26-11-2019 Левко Боровиковський 1120

Байкарська спадщина Левка Боровиковського

Б. А. Деркач

З ім’ям Л. Боровиковського пов’язано утвердження в українській літературі романтичної балади та байки-приказки. Доля романтичних поезій Боровиковського склалася нещасливо (більшість їх стала відома читачеві лише в радянський час), байкарський же доробок письменника у значній своїй частині (177 творів) був опублікований ще за його життя А. Метлинським у збірці «Байки й прибаютки» (К., 1852). Завдяки пошукам, організованим С. Крижанівським, уже в післявоєнний час стало відомо ще ряд байок поета.

Перші одинадцять байок Боровиковського побачили світ 1841 р. у «Ластівці» Є. Гребінки, хоча до цензурного комітету їх подавалося значно більше. З опису цензурного рукопису «Ластівки», зробленого П. Картавовим, довідуємося, що цензором П. Корсаковим частину байок було вилучено («Багатий, Бідний», «Микита», «Максимова Пидора», «Громада», «Вітряк» та інші — всього п’ятнадцять творів) на жаль, тексти кількох з них ще й досі не виявлені.

Писати байки Боровиковський почав, як припускають автори передмови до академічного видання його творів С. Крижанівський і П. Ротач, ще на початку 30-х років XIX ст., — п’ять байок, виявлених , ними в паперах поета, створені не пізніше 1831 р.2 У листі до М. Максимовича від 1 січня 1836 р. Боровиковський серед інших творів називає «Басенки на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие — подражание Красицкому». Отже, почавши писати на початку 30-х років, Боровиковський як байкар стає відомим лише після виходу збірки «Байки й прибаютки», тобто на початку 50-х років, коли вже великої популярності серед українських і російських читачів набули славнозвісні «Малороссийские приказки» Є. Гребінки.

Сучасна письменникові критика зустріла «Байки й прибаютки» по-різному, часом дуже суперечливо. Одним з перших на появу збірки відгукнувся рецензією О. Афанасьєв-Чужбинський. Відзначивши, що байки Боровиковського часом не позбавлені «юмора, иные даже отличаются остротами своего рода», критик далі, по суті, цілком перекреслює їх, відмовляючи їм в оригінальності, художній цінності. Талант Боровиковського-байкаря, за словами Афанасьєва-Чужбинського, «не может сравниться с талантом этого же писателя как поэта. Кто помнит стихотворения г. Боровиковского, помещенные в разных повременных изданиях, тому грустно читать вновь вышедшие «Байки...». «Итак, к сожалению, надо сказать, — підсумовує критик, — что «Байки й прибаютки» г. Левка Боровиковского не отличаются ничем особенным, а многие из них написаны даже не тем чистым и правильным языком, который привыкли мы встречать в сочинениях этого писателя». Афанасьєв-Чужбинський вважає, що взагалі байка як літературний жанр пережила себе: «Мне кажется, что прошел уже век басен...».

Більш-менш об’єктивну оцінку дає «Байкам й прибаюткам» видавець цієї збірки А. Метлинський. Він не зупиняється на конкретному аналізі творів поета, але зазначає джерела байок Боровиковського, вказує на їхній тісний зв’язок з фольклором. Байки Боровиковського, на думку Метлинського, «вообще верны духу и жизни народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев»; твори ці, твердить критик, вдало доповнюють українську літературу «такою отраслью произведений, которая доселе почти не существовала, а между тем может составить такое назидательное и занимательное чтение как для простого народа, так и для образованной публики, будучи доступна для детского возраста и вызывая на размышления развитый и опытный ум, не останавливающийся на внешней оболочке басенного рассказа, но проникающий в значение ее основной мысли».

Слідом за Афанасьєвим-Чужбинським гостро негативну оцінку байкам Боровиковського дав П. Куліш, назвавши їх у своїй статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» (1857) — «тупыми».

