26-11-2019 Левко Боровиковський 139

Іван Котляревський у житті і творчості Левка Боровиковського

П. П. Ротач

Левко Боровиковський розпочав і продовжував творчість в той час, коли традиції бурлеску, стверджені Іваном Котляревським, були ще досить живі в нашій літературі. Цих традицій, як відомо, не сторонились ні Петро Гулак-Артемовський, ні Ізмаїл Срезневський, ні романтики 30-х років — ось чому процес утвердження серйозного в літературі не був скорочасним і легким. Відхід від бурлеску характерний «співжиттям» різних стильових манер, що спостерігається, наприклад, у творчості Євгена Гребінки, де спокійно поєднуються риси бурлеску й романтизму. Ще в більшій мірі таке «змішання» властиве творчій манері Павла Білецького-Носенка.

«Уже в ранніх віршованих спробах, — стверджує І. Айзеншток, — поет майже повністю звільняється від бурлеску, настійливо прагне ввести в українську поезію новий романтичний стиль». З листа поета до І. Срезневського бачимо, що Л. Боровиковський цілком усвідомлював новаторську роль своєї поетичної праці. Захоплений загальним літературним піднесенням («діяльністю земляків на терені української літератури»), він збирається видати першу книжку «власних спроб», у якій, гадалось йому, буде новиною «серйозність, всупереч несправедливій думці, ніби малоросійською мовою, крім жартівливого, смішного — писати не можна». Л. Боровиковський розраховував на успіх майбутньої книжки (це видно з листа); запорукою успіху були журнальні публікації (в «Вестнике Европы» й «Украинском альманахе»), доброзичливо сприйняті читачами. Після того поет мав намір видати ще дві поетичні збірки й український словник. Нема сумніву, що ці видання, коли б вони здійснились, стали б значним внеском у нову українську літературу. На жаль, велика частка творів Л. Боровиковського безповоротно втрачена. Про поета судимо нині по меншій частці його доробку.

Отож успіх своїх творів Л. Боровиковський вбачав у «серйозності» і тим відходив від смішного, жартівливого, бурлескного. Він був новатором уже в тому, що правильно зрозумів запит часу і дав на його потребу якісно новий метод художнього зображення, чим підніс на щабель вище естетичний рівень української культури.

Говорячи про сучасних йому «малоросійських поетів», яким серйозний стиль досі був недоступний, тобто не практикований ними, Л. Боровиковський не називає їхніх імен, хоч серед них, здається, не важко вгадати й І. Котляревського. В ньому, зрозуміло, не було зневаги чи недооцінки значення видатного поета сучасності. І. Котляревський розбудив до творчості багатьох письменників, і Л. Боровиковський, поза сумнівом, був одним із тих, хто відчув на собі цей благотворний вплив.

Із надзвичайною точністю засвідчує цю істину Степан Александров у поемі «Вовкулака»:

Як Котляревський у Полтаві «Енейду» гарно написав,
Тоді, із щирості к тій справі,
Із нас писати дехто став.

Л. Боровиковський і не приховував того, що діяльність «земляків» на терені української літератури вплинула на його почуття «родино-любия» і «змусила» взятись за творчість (він так і каже: «заставляет и меня издать... собственные опыты»). Найбільшим серед тих «земляків»-літераторів був, зрозуміло, Котляревський. Але ж бурлеск «Енеїди», як уже говорилося, викликав заперечення Боровиковського. Як же тоді відбувався цей вплив?

Творчість І. П. Котляревського знайшла широкий відгук, викликала «цілий рух у літературі». Особа поета привернула увагу московських, петербурзьких, харківських літераторів, учених, журналістів. Усі, хто відвідував Котляревського, залишались під сильним впливом його розуму, знань, душевності. Чи міг не відчути цього впливу молодий Боровиковський, що протягом 1822-1826 pp. навчався в Полтавській гімназії, де бував Котляревський, де його «Енеїда» читалась учнями? Вихований в культурно-мистецькому оточенні батьківської родини, майбутній поет не був байдужим до театру, та ще такого, як Полтавський, де театральні традиції склалися на основі драматургії Котляревського. Поза сумнівом, що творчість І. Котляревського стала відома Л. Боровиковському ще в роки навчання в гімназії, тоді ж приглянувся він і до жанрових особливостей «Енеїди». Та чи тільки смішне, жартівливе бачив Л. Боровиковський у цій поемі?

