Повість «Прометей» на тлі Бердникової творчости

Повість «Прометей» на тлі Бердникової творчости

І. В. Качуровський

Двадцяті роки нашого сторіччя, що їх прийнято називати «добою розстріляного відродження», у багатьох відношеннях принесли нашій літературі не стільки відродження, скільки зародження, заснування, початок.

Існують поняття — «повна» й «неповна» література. Українська нова література початку дев'ятнадцятого віку була неповною — вона, аж до появи Шевченкового «Кобзаря», обмежувалася фактично чотирма жанрами: травестована поема, пісня, водевіль та байка. Протягом усього минулого сторіччя наше письменство збагачувалося новими жанрами невпинно й неухильно. Але щойно від 1905-го по 1930 рік можна було говорити про повну українську літературу — в найкращому розумінні цього слова. У двадцятих роках, зокрема, виникли в нас експериментальний роман, екзотична повість, а також набула розмаху література для юного читача.

У поняття «література для юного читача» входять кілька різних жанрів: це може бути повість про пригоди дітей і підлітків (як у Марк Твейна), історична повість без заглиблення у психологію персонажів і без натуралістичних деталів (як у Вальтера Скотта або Александра Дюма-батька), може бути повість екзотична, де дія розгортається в далеких і дивних краях (як у Майн Ріда). Сюди належить також більша частина творів із жанру наукової фантастики.

Пригодницькі, екзотичні та науково-фантастичні романи та повісті, як і ведеться, користалися успіхом серед молоді. Тоді перекладено на українську мову Герберта Велса, Єжи Жулавського, ходили з рук до рук заяложені книжки російського фантаста Беляева. З українських авторів висунувся тоді як майстер фантастично-пригодницької літератури Юрій Смолич.

Але в тридцяті роки — картина змінилася. Припинився приплив перекладів із чужомовних літератур. Жанр наукової фантастики, який давав читачеві мож­ливість утекти в книжку від п'ятирічок і успіхів будівництва соціялізму, — цей жанр потрапив тоді в неласку. Смолич переключився на інші жанри. Після уніфікації літератури та її удержавлення в ужиткові залишено тільки деякі офіційно апробовані жанри: виробничий роман та повість, такого ж типу драму, а крім того — агітаційно-пропаґандивну та підлабузницьку лірику. І знову українське письменство — як за дошевченківської доби — стало було неповним.

Щойно після розвінчання культу Сталіна настала певна можливість відродження й реабілітації деяких проскрибованих жанрів — у тому числі й наукової фантастики. Серед письменників, що відродили цей жанр, слід назвати такі імена: Микола Руденко, Микола Дашкієв, Юрій Герасименко, Юрій Бедзик, Олесь Бердник.

Олександер Павлович Бердник народився 1927 р. в селі Вавилові на Херсонщині. Шістнадцятирічним хлопцем потрапив до Червоної армії, де й перебував до кінця війни. Брав участь у боях. Після війни вчився в театральній студії і працював актором. 1949 р. його заарештовано і він потрапив до північних концтаборів, а звідти на заслання до Казахстану. Про цей період життя Олеся Бердника довідник «Письменники Радянської України» 1970 р. видання лаконічно каже: «З 1949 по 1955 рік працював на Далекій Півночі та в степах Казахстану». У довідникові 1976 р. про О. Бердника немає вже жодної згадки. Як же це сталося?

А ось як. У березні 1972 р. «Літературна Україна» звинуватила Бердника в розповсюдженні містики та ідеалізму. За цим прийшла заборона публічних виступів. Невдовзі по тому органи КҐБ зробили обшук у домі письменника й вилучили в нього друкарську машинку, книжки й рукописи. Щоправда, через деякий час вилучені речі письменникові повернено.

У серпні 1972 р. один із наглядачів над літературою, Михайло Логвиненко, виступив на сторінках тієї ж «Літературної України» з погромницькою рецензією, спрямованою проти Бердникового роману «Зоряний корсар». Як «положено» в таких випадках, рецензент називає цей твір «безпорадним у художньому відношенні». Пригадаймо, що свого часу, ще за культу Сталіна, майже цими самими словами Іван Ле таврував творчість Максима Рильського.

Але справа тут, звісно, була не в художній безпорадності. Чимала, тристасімдесятип'ятисторінкова науково-фантастична повість Бердника «Зоряний корсар» вийшла в Києві 1971 р. накладом шістдесят тисяч примірників. Літературні наглядачі спохопилися трохи пізно: вони кинулися нищити книжку, коли вона була вже в продажу.

