Децім Юній Ювенал. Сатира І
Довго ще бути мені слухачем? Коли ж відомщу я
Корду охриплому, ледве живий від його «Тесеїди»?
Доки безкарно мені той елегії буде читати,
Інший - тогати? Спливе цілий день од світанку й до ночі
За безконечним «Телефом», чи то за «Орестом», що густо
В книзі товстенній засіяв рядочками кожну сторінку.
Дому свого так не знає ніхто, як я нині знаю
Марсовий гай чи печеру Вулкана край скелі Еола.
Що поробляють вітри, які тіні Еак там карає,
Звідки вивозять украдене руно, що золотом сяє;
Як ясенами могутніми Моніх жбурляє в лапітів.
Ось про що гомонять платани Фронтона й хисткий вже
Мармур і навіть колони, потріскані від декламацій.
Так виявляють свій хист невідомі й відомі поети.
Так ото й ми забирали з-під ременя руку, самі ж бо
Радили Суллі, щоб спав без турбот як приватна особа;
Вже ж, коли стільки поетів кругом - терпеливість тут зайва,
Смішно щадити й папір, бо ж і так, нетривкий, він зотліє.
Ну, а чому полюбив я те поле, що ним, було, вправно [257]
Гнав своїх коней баских вихованець Аврунки - Луцілій,
Виясню тут, якщо слухати маєте час і бажання.
Хто б тут сатир не писав, коли євнух весілля справляє,
Мевія, груди свої оголивши, у бік кабанові
Списа встромляє, коли за патриціїв нині береться
Той, хто голив мені, хлопцеві, бороду вже жорсткувату.
Інший он, раб із Канопа, з-над Нілу пройдисвіт, Кріспін той,
Вправно плечем ворухнув і свій плащ пурпуровий тирійський
Все поправляє й на пальці пітнім вертить золотий свій
Перстень, немовби в жару він занадто обтяжував руку.
Важко сатир не писать: хто б настільки міг бути байдужим
До зіпсуття в нашім Римі, настільки залізним, щоб гнівом
Не спалахнуть, коли стріне Матона, юриста, що в ношах
Ледь помістивсь, а за ним - на найближчого друга донощик;
Так він і ловить ті крихти усі, що лишились від краху
Знатних людей; його Масса боїться, його задобряють
Кар і тремтливий Латин, підсилаючи на ніч Тімелу.
Тут тебе з шляху зметуть усі ті, хто отримує спадок
Протягом ночі, хай знає, яким є найкращий сьогодні
Шлях, що веде до зірок, - піддобритись багатій бабусі:
Вже Прокулей має унційку; аж одинадцять у Гілла, -
В кожного плата така, на яку, як мужчина, спромігся.
Хай бере плату й за кров - і хай блідне, мов той, хто босоніж
Раптом на люту змію наступив, чи промовець, що мусить
Мову врочисту вести при вівтарі лугудунськім.
Що там казати про те, як печінка, палаючи гнівом,
Сохне, коли через людні місця проривається з почтом
Той, хто хлопча обікрав, зіпсувавши, кого надаремно
Суд наш оскаржив: яка ж то ганьба при наявності грошей?
Марій-вигнанець вже зранку годить собі - п'є, веселиться,
Хоч і богів прогнівив: переможна провінція - стогне.
Може, таке я негідним назву венусійської лампи,
Чи за таке не візьмусь? Може, є десь важливіші справи?
Може, Геракл - Діомед? Може, грішний рев Лабіринта?
Може, крилатий Дедал чи Ікар, що загинув у морі?
Звідник майно у розпусника взяв, як не має дружина
Права на спадок, отож і навчивсь він дивитись у стелю
Й прямо над келихом носом своїм невсипущим хропіти.
Он на когорту націливсь, неначе б і мав на це право
Той, хто майно на конюшні протринькав, хто спадок родинний
З вітром пустив, коли повозом мчав по дорозі Фламінській,
Наче той Автомедонт молодий, бо ж і кіньми він правив
Сам, щоб одіта в лацерну дівиця його оцінила.
Як тут сатир не писати відразу ж на тім роздоріжжі,
Де вже аж шість носіїв, похиливши натруджені шиї,
Носять сьогодні в усіх на виду, на відкритому кріслі
Мужа, що мляво, мов сам Меценат, у тім кріслі розсівся. [258]
Підпис його - на численних підробках; волога печатка -
На заповітах; ось тим і зажив собі слави й багатства.
Там ось матрона вельможна, готова для мужа в каленське
Ніжне вино підмішати смертельну отруту із жаби.
Краще вона, ніж Лукуста, жінок, необізнаних в тому,
Вчить, ще й на славу собі, як зчорнілих мужів хоронити.
Хочеш прославить себе? Тоді слід спромогтися на вчинок,
Гідний Пар і тюрми; ну а чесність - хоч в славі, та в скруті.
Лиш через злочини можна дійти до садів та палаців,
Страв та старого начиння із срібла та кухлів з козлами.
Всякому сон зіпсує скупої невістки спокусник,
Наскрізь зіпсуті жінки та розпусник у тозі хлоп'ячій.
Хай в тебе хисту нема - так з обурення визріють вірші,
Без особливих зусиль - чи це мій вірш, чи то Клувієна.
Ще від потопу, коли під дощами моря розлилися
Й Девкаліон із судном опинивсь на горі й про майбутню
Долю питав і під подихом камені зм'яклі зігрілись,
І показала мужам дівчат оголених Пірра,-
Вчинки всілякі людські - побажання, страхи, насолоди,
Радощі, чвари та гнів,- все це начинка добра для книги.
