Біографія Семюела Беккета
Семюел Беккет – ірландський англо- та франкомовний письменник, перекладач Джойса, драматург; один з основоположників (нарівні з Еженом Йонеско) театру абсурду; лауреат Нобелівської премії 1969 року – народився 13 квітня 1906 року у Дубліні (Ірландія).
Батько письменника, Вільям Беккет, у 1900 захворів на запалення легенів і потрапив до дублінського шпиталю Аделаїди, де й познайомився з енергійною та милою медсестрою Мері (Мей) Роу, котра невдовзі стала його дружиною. У 1901 Вільям і Мері взяли шлюб за протестантським обрядом, через рік у них народився старший син Френк, а ще через чотири роки – молодший Сем. Сім'я майбутнього письменника належала до середнього класу, його батько керував геодезичною фірмою і намагався триматися осторонь від ірландського національно-визвольного руху, який особливо активізувався на початку XX ст. Досить сказати, що за кривавими подіями Великоднього повстання проти англійців, яке вибухнуло в Дубліні у квітні 1916, Вільям Беккет й обидва його сини спостерігали здалеку, розташувавшись на вершині одного з пагорбів, що оточують місто.
Восени 1916 Семюел Беккет вступив у перший клас школи Портора в Еніскілені, де свого часу навчався також О. Вайльд. Тут майбутній письменник почав вивчати французьку мову. Матір навчила обох своїх синів грати на фортепіано. Крім того, Семюел успадкував від матері стриману і мовчазну вдачу, а від батька – пристрасть до далеких піших прогулянок і захоплення спортом (у школі Беккет був одним із найкращих гравців у крикет і теніс, а також чудово боксував).
У 1923 Беккет вступив у дублінський коледж Святої Трійці (Триніті-коледж), а в 1927 здобув звання бакалавра гуманітарних наук з правом викладання французької та італійської мов. Навчаючись у Триніті-коледжі, Беккет був завзятим театралом (особливо йому подобалися відновлені після здобуття Ірландією незалежності постановки п'єс відомого драматурга Дж. М. Сінга). Крім того, у студентські роки юнак відкрив для себе кінематограф. На екрані тоді сяяли зірки американського німого кіно Б. Кітон та Ч. Чаплін. Створений ними комічний образ безталанного невдахи-волоцюги згодом породив численні художні ремінісценції у творчості самого Беккета.
Після завершення студій у коледжі новоспечений бакалавр подавсь у Париж, де йому запропонували посаду викладача англійської мови у Вищій нормальній школі. Втім, науково-педагогічна кар'єра не надто приваблювала Беккета, натомість він з головою поринув у життя паризької літературної богеми. У 1928 приятель – поет Том Макгріві познайомив Беккета з іншим «дублінським парижанином» – знаменитим автором «Улісса» і «Портрета митця замолоду» Дж. Джойсом. У Беккета було багато спільного з Джойсом, вони одразу ж заприязнилися.
Беккет став не лише вірним другом Джойса, а й безпосередньо увійшов у його життя. Щоправда, це «входження» мало, так би мовити, амбівалентний характер: по-перше, Беккет долучився до вельми герметичного кола літераторів, що гуртувалися навколо автора «Улісса», спілкуючись із ним і надаючи йому, немолодому, хворобливому і майже сліпому, необхідну допомогу, а, по-друге, невдовзі його відданість Джойсові привернула увагу Лусії, хворої на шизофренію доньки письменника, яка почала плекати щодо Беккета певні надії та наміри, внаслідок чого і сам юнак, і батько дівчини почувалися доволі ніяково. Зрештою, Беккет, який завжди вирізнявся майже патологічною чесністю і порядністю, відверто сказав Лусії, що не кохає її, і це призвело до того, що недуга дівчини різко загострилася, їй довелося зробити лоботомію і госпіталізувати у психіатричній клініці. Ця трагедія на тривалий час затьмарила стосунки Джойса і Беккета.
Окремо слід зазначити, що Беккет допомагав Джойсові у роботі над його останнім романом «Поминки за Фіннеганом» («Фіннегани прокидаються» – «Finnegans Wake»), а також переклав фрагмент цього твору французькою мовою і написав ґрунтовне есе «Данте... Бруно... Віко... Джойс» («Dante... Bruno... Vico... Joyce», 1929) для збірника літературознавчих статей, присвячених аналізу творчого методу автора «Улісса».
