24.11.2019
Олесь Бердник
eye 129

Олесь Бердник. ​Стріла часу

Олесь Бердник. ​Стріла часу

(Уривок)

Замість пролога

— Агов, опришку поганий, де ти? Хіба не бачиш — кози в город позалазили?!.

Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського багача — боляче хапають хлопця за вухо.

— Будеш дивитися за гуртом, холерний виродку? Будеш? Кров жбухає до вуха, в голові туманиться, але Василько хоробро терпить кару, стиснувши зуби і зціпивши посинілі пальці.

— Ще раз проспиш — відшмагаю так, що сидіти місяць не зможеш! — грозиться Данило, відходячи до обійстя.

І тільки тоді, коли його висока худа постать ховається за деревами, хлопець дає волю почуттям. Він жене кіз до Дністра, а сльози градом котяться по змарнілих щоках. Василько судорожно ковтає ті краплі горя і дитячої образи. Потім падає на кам’янистий берег і довго схлипує. Здивовані кози кільцем скупчуються біля хлопця, тривожно мекають.

— А все через ва-а-с! — жаліється Василько, розмазуючи сльози по обличчю. — Не могли знайти собі поїсти на березі… понесло вас лихо в город!..

Кози добрими сумними очима дивляться на свого пастуха, ніжно торкаються чутливими ніздрями до його рук, заспокоюють, вибачаються.

І Василько вже не сердиться. Знову виймає з торби дві засмальцьовані книжечки, відкриває палітурки, любовно проводить пальцями по буквах.

Хлюпоче дністровська вода внизу, котить сиву хвилю в холодну осінню далечінь. Ті звуки мов заколисують хлопця, тчуть в уяві минулі події. А скільки тих спогадів у хлопця, якому всього десятий рік? Але спогади Василька такі гіркі, що навіки вкарбувалися в душу…

Хіба можна забути страшний вечір… той вечір, коли до хатини поштар приніс телеграму — невеликий шматок жовтого паперу. Мама засвітила каганець, тремтячими руками розписалася в якійсь книзі, благально поглянула на суворого поштаря.

— Що тут? — прошепотіла.

Поштар мовчав.

Тоді мама присунулася до світла і стала читати сама. Василько бачив її тінь на стелі. Тінь повільно колихалася, і в цьому було щось зловісне. І раптом хлопець ясно побачив, як тінь папірця відокремилась від рук матері. Почувся зойк.

Ніби вітром здуло Василька з лежанки. Мати впала навзнак на долівку, очі її були якісь чужі і блискучі. Поштар схилився над нею, потім підійшов до хлопця, поклав шорстку долоню на русяву голову і понуро мовив:

— Тепер ти круглий сирота, хлопче!.. Вона вмерла. Татко теж… від пропасниці… тут, у телеграмі, сказано…

А в жовтому папірці, справді, було написано, що Грицько Горовий — матрос польського корабля "Гдиня" — помер від пропасниці в далекому чужому місті Сінгапурі.

…Того вечора до їхньої хатини прийшли чужі жінки. Вони обмивали покійницю, а Василько сидів на лежанці і невидющими очима дивився на присутніх. Що вони роблять? Навіщо одягають маму в таку чудну і довгу сукню?..

Мерехтіла свічка в руках покійної. її тремтливе світло вихоплювало з пітьми строге, пожовкле обличчя, і хлопець все боявся, щоб свічка не погасла. Бо тоді навколо буде неосяжна пітьма, і він залишиться сам, забутий всім світом сирота…

…На другий день поховали маму. Хатину за якісь борги продав вуйко Данило. Лише дві книжечки пощастило зберегти Василькові. Він знайшов їх за іконами, Ті книжки належали батькові.

Вуйко Данило довго сопів, дивлячись на хлопця, потім махнув рукою.

— Холера з тобою, візьму до себе. Куди ж подінеш злидня такого?..

І Василько став жити в далекого родича вуйка Данила. Треба було пасти все літо гурт кіз, щоб заробити нужденне дрантя і шмат хліба.