Дослідники вже давно звертають увагу на ознаки романтичного стилю в «Енеїді», особливо в останніх, V та VI, її частинах. Цій темі, зокрема, присвятив свою доповідь І. І. Пільгук на ювілейній науковій конференції з нагоди 200-річчя від дня народження І. П. Котляревського, проведеній у вересні 1969 р. в Полтаві. На думку вченого, «є підстави вважати, що І. Котляревський створив передумови для розвитку романтизму в українській літературі». Романтичні прикмети, що їх дослідник знаходить в «Енеїді», цілком переконливі для такого висновку. Правда, вони ще слабкі, із-за бурлеску їх ледве видно. Тому зайве дивуватись, що сучасники їх не помічали. Але вони були, ці «плідні зерна» романтизму, і з часом у творчості наступників давали проріст. І. Пільгук знаходить вплив І. Котляревського в романтичних творах П. Білецького-Носенка, Т. Шевченка та ін. Пильніше глянувши на баладну творчість Л. Боровиковського, помічаємо й тут певний вплив, дальший розвиток романтичного стилю.

І. Пільгук справедливо зауважує, що «одні письменники, продовжуючи його (Котляревського. - Я. Р.) традиції, ішли шляхом оригінальної творчості, інші — залишались на рівні епігонських наслідувань попередників». Л. Боровиковський належав до першої категорії творців, тих, для кого творчість І. Котляревського була лише відправним пунктом. Унаслідувавши краще, він пішов своїм власним шляхом.

Якщо Т. Шевченка вражали в «Енеїді» героїко-романтичні мотиви і образи козаччини (про це — у вірші «На вічну пам’ять Котляревському»), то й Л. Боровиковський не міг не відчути цього, не міг оминути цих образів.

Поети-романтики розширили далі поняття народності літератури, її самобутності, але початок народності — у творах І. Котляревського. О. Павловський у своїй «Граматиці» (1818 р.) невипадково відносив «Енеїду» до народних книг. Щедре використання народної творчості І. Котляревським правило за зразок для романтиків. «Домашній побут, звички й приказки» (О. Сомов) українців, змальовані в «Енеїді», не могли не вплинути й на Л. Боровиковського при його зацікавленнях фольклором й побутом того ж полтавського середовища, яке дало натхнення й І. Котляревському. Недарма ж він називає «Енеїду»- малоросіянку» прекрасною. В обох письменників зустрічаємо однаково реалістичні картини народного побуту. Обох ріднить любов і повага до звичок, обрядів, мови українського народу. Правда, в галузі демократизації літератури Боровиковський пішов далі, та в цьому, зрештою, й бачиться нам творче засвоєння кращих традицій стилю Котляревського.

Духом романтики овіяні вчинки Низа й Евріала, їх мужність і відвага в боротьбі за «общее добро», зневага смерті. І. Пільгук стверджує, що «в останніх частинах «Енеїди» найповніше використав І. Котляревський героїчні мотиви народних дум та історичних пісень». Від тих же джерел ішов у своїй романтичній творчості й Л. Боровиковський. Героїчний образ козака (ватажка, як Еней) знаходить дальший розвиток у ряді балад Л. Боровиковського. В баладі «Козак» змальовано романтичний образ мужнього воїна, який іде назустріч ворогу і певний у своїй перемозі.

Не гай мене, коню, бо турок не жде,
Бо турок все палить, плюндрує;
Там слід вигоряє, де з ордами йде, —
Він дума, що світ завоює.
Розсію, розвію я сам ворогів,
В дунайській їх витоплю хвилі...

Смерть не страшить цього козака, як не страшила вона й Низа та Евріала в «Енеїді». Не боїться смерті й Палій з одноіменної балади Л. Боровиковського.

Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Годі, коню, в стійлі спати,
Підем ляхів полякати!

Л. Боровиковський одним із перших серед українських поетів створює образ бандуриста, у якого

Під звонкії струни гетьмани встають,
І прадіди в струнах бандури живуть...

Кобзарем називає Івана Котляревського Тарас Шевченко, бо він Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти.