Згодом із замітками про байкарський доробок Боровиковського виступили Ол. Кониський і Ом. Огоновський, відзначивши, що саме байки «найвартше коштують» в усій поетовій спадщині. Це дало привід окремим сучасним літературознавцям говорити про нібито об’єктивну оцінку байок Боровиковського цими буржуазними вченими. Насправді ж Кониський і Огоновський, по суті, підтримували Куліша (щоправда, часом і з деякими застереженнями), відмовляючи байкам Боровиковського в будь-якій художності. Ось, приміром, що писав Кониський у своїх «Відчитах з історії русько-українського письменства XIX вусу»: байки Боровиковського «не одержали на Вкраїні ні впливу, ні ходу. Сатиричного таланту Боровиковському природа зовсім не дала. Природний юмор світиться в «Байках», але у автора юмор виходить якийсь грубий... Одне слово, Боровиковський цілком не зрозумів того національно-соціального прямування, до котрого вказали йому стежку Котляревський і Гулак...».

У дореволюційному літературознавстві думку Метлинського фактично підтримав лише М. Петров. Вказавши на значну популярність і «народний характер» байок і прибаюток Боровиковського, дослідник подав перший, хоча й досить лаконічний огляд їх, звернув увагу на джерела окремих творів поета.

У пожовтневий період творчість Боровиковського-байкаря також оцінюється неоднаково. Одні дослідники (як, приміром, М. Зеров, І. Степаненко, О. Дорошкевич та ін.) безпідставно позбавляли її ідейно-художніх достоїнств, інші, як А. Шамрай, а в наші дні — С. Крижанівський, Є. Шабліовський, П. Хропко, М. Кузьменко та інші, справедливо говорять про своєрідність байкарської спадщини Боровиковського, розглядають її загалом як цікаве й оригінальне явище в історії розвитку жанру байки в українській літературі минулого століття.

До жанру байки, як і балади, Боровиковський звернувся під безпосереднім впливом Гулака-Артемовського — як автора вже відомих на той час байкарських творів і як свого вчителя. У Харківському університеті Боровиковський слухав лекції Гулака-Артемовського, зокрема з польської мови й літератури. Можна з певністю твердити, що любов до польської літератури, в тому числі до І. Красіцького, автора збірки «Bajki і przypowiesci», майбутньому поетові прищепив передусім Гулак-Артемовський. Не слід забувати й того, що з останнім Боровиковський підтримував дружні стосунки і в пізніші роки (див., наприклад, його лист до І. І. Срезневського від 12 серпня 1839 р.). Звернення Боровиковського до написання байок безперечно сприяла й добра обізнаність його з творчістю надзвичайно популярного тоді Крилова та інших російських байкарів.

Твори Боровиковського, вміщені у збірці «Байки й прибаютки», це у переважній більшості коротенькі, гранично стислі — всього на кілька рядків поезії, в яких виразно виявилася своєрідність автора. Своїй збірці байок. Боровиковський дав назву сам, хоча часом у критиці і висловлювали сумніви з цього приводу, приписуючи назву Метлинському. Про це довідуємося з листа поета до Срезневського ще 22 травня 1839 p.; серед свого доробку «по малоросс.[йскому] слову» він називає «Байки и Прибаютки (Басни и побасенки) в стихах...». Звернемо увагу на цікаву деталь: у дужках автор подає російський відповідник — «Басни и побасенки». Назва ж книжки Боровиковського виникла безпосередньо під впливом згадуваної збірки Красіцького «Bajki і przypowiesci». Отже, «прибаютки», «побасенки», «przypowiesci» Боровиковський розуміє як одне й те ж. Треба сказати, що іноді поет (до речі, як і Красіцький) не розрізняє понять байка і прибаютка, а називає свої твори просто баснями, басенками, байками.