Наприкінці 1920-х Беккет почав друкуватися в періодиці. Його першою публікацією стало оповідання «Засновок» (Assumption), яке побачило світ у 1929 на шпальтах впливового авангардистського видання «transition» («перехід»). Наступного року Беккет опублікував поему «Блудоскоп» (Whoroscope, 1930) – цей складний, насичений картезіанськими роздумами і прихованими значеннями драматичний монолог було визнано переможцем поетичного конкурсу, організованого видавництвом The Hours Press, а сам поет-лауреат отримав десять фунтів премії. У 1931 Беккет написав невелике, але цікаве есе про творчість М. Пруста, у якому він не лише розкрив обрану тему, а й висловив власні естетичні принципи. Тоді ж таки 25-річний письменник розпочав працювати над своїм першим романом «Прекрасна мрія для пересічного жіноцтва» (Dream of Fair to Middling Women), у якому, попри певний вплив Г. Філдінга і Т. Стерна, доволі виразно лунають автобіографічні мотиви. Втім, робота над твором просувалася доволі мляво і, зрештою, Беккет відмовився від реалізації цього задуму. Якоюсь мірою ця невдача пояснювалася ще й тим, що у цей період Беккет, постійно відчуваючи гостру матеріальну скруту, курсував між Ірландією та Парижем у пошуках стабільного заробітку.
У червні 1933 помер батько письменника, який залишив синові невелику щорічну ренту. Після похорону Беккет у стані глибокої депресії вирушив у Лондон, де протягом двох років відвідував психоаналітика і напружено працював над збіркою новел «Більше кольок, ніж стусанів» (More Pricks Than Kicks, опубл. у 1934) та романом «Мерфі» (Murphy, опубл. у 1938). Власне, саме з «Мерфі», по суті, почалася кар'єра Беккета-романіста: письменник відтворює складну внутрішню боротьбу «роздвоєного на тіло і надушу» протагоніста, який розривається між фізичним потягом до своєї коханки, проститутки Сілії Келлі, і прагненням до цілковитого усамітнення у мороці власної свідомості. Беккет розв'язує цей конфлікт, вдаючись до трагікомічних засобів «чорного гумору»: Мерфі гине внаслідок нещасного випадку (вибуху газу), а його прах після кремації («не менше двох кілограмів попелу; тіло, розум і душа»), зрештою, опиняється під ногами завсідників однієї з лондонських пивниць, щоб на світанку бути виметеним геть «разом із трачинням, мокрим від розлитого пива, плювків і блювотини, разом із болотом, що відстало від підошов, і разом із недопалками, обгорілими сірниками та осколками скла».
У 1935 побачив світ поетичний цикл Беккета «Кастаньєти Ехо та інші осади» (Echo's Bones), до якого увійшло 13 віршів, створених протягом 1931–1935. Наступного року письменник здійснив подорож до нацистської Німеччини, детально занотовуючи усе побачене. Повернувшись в Ірландію на початку 1937, Беккет незабаром посварився з матір'ю, яка вважала його надто легковажним і нестатечним. А ще через деякий час він отримав звання магістра у Триніті-коледжі та переїхав жити у Париж.
У січні 1938 Беккет мало не загинув, коли разом з кількома друзями прогулювався нічним Парижем. На них напав грабіжник, почалася бійка, і Беккет отримав удар ножем у ліву легеню – лезо пройшло поруч із серцем. Пораненого Беккета негайно відвезли в лікарню, а коли він опритомнів, то побачив коло себе Дж. Джойса з його особистим лікарем, якому було доручено вжити всіх заходів для одужання молодого письменника. Отак Беккет став, за його власним висловом, «гоноровим посесором плеврального барометра» – пробита легеня надзвичайно чутливо реагувала на будь-які кліматичні зміни довкілля.
У лікарні пораненого письменника часто відвідувала його паризька знайома, піаністка Сюзанна Дешво-Дюмесніль. Незабаром вони почали жити разом. Сюзанна була на шість років старшою від Семюела, сильною духом і дисциплінованою, а відтак зуміла стати вірним другом і порадником Беккету. Вона завжди і в усьому допомагала письменникові, до самої своєї смерті оберігаючи його від зазіхань преси й обтяжливих стосунків з численними шанувальниками та літературною мізерією. (Зрештою, після багатьох років спільного життя Беккета з Сюзанною таємно одружилися – це сталося 25 березня 1961 з англійському містечку Фолкстоун).
