Безвихідь як джерело віри

Безвихідь як джерело віри

В. Діброва

[…]

Під час Другої світової війни ірландський письменник Семюел Беккет опиняється у Франції, допомагає підпільникам, напередодні арешту тікає від німців на південь країни, оселяється з дружиною на фермі. Вдень, щоб не померти з голоду, наймається до людей збирати картоплю, а вечорами, «щоб не збожеволіти» (його власні слова), пише роман про Уота. Цей надзвичайно дивний персонаж одного теплого літнього вечора, після того, як кондуктор виштовхує його геть із трамвая, поспішає на потяг (опускаємо дрібні подробиці та пригоди), поночі дістається до маєтку ще дивнішого персонажа пана Нота і залишається там на кілька років. Уот працює спочатку на нижньому поверсі, доглядає господарство, порядкує в хаті. Через рік його переводять на другий поверх, де він прислуговує панові Ноту: готує їжу, миє посуд. На пана Нота постійно працюють два служники: один нагорі, інший долі. Ерскін та Арсен, Арсен та Уот, Уот та Артур. Коли приходить Уот, Ерскін іде геть, коли приходить Артур, Уот збирає свої торбини, рушає вночі до станції, зазнає там чергової наруги й каліцтва, зранку бере квиток до кінцевої зупинки і зникає. Наприкінці роману терплячий читач усвідомлює, що Уот перебуває нині у притулку для божевільних, де ходить назадгузь, розмовляє задки, думає в тому ж напрямку, намагаючись збагнути, що він робив у маєтку загадкового пана Нота. Про це, ламаючи хронологію й побутову логіку, розповідає третя, передостання частина цього веселого й моторошного твору.

Про справжню ж, глибинну проблематику «Уота» написані сотні статей, книжок, дисертацій, досліджень, коментарів, автори яких більш-менш згодні, що С. Беккет у своєму останньому англомовному (після війни він перейшов на французьку) романі за допомогою філософів, загримованих під блазнів, розігрує трактат про мову, про наукоцентричну європейську свідомість, про релігію, про біль та розпач людини, якій випало жити у XX сторіччі.

Зосередженість С. Беккета на суто лінгвістичних проблемах, пильну увагу до внутрішнього життя слів можна пояснити його ірландським походженням. Ця країна святих і вчених відома у світі непереможним ігровим духом своєї літератури, дивовижною мовною вправністю своїх письменників, багато з яких, щоправда, воліли жити й писати будь-де, тільки не вдома.

Друга причина, мабуть, полягає у тому, що в нашому столітті, як ніколи раніше, мало не всі наймудріші мислителі силкувалися розгадати таємницю цього дарунка — мови, щоб, може, хоч у ній знайти відповідь на свої вічні питання.

Весь «Уот», якщо вірити дуже прискіпливим коментаторам, є замаскованим ребусом і суцільною грою слів. Усе починається з імен головних персонажів — Уота і Нота. Слово «Уот» залежно від того, як його написати по-англійськи, може означати «що?», «ват» (одиниця потужності електричного струму) та «знаю» (з давньоанглійської). «Нот» може бути «вузлом», «потребою» (з німецької), запереченням «ні», словами «нуль» та «ніщо». Роман Беккета розповідає про стосунки між Уотом і Нотом, між слугою і паном, між рабом Божим і Всевишнім (принаймні обидва персонажі роблять усе, щоб не вийти за рамки відведених їм ролей). Але ця книжка, власне, не про те, що Уот зробив, а про те, що він подумав. Справжнім героєм роману, так само як і його темою, є Уотові думки, бо їхній носій не робить різниці між словами та речами, які вони означають. Як пише відомий дослідник творчості С. Беккета Річард Коу, Уот є логічним позитивістом, ходячим втіленням теорій Фріца Маутнера (Beitrage zu einer Kritik der Sprache) та Людвіга Вітгенштейна (Traktatus logico-philosophicus).

На думку Л. Вітгенштейна, тільки людський розум здатний розділяти безформну часопросторову безконечність Всесвіту на конкретні предмети. Людина відрізняється від інших істот перш за все здатністю визначати, ідентифікувати речі, а для того, щоб це робити, людині потрібна мова. Там, де немає мови, немає й думки, а там, де немає думки, може бути лише неусвідомлена, невизначена екзистенційна Тотальність, Все і Ніщо водночас. Як пише Л. Вітгенштейн, ми не можемо навіть сподіватися до кінця зрозуміти певні феномени, а здатні хіба що дізнатися дещо про слова, котрими ми ці феномени колись визначили.