Слід пам’ятати, що Боровиковський як автор «байок і прибаюток» мав своїх попередників і сучасників не тільки, скажімо, в польській, а й у російській літературі (дослідники, як правило, випускають з поля зору цей важливий момент). Відомо, що у 20-30-х роках, тобто тоді, коли загальновизнаною вже була поетика криловської байки, деякі поети й критики закликали повернутися до езопівської байки-схеми. На цей час у російській літературі до лаконічної чотири- або шестирядкової байки звертаються І. Дмитрієв («Орел і Змія», «Бик і Корова», збірка «Апологи в чотиривіршах» — 1826), П. Вяземський («Дві Собаки», «Каламар і Перо»), Є. Аліпанов («Їжаки й Вовки», «Реп’ях»), К. Мосальський («Два Колоси»), М. Остолопов («Стріла, «Кіт та Білка») та ін. Жодний з цих письменників не відмежовував чітко байку від приказки, епіграми, аполога, прибаютки. Твори, що належали до цих жанрових різновидів (подібні поезії писав і Боровиковський), М. Остолопов, автор «Словника давньої й нової поезії», у післямові до циклу своїх чотиривіршів відрізняв від «правильних байок» і називав «апологічними епіграмами».

У теоретичних дослідженнях, присвячених байді як літературному жанру, не знайдемо чітких визначень її жанрових різновидів. Лессінг, як відомо, взагалі вважав, що байка завжди повинна прагнути до лаконічності, що душею байки є стислість, простота. Відома дослідниця теорії жанру байки Л. Віндт вказує, що байка «близька до епіграми за технікою pointe і до анекдоту за фабульною насиченістю і, спрямованістю до розв’язки». Далі дослідниця уточнює, що в байці «розв’язка, замикаючи все попереднє в одне ціле, відкриває, крім того, цілу перспективу асоціацій з аналогічними випадками», але їй можна заперечити: адже те саме можна сказати про епіграму чи життєвий анекдот! (Це, звичайно, не означає, що ми відносимо байку й, приміром, анекдот до одного жанру.)

О. Потебня у своїх працях також не говорить спеціально про прибаютку, але висловлює, на наш погляд, цікаве твердження: «Байка є така форма думки, яка з’являється нерідко в наш час без назви байки». Дослідник вважає також, що така поетична форма, як прислів’я, є, по суті, скороченою байкою. Один із способів перетворення байки на прислів’я, на думку вченого, полягає в тому, що весь зміст байки стає прислів’ям. Він наводить такий приклад: «Собака на сіні лежить, сама не їсть, і іншим не дає». Це — прямо зміст байки». А хіба не те ж саме зустрічаємо у дворядковій байці чи прибаютці Боровиковського «Сірко»:

Сірко, забравшись на копицю,
Від сіна відганяв телицю...

«Ви бачите, таким чином, — продовжує Потебня, — що відносно довге оповідання все стискується і стискується, завдяки тому, що все інше, необхідне для з’ясування вислову, який зробився прислів’ям, тримається у нас у думці і може бути легко відновленим».

М. Зеров уже говорить спеціально про прибаютку, називаючи її варіацією жанру байки, «байкоподібною формою» — байкою-приказкою».

Усе це свідчить про те, що у більшості випадків (маємо на увазі й кількарядкові байки Боровиковського) майже неможливо провести чітку грань між байкою і прибаюткою, чи, як іще називають останню С. Крижанівський і П. Ротач, приповідкою, хоча, до речі, прибаютка і приповідка (російська «присказка»), як відомо, також поняття не зовсім тотожні.

Але маючи на увазі те, що прибаютка Боровиковського виникла за аналогією з російським «побасенки», польським «przypowiastka», враховуючи досвід античних байкарів (Езоп, Федр) та російських (М. Остолопов, П. Вяземський, І. Дмитрієв та ін.) і, звичайно, Гулака-Артемовського, а також згадане вище визначення самого Боровиковського, ми схильні не виділяти її в самостійний жанр, а розглядати як жанровий різновид байки — байку-приказку, можливо, часом і з певним елементом умовності. Зрештою це, на наш погляд, не так уже принципово важливо. Набагато важливіше з’ясувати, якою мірою ці твори-мініатюри Боровиковського, кажучи словами Дмитрієва, «досягли мети своєї і зберегли достоїнство поезії». Надалі, оглядаючи байкарський доробок українського поета, будемо користуватися паралельно термінами-поняттями — прибаютка, приказка, приповідка, гумореска, маючи на увазі байку як жанр.