Холодно… Голодно… Смокче в животі. Але ж до вечора ще далеко… Треба терпіти…

Хлопець знову відкриває заповітну книжечку, читає дивну назву: "Популярна астрономія" Фламаріона. Друга книжка називається "З гармати на Місяць". А написав її французький письменник Жюль Верн. "З гармати на Місяць"! Яка дивна назва… Василько знає, що гармата — це така велика рушниця, з неї стріляють на війні. А Місяць сяє вночі на небі, ген як високо! Хіба можна дострілити в таку височінь?

Треба прочитати. Мама навчила Василька розуміти букви. Склад до складу, речення до речення… Нові дивні поняття пливуть до свідомості хлопця, відкривають перед враженою уявою неосяжні світи.

Фламаріон розповідає Василькові неймовірні речі. Виявляється, не Сонце ходить навколо Землі, а Земля бігає в небі навколо Сонця. І Сонце набагато більше за Землю. І Земля кругла… Йой, який чудесний світ! І зорі — не очі ангелів, а такі ж великі сонця, тільки дуже далекі від нас. Коли-небудь можна буде полетіти до інших світів, навіть жити там… І люди там, напевне, є! Тільки не такі, як на Землі, а добріші, багатші, кращі. І не вмирають там, а живуть вічно. І ще там мусить бути дуже тепло…

А може, то тільки красна байка? І нічого того нема?

Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.

Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…

За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…

Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…

Василько не боїться тих совітів. У нього нема ні батька, ні неньки, гірше не буде! Пасти кіз можна і совітам…

Хлопець тихо вибирається з хати, біжить на берег Дністра. Небо темнішає, на ньому золотим маком висіваються зірки. Вони падають донизу, колишуться в пружній течії ріки. Василько примружує очі, і йому здається, що це його гойдає велетенська колиска. Вервечки прив’язані десь аж біля Місяця, а колиска — вся Земля. Раз-два! Раз-два! Крутиться світ, захоплює дух. Страшно — і гарно!..

Ні, хлопець не сердиться на письменника! То нічого, що не було польоту на Місяць… Зате він буде колись. Неодмінно буде… І може — ух! подумати і то моторошно! — може, Василькові пощастить полетіти туди!

Хлопець скочив на ноги, набрав повні легені повітря, гордо склав рученята на грудях. Потім поставив ногу на камінь і крикнув у прозору темряву ночі урочистим тремтячим голосом:

— Я перший ступив на нову планету! Хто сміє сперечатися зі мною?

Ніч мовчала. Спокійно мерехтіли зірки. Василько засоромився і знову приліг під кущем, озираючись навколо. Вуйко почує, ще книжки відбере. І з жалем відчув Василько, що він ніякий не герой, а одинокий, кволий сирота, що залежить від милості жадібного багача. Серце хлопчини боляче стиснулося, вуста гаряче зашепотіли:

— Боже, дай мені силу! Ангели святі, хай здійсниться та дивна казка! Скажіть мені, скажіть мені, чи я доживу до того, щоб полетіти в небо?..

Зірки загадково посміхалися, урочисто і невпинно котилися до обрію. А на сході загорався новий день…

"…Хмари вдарялись об хмари з величезною силою, спалахували сліпучі блискавиці. Гуркотіли громи. Внизу дрижали скелі, розколювалися, і град каміння падав у бурхливі води океану. Шум бурі, грози, рев грізних високих водяних гір зливалися в жахливу музику. Ніяке створіння не могло б вижити тут. Вся планета була покрита голими скелями, широкими океанами…

Але що це? Якісь дивні звуки чуються вгорі. Сильніші, ніж грім, вони наближаються до поверхні планети, переходять у страшне виття.

Хмари пробиває якесь чорне тіло. Воно повисає над скелястим берегом, поволі опускається. Стовп сліпучого вогню торкається гір, обпалює камінь гарячим подихом.

Дивний корабель зупиняється. Замовкають громові звуки. Тільки гроза й далі бушує.

Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.

Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.

Нарешті пролунав суворий голос:

— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!

Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.

Знову пролунало грізне виття, вогняний спалах обпалив берег океану, величезний корабель, мов снаряд, помчав у захмарене небо.

Чоловік залишився один на пустельній, чужій планеті…"

— Досить!!!

Василько здригнувся, перестав читати, здивовано поглянув на вчителя.

— Перепрошую, що товариш вчитель сказав?

