Що чекає людство? (Семюел Беккет та його драма «Чекаючи на Годо»)
Ярослав Вовк
Семюел Беккет, відомий ірландський романіст і поет, провідний драматург «театру абсурду», відіграв вагому роль у розвитку світової літератури XX століття.
Народився Семюел Беккет 13 квітня 1906 року у передмісті Дубліна в забезпеченій протестантській родині. Дитинство його було досить щасливим, хоча, за словами письменника, він «ніколи не мав талану до щастя». Ті, хто знав Беккета особисто, розповідають про нього як про людину ввічливу й стриману, пунктуальну, навіть педантичну, коли йдеться про справи літературні, надзвичайно уважну, надійну й відкриту, водночас відлюдкувату. Навчався у приватній привілейованій школі, потім в Елсфортськім інтернаті, а з 1920 до 1923 року в Портора-Ройєлскул у Північній Ірландії, де захоплювався крикетом, регбі, боксом і плаванням. У дублінському Трініті-коледжі Беккет вивчав мови. Отримавши у 1927 році ступінь бакалавра мистецтв і диплом з відзнакою, він протягом року вчителював у Белфасті, а потім поїхав у Париж, де викладав англійську мову студентам Сорбонни. У Парижі познайомився з Дж. Джойсом, який став його близьким другом, почав писати вірші.
Повернувшись на батьківщину та отримавши ступінь магістра мистецтв, Беккет викладав в університеті французьку мову, але бажання стати письменником перемогло, і він подався до Лондона. Опублікував збірку коротких оповідань «Більше уколів, аніж стусанів» (1934), почав роботу над романом «Мерфі», який вийшов у 1938 році. Потім мандрував світом (1934-1937), жив в Англії, Німеччині, поки не оселився нарешті в Парижі. Звістка про війну застала його в Ірландії, але він поспішив до французької столиці, бо, за його власним свідченням, «волів бути в охопленій війною Франції, аніж в оповитій миром Ірландії». Разом зі своєю майбутньою дружиною Сюзанною Дежво-Дюмсніль брав активну участь у Русі Опору. У 1942 році заледве уникнувши арешту, вони втекли від гестапо на південь Франції.
Протягом наступних двох років Беккет працював різноробочим і писав роман «Уотт» — останній із написаних ним англійською мовою. Тема роману — марне намагання Уотта раціонально існувати в ірраціональному світі. Тут Беккет знаходить своїх героїв — самотніх, понівечених клоунів, блазнів, напівюродивих — і заселяє ними наступні твори.
За антифашистську діяльність Беккет отримав Військовий хрест і медаль за участь в Опорі від французького уряду. Після війни повернувся до Парижа і поринув у літературу. З цього часу Беккет починає писати французькою мовою: романи «Моллой» (1951), «Мелон умирає» (1951). Світове визнання принесла письменникові п’єса «Чекаючи на Годо» (1952), прем’єра якої засвідчила появу нового таланту драматурга. З’явилися його п’єси «Кінець гри» (1953), «Остання стрічка Краппа» (1959), «Щасливі дні» (1963) та ін.
У 1969 році письменникові було присвоєно Нобелівську премію з літератури «За новаторські твори в прозі і драматургії, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом».
Протягом наступних років Беккет писав одноактні п’єси, деякі з них сам ставив у лондонських і німецьких театрах.
Помер Беккет 22 грудня 1989 року.
Твори С. Беккета про людей, про духовно або фізично покалічених чоловіків та жінок, що опинились у пітьмі, без орієнтирів на майбутнє. Він не прагне висміяти людські та суспільні вади, а, скоріше, дослідити людину.
Вироблений Беккетом стиль вражає простотою лексики та синтаксису, частими повторами, суворим, але потужним ритмом. Він позбавляє слова багатозначності, зводить їх до словникової одноманітності. З кожним новим твором стає все скупішим на слова, посилюючи вагу кожного з них. Його твори не мають звичайного сюжету. їх треба читати повільно й зосереджено, стежачи не так за фабулою, як за пригодами звичайних слів, що зчіпляються одне з одним у бездоганні фрази, утворюючи символічні образи.
«Чекаючи на Годо» (1952)
У драмі С. Беккета, як це властиво «театрові абсурду», нічого не відбувається, а те, що діється, — абсурдне й незрозуміле — чиниться невідомо чому і задля чого. Що ж бачить глядач на сцені?
Упродовж усієї п’єси двоє безпомічних і самотніх волоцюг Естрагон і Володимир чекають на загадкового пана Годо, який учора через свого посланця — боязкого хлопчика — пообіцяв сьогодні прийти. Зустріч з Годо мала вирішити усі їхні проблеми. Та замість нього вони зустрічаються з Поццо та його затурканим слугою Лаккі. Наступного дня вони знову бачать своїх учорашніх знайомих, правда, Поццо з бундючного хазяїна перетворився на немічного та сліпого каліку, в якого ще й відібрало пам’ять, а Лаккі втратив мову. Коли ця пара зникає, з’являється хлопчик, щоб сповістити: «Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра». Постійний голод, страх і безнадія неодноразово навертають Естрагона і Володимира до думки про самогубство. Волоцюги намагаються повіситись, але на зашморг у них не вистачає мотузки. Вони вирішують піти геть, щоб прийти сюди завтра, але... так і не рухаються. Такий зовнішній, на перший погляд, цілком буденний сюжет п’єси.