Найприкметнішою рисою байок Боровиковського є їхній органічний зв’язок з фольклором, що його поет вивчав, збирав і пропагував протягом десятиліть. (До речі, ще в «Ластівці» Боровиковський опублікував вісімдесят три «народні пословиці», багато з яких, за спостереженням Петрова, лягли в основу байкарських творів поета і повинні розглядатися у зв’язку з останніми). У приказках і прислів’ях, як і взагалі у фольклорній творчості, письменник знаходив цікаві сюжети й образи, влучний народний дотеп, грайливу іронію тощо. В основі багатьох байок і прибаюток Боровиковського — казка, анекдот, часом і просто гостре влучне слово. Так, приміром, сюжет байки-гуморески «Хомина жінка» походить з народного оповідання «Живий мрець». З фольклорної скарбниці і запозичено теми таких байок, як «Свій дім — своя воля» (згодом до цієї теми звернувся С. Руданський у співомовці «Господар хати»), «Клим і його кобила», «Борщ», «Кабан» та ін. У байці «Суд», очевидно, використано один із сюжетних мотивів відомої російської народної сатири XVII ст. «Суд Шемякин».

Звертання байкарів до приказок і прислів’їв було явищем цілком закономірним. Сутність цих перлин народної творчості чітко визначив, на нашу думку, автор грунтовної монографії «Від приказки до казки» Г. Л. Пермяков. «Пареміологи давно звернули увагу на надзвичайну місткість і внутрішню складність приказкових висловів, — пише дослідник. — І справді, прислів’я і приказки при всій своїй очевидній простоті являють собою дуже непрості утворення. З одного боку, це явища мови, подібні до звичайних фразеологізмів; з другого — якісь логічні одиниці (судження і висновки); і з третього — художні мініатюри, що в яскравій карбованій формі відображають факти живої дійсності».

Кажучи про інтерес байкарів до приказок і прислів’їв, передусім слід назвати, звичайно, Крилова. З багатющої скарбниці приказок і прислів’їв великий байкар вибирав ті, що найближче відповідали його прогресивним уявленням про тогочасну дійсність, і дав блискучі, справді неперевершено майстерні зразки використання у своїй творчості цих напрочуд яскравих фольклорних мініатюр, «збагачуючи новим змістом образи, створені народом».

Цілком зрозуміло, що Боровиковського не можна порівнювати з Криловим щодо характеру й майстерності у використанні скарбів народної творчості. Але незаперечним є й те, що український байкар постійно черпав з фольклорних джерел. Зокрема ж його приваблювали прислів’я, — своєю структурою, максимальною стислістю форми і сконденсованістю думки вони були близькими художній манері автора байок-приказок.

Боровиковський, як і Крилов, користується приказками і прислів’ями, так би мовити, багатопланово. Дуже часто народне прислів’я стає безпосереднім джерелом сюжету байки-приказки, на що вказав уже Метлинський: «Иногда басня составляет не более как развитие и объяснение народной пословицы» («Москвитянин»). Так, приміром, приказка «віл старий не портить борозни» (до речі, вона є і в «Народних пословицях» Боровиковського, опублікованих у «Ластівці») стала сюжетною канвою байки «Пархомові воли», в якій іронічно висміяно нерозумного Пархома, що запріг у плуг молодих бичків, а вони тільки «покопирсали» переліг. Прислів’я «п’яному — і море по коліна» послужило фабулою байки «П’яний» («Раз п’яний Хрім»), герой якої, набравшися горілки, вирішив «переплигнути рів»: «Упав і хоть не вбився, а все — калікою протверезився». Байка-гумореска «Сидір» є, по суті, поширеним варіантом прислів’я «оженивсь та й зажуривсь».