— "Що товариш вчитель сказав?" — передражнив Казимир Петрович Василька. — Ти що написав? Звідки взяв це? Якесь марення божевільного? Ти часом не був у лікарні?

— Але ж я… старався, — тихенько прошепотів хлопець, і на його віях повисли сльози.

— Старався! — безжалісно скрипів учитель. Маленькі очиці за скельцями пенсне примружилися, тонкі губи єхидно зібгалися і стали схожими на черв’яка. — Ха-ха! Про що ти думаєш? Куди літає твоя дурна голова? Я що загадував? Написати що-небудь з свого життя! А ти бачив, переживав те, про що написав? Га, тумане вісімнадцятий?

Василько мовчки кивнув головою.

— Ти ще й смієшся наді мною! Та я тебе з школи вижену! Та з тебе всі учні сміються!..

Василько озирнувся навколо. Ніхто не сміявся. Навпаки, всі погляди були сповнені співчуття й цікавості

— Казимире Петровичу! — почувся схвильований голос сусідки Василька Ксені.

— А мені дуже сподобалося те, що Василько написав. І я хочу знати, що далі…

— Дурні! — крикнув розлютовано вчитель, ляснувши лінійкою по столу. — Викиньте з голови всякі химери!

— А Жюль Верн писав про таке, — захищався Василько, шморгнувши носом. — Я давно читав його книжку "З гармати на Місяць"…

— Теж марення! Дурниці. Ще був у Росії такий Ціолковський — той навіть придумав ракету для польоту на Місяць! Ну й нічого, крім сміху, не вийшло. Всі вважали і вважають його божевільним!

Двері до класу раптом відчинилися, і на порозі з’явився незнайомий чоловік. Він був високий, поставний, молодий і гарний. Волосся вихрилось золотим пасмом над високим чолом, насмішкувато сяяли сині очі. Клас завмер. Казимир Петрович зробив запитливу міну.

— Перепрошую, — сказав незнайомий. — Я трохи слухав ваші висловлювання з приводу Ціолковського і Жюля Верна.

Для чого ви говорили так погано про видатних людей? Та ще в школі!..

— Хто ви такий? — спалахнув учитель. — Як ви смієте заходити під час уроку до класу?

— Смію, — лагідно посміхнувся незнайомий. — Я новий директор школи. А ви більше працювати не будете… доки не переглянете свої педагогічні погляди…

— Ви поплатитесь за сваволю! — вереснув Казимир Петрович. — Я буду скаржитись!..

— Будь ласка! А тепер ідіть!..

Вчитель, задихаючись від люті, схопив капелюх, палицю і прожогом вибіг з класу. Дзвінкий подих задоволення вихопився з десятка грудей. Учні явно схвалювали рішучі дії нового директора.

Наступний урок директор Степан Іванович провів сам. Він розповів учням про життя Ціолковського, про його самовіддану роботу для наступних поколінь.

— Мені сподобалося те, що ти написав, — сказав директор Василькові. — Тільки не для того Ціолковський та інші вчені працюють, щоб висаджувати на інші планети зрадників. Ні, діти! В інші світи полетять сміливі герої, які розкриють для людей нові таємниці, ще далі розсунуть неосяжні кордони науки, знайдуть нові чудові світи…

— І жити можна буде там, в іншому світі? — ледве чутно прошепотів Василько.

— Можна, — радісно ствердив Степан Іванович. — І хто знає, може, ще нашому поколінню судилося здійснити перші польоти. Ціолковський мріяв про це…

Василько слухав, розкривши рота. Значить, те, що він читав у книжках, не байки? І справжні вчені вже тепер працюють над створенням ракет. Йой, як добре, як чудово! Треба буде обов’язково знайти і прочитати книжки про Ціолковського.

Василько замріявся і не помітив, що учні вийшли з класу. Почулися легкі кроки. Хлопець отямився, здивовано озирнувся. Перед ним стояв новий директор. Він дружньо і ласкаво Дивився на учня.

— Як тебе звати?

— Василько… Василько Горовий, — несміливо відповів хлопець.

— Чому ти цікавишся такими речами, про які писав сьогодні? Хто навчив тебе — батько, мати?

— У мене… нема ні тата, ні неньки, — похнюпився Василько. — Тільки дві книжки…

Степан Іванович присів біля учня, обняв за спину, прихилив біляву голову до своїх грудей.

