«Думати – то ще не найгірше зло»: п’єса Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо»
О. В. Тимошук
Початок другої половини XX століття ознаменувався феєрверком на театральному кону — мистецтвом абсурду. Одним з «піротехніків» був драматург, Ірландець з походження Семюель Беккет. Отримавши початкову освіту в дублінському Трініті-коледжі, він продовжив навчання у Парижі, а по закінченні навчального закладу викладав англійську в Сорбонні. Повернувшись згодом на батьківщину, Беккет викладає тепер уже французьку й починає літературні вправи. Безумовно, перші його твори є наслідком захоплення талантом Джойса, з яким він заприятелював знову ж таки у Парижі, де оселився напередодні Другої світової війни. Під час окупації Беккет був учасником французького Опору й за звитягу одержав кілька бойових орденів. По війні невтомний ірландець присвятив себе літературній роботі: пише романи. Але не вони принесли йому славу, а прем’єра п’єси «Чекаючи на Годо», що відбулася взимку 1953 року на сцені паризького театру «Вавилон». Кількість статей, присвяченій цьому твору, могла б скласти цілу бібліотеку. Половина з них піддавала «Чекаючи на Годо» нищівній критиці, а інша половина проголошувала Беккета ледве не генієм. Але, здається, сам драматург не звертав уваги не на ті й не на інші критичні публікації. Він продовжував працювати: «Ендшпіль», «Остання стрічка Среча», «О! Та щаслива пора», «Гра», «Звуки кроків», «Заколисана»... Це були сходинки Беккета на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на нього чекала вже Нобелівська премія. Секретар патріарха європейського авангарду Джеймса Джойса (а деякий час Беккет займав таку посаду!) став корифеєм театру абсурду (саме так поквапились «охрестити» нове театральне мистецтво, засновником якого був талановитий ірландець). Щоправда, треба не забувати, що підмурок театру абсурду закладали і Єжен Йонеско, і такі драматурги, як Адамов і Жене, Пінтер і Симпсон та інші. Але Беккет все ж таки був «найабсурднішим».
Світ, що створює драматург у своїх п’єсах, зокрема в «Чекаючи на Годо», не є адекватним відображенням реальності, але він і не є фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіюють світ, у якому ми живемо. Зв’язати ці «деталі» вельми не просто. Світ абсурду, мов малюнки на воді, що зникають і знову з’являються, але вже не маючи зв’язок з попередніми малюнками. Цей світ неможливо конкретизувати: де той відтинок часу, в якому діють персонажі п’єс Беккета, шукати безглуздо. Чи є світ той взагалі? Неможливо визначити і його координати. Хіба що дерево, єдине самотнє дерево, на якому Естрагон і Владімір, персонажі п’єси «Чекаючи на Годо», збираються повіситися. Фабула твору занадто проста. Безпритульні злидарі чекають на Годо. Хто він за один, не знають навіть вони. Можливо, ім'я Годо означає якесь божество (від англійського). «Чекають на Годо — на Бога? На пришестя нового, справедливого устрою? — розмірковує сучасний український мистецтвознавець Вадим Скуратівський. — Що ж, один німецький письменник поміж двома світовими війнами сказав, що все людство нагадує йому пасажирів станційної зали че-кання. Як було багато надій у цьому чеканні, що про них,
напевне, писав Сергій Ейзенштейн, листуючись з Беккетом. Але як багато і розчарувань, і втоми, і відчаю. Отож Беккет у містеріальній, притчовій формі, у самісінькому розпалі «холодноі війни» і зібрав ці почуття. Можна по-різному ставитися до цієї спроби: Томас Манн простодушно зізнався, що він заснув, «чекаючи на Годо». І все ж таки перед нами промовисте свідчення, що то є тогочасний світ, пошматований світовими війнами — і «гарячими», і «холодними», скалічений острахом перед тотальним знищенням... І драматургія Беккета — це не зловтіха, а гуманістична дидактика, яка вживає той людський матеріал, що про нього далеко не кожний гуманіст зважився б говорити на повний голос». Здається, думка Скуратівського і є ключем до ро-зуміння тексту п’єси Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо». Абсурдні думки, абсурдні слова персонажів твору виявляються не такими вже безглуздими. Деякі їх фрази можна назвати навіть афористичними, скажімо, такі як: «Ганить свій черевик, хоча винна його нога»; «Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?»; «Я не можу довго існувати без товариства собі подібних»; «Усі міняються, всі, крім нас»; «Думати — то ще не найгірше зло»; «Треба рішуче повернутися до Природи»; «Ми народжуємось на світ божевільними. Дехто такими й лишається»; «Сліпі часу не відчувають»; «Чи я спав, поки інші страждали?»