У «Зоряному корсарі» повторюється мотив чародійної чаші безсмертя, від якої походить назва іншої повісти українського фантаста — «Чаша Амріти». Коли читаєш фінальну сцену «Корсара» — «Келех зненацька опромінився блакитним сяйвом, у ньому заколихалася рубінова крапля рідини. Веселкове полум'я схопилося над келехом» — коли читаєш ці рядки, мимоволі згадується замок і чаша Ґраля та «чародійство святої П'ятниці» в музичній драмі Ваґнера «Парсіфаль».

Та найбільше настрашило ідеологічних керівників української літератури, мабуть, те, що країна ощасливленого людства на далекій плянеті, яка перебуває під диктатурою Арімана (нагадаю, що Аріман — це дух зла в старих іранців), країна, де все реґляментовано, а інакодумців запроторюють до божевільні, — ця країна нагадала їм цілком реальну державу, на сторожі інтересів якої їх поставлено.

На початку 1973 р. нагінка на Олеся Бердника посилилася. Саме тоді перекладачка його творів на німецьку мову Анна-Галя Горбач передала письменникові червоний светер. У чому тут полягає склад злочину, цього, мабуть, ніхто не міг зрозуміти, але історію зі светром використано як нагоду для цькування Олеся Бердника.

Того ж року, на березневому пленумі правління Спілки письменників України Василь Козаченко зажадав від Спілки «розібратись у творчості й громадській поведінці фантаста Бердника»... Сам Козаченко при тому виявився більшим фантастом, ніж Бердник: він запевняв, буцімто звинувачений ним літератор — «розсилає у всі кінці десятки, а то й сотні нерозумних, а то й провокаційних листів, які потрапляють і за кордон, друкуються в націоналістичній пресі».

Це був відвертий наклеп, бо самвидавні твори Бердника на той час за кордон іще не потрапляли і в «націоналістичній» пресі не друкувалися. Та заклик пов'язаного з органами КҐБ Козаченка «розібратись у творчості Бердника» Спілка зрозуміла як наказ, який слухняно виконала: «Літературна Україна» за 15 травня 1973 р. повідомила, що Олександра Павловича Бердника зі Спілки письменників України — виключено.

У довіднику «Письменники Радянської України» 1970 р. видання зазначено, що Олесь Бердник є автором п'ятнадцятьох книжок. Тому що цей довідник уже заступлено новим, а той, у свою чергу, цього року має бути заступлений іще новішим, де вже немає ні Бердника, ні його творів, подам короткий перелік книжок Олеся Бердника: «Поза часом і простором», «Марсіанські зайці», «Людина без серця» (у співавторстві з Юрієм Бедзиком), «За чарівною квіткою» (цю річ переклала на німецьку мову Анна-Галя Горбач), «Шляхи титанів», «Привид іде по землі», «Стріла часу», «Серце Всесвіту», «Сини Світовида», «Діти безмежжя», «Хто ти?», «Розбиваю громи», «Подвиг Вайвасвати», «Чаша Амріти» (цю фантастичну повість перекладено польською мовою), «Покривало Ізіди».

Перша з названих тут книжок вийшла 1956 року, остання — 1969-го. Після того в Радянському Союзі надруковано ще дві книжки Бердника: казку «Окоцвіт» (наклад якої знищено в друкарні) та фантастичну повість «Зоряний корсар», що заборона на неї впала трохи запізно: коли книжка була вже в продажу. Окремі примірники «Окоцвіту», однак, урятовано, і казка потрапила на Захід...

«Окоцвіт», казкова повість Олеся Бердника, сполучає в собі елементи марк-твейнівського світу романтичних підлітків з елементами герберт-велсівської фантастики. Фантастику часто плутають із казковістю, але це речі принципово різні і теорія літературних жанрів відводить їм окремі місця. Художній твір, побудований на фантастиці, може мати й складну, заплутану психологію персонажів, і трагічне закінчення. Для казки натомість характерні — чіткий прямолінійний поділ персонажів на позитивних і негативних (добрих і злих), а також обов'язкова щаслива розв'язка, «геппі енд». Саме з цієї причини Бердниковому «Окоцвітові» відповідає те жанрове визначення, що дав сам автор: «казкова повість».

В «Окоцвіті» автор використовує чимало мотивів слов'янської народньої казки: тут і баба-яга, і хатка на курячих ніжках, і герой, що має пройти через вогневу купіль, і чарівний цвіт папороті, що виказує захований скарб (тільки в даному разі це скарб не матеріяльний, а духовий). Автор, однак, не обмежується слов'янським фолкльором, а вплітає старогерманський мотив про дівчину-квітку. Водночас письменник не забуває й мотивів, підказаних реальними здобутками сучасної науки.

Позбавлений можливосте друкуватися на Україні, Олесь Бердник, проте, мав неабиякий успіх в українському Самвидаві. Протягом сімдесятих років потра­пили за кордон і побачили світ книжки: збірка поезій «Блакитний коваль», «Золоті ворота», «Україна Січі вогняної», «Свята Україна» (в-во «Смолоскип