Поет конкретизує, дотепно уточнює народний афоризм, насичує його побутовими подробицями. «Подібні байки, — слушно зауважив Петров, — мали і мають повну ціну як пам’ятки народної творчості».

Не можна не погодитись з Метлинським і в тому, що часто у Боровиковського «мысль басни или нравоучение выражается формой народной пословицы» («Москвитянин»). Наприклад: «Поки багат, то поти й сват» («Багатий, Бідний»), «Хто мовчить, той двох навчить» («Крила у Вітряка»), «Хто ласо їсть, той твердо спить» («Ласун»), Зрідка приказки і прислів’я виступають у байках Боровиковського і як елементи народної фразеології.

Окремі дослідники, вишукуючи джерела сюжетів байок Боровиковського, намагалися вирізнити серед них твори, написані на фольклорній основі і на цілком оригінальні теми. Вже сама ця постановка питання є штучною, надуманою, оскільки в обох випадках творчий процес той самий. А часом навіть важко розрізнити, як справедливо зауважують автори цитованої передмови до академічного видання, де Боровиковський скористався з народної творчості, а де, навпаки, сама його байка стала таким джерелом. Для прикладу наведемо одну з кращих байок поета «Клим», пройняту іскристим народним гумором:

Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:
Чи чиж, чи соловей, чичітка чи синиця?
Голодний Клим озвавсь, баса:
«Найлучча птиця — ковбаса!»

Справді, хто візьметься сьогодні доводити, чи ця байка прийшла до Боровиковського з уст народу, чи сама вона перейшла в народ від поета? Те ж можна сказати й про мініатюру «Сидір». Петров, подаючи її текст, зазначав: «Зміст подібної байки ми чули з уст народу».

Свого часу Зеров, ведучи розмову про виникнення жанру байки в українській літературі, писав, зокрема, що «не так-то й широко українська байка скористалася з українського фольклорного запасу і чи не більше живилася ходячими байками, з літератури відомими схемами, аніж творила нові фабули на підставі численних своїх прислів’їв». Творчість Боровиковського, як і інших українських байкарів, переконливо спростовує несправедливість подібного твердження.

Народна творчість завжди була предметом пильної уваги Боровиковського і постійно живила його поезії. Знаходячи теми і сюжети в приказках і прислів’ях, анекдотах і гуморесках, Боровиковський своєрідно опрацьовував їх і водночас передавав ті народні погляди на реальні явища, які були в них відбиті. Правда, часом письменник вносив у ці, вироблені десятиліттями погляди, так би мовити, власні корективи, відповідно до своїх поміркованих ідейних позицій, і тоді в його байках звучали фальшиві ноти.

У своїй творчій практиці Боровиковський значною мірою спирався і на видатного польського байкаря Красіцького. Про залежність від Красіцького український поет, як пригадуємо, говорив сам в одному з листів до Максимовича. У Красіцького Боровиковський запозичив не тільки назву, а й загальну побудову книги «Bajki і przypowiesci». Збірка Красіцького відкривається звертанням «Do dzieci», збірка Боровиковського — аналогічним звертанням «До дітей», далі у Красіцького вміщено вступ («Wstçp do Bajek»), у Боровиковського цей вступ складається фактично аж із п’яти самостійних творів («Моя байка», «До друкаря», «Нащо писать», «Байки та Дяк і Петрусь», «Байка»), Завершується збірка Красіцького. байкою «Копіес», Боровиковського — «Кінець». У кількох десятках байок і прибаюток Боровиковський творчо скористався сюжетами, темами і мотивами польського письменника (зокрема в таких, як «Щука й Пліточка», «Капшук і Калитка», «Перо й Каламар», «Рівчак і Річка», «Мішок з грішми», «Лікар», «Горох», «Два малярі»). Проте Красіцькому український поет зобов’язаний не стільки конкретними темами й сюжетами, скільки самою формою, виключно лаконічною манерою викладу. Боровиковському імпонував характер побудови поетичних мініатюр польського байкаря, таких близьких до віршованих народних прислів’їв і приказок.