Естрагон і Владімір — це ті представники «всякого людства», що попри всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію. Щоправда, вони нічого не роблять для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим «Годо», але вони ще не втратили людську подобу, хоч їхня «подібність така недосконала». Безумовно, відбувається духовна деградація героїв ледве не на очах у глядачів, але все ж таки інколи можна почути: «Давай щось робити, поки є нагода! Ми потрібні комусь! Таке не часто буває. Не ми конкретно, як особистості, а взагалі. Інші не гірше за нас із цим впоралися б, навіть краще. Заклик, який так пристрасно щойно тут пролунав, було звернено до всякого людства. Але в цій місцевості в даний відрізок часу людство представлено нами, і хочемо ми цього чи ні, а треба поки не пізно, використовувати нагоду. Підведемося ж і виступимо гідними представниками усієї цієї зграї виродків, до якої лиха доля нас закинула». Ці слова Владіміра схожі на бунт проти бездіяльності, байдужості, тваринної лякливості. Либонь, це сам Беккет звертається до сучасників. Він ніби закликає: не чекайте на Годо, не думайте, що він «той, від кого залежить ваше майбутнє». Майбутнє залежить тільки від вас. На жаль, Естрагон і Владімір не чують беккетових слів, як не чули автора п’єси й тогочасні обивателі, а тим більше політики й можновладці. Здається, карикатурним зображенням їх є пара персонажів — Поццо і Лакі. Поццо, за задумом драматурга, є представником можновладців, котрі тримають на мотузці Лакі-політиків. І тут згадується: замовляє музику і платить Поццо, а танцює Лакі. Хіба не нагадує потік свідомості Лакі промови деяких політиків? Адже саме вони за часів «холодної війни» ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні. А чемодан, який несе Лакі, чемодан з піском, — хіба це не обіцянки й брехня, якими користуються політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами, сіючи національну ворожнечу, ідеї панування над іншими народами? І водночас — хіба це не символ духовної порожнечі тих політиків? Для Поццо такі, як Лакі, — «тяглуї». «Колись були блазні. А тепер — тяглуї», — пояснює він Владіміру. І зловтішно додає: «Краса, благодать, істина, хіба сам я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя». Не випадково у відчаї (зрозумівши всю безвихідь свого становища) Естрагон і Владімір хочуть повіситися. Світ належить Поццо, а чекати на Годо можна цілу вічність. Щоправда, вони достигли й до того, щоб помститися злу, яке для них утілено в Поццо. Але це сліпа помста, вона безглузда. І Беккет зупиняє своїх героїв.
Завершується п’єса таким діалогом:
Естрагон. Я так більше не можу.
Владімір. Ти думаєш?
Естрагон. Може, розстанемось? Може, так буде краще?
Владімір. Завтра повісимось. (Пауза). Якщо Годо не прийде.
Естрагон. А що, як він прийде?
Владімір. Тоді ми врятуємося.
Владімір знімає свого капелюха, який раніше належав Лакі, зазирає всередину, обмацує рукою, стукає по верху, одягає знову.
Естрагон. То, може, підемо?
Владімір. Штани натягни.
Естрагон. Що таке?
Владімір. Одягни, кажу, штани.
Естрагон. Скинути штани?
Владімір. О-дяг-ни, одягни їх!
Естрагон (помічає, що вони спущені). А й справді. (Одягає штани. Мовчанка).
Владімір. То, може, підемо?
Естрагон. Пішли.
Вони не рухаються.
Після цієї ремарки має падати завіса. Як тлумачити цей діалог? Нісенітниця? Абсурд? Набір слів? Ні, тут «за кадром» беккетівське розчарування, зневіра в доцільності супротиву, а може, втрата віри в здоровий глузд людства, в його здатність протистояти злу... Ремарка: «Вони не рухаються» — ніби вирок людству. Беккет не бачить можливості його виправити. Колись Беккету закидали, що «Чекаючи на Годо» — річ занадто песимістична. Не розуміючи, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини. Він, за словами Вадима Скуратівського, «зважився працювати виключно в негативній зоні людського досвіду. Там, де цей досвід наштовхнувся на низку своїх капітальних поразок. При цьому він ризикнув увійти в цю «зону». На думку літературознавця Дмитра Лихачова, є проблема, яку можна назвати «екологією культури». Беккет — представник тих драматургів, котрі працюють над розв’язанням болючих питань, пов’язаних із цією проблемою. Деградація духовності людства є свідченням, за Беккетом, занепаду культури, занепаду традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушення етичних норм, а як наслідок — байдуже ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок — влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Беккет застерігає: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, в справедливість, атеїстичний дурман, байдужість — усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю. Театр абсурду Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто є «театром» війн, руйнації, голоду. Беккет закликає людство схаменутись. «Чекаючи на Годо» майже через півстоліття після її прем’єри лишається актуальною п’єсою.
Л-ра: Зарубіжна література. – 2004. – № 4. – С. 9-10.
Твори
Критика