Однак перед нами не історія двох знедолених, що шукають виходу із важкого становища. Беккета найбільше цікавить можливість виразити в драматичному творі ідею повної деградації людства, агонію людської свідомості.
Беккет послідовно проповідує думку про те, що у світі немає нічого, в чому людина була б упевнена: Володимир і Естрагон не знають, чи справді вони прийшли на домовлене місце, не знають, який тепер день, той про який їм говорив Годо, чи ні. Зрозуміло, що все це робить їх чекання абсурдним. Так, на другий ранок все здається Естрагону новим і незнайомим, Володимир же впевнений, що місце те ж, що й першого дня. Щоб переконати приятеля, Володимир наводить, здавалося б, переконливий доказ своєї правоти: він вказує на черевики Естрагона, залишені ним напередодні (муки, які він терпів від затісних черевиків, змусили кинути їх тут). Естрагон підходить до черевиків, взуває їх, і виявляється, що вони завеликі, та й взагалі іншого кольору. Міркування Володимира про те, що хтось підмінив черевики, цілком логічні, але зруйнована логіка доведення його правоти, і мимоволі закрадається сумнів. Ні про що у п’єсі не можна сказати напевне, що це так, а не інакше. До Естрагона і Володимира двічі прибігає з дорученням від Годо той самий хлопчик. Але у другому випадку він говорить, що приходить уперше і ніколи раніше не бачив цих людей.
Відчуття безпомічності і невлаштованості людини в абсурдному світі зумовлене, очевидно, смертоносною пасивністю героїв Беккета, оскільки чекання — максимум того, на що вони здатні. «Не будемо нічого робити...так безпечніше. Це жахливо, коли ти мислиш... Нічого не можна вдіяти...» — характерні репліки Володимира і Естрагона.
Що ж таке чекання Годо?
Годо для Володимира і Естрагона — підтримка, опора, без якої вони не можуть жити далі, те, до чого спрямовані всі їхні помисли, хоча й не знають практично, чого вони хочуть. Завдання ж Беккета — зробити цей останній вогник надії найменш конкретним. Річ не в тому, що Годо так і не з’явився на сцені і що ніхто із дійових осіб не може сказати що-небудь про нього. Відсутність реальних контурів, що уточняли б образ, до якого прикута увага всіх, — свідчить не тільки про безпорадність людського розуму, а й утверджує марність надій на вихід із замкненого кола абсурду, в якому людина приречена нидіти усе своє життя.
За канонами «театру абсурду», персонажі драми є носіями масок, вони лише грають свою роль, не маючи власного обличчя, характеру. Носієм якої ж маски постає Годо? У тексті драми чіткої відповіді на це питання знайти неможливо. А Беккет якось сказав, що він і сам цього не знає. Вільна інтерпретація цього образу дає право вкладати в цей символ різний, навіть протилежний зміст.
Можливо, це людське життя, яке є в цьому хаотичному світі нічим іншим, як чеканням смерті...
Можливо, це символ Бога, чи якоїсь іншої сили, що прийде і візьме на себе відповідальність за нещасних...
Можлива й інша інтерпретація цього образу, і пов’язана вона з паном Поццо та його слугою Лаккі. Затурканість і сервілізм слуги прямо пропорційні деспотизмові і самодурству Поццо. Лаккі покірно терпить усі знущання і безглузді накази свого хазяїна. Він настільки звик до свого напівтваринного існування, що навіть тоді, коли Поццо осліп, не кидає його, а з тою ж тупою покорою виконує усі його примхи. Пара Поццо-Лаккі символізує, ймовірно, безглуздість зв’язків у суспільстві.
Взаємини Поццо-Лаккі (Поццо, який все вирішує, і Лаккі, покірний, байдужий, який все виконує, але не несе ніякої відповідальності) — це своєрідна модель тих взаємин, які склалися б у Володимира і Естрагона, коли б вони дочекались Годо.
Бажання героїв п’єси дочекатися Годо не дасть їм нічого, крім уже відомої нам долі Лаккі.
Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, Беккет не позбавляє їх свободи вибору. їм вільно чекати або піти геть, позбиткуватися зі свого колишнього гнобителя чи допомогти йому. По суті, персонажі драми потерпають не від «жахливих умов», а від тягаря свободи. Автор створив силове поле вибору, який мали б зробити його герої. Та людина, за Беккетом, і не прагне здобути хоч якусь незалежність, свободу, — вони їй непотрібні, — а розмови про те, що потрібно було б відмовитись від призначеного кимось чекання, залишаються лише словами. П’єса так і завершується:
Володимир. Отже, ми йдемо.
Естрагон. Йдемо.
Репліка автора. Вони не йдуть.
Домінуючим так і залишається мотив безпомічності, розгубленості людини в сучасному світі, її самотності і небажання мислити, діяти, цілковита апатія та байдужість.
Умовність факторів місця і часу, відсутність конкретики при змалюванні героїв, навіть їх імена (Естрагон — французьке, Володимир — слов’янське, Поццо — італійське, Лаккі — англійське) свідчать про універсальність зображуваного явища.
Здобувши визнання у середині століття, С. Беккет залишається найпомітнішою постаттю у сучасній драматургії. Його впливу зазнали як палкі шанувальники, так і ті, хто, відкидаючи песимістичні засади письменника, визнавав у ньому майстра.
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. – № 4. – С. 50-51.
Твори
Критика