— Розкажи… Розкажи мені все…

…Вуйко Данило кричав, тупав ногами, сердився.

— Я через нього терпів великі збитки! Я годував його більше трьох років. Хто відшкодує мені це? Хто, я вас запитую?

Обличчя Степана Івановича закам’яніло, щелепи стислися, сині очі стальними буравчиками вп’ялися в Данила.

— Не брешіть! Ви змушували дитину пасти гурт кіз. Ви тримали його в чорному тілі. Тепер кінець! Василькові треба вчитися, і я забираю його до себе!..

— Я не відпущу його! — скипів вуйко Данило. Підскочивши до Василька, він схопив хлопчика за руку, шарпнув у куток. — Марш спати! Ось до чого довела школа. Більше не підеш туди!..

Василько заплакав, благально подивився на Степана Івановича. Невже вуйко сильніший, ніж оцей хороший, ласкавий чоловік? Невже він ніколи не вибереться із злиднів і поневірянь?

Степан Іванович заступив собою Василька, тихо, але чітко сказав:

— Якщо ви ще раз доторкнетесь до хлопця, ми віддамо вас до суду. Запам’ятайте! Васильку! Хочеш залишитися тут, у вуйка Данила?

— Ні, не хочу!

— Стерво холерне! Виродок поганий! Тебе навчили?..

— Не смійте! Назад! Васильку! Підеш до мене?

— Піду, Степане Івановичу!..

— Збирайся! Де твої книжки?.. І віднині я для тебе не Степан Іванович, а тато… Зрозумів?

Вуйко Данило здивовано витріщив очі, а розгублений Василько радісно прошепотів:

— Зрозумів… — І майже нечутно додав: — …татку…

За вікнами пливе срібне коло місяця. Хмаринки набігають на нього, тчуть на осяйному тлі казкове прядиво, тануть в темній безодні.

Рука Степана Івановича пестить голівку Василька, а погляд сягає в зоряне небо.

— Яка сила тягне тебе в Космос? — шепоче він. — Що бажає там знайти твоє дитяче серце?

Хлопчик солодко спить, притиснувшись худим тільцем до нового батька. Інколи він здригається, щось бурмоче.

— Спи, синку, спи! Хай сняться тобі казкові світи, далекі планети! Інженери і вчені не сплять… Вони готують чудесні зоряні кораблі для тебе, для твоїх ровесників… Спи, синку, спи… Твоя мрія стане дійсністю…

Василько усміхається уві сні, високий блідий лоб хлопчика ніби осяяний дивним світлом, губи тривожно стиснуті. Степан Іванович схиляється над ним, запитливо дивиться в заплющені очі.

Які дивовижні дороги простелються перед тобою, мій синку? Хто скаже про це?..

Погляд у невідоме

Частина перша

Суперечка вирішена чи ні?..

ЗУСТРІЧ

У широко відкритих очах супутниці блиснули вогники, пропливли і згасли. Василь замовк і, припавши до вікна салону, подивився в темряву. На дніпровській кручі сяяли рядочком яскраві огні. Пароплав проходив мимо Трипілля. Пора… Треба готуватися до виходу…

Супутниця зітхнула, благально доторкнулася до Василевого рукава.

— Ну, а далі що? Ви вже, будь ласка, розкажіть?..

Василь ласкаво заглянув у обличчя дівчини. Невже їй цікаво? Навіть дуже? Дивно! А втім, якщо вона хоче, то він залюбки…

— Степан Іванович став мені справжнім батьком, — тихо почав хлопець. — Я ніби вдруге народився на світ. Мій новий тато всіляко заохочував мене до читання книг, схвалював мої мрії про майбутні польоти в Космос… І найголовніше, він невтомно прищеплював мені любов до науки, до праці. Якщо ти не навчишся мислити і трудитися, говорив тато, то всі твої мрії будуть пустими химерами…

Василь знову замовк, смутно зітхнув.

— Ну чому ж ви замовкли? — не стерпіла дівчина. — Чи здійснюються ваші мрії, чи тато задоволений тепер вами?..

— Батька нема, — майже нечутно сказав хлопець. — В сорок першому, в перші дні війни загинув…

— А ви?..

