тумани весняні
Кожного з ближчих людей спіткати могла небезпека?
Так і не важився він проти течії там керувати;
Та й громадянином, певно, не був, щоби, думку подавши,
Твердо устояти в ній і за правду життям наложити,
Так і дожив він до восьмого - тихо та мирно - десятка
І при такому дворі зоставався живий і здоровий.
З ним увійшов і найближчий літами до нього Аціллій
З сином, що потім безвинно дочасною смертю загинув
Від розбишацьких мечів, що послав йому Цезар. По правді,
Старість тоді для вельможних осіб видавалася чудом.
Краще вже бути найменшим в родині безрідних гігантів.
Не помогло бідоласі, що голий, немов гладіатор.
Проти ведмедів нумідських ставав на арені альбанській...
Патриціанські підходи - кого вони нині обдурять?
Хто б здивувався тепер божевіллю уданому, Бруте?
Тільки колишніх царів бородатих так можна дурити...
Далі з'являється Рубрій, на вигляд сумний, худорлявий,
Винний у злочині давнім, укритім, і все ж безсоромний,
Підлий нахаба, ще гірший за того, що шкрябав сатири,
От і Монтанове пузо, від сала важке, нерухоме;
От і Кріспін, многоцінним амомом напахчений зрана,-
Стало б бальзаму на двох мертвяків,- і Помпей кровожерний,
Що від Кріспіна лютіший, що й шепотом міг задушити.
От і вояка, що тіло плекав на поталу дакійським шулікам,
Фуск, що про подвиги мріяв на віллі своїй мармуровій,
І Веєнтон обережний із вісником смерті Катуллом,
Що розпалявся жагою, хоч сам і не бачив від кого,-
Навіть для тої пори надзвичайна і хижа потвора.
Був він сліпий, той облесник жорстокий, мов старець із мосту,
Вартий того, щоб стоять поблизу колісниць ариційських
І посилать поцілунки колясі, що вже віддалялась.
Камбалі цей дивувався найдужче... Звернувшися вліво,
Він теревенив без краю, а риба лежала праворуч.
Так вихваляв, і не бачивши, він кілікійця і пегми,
Що підіймають людей із арени геть-геть під велярій.
Не поступився йому й Веєнтон, і - запеклий фанатик,
Ткнутий Беллони жалом,- говорив: «Ось прикмета надійна
Про перемогу нову, про славетні тріумфи майбутні.
Цар тут якийсь попаде у полон або з колісниці
Звалиться бритт Арвіраг,- бо ж рибина оця іноземна.
Бачиш ці пера - то ніби якісь палісади»... Ще трохи -
І розповів би Фабрицій літа і походження риби. [269]
«Що ж ти гадаєш? - питається Цезар.- Порізавши, смажить?»
«Ні, то б нечестя було». А Монтан докидає: «Потрібно
Форму зробити тонку і велику для цілої риби,
А для роботи такої нового знайти Прометея,
Глину і круг йому дати мерщій і надалі держати,
Цезарю, в домі твоїм двірських гончарів щонайкращих».
Так і ухвалено. Думка була таки гідна промовця,
Знав він давніші розкоші двірські і Неронові учти
Аж до опівночі, й другу неситість, коли від фалерну
Кров клекотіла. Ніхто у ті роки не вмів попоїсти
Так, як Монтан, і ніхто не вгадав би, як він, скуштувавши,
Звідки привезено устрицю - чи від Цірцейського рогу,
Чи від лукрінського берега, чи від Рутупій британських,-
Може, накинувши оком, сказати, де спіймано рибу.
З тим і скінчили нараду; дозволено вийти вельможам,
Що до альбанського табору викликав вождь знаменитий
(Ще й поспішати примусив, украй приголомшених), ніби
Мав доповісти про хаттів та диких сікамбрів; немовби
Вісті тривожні, лихі із найдальших земель прикордонних
Із бистрокрилим листом прилетіли і ждуть розв'язання.
Краще, проте, марнував би він час на подібні забави,
Аніж творив ті розправи шалені, що в Римі забрали
Стільки найкращих людей, забрали без кари, без помсти,
Згинув він тільки тоді, як баришникам став небезпечний,
Вбили його крамарі, а не Ламіїв кров благородна.
Переклав М. Зеров
Твори
Критика