Частина із згаданих байок Боровиковського є, власне, перекладами творів Красіцького; у цих перекладах український поет зберігає часом навіть назви, ту ж кількість рядків, деякі особливості стилю оригіналу, окремі деталі тощо. Для наочності порівняймо байку «Перо й Каламар» з польським першоджерелом («Kalamarz і Рібго»).

Від Езопа беруть початок такі байки Боровиковського, як «Два Лембики й Горшки», «Львиця», «Брехня», «Смерть», «Лев і Миш» та ін. Зупинимось на байці «Смерть», в основі якої лежить відома байка Езопа «Старий і Смерть». Боровиковський цілком зберігає сюжет античного твору, його абстрактну алегорію, позбавлену будь-якого конкретного фону, залишає і мораль езопівської байки — «кожна людина любить життя, хоч як би їй не щастило». Мініатюра Езопа одержує у Боровиковського лише віршовану обробку. Зовсім по-іншому цей традиційний сюжет (очевидно, вже через байку Лафонтена «Смерть і Дроворуб») використовує Крилов у байці «Селянин і Смерть». Запозичуючи з оригіналу тільки сюжетну схему, російський поет насичує її новим ідейним змістом, соціально-реалістичною сатирою, надає творові національної своєрідності. Перед нами, справді, постає російська кріпосницька дійсність, російський селянин, «иссохший весь от нужды и трудов».

Байка «Селянин і Смерть», разом з іншими кращими байками Крилова, в основі яких сюжети Езопа, Федра, наочно показували той великий шлях, що його «пройшла байка від алегоричного іносказання античної «притчі» до життєвої, реалістичної сатири».

Інша відома байка Езопа «Лев і Миша» також привернула увагу багатьох авторів — Лафонтена, Сумарокова, Крилова, Білецького-Носенка, Боровиковського, Глібова... І кожен з них обробляв цей класичний сюжет по-своєму. У Крилова і Білецького-Носенка (ми не говоримо зараз про ступінь майстерності обох байкарів) — це простора, з багатьма побутовими подробицями розповідь: у російського поета на тридцять три рядки («Лев і Миша»), в українського — на тридцять шість («Лев та Пацюк»), Боровиковський же створює байку-мініатюру (меншу навіть за першоджерело), байку-приказку афористичного характеру всього на чотири рядки:

Убравсь в тенета Лев; а Миш його пустила:
— Тенета Миш перекусила.
Овва!
Маленька Миш спасає Льва!

Лаконізм, спокійна об’єктивність розповіді у поєднанні з оголеним комізмом першої частини і експресивною кінцівкою-сентенцією — такою є ця баєчка Боровиковського, написана в фольклорному стилі.

Іноді Боровиковський виходить за межі улюбленої байки-приказки. Панівна, загальновизнана в той час криловська байка, зрозуміло, не могла пройти повз увагу українського байкаря. І часом він також звертається до більш-менш просторої розповіді в своїх байках, У таких його переважно оригінальних байках, як «Голова», «Свій дім —своя воля», «Бушля», «Суд», «Йолоп Клим», «Порада», «Ничипір» («Ничипір-сват»), «Вода та Гребля», «Слін, Свиня і звірі», «Лисиця-охвицер» тощо уже виразно наявні, як запримітив ще дослідник 20-30-х років. Ол. Фінкель, «сліди криловської байки: розвинений сюжет, спроби психологізації, нерівностопові рядки» тощо (щоправда, деякі з них, зокрема написані в 70-х роках «Вода та Гребля», «Слін, ,Свиня і звірі», «Лисиця-охвицер», були дуже слабенькими, художньо недосконалими творами).