— А я не захотів залишатися з вуйком Данилом і вирушив на схід. Пристав до ешелону… В Уфі мене взяли в дитячий будинок. А в сорок четвертому році я вже був у Києві. Інтернат. Потім університет. Зараз закінчую. Залишився один рік. Як бачите, все дуже звичайно…

— А ваша… мрія?..

— О ні… від неї я ніколи не відмовлюсь! У школі тільки й думав про це, а в університеті вивчаю астрофізику, а також конструкторську справу. Вивчився літати в аероклубі… Готую дипломну роботу про нові види палива для космічних ракет.

— Чудово! — схвильовано промовила дівчина. — Я спочатку думала, що це у вас хлоп’яче захоплення, а тепер бачу, що цілком серйозно… Значить, ви вважаєте, що й вам пощастить побувати на інших планетах?..

— А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко…

Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей.

— Вам сходити?

— Так…

— Жаль… Ми не встигли…

Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.

— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?

— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.

— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…

— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..

— Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…

— Космічні?

— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…

— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…

— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..

Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.

— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!

Є легенда, ніби при творінні

Серце у людей було єдиним,

Але бог за злочини старинні

Розділив його на половини.

І тепер одна одну шукають

Половини в почуттях кипучих.

Не знаходять — плачуть, проклинають,

А як знайдуть — сходяться жагуче…

Може, мила, ти, як я сьогодні,

У чужому зоряному світі

Ждеш любов з небесної безодні

Зі словами ніжними привіту?

Розлетілись наші половини

У світи далекі і незнані.

Але ж ми з’єднатися повинні? —

Віриш ти у це, моя кохана?..

Тож надійся, прийде щастя ера.

Час промчить, і я — повір поету —

Кину вірші, стану інженером,

Побудую атомну ракету,

Пролечу по зоряній дорозі,

На планету вийду у горінні

І побачу дівчину в тривозі

У світила іншого промінні…

Як побачиш, то не бійся, мила,

В очі глянь, не опускай повіки.

Я є той, кого ти полюбила,

Хто з тобою зв’язаний навіки…

Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало…

— Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег.

Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку,

— Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу.

Потім рішуче повернувся.

— Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво…

— Дякую… Приїду…

Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри…

ХИМЕРНИЙ ДІД

Василь зійшов з пароплава на дебаркадер. Хрипкий, незадоволений голос проскрипів:

— Квиток.

Порившись в кишені, Василь віддав цупкий папірець у простягнуту руку.

Кругле сонне обличчя наблизилося до хлопця, безбарвні очиці обмацали його з голови до ніг.

— Тутешній, чи що?

— Ні, — коротко відповів Василь, поправляючи рюкзак за плечима. — На відпочинок. Мені б на той бік переїхати…

— Це можна.

— Справді? — зрадів хлопець.

— А чого ж. Тільки куди ж ти? Там, крім старого куговщика Данила та його онука, нікого нема. Одна-однісінька хатинка на курячих лапках, а кругом ліс…

— То й чудесно…

— Хм… Хіба що так. Тут ще один такий переїжджав, професор… Теж каже: де поменше людей… Щоб рибу не лякали. Я його й перевіз на той бік. Тепер сидить на березі, поганяє воду вудкою.

— Так ви й мене перекиньте, будь ласка…

Чоловік щось сказав, але в цей час пароплав басовито просигналив, відчалюючи від дебаркадера. Залопотіли колеса, могутня течія Дніпра потягла судно за водою.

— Що ви сказали? — крикнув Василь.

— Я кажу: з охотою перекину… За четвертак.

— Як це за четвертак? — здивувався Василь.

Очиці чоловіка невинно заморгали, кущики-брови смішно смикнулися вгору і вниз.

— От який ти непонятливий, — цмокнув він. — За двадцять п’ять рубчиків будеш на тому боці…

— Ви здуріли, дядьку! — обурився хлопець. — Я на пароплаві з Києва за десятку приїхав, а ви…

— Ну то й пливи на той бік на пароплаві, коли такий розумний, — знизав байдуже плечима чоловік, позіхнув і, взявши ліхтар, потюпав до своєї каюти.