У 1940 Францію окупували нацисти. На заміну від Джойса, який залишив Париж і перебрався у нейтральну Швейцарію, Беккет із Сюзанною залишилися на окупованій території», навіть стали активними учасниками руху Опору. «Ірландець» (конспіративний псевдонім Беккета) співпрацював з підпільною розвідувальною мережею «Глорія». І хоча згодом письменник скептично називав свою тогочасну діяльність «бойскаутською дурнотою», проте, за словами його товаришів по зброї, Беккет завжди вирізнявся «винятковою хоробрістю» і «твердістю духу».
У 1942, отримавши попередження про провал їхньої організації, Семюел і Сюзанна були змушені негайно залишити Париж, покинувши своє помешкання лише за кілька годин до приходу гестапівців. Відтак вони знайшли притулок у селі Русільйон на півдні Франції – Беккет протягом двох з половиною років наймитував у місцевого фермера, отримуючи за роботу харчі та житло. Крім того, саме тут він закінчив розпочатий ще у Парижі роман «Уот» (Watt, 1945, опубл. у 1953). Уот «став останнім романом Беккета, написаним англійською мовою. Надалі він писав свої твори спочатку французькою мовою, а відтак сам перекладав їх англійською.
У 1960-х Беккет зізнавався, що французькою йому «легше писали без стилю», долаючи безпорадність мови і накидаючи будь-які мовні маски.
У 1945, після капітуляції нацистської Німеччини, Беккет із Сюзанною повернулися в Париж. Незабаром письменник вирушив до Ірландії, щоб відвідати матір. Згодом Беккет стверджував, що саме під час перебування у кімнаті матері набувся перелом у його свідомості: «Я виразно усвідомив власну глупоту, і відтоді почав писати про речі, які відчуваю». Тут варто зазначити, що ранні твори Беккета, попри їх безперечну художню вартісність і літературну майстерність, все ж таки були зорієнтованими на енциклопедичну манеру письма Дж. Джойса і значною мірою свідчили про деяку невпевненість автора у власних силах. Натомість у післявоєнні роки Беккет зумів здійснити прорив, який дав йому право згодом сказати: «Джойс був синтетиком, що намагався запхати в книгу якомога більше. А я – аналітик, що намагається якомога більше з неї викинути».
Наприкінці 1945 Беккет повернувся у Париж, хоча у нього, як іноземця, й виникли несподівані труднощі: щоб забезпечити собі отримання французької візи, письменник вступив до лав ірландського Червоного Хреста і протягом деякого часу працював волонтером-перекладачем у військовому шпиталі Сен-Ло.
У 1946 розпочався, безперечно, найплідніший період у творчості Беккета. Центральною проблемою естетики Беккета стала проблема вираження життєво важливих речей і явищ, виявлення експресивної безпорадності мови, самотності і безперспективності людського життя. Його подальша творчість віддзеркалює гірке усвідомлення того, що людина не може втекти від власних ілюзій і звільнитися від безнадійного прагнення пізнати незбагненні таємниці буття. В опублікованій 1949 збірці есе «Три діалоги» (Three Dialogues) Беккет говорить про це так: «Бути митцем – означає зазнавати краху... і ухилятися від цієї катастрофи – дезертирство».
Беккет намагався творити «літературу безсловесності». Експресивний мінімалізм, стриманість і скупість манери письма виразно простежуються вже в першому французькому романі Беккета «Мерсьє і Кам'є» (Mercier et Camier, 1946, опубл. в 1970). А створена невдовзі трилогія романів – «Моллой» (Molloy, 1947, опубл. 1951), «Мелоун вмирає» (Malone meurt, 1947–1948, опубл. 1951), «Безіменнийй» (1949–1950, опубл. 1953) – стала одним із вершинних здобутків світової прози XX ст., яскраво показавши безрадісний (і водночас сміховинно заплутаний) шлях людського життя, сповненого трагічних помилок і відчаю.