[…]

Переважна більшість байок Боровиковського написана на теми побутові, зачіпає морально-етичні проблеми. Заздрість, пияцтво, скупість, лінощі, хвалькуватість, чванькуватість тощо — про це найбільше говорить поет («Ледащо Йван», «П’яний», «Коров’як», «Будяк», «Охотник», «Ласун» та ін.).

Загальну спрямованість своєї байки сам поет визначив так у вступі до збірки 1852 p.:

Моя байка Не бійка, ні лайка:
Нехай ніхто на себе не приймає,
А всяк на вус собі мотає —
Хто вуси має...

Все ж в окремих байках і прибаютках Боровиковський не обійшов і деяких назрілих питань свого часу; вище ми вже відзначали в його творах певну критику соціальної нерівності, хабарництва й здирства судових чиновників, неробства панів тощо («Суд», «Голова», «Пан» та ін.). Одна з кращих його байок «Пан» лаконічними сатиричними штрихами змальовує яскравий тип свавільного визискувача-поміщика.

[…]

Боровиковському не раз закидали, що його байки — як оригінальні, так і написані за літературними джерелами — позбавлені поетичного орнаментування, розгорнутих характеристик персонажів тощо. Про це свого часу говорили Кониський, Огоновський, пізніше Зеров, Степаненко, Дорошкевич та ін. Останній, приміром, відзначав, що запозичуючи сюжети своїх байок, зокрема у великого російського байкаря, Боровиковський робив їх «більш елементарними, простими», «криловське багатство характерів замінював інколи голою схемою». Твори Боровиковського, продовжує Дорошкевич, «дуже коротенькі, інколи занадто, з шкодою для змісту. Ця стислість вислову робить те, що в байках зовсім майже немає розвитку характерів дійових осіб, немає окреслення їхньої психології, немає вмотивування їхніх вчинків». І тому байки ці «наближаються до абстрактних художніх схем», які слід було б «розробити й конкретизувати в умовах місцевого життя». А Степаненко навіть вважав, що більшість байок Боровиковського «відзначається мертвим схематизмом».

На спрощеність, прямолінійність подібних висновків вказував ще Фінкель. «Одностайний присуд» байкам Боровиковського як «нехудожнім», «схематичним», писав дослідник, міг з’явитися лише тоді, коли за зразок та за ідеал байки брати тільки байку Крилова. А «з погляду Лессінгового байки нашого автора були довершеніші, ніж Лафонтенові, бо вони більш наближаються до основного завдання байки та до античних зразків», тобто, до стислого алегоричного оповідання. Йдеться, як бачимо, про дві різні байкарські «школи», про два різні напрями в розвиткові цього жанру. Байки і прибаютки Боровиковського, на думку Фінкеля, показують нам письменника «не як слабенького, невдалого байкаря, який не міг дати «справжню» байку, а як байкаря з власного своєрідною для свого часу поетикою, продовжувача традицій античних та виразника ідей Лессінгових на українському грунті».

Погоджуючись в принципі з Фінкелем, треба відзначити, що він не завжди враховує першочерговий незаперечний вплив Красіцького. Визнання самого Боровиковського про наслідування Красіцького (йдеться про тематичні запозичення) дослідник піддає сумніву: «Боровиковський, можливо, вважав за наслідування той факт, що він вперше прочитав певні байки у Красіцького». Не зовсім правильним, на наш погляд, є й категоричне твердження Фінкеля про те, що Боровиковський був «виразником ідей Лессінгових на українськім грунті». Оригінальні міркування Лессінга про байку як специфічний поетичний жанр відчутно позначені раціоналізмом, дається взнаки тут і відсутність історизму, взагалі характерна для просвітителів (єдиним і непорушним ідеалом для Лессінга була античність, з її начебто незмінними законами мистецтва).

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1975. – № 1. – С. 50-63.

Біографія

Твори

Критика