Василь сердито сплюнув, перейшов дебаркадер і опинився на березі. Навколо не було ні душі. Низько над водою плив легкий прозорий туман. Рожевіло на обрії, темною стіною вставав ліс на тому боці.

— Хапуга, — пробурмотів Василь, ще раз озираючись.

Хвилину подумавши, він роззувся, почепив черевики на плечі, побовтав босою ногою воду. Вона була тепла. Хвиля лагідно набігала на берег. її пестливий дотик був такий заспокійливий, що Василь аж засміявся від задоволення.

Вже не роздумуючи, хлопець рушив вздовж берега вниз, по течії. "Знайду десь перевізника", — весело думав він, брьохаючи прямо по воді.

Дебаркадер скоро зник за поворотом. Перед хлопцем відкрилося широченне плесо ріки, заткане сивим туманом. З того туману стриміли острівці густих лоз, килими трав. Василь вражено зупинився, замріявся.

І серед такого краєвиду, серед такої краси можуть жити люди з холодними жаб’ячими серцями? Невже їм не соромно цієї прекрасної, кришталево-блакитної течії, невже їм нічого не говорять про чистоту і велич душі оці древні, завмерлі у віковічному спокої гори дніпровські? Як жаль, що є на світі підлі і нікчемні, сірі і сварливі, дурні і пихаті, грубі і злочинні люди!

Який чудовий, який неосяжний світ! Він відкриває людині свої обійми, він простягає їй в золотих долонях безцінні дари! Серед тих дарів є все, що потрібно людині. Кожне серце, кожна душа може знайти улюблену справу, щоб осяяти її вогником свого розуму!..

Стань, зупинися! Прислухайся до свого внутрішнього голосу… Що потребує душа твоя, які пристрасті бушують у неспокійному серці?

Іди шляхом творчості, дум, будови нового світу. А втомишся — вийди в поле, вийди в ліс, вийди над річку чи море — і спочинь. А спочиваючи, помрій…

Мрій про славну будущину Землі, Людства. Заради того ти працюєш, думаєш, страждаєш. Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу — це ж для них блакитно-золоті обриси майбутнього, що видніється в тумані часу. Для них і для дітей дітей твоїх, які живуть ще тільки в зітханні закоханих, в тиші небуття…

Василь глибоко вдихнув повітря, ніяково озирнувся. Добре, що він не вголос думав, а то почув би хто — сказав би, що божевільний! Через якогось здирцю розвів цілу філософію. Хай йому грець!..

І все ж таки образливо. Готувався до цієї поїздки цілу зиму, відкладав потроху стипендію. Наперед смакував, як буде мандрувати берегами Дніпра вбирати в себе чарівні звуки найкращої пісні — пісні життя, думати про майбутню дипломну роботу…

І от з самого початку — замість приємного акорду фальшивий звук. Таке враження, ніби на картині геніального художника побачив гидку пляму.

А втім, пусте! Може, так і треба. Такі нікчемні людці підкреслюють справжню красу життя. Хіба він щойно не говорив з дівчиною, яка викликала тільки приємні почуття?

Василь підкачав холоші вище і побрів далі. Десь недалеко в тумані пролунали дивні звуки. Хлопець насторожився, прислухався. Що воно таке? Якесь ритмічне клекотіння…

З-за обрію з’явився краєчок сонця, рожеві промені запалили веселим вогнем розпатлані хмаринки. Туман розсіювався, зникав. Василь помітив посеред течії човен.

Рибалка в човні, зігнувшись, щось робив. Хлопець придивився і зрозумів, що то за звуки. Рибалка кописткою імітував звуки, які видає сом під час нересту. Так здавна підманювали цю рибу і ловили на гниле м’ясо або на жабу.

"Попрошу його, щоб перевіз", — подумав Василь і, склавши долоні рупором, закричав:

— Егей, на човні!

— …ні! — відгукнулася луна понад водою.

Рибалка мовчки погрозив кулаком і продовжував своє діло. Василь знизав плечима, скинув з плеча торбу, черевики й присів на кручі.

— Що вони, всі тут якісь нелюдими? — пробурмотів він.

Рибалка раптом почав швидко-швидко витягувати мотузочку. Біля човна завирувала вода, майнуло щось чорне і блискуче, потім знову зникло. Мотузочка натягнулася, човен зрушив з місця.