Одним із наслідків післявоєнного перелому, що стався у свідомості Беккета, безперечно, слід вважати його інтерес до драматургії. Свою першу п'єсу «Елевтерія» (Eleutheria) Беккет написав у 1947 (англійський переклад «Елевтерії» побачив світ у 1995, вже після смерті письменника, який, між іншим, не вважав за необхідне публікувати цей твір). А через два роки після дебюту в царині драматургії Беккет написав трагікомедію «Чекаючи на Ґодо» (En attendant Godot, 1948-49, опубл. у 1952), прем'єра якої відбулася 3 січня 1953 на сцені паризького театру «Вавилон» і принесла авторові перший серйозний успіх (режисером вистави був Р. Блен – один із небагатьох справжніх друзів Беккета). Театральний світ був приголомшений новаторством письменника. Трагікомедія «Чекаючи на Ґодо» протягом останніх п'ятдесяти років витримала найбільшу кількість театральних постановок у цілому світі.
У п'єсах, які були написані в наступні роки, – «Кінець гри» (Fm de partie, 1955–1956, опубл. 1957), «Остання стрічка Креппа» (Kxapps Last Tape, 1958), «Щасливі дні» (Happy Days, 1961) і «Гра» (Play, 1963) – Беккет продовжував вдаватися до засобів мінімалістичного, абстрактного письма, розкриваючи проблеми людської самотності, смерті та страждань, які стали лейтмотивом усієї його творчості. Втім, смерть і смуток у його драмах ніколи не були умоглядними – значною мірою, ці мотиви ґрунтувалися на особистому досвіді. Зокрема, 25 серпня 1950 не стало матері письменника, а через чотири роки від раку легенів помер його старший брат Френк. Беккет сприйняв ці втрати дуже болісно.
Міжнародна слава і визнання прийшли до Беккета на межі 50-60 pp. XX ст. У 1959 письменник відвідав Дублін, щоб отримати почесний докторат Триніті-коледжу, а через два роки він разом з Х.Л. Борхесом став лауреатом Міжнародної премії редакторів. 23 жовтня 1969 було оприлюднене рішення про присудження Беккету Нобелівської премії з літератури «за новаторські твори у прозі та драматургії, у яких духовне спустошення сучасної людини слугує запорукою її піднесення». Це стало цілковитою несподіванкою для Беккета та його близьких. Відтак, доручивши отримати премію своєму другові Жерому Ліндону, письменник з дружиною негайно залишив Париж і протягом деякого часу переховувався від набридливих журналістів у Тунісі. Згодом новоспечений лауреат, зауваживши, що свого часу Нобелівську премію мав би отримати Дж. Джойс, передав більшу частину преміальних грошей (понад 70 тис. доларів) на потреби благодійних організацій і на підтримку бідних літераторів (серед яких були, зокрема, Д. Барнс і Б.С. Джонсон). У 1970 письменникові було зроблено успішну операцію з видалення катаракти – протягом років ця хвороба затьмарювала життя Беккета.
Упродовж 1970–80-х Беккет писав небагато. Хоча він і надалі продовжував перекладати англійською деякі зі своїх творів, написаних на схилі віку, проте літературна творчість завдавала йому дедалі більше страждань – Беккет відверто зізнавався, що волів би писати якомога менше. У цей період письменник ще вимогливіше ставився до своєї праці – п'єси «Рокебі» та «Огайо. Експромт» (Rockaby; Ohio Impromptu, обидві опубл. у 1981) видаються навіть фантасмагоричнішими і лаконічніше оркестрованими, ніж попередні твори Беккета.
У 1986, коли увесь театральний світ широко відзначав 80-річчя Беккета, у письменника було виявлено емфізему легенів. Щоб не завдавати клопоту дружині, Беккет, зрештою, переселився у притулок-клініку Le Tiers Temps, де минули останні роки його життя і де він написав свій останній твір – вірш «Що є слово» (What is the Word). Навіть у притулку Беккет залишався самим собою, вражаючи всіх нев'янучою гостротою і ясністю свого інтелекту.
Після смерті дружини (вона померла 17 липня 1989) здоров'я Беккета ще більше погіршилося, тож він пережив Сюзанну лише на півроку: письменника не стало 22 грудня 1989 року. Вони поховані разом на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Твори
Критика
- Безвихідь як джерело віри
- В темряві ночі: п’єса Семюеля Беккета «Ендшпіль»
- «Думати – то ще не найгірше зло»: п’єса Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо»
- Онтологія абсурду: «Чекаючи на Ґодо» С. Беккета
- Що чекає людство? (Семюел Беккет та його драма «Чекаючи на Годо»)
Поділитися