Судячи з роману, Уот є зразковим учнем, якщо не повним втіленням теорій австрійського вченого. Але першим його вчителем був, безумовно, Декарт, засновник нового європейського раціоналізму. Для Уота слово та його значення повністю тотожні. Щоб зрозуміти, а отже, й знешкодити будь-яке явище, достатньо його сформулювати, визначити, загнати в слова. Те, що не піддається поясненню, Уот ігнорує, як геть позбавлене змісту й значення.

Пошук значення слів та явищ, який весь час веде людина, озброєна конкретним, раціональним значенням, та її трагічна неспроможність збагнути хоча б те, що відбувається довкола — це, власне, і є тема «Уота», а, може, й усієї творчості С. Беккета.

Існує ще одна грань мовної проблеми, з якою стикається кожен письменник. Як фахівець він завжди прагне, щоб за кожним словом стояло якомога більше значень, барв та відтінків життя чи реальності, про яку він пише. Людина ж «проста» воліє за кожним словом закріпити конкретне, єдине, пласке й одномірне значення, щоб таким робом нашвидку перетворити незбагненний космос на комфортну кімнату. І в цьому відношенні більшість із нас, немовників, нефілософів, дуже схожі на позитивіста, лінгвіста та математика Уота.

Вже наприкінці першої частини, після візиту батька й сина Голів, озброєний логіко-мовою Уот виявляється геть безпорадним перед позбавленою зрозумілого значення реальністю. Бо Голи, батько і син, можуть бути й не-Голами, не батьком та сином, не направниками фортепіано, не сліпцем із поводирем, а невідомо ким, ірраціональною недоречністю, чорною діркою у затишному бункері, який вибудував для себе раціональний розум.

Ще незрозумілішими виглядають стосунки між Уотом та паном Нотом. Між Людиною та Богом! — підказують ерудиція та літературно-культурологічне чуття. До певної міри це так. Але ось людина стоїть перед Богом.

«Уот?» (що?), — питає людина.
«Нот» (нічого), — відповідає Бог.

«Невірно поставлене питання», — пояснив би комп’ютер, але Бог (якщо Нот і справді є Богом) — не комп’ютер. Якщо його хочуть логікою загнати в глухий кут, то замість однозначної відповіді чи величного образу побачать (як це було з Уотом) хіба що край пальта, тінь постаті, яка зайшла за кущик і невідомо навіщо трясе його. Чи то був вітер? О насолода чистого пізнання! О голова без серця! Може, саме через це страждає тихий та безневинний Уот? Бо світ, як казав Гете, не ділиться на розум без остачі, бо не може бути раціонального пояснення для ірраціонального.

Гадаю, що «Уот» можна також розглядати як релігійний трактат про людину у стані смертельної туги та повного відчаю. Хіба не про це саме писали й автор «Екклезіаста», Толстой чи П. Флоренський?..

«Істина недоступна» та «неможливо жити без істини» — ці два рівнопотужні переконання роздирали душу та доводили мене до стану агонії», — казав П. О. Флоренський, російський учений та богослов. «Досвід, безумовно, справжній, достеменний... був сам по собі, а наукова думка... — зовсім окремо. І то була характерна хвороба усієї нашої новітньої думки ...яку я можу визначити як роз’єднання людяності та науковості» (П. Флоренський. Спогади. — Литературная учеба, 1988, № 6).

Може здатися, що туга за істиною, відчуття абсолютної самотності й Боговідірваності, без якого б не було героїв Беккета, пояснюється його ірландською культурною спадщиною. Скажімо, тим, що людина, вихована у протестантських традиціях (от звідки походить його інтелігентський суб’єктивізм!), просто не здатна вирватися за межі «християнської ідіоми», уявити собі життя та мислення без «мракобісних догм». Але досвід нашого атеїстичного існування свідчить про те, що світ Беккета — це і наша реальність. У всій західній літературі ви не знайдете нічого подібного до Уота, Владіміра, Естрагона, Клова та інших персонажів Беккета. Та згадайте «сокровенних людей» Платонова, шаламівських колимчан, героїв притч Льва Кансона, доходягу, описаного Солженіциним у «Архіпелазі ГУЛАГ».

Л-ра: Всесвіт. – 1991. – № 9. – С. 231-232.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также