— Невже сом? — захоплено ахнув Василь. Він уже забув свої образи, скочив з кручі до берега і, вимахуючи руками, став заохочувати рибалку різними вигуками.

Боротьба тривала кілька хвилин. Сом протягнув човен метрів двісті, потім, втомившись, вивернувся догори черевом посеред течії. Рибалка веслом приглушив його і з натугою втягнув до човна. Василь на око прикинув, що рибина була не менше півтора метра в довжину.

Рибалка зупинився, скрутив з газети цигарку, смачно запалив. Тільки після цього рушив до Василя.

Хлопець полегшено зітхнув, взяв торбу, черевики, ввійшов у воду. Намагався розглядіти обличчя рибалки, який спокійними, легкими помахами весла гнав човен до берега. Але, власне, обличчя у рибалки не було. Все заросло сивою щетиною, що стирчала в різні боки. Здавалося, ніби на тулубі виросла химерна цупка щітка, а в ній десь ховалися очі, губи і ніс.

Човен ткнувся в пісок. Рибалка подивився на Василя і дружнім тоном запитав:

— Ну ось тепер кажи, що треба?

Василь здивувався. З-під брів, що віхтями стирчали під насунутим кашкетом, на нього зиркнули блакитні, зовсім дитячі, ясні очі. Розсунулася щетина внизу, блиснули пожовтілі від тютюну зуби, почувся підбадьорливий сміх.

— Ти що, розсердився на мене? Га? Ти ж бачив? Рибу я ловив…

— Та ні, діду! Я нічого…

— Ну то й добре, що нічого… Так тебе, може, перевезти?..

— Еге ж. На той бік…

— Чого тобі туди?

— До Данила… куговщика…

— Хм… — Рибалка здивовано і водночас єхидно примружив око. — А ким же він тобі доводиться?

— Та ніким… Просто мені розповідали, що там мало людей, є хороші місця для риболовлі…

— А якщо Данило не захоче тебе?

— Не біда. — Василь безтурботно махнув рукою. — Ночуватиму в лісі. В мене є палатка з брезенту…

— Ну раз таке діло, то сідай, хлопче. Перевезу… Як звати тебе?

— Василем…

— Клади торбу сюди, Василю. Обережно ступай, там сом лежить, роздушиш. Сідай. Не хапайся за борт руками, сиди смирно…

Старий вперся веслом в берег, виштовхнув човна на течію. Кілька сильних помахів, і веселий вир Дніпра захопив благеньку посудину в свої обійми. Висока гора поволі віддалялася.

— А скільки візьмете? — раптом обізвався Василь, згадавши пригоду на дебаркадері.

Рибалка від несподіванки перестав гребти, лупнув кілька раз блакитними очима.

— Кого візьму? — незрозуміло перепитав він.

— Ну грошей… Четвертак? Еге ж?

Старий сердито засопів, ображено сплюнув набік.

— Тебе за борт викинути? Вліз до мене в човен і ображаєш…

— Не сердьтеся, діду! — Василю було прикро і радісно водночас. — їй-богу, я не хотів… Мені так сказали вранці, що переїхати через Дніпро коштує "двадцять п’ять рупчиків"!

Рибалка розкотисто зареготав, витер долонею сльози в куточках очей, докірливо поглянув на Василя.

— Ага… Тепер зрозуміло. Це тобі сказав той тип на дебаркадері. Я його добре знаю. Самогонку глушить і спить… А ти теж гарний — по одному мерзотнику інших людей судиш…

— Винуватий… Вибачте! — Василь так щиро посміхнувся, що старий замовк. Він поглянув на високе світле чоло хлопця, на сірі блискучі очі, наповнені дивним смутком і ласкою, і лагідно поклав почорнілу, зашкарублу від роботи долоню на його плече.

