(1906–1989)
Характерний для «театру абсурду» принцип, за яким «безглуздість», «алогічність» тих чи інших сторін дійсності оголошується загальним законом буття, ніким із драматургів цього напряму не проводився настільки неухильно, як Беккетом.
Семюел Беккет незмінно залишався у сфері «універсальної» символіки, що проголошує споконвічну, принизливу та непереборну безглуздість людського буття. Учень, секретар та друг Джеймса Джойса, він, за загальним визнанням, далеко залишив позаду себе свого вчителя. Беккет — це Джойс, наскрізь зневірений відчаєм, Джойс, який пішов у підпілля після «Улісса». Порівняно з творами Беккета символічні твори Конрада, Лоуренса та Джойса здаються реалістичним відображенням повсякденних проблем.
Для більшості п’єс Беккета характерне поєднання нав’язливої натуралістичної конкретності зовнішніх подробиць з навмисною хиткістю і ухильністю в трактуванні сутності зображуваних постатей і конфліктів.
Беккет старанно вишукує способи показати з предметною наочністю приголомшливу обмеженість людських можливостей, продемонструвати, що життя, по суті, є нічим іншим, як Смерть у Житті.
Твори
Критика