Героїка троянців за «Енеїдою» — це і є та «слава козацька», про яку говорить Шевченко. Тому цілком доречно буде твердити, що, як і Шевченко, Боровиковський перші уроки романтизму брав у Котляревського. «Романтичні барви» «Енеїди» (зокрема, прикінцевих її частин) знайшли широке виявлення у творчості поета-романтика. Боровиковський засуджує бурлеск (хоч і сам цілком не позбувся його, а може й не мав наміру позбутись в силу свого природного тяжіння до смішного, жартівливого), але ніде не висловлюється негативно про Котляревського, і це є доказом того, що ним плідно використовувались кращі риси творчої манери автора «Енеїди». Поема Котляревського прославляла героїку боротьби за Вітчизну, уславляла життєлюбство, утверджувала здорові сили народного духу — хіба не задля цього працював і Боровиковський і хіба не такі ж прикмети характерні для його творчості.

Про високий авторитет Котляревського для поета-романтика свідчить ще й таке. Боровиковський негативно поставився до написання українських слів в «Енеїді» російським правописом. Але він не вірив, що це зроблено Котляревським. На його думку, переписувач або друкар винні в тому, Котляревський же «писав, як вимовляють».

І. Котляревський був за приклад Л. Боровиковському також у справі творчого використання багатого українського фольклору — прислів’їв, приказок, влучних слів, «смішинок», яких так багато в байках і прибаютках поета. Багато спільних приказок і прислів’їв бачимо в «Енеїді» І. Котляревського та в «Приказках» Л. Боровиковського.

Цікаві й інші, так би мовити, зовнішні деталі зв’язку Л. Боровиковського з І. Котляревським. На початку літа 1838 р. Л. Боровиковський переїхав до Полтави на постійне проживання й влаштувався учителем гімназії, яку раніше закінчив сам. І. Котляревський в цей час був хворий і доживав свої останні дні. Невідомо, чи бував у нього Л. Боровиковський. Зате відомо про участь Л. Боровиковського у похованні І. П. Котляревського. Він сам розповідає про це в листі до І. Срезневського від 22 травня 1839 р. Л. Боровиковський брав участь і в розборі літературного архіву автора «Енеїди»: в тому ж листі сказано, що в «паперах небіжчика нічого літературного не знайдено». До цієї місії, як неважко здогадатись, його запросив С. П. Стеблін-Камінський, людина, близька до І. П. Котляревського, — з першим Л. І. Боровиковський працював тоді в гімназії.

І. Срезневський відвідав І. Котляревського в Полтаві в липні 1837 p., тоді ж одержав від нього рукопис «Наталки Полтавки» і опублікував його незадовго до смерті поета. «Я розпочав «Украинский сборник» «Наталкою Полтавкою» І. П. Котляревського, — писав видавець у передмові до книжки, — і, здається, не міг вибрати кращого початку». Цей збірник дійшов і до Л. Боровиковського: 22 травня 1839 р. він пише в Харків, що читав «Наталку Полтавку» і в її оцінці приєднується до «загальної думки». «Днями, — говориться в листі до І. Срезневського, — я мав нагоду читати в шановного товариша по службі Д. М. Сплітстеосера видану Вами «Наталку Полтавку»: приєднуючись до загальної думки, скажу, що, як і цим, так і тими виданнями творів малоросійського слова, котрі обіцяєте, — Ви надто догоджаєте українцям...». Хоч тут і нема розгорнутої оцінки твору І. Котляревського, проте, очевидно, Л. Боровиковський сприйняв «Наталку Полтавку» доброзичливо, схвально. Згодом І. Срезневський надіслав йому в дарунок примірник цієї п’єси.

Інший драматичний твір І. Котляревського, водевіль «Москаль-чарівник» на той час хоч ще й не публікувався, але він також був відомий Л. Боровиковському. Про це йдеться в щойно згаданому листі, де «Москаль-чарівник» названий поетом «премилой пьеской» і де міститься красномовна сама собою порада І. Срезневському: «Не забаріться з її виданням».

Що ж це за примірник «Москаля-чарівника», якого мав у своєму розпорядженні Л. Боровиковський? З листа до І. Срезневського від 12 серпня 1839 р. дізнаємося, що це один із списків водевіля та ще й з авторськими поправками.