— Ну й гаразд. Мир. І не дуже зважай на всяких таких… Хай їм біс…

Човен знову рушив до лівого берега, а старий рибалка продовжував говорити низьким, розміреним голосом, ніби вторив дніпровській воді, що плюскотіла за бортом, ніби будував з простих, але вагомих слів чіткі, ясні і правдиві формули мудрості, перевірені довгим часом:

— Звичайно, негарно, коли зустрічаєш в житті поганців. Вони найкращий настрій можуть зіпсувати. От буває так… Чоловік здоровий, веселий, щасливий. Взяв відпустку, поїхав відпочивати. Навколо ліс, ріка, трави, квіти… Купайся, лежи на траві, ходи в ліс. І раптом у того чоловіка вискочило на тілі кілька чиряків. Ну що таке чиряк? Дурниці? Еге! Не кажи… Всього три чиряки можуть чоловіка звести з розуму. Уяви собі — в тебе чиряк на нозі, на шиї і… ну, на невдобному місці… Шию не повернеш, в ліс гуляти не підеш, сісти — не сядеш. Не чоловік, а колода. От тобі й три чиряки. Та ще й купатися не можна, бо застудишся і тоді буде… як його називають? Ка… кур… кур…

— Карбункул, — підказав Василь.

— Еге ж. Одним словом, загальні збори чиряків… Василь засміявся.

— Що, хіба я неправду кажу? Такий чоловік, як от тобі зустрічався вранці, настоящий чиряк. Псує весь настрій. Тільки ось ти перегинаєш палицю… Зустрів такого чиряка, скривився, а потім і хорошу людину зустрічаєш так, мов кислицю з’їв. Ну-ну, не сердься. І запам’ятай, що нема такого чоловіка в світі, щоб на його тілі було більше чиряків, ніж здорового тіла. Приходить час, і людина стає здоровою. Так і в житті… Профілактика потрібна, чистка… Колись люди доживуть до того, що жодного чиряка не буде…

— Де? На тілі?

Старий засміявся, підморгнув щетинистим оком.

— І на тілі, і серед людей.

— Ви вірите?

— Аякже. До того йдеться. Інакше не варто й жити. Я часто дивуюся нишком: як то вчені сперечаються, чи варто людині жити, чи не варто, чи стає вона кращою, чи не стає?..

Читав, читав такі статейки в різних там журналах… І думаю, що такі вчені мислять не головою, а чим-небудь іншим…

Старий іронічно хихикнув, покрутив головою, сильним поштовхом весла ввів човен у неширокий рукав Дніпра. Течія тут була повільною, вона звивалася голубим вужакою поміж густючими кучерявими лозами.

— Ти тільки подумай, Василю, тисячоліття тому люди ходили в шкурах звіриних, билися палицями, їли одні одних, дрижали від страху перед темрявою і громом, перед зливою і пожежею. А тепер… Ну ти можеш заперечити, що й тепер є всяка пакость на світі, що й з вищою освітою або в кабінеті вченого можна бути людоїдом… Еге ж, хіба атомні бомби не людоїдство? Проте це пройде… їй-богу, пройде! Як от кір або коклюш у дітей проходить. Я часто думаю, хлопче, вночі, як вийду надвір та гляну в безмежне небо, — які чудові люди будуть в майбутньому, як житимуть чудесно! Просто казка… Тільки вбити звіра в людині, і тоді — вся природа ляже перед нею!

— Ой, мабуть, не скоро, діду!

— Ну то й що. А хіба Мічурін для себе вирощував сади? А робітник хіба для себе будує машини, чи селянин сам поїдає весь хліб, що вирощує? Е, хлопче, всі ми для когось робимо. Правда, по-різному… Одні так, аби день до вечора, аби скоріше до зарплати, а інші — з теплотою душевною, з любов’ю. Бо вони не просто роблять ту чи іншу річ… Вони думають про людей, які будуть користуватися плодами їх труда. Ти як вважаєш, Василю, людство рухається вперед?

— Ну аякже!

— Значить, людей з душевною теплотою більше, ніж чиряків. Ясно?

Василь широко посміхнувся.

— Ясно, діду!

— Ну а раз ясно, то вилазь. Приїхали…

Рукав Дніпра різко завернув праворуч, перейшов у широкий старик. На лівому березі, на піщаному горбі, виросла з-поміж кущів верболозу і осокорнику біленька хатинка з одним віконцем. На березі лежали нові куги, ліхтарі, на воді хитався, прип’ятий до верби, пошарпаний моторний човен з допотопним двигуном.

Василь схопив торбу, черевики і вискочив на берег.

— Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…

— А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…

— То ви…

— Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.

— Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..

Біографія

Твори

Критика

Читати також


up