Ну, а коли ще ряснів так порок? Коли ще захланність
Пазуху ширила так, і коли на таку аж зухвалість
Гра спромогтися могла, бо ж сьогодні, щоб грати у кості,
Не з гаманцями ідуть - цілу скриню вже ставлять на дошку.
Що за бої там ідуть, де скарбник - як той зброєносець.
Чи не найбільший це шал - сто тисяч сестерцій так от
З вітром пустить і лишити раба на морозі півголим?
Хто з наших предків колись стільки вілл вибудовував, хто з них
Сім різних страв за обідом з'їдав? А тепер на порозі
Ставлять подачку,- поживу юрбі, яка в тоги зодіта.
Перше, ніж візьмеш - заглянуть в обличчя тобі: чи подачку
Ти під іменням чужим, замість іншого, взять не наміривсь.
Ну, а впізнали - отримуй; окличник послушно скликає
Навіть потомків троян, бо й вони оббивають поріг той
Разом із нами. «Ось претору дай, а це ось - трибуну».
Вільновідпущеник - перший, однак: «Я ще з ночі тут, - каже, -
То ж не боятимусь я й збережу своє місце, хоч родом
Я з-під Євфрату, й у вухах моїх (що тут критись?) - жіночі
Видно дірки, та за те чотириста тисяч прибутку
П'ять крамниць моїх дасть. І навіщо мені той широкий
Пурпур, якщо на полях лаврентійських Корвін випасає
Наймане стадо овець, а в мене маєтностей більше,
Ніж у Палланта й Ліціна? Хай живуть терпеливо трибуни,
Верх нехай гроші беруть. Уступать не повинен нікому
В шані священній, хто в Рим лиш учора прибув, хоч і ноги
Білим намазані мав, - якщо гроші найвища в нас святість.
Згубні ті гроші, щоправда, сьогодні не мають ще місця [259]
В храмах; жертовників їм не будуємо ще й не шануєм
їх, як шануємо Вірність і Мир, і Чесноти, й Звитягу,
Й згоду, що дзьобом калатає нам із гнізда, як лелека.
Хай лиш поважний патрон підсумує з закінченням року,
Скільки подачок зберіг і наскільки побільшив прибутки,
Що він клієнтам оддав, яку тогу й взуття мають звідси,
Й хліба шматок; і домашній вогонь; за квадрантами тими -
Тягнуться ноші, жінки проводжають своїх чоловіків:
Немічна ця, та - вагітна; одні лиш жінки ті довкола.
Муж, що в мистецтві тім руку набив, для відсутньої просить
Жінки, а тут замість неї - лиш крісло порожнє, прикрите:
«Це - моя Галла, дружина, скоріш відпусти, не затягуй!»
«Галло, лице покажи!» - «Спочиває вона,- не турбуйте!»
День же спливає між тим за таким бездоганним порядком:
Зранку подачка, там форум, тоді - Аполлон-юрисконсульт,
Там - тріумфаторів статуї й тут же, між ними, зухвалий
Напис якогось приблуди з Єгипту, чи то арабарха,
Перед якими кортить принаймні міхур спорожнити.
З сіней виходять між тим, натомившись, старі вже клієнти:
Скільки не ждали вони, та з порожніми шлунками, врешті,
Йти від воріт довелось і про дрова й капусту подбати.
Ну, а патрон пожиратиме сам на просторому ложі
Все, що найкращого людям ліси посилають і море.
За стількома тими пишними й давніми диво-столами
Так ось зараз поїдають увесь нагромаджений спадок.
А не було б параситів, то хто переніс би жадливість
Тих неосяжних багатств? Якої ж то треба горлянки,
Щоб проковтнуть кабана, що родивсь для бенкетного столу,
Кари, однак, не минеш, коли, павича проковтнувши,
Геть од наїдків роздутий, ти в лазні зніматимеш одяг.
Звідси - й смерть несподівана, й старість без заповітів,
Звідси - й новина, що жодних обідів, проте, не затьмарить:
Тіло несуть серед друзів похмурих під оплески люду.
Що до таких ото звичаїв може додати потомство?
Те й наші внуки робитимуть, будуть і в них такі мрії.
Блуд вже до краю дійшов. Підставляй же на вітер вітрило,
Все полотнище розправ. Можливо, ти тут запитаєш:
«Де для такого предмета є хист? І звідки у давніх
Щирість, з якою писали про все, що на думку їм спало
Згарячу?» Я ж не наважуся ймення якогось назвати!
Вибачить Муцій мені за той натяк, чи ні - не турбуюсь.
Нам Тігелліна подай - і стоячи ти запалаєш
Факелом ясно й з грудьми прошитими будеш диміти,
Ще й борозну проведеш своїм тілом посеред арени.
Значить, хто дав аконіт, трьом дядькам своїм,- звисока може
Нас оглядати, в м'яких подушках потонувши на ношах.
Тільки-но стрінешся з ним - то тримай язика за зубами: [260]
Тут же й донощик десь є, що відразу шепне йому: «Ось він».
Зводити можна спокійно Енея з Рутулом грізним,
Смутку нікому Ахілл не завдасть, войовник безталанний,
Ні нещасливець той Гілл, який з урною канув у воду.
Хай, проте, гнівний Луцілій меча свого вихопить з піхов,-
Вже перед ним червоніє і той, хто давно став холодний
Серцем од злочинів, піт обливає лукаву людину,
Звідси ті сльози й той гнів. Тож як слід поміркуй наодинці,
Потім берись за трубу; відступати в шоломі - вже пізно.
Спробую й я, що дозволено нам проти тих, що їх попіл
Десь при фламінськім або при латинськім шляху спочиває.
Переклав В. Волощук
Твори
Критика