У листі до І. Срезневського від 12 серпня 1839 р. Л. Боровиковський писав: «Розглядаючи твори Котляревського, я мав під рукою список («Москаля-чарівника». — П. Р.) з власноручними поправками небіжчика». Цей список Л. І. Боровиковський міг одержати або від свого колеги С. П. Стебліна-Камінського, з батьком якого дружив І. П. Котляревський, або безпосередньо з архіву письменника під час його розбору. В усякому разі стверджується той факт, що «Москаль-чарівник», поряд з іншими творами І. П. Котляревського, поширювався у списках, і полтавські шанувальники були їх першими читачами.

З глибокою повагою ставлячись до творів свого земляка-поета. Л. Боровиковський був зацікавлений у їх поширенні й у тому, щоб до народу доходили найточніші, вивірені самим автором тексти. Ось як він писав І. Срезневському про копію водевіля, яку мав у своїх руках: «Якщо цей список Вам потрібний, то можна буде переслати його Вам». Цілком припустимо, що І. Срезневський у першому виданні «Москаля-чарівника» (1841 р.) скористався списком Л. Боровиковського.

Є в листі від 22 травня 1839 р. ще одна цікава деталь, на яку варто звернути увагу. Це питання, з яким звертається Боровиковський до видавця Срезневського: «Чи буде і як скоро видрукувано портрет покійного Котляревського?» Про який портрет іде мова? Відповідь на це питання знаходимо в листі полтавського священика Іоанна Мазанова до Ізмаїла Срезневського від 28 листопада 1838 р. Він писав: «Нині з почуттям глибокої гіркоти розлучаюсь з цим дорогоцінним гостем, котрий пробув у мене дві доби — це портрет Івана Петровича! Справжній оригінал, за десять літ знятий. Сміливо можна запевнити, що дуже подібний до справжнього».

Ленінградський дослідник І. Айзеншток вважає, що «надіслана копія була репродукована кількома роками пізніше в «Молодику» і з тих пір стала, так би мовити, традиційною».

Невідомою лишається мета, з якою Срезневський запросив у Мазанова портрет Котляревського. Можливо, він мав намір писати біографію поета і ним ілюструвати нарис, а може збирався видати портрет окремо. В усякому разі припущення І. Айзенштока про те, що «портрет призначався для видання «Наталки Полтавки», спростовується згаданим листом Л, Боровиковського. На час, коли він писався (весна 1839 p.), п’єса була вже надрукована (її, як відомо, встиг побачити й сам автор), а Л. Боровиковський питає, чи побачить світ портрет І. Котляревського.

Боровиковський і Мазанов перебували в дружніх стосунках між собою. Син Мазанова, Михайло, навчався в Харкові й був пансіонером Срезневських. Саме він доставляв листи від Ізмаїла Івановича і своєму батькові, й Боровиковському. Звідси й обізнаність останнього в питанні портрета. Ці дружні стосунки впевнюють і в тому, що в листі Боровиковського йдеться якраз про той самий портрет Котляревського, що його надіслав у Харків Мазанов.

Відомості про ставлення Левка Боровиковського до особи і творчості Івана Котляревського поки що скупі. Робимо першу спробу висвітлити це питання, і воно, зрозуміло, потребує дальшого осмислення. Проте вже й тепер можна з певністю сказати: Котляревський вплинув на формування Боровиковського як поета-романтика, вплинув на розвиток його фольклорно-етнографічних уподобань, на його «родинолюбство» тощо. Саме Котляревський «допоміг» романтику Боровиковському піти далі в напрямку реалізму в українській літературі — в цьому розумінні він був йому за дороговказ.

І. Котляревський світив ясною зорею всім молодим письменникам, які з манівців виходили на тернистий шлях нової української літератури. Для полтавців Л. Боровиковського, Є. Гребінки, А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, О. Бодянського, К. Пузини та інших він був, зрозуміло, більше, ніж просто славне ім’я земляка. Вплив І. Котляревського на розвиток творчої індивідуальності кожного з цих письменників незаперечний.

Л-ра: Українське літературознавство. – Львів, 1970. – Вип. 10. – С. 25-30.

Біографія

Твори

Критика