В темряві ночі: п’єса Семюеля Беккета «Ендшпіль»
К. З. Гороніс
«На небесах усе — радість, у пеклі все — горе, у нашому ж світі, що посередині, — і те, й інше, — писав ще в XVII ст. іспанський філософ-мораліст Бальтасар Грасіан-і-Моралес, — ми живемо між двома крайнощами, причетні до обох».
Отже, за Бальтасаром Грасіаном, у нашому житті є і райське, і пекельне. Замислювався над цим і Семюель Беккет, один з лідерів театрального авангарду. І, попри всі сумніви й застереження, наважився зупинити свій мистецький погляд на пекельному. Тему власної творчості він визначив так: «Безсилля, духовне й фізичне убозтво, тобто ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, вважаючи їх за щось несумісне з мистецтвом».
До творів Семюеля Беккета такого напряму належить і п’єса «Ендшпіль», яка має підзаголовок — абсурдна. Уперше «Ендшпіль» було поставлено французькою мовою в 1957 році в театрі «Ройал Корт Сіатре» в Лондоні режисером Роже Бленом.
Чотири дійові особи, мова яких, здавалося б, безглузда, пересипана нісенітницями, замішана на блюзнірстві, чорному гуморі, несподівано вразили глядачів глибокою обізнаністю з філософськими проблемами сьогодення, роздумами про сенс буття, про моральні принципи, які, на їхню думку, ледь жевріють і ось-ось залишать по собі жменьку попелу. Сліпий, прикутий до інвалідного крісла, для якого все вже в минулому. Зів’яле, як листя, подружжя, котре долею приречене доживати свій вік у сміттєвих баках. І напівбожевільний і напівголодний злидар, якому вже «більше нікуди йти» (згадаймо Мармеладова з роману Достоєвського) і якому випало доглядати цих самотніх (утім, як і він сам) старих, що заціпеніли у жахливому чеканні буревію загального презирства й байдужості, «немов билинки посеред степу».
«Під час жаху «земля вислизає з-під ніг». Точніше: жах забирає у нас землю з-під ніг, тому що примушує вислизати суще в цілому, — констатував Мартін Хайдеггер, один із засновників екзистенціалізму (з філософськими розвідками якого, до речі, простежується зв’язок роздумів Беккета-драматурга). — Тому і ми самі — ось ці існуючі люди — з загальним проваллям сущого також вислизаємо самі від себе. Тому в принципі жахливо робиться не «тобі» і «мені», а «людині». Жах байдужості, жах самотності, жах безпорадності... І як наслідок — безвихідь. Людина і безвихідь — ось проблема, яку намагається розв’язати в «Ендшпілі» Семюель Беккет.
Персонажі п’єси Беккета ще за життя на землі опинилися в пеклі. Тож яке воно — «земне» пекло?
Тьмяне світло. Напівпідвальне приміщення без меблів. На стіні, досить високо, —два віконця, запнені брудними фіранками. Впритул один до одного стоять два баки для сміття, накриті ганчіркою. Посередині кону фотель на коліщатках. Біля дверей висить картина, обличчям до стіни. Що зображено на ній? Глядач не дізнається про це ніколи. «Можливо, рай, брама якого для чотирьох злидарів зачинена назавжди? «Живопис — як, до речі, й поезія, і музика, та й будь-яке інше мистецтво, — писав Хосе Ортега-і-Гассет, культурфілософ, представник іспанського екзистенціалізму, — це шпарина в нереальне, яке дивовижно прорізалося раптом серед реального життя, що нас оточує. Чи не тому картина під час усієї вистави висить «обличчям до стіни», що Беккет хоче цим сказати глядачеві: те, що відбувається на сцені, є абсолютно реальним, це не кошмарний сон, це те, що десь поблизу? Стариган у фотелі на коліщатках, накритий дірявим рядном — Гамм — занурений у вічну темряву. Сліпий, він може лише здогадуватись, яке воно «пекло» на вигляд. Нерухомий, він може лише здогадуватись, які вони — «пекельні» координати. Немічне подружжя — Нагг і Нелл — інколи визирають із сміттєвих баків, щоб пересвідчитися: ось воно реальне «пекло», ось воно — їхнє «життя», а те, що наснилося, — «райський» туман, який розвіявся і навряд чи ще повернеться, щоб огорнути їх насолодою нереальності. Harry і Нелл не втекти із пекла: вони, як і Гамм, приречені на нерухомість. Є тільки одна можливість втекти — це вмерти. Але коли дочекаєшся тієї смерті?! Здавалося б, їм тільки плакати. І раптом — сміх.
Нелл (анітрохи не тихіше). Нічого не буває смішнішого за нещастя, тут я з тобою згодна. Але...
Нагг (обурено). Нуди!
Нелл. Так, так, то є найкумедніша річ у світі. От ми й сміємося, от ми й регочемо попервах. Але нещастя, воно завжди однакове. Це як анекдот, який нам часто розповідають і який нам здається все ще дотепним, хоча ми вже й не сміємося.
Це старе подружжя дивує інколи несподіваним сплеском ніжності, яка, попри всі пекельні муки, збереглася в їхніх зранених, стомлених стражданнями серцях.
Harr. Поцілуй мене.
Нелл. Ми не зможемо.
Нагг. Треба спробувати.
їхні голови тягнуться одна до одної, але не дотягуються. Два сміттєвих баки, немов два пекельні кола, що ніколи не пересікаються. Надія втрачена для тих, хто потрапив у потойбічний світ. Надія втрачена, ніжність — ні. Чому ж побутує думка, що надія вмирає останньою?
Harr. Хочеш шматочок? Печива. Я тобі половинку залишив...
Залишив для своєї половинки половинку того крихкого щастя, про яке згадували вони. Щастя було, хай хвилинне, миттєве, але ж було, коли «плавали човном по озеру Комо. Пополудні, у квітні». Напередодні вони заручилися. І здавалось тоді, що щастя їхнє вічне...
Harr. А пам’ятаєш...
Нелл. Ні.
Harr. Той випадок з тандемом, коли нам відтяло наші кінцівки.
Вони сміються. Жахливий той сміх. Хто ж вони зараз? Хробаки у сміттєвих баках? Гусениці? Божевільний світ, у якому люди перетворюються на хробаків. Здригаються глядачі, здригається й сам Беккет, ховаючи острах за гратами чорного гумору.
За запненими брудними фіранками віконцями, десь поблизу, палицею докинути, — морська затока, вітрила, чайки... Але для героїв Беккета — відстань до них довжиною у світовий рік. Не допоможе й телескоп, у який дивиться «лицар Злигодень» — Клов, єдиний з персонажів п’єси, що думає про втечу з пекла. Але як пробитися крізь стіну, котра затуляє шлях до морської затоки? «Стій! — застерігає бунтівника стариган у фотелі на колесах. — Це — стара стіна! А по той бік... інше пекло». Символом безвиході є маяк, котрий зникає під водою. Беккет не лишає шансів. «Земля обіцяна» Ельдара Рязанова у порівнянні з «Ендшпілем» здається сонячним промінчиком, щоправда, тим, який блукає серед хрестів на цвинтарі. Беккет, як Данте, котрий повідав світу про муки «привидів журби». Час для персонажів «Ендшпіля» зупинився. Символізує це будильник, який «ніколи не працював». Почасти це відбито й у риторичному запитанні Гамма: «А який зараз місяць?», і в його ж репліці: «Ніщо не рухається. Ніде...».
Колись, розмірковуючи над тим, що є життя бідної старої людини, Артур Шопенгауер зауважив: істинна ціна такого життя вимірюється відсутністю страждань, а не кількістю несподіваних радощів.
Герої Беккета, здається, відчувають це генетично. Вони радіють будь-якій дрібничці: половинці печива, поламаній іграшці (собачці без лапи), тирсі, якщо її насипали у сміттєві баки замість піску (це вже для них ледве не комфорт!)... І тоді пекло вже не здається їм пеклом, а уявляється таким собі райсько-пекельним куточком.
Отже, Беккет стверджує: людина звикає до всього. То про що це свідчить? Про слабодухість? Чи навпаки — внутрішню силу? А може, люди внаслідок їхнього соціального життя, як вважає німецький соціолог Еріх Фромм, не уявляють існування без страждань і бідувань?
Хто карає героїв Беккета? Чому вони опинились у темряві ночі, сліпі й немічні, без повожатого й міхоноші? Чи не є ключем для розгадки цієї таємниці репліка прикутого до інвалідного фотеля старого Гамма: «Ти кликав ніч — і ось вона прийшла»? За які ж провини та ніч? У жорстокому світі черствіє серце. Гамм у розпачі вигукує прокляття: «О, як я хочу, щоби вони страждали так тяжко, як тільки здатні страждати подібні істоти!» Навіть у цьому притулку смерті, де, здається, всі мають бути рівні, він хоче наказувати й панувати. Це з наказу Гамма покірливий і беззаперечний Клов заганяє каліку Нагга на дно сміттєвого бака й закриває наглухо кришкою. Це Гамм відмовляє матінці Пегг, коли вона просила в нього мастила для лампи, і матінка Пегг, за словами Клова, через це померла (Клов. А знаєш, від чого вона померла, матінка Пегг? Від темряви.). Той же Гамм знущається над Нелл, попихає Клова. І водночас страждає сам. І фізично, і духовно. Його існування немислиме без гамівних ліків. Він може бачити тільки уві сні (Гамм. Якби я заснув, то накохався б, мабуть, донесхочу. Ходив би по лісах. Бачив би... й небо, і землю. Бігав би.) Рухатися старий може теж тільки, коли поринає у сновидіння. Йому не обійтися без катетера. Не допомагають Гаммові й тонізуючі ліки. Гамм страждає щодня, може, навіть щомиті. Страждає і його душа (Гамм. Цієї ночі я бачив, що там у мене в грудях. Якась велика рана.) Він уявляє себе «маленькою цяточкою серед безмежної чорної порожнечі». «Чи могло когось спіткати більше... більше лихо, ніж оце мене?» — безпорадно позіхає він і наказує собі самому: «Годі, час кінчати з цим».
Але скінчити Гамм «не наважується». Він просить Клова допомогти йому: «Поклянися, що докінчиш мене, і я розкажу тобі, як дістатися до буфетних шухляд».
Звідки ж у зраненому стражданнями серці Гамма така жорстокість до ближніх? Звідки презирство до них, глум? Коріння цього, вважає Беккет, у безвірстві Гамма, його затятому атеїзмі, блюзнірстві. Не маючи духовної опори, навіть страдник може перетворитись на мучителя. А якщо така опора є? Безумовно, у Клова вона слабка, мізерна. І все ж? Тоді, за Беккетом, людина «мусить навчитися страждати ще краще». Ще краще... Це означає ще більше? І задля чого? Щоб мучителі втомились. (Клов. ... тоді їм набридне карати.)
За що страждають Нагг і Нелл, це схоже на птахів з поламаними крилами подружжя? Зрозуміло, що вони зазнали нищівного удару долі, і все ж Беккет показує їх не в палаті сучасного спеціалізованого шпиталю, а в баках для сміття... А це вже соціальний чинник. Нагг і Нелл почасти є ілюстрацією до песимістичної констатації Артура Шопенгауера, який мав чималий вплив на світогляд Беккета: «будь-яка історія життя є історією страждань». Що ж підтримує внутрішньо Нагга і Нелл? Адже вони, мов погаслі зірки, ще ніби світяться: промінчики доброти, ніжності пробиваються крізь товщу темряви, досягаючи зраненого серця. Можливо, їх підтримує віра, якої ніколи не було у Гамма? А може, пошук віри? Згадаймо думку Поля Верлена:
Маєш тіло, в біль закуте,
Для спасіння, для покути.
У вогні й морозі ти
Бога мусиш віднайти.
Як потрапив у притулок смерті Клов? З довгої оповіді Гамма, пересипаної натяками й недомовками, випливає здогадка, що він вічний боржник старого. У боргу його совість. Вона не дає йому дозволу на втечу. Хай він і виконує всі накази Гамма беззаперечно, але в серці його ворушиться співчуття до Нагга і Нелл, жевріє надія, що не все ще втрачено, що «однієї гарної днини, зненацька, усе це скінчиться, і все зміниться», він хоче дати всьому лад, але...
Символічно те, що саме Клов заводить будильник, який стояв нерухомо бозна-скільки. Клов наче дає поштовх часу! Можливо, це і є цяточкою світла у темряві ночі, в яку разом із Беккетом зазирнули глядачі. Саме до них звертається драматург, закликає, благає: не обминайте зони «ендшпілю», не повертайтеся спиною, допоможіть ізгоям, простягніть у це пекло... хоч цибулинку... Чи почули Беккета? Чи світ усе ще глухий? Багатолюдний і досі шлях страждань. Стогін тих, хто йде цим шляхом, здається, міг би розбудити від вічного сну мертвих...
Та злі собаки їх коло воріт стрічають.
І знов вони ідуть у безконечний шлях
З прокляттям, лайкою й божбою на устах.
(Еміль Верхарн)
Співчуваючи знедоленим, калікам, убогим, усім страдникам, Семюель Беккет написав свій «Ендшпіль». Драматург сподівався на те, що його зрозуміють.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2002. – № 7. – С. 40-41.
Твори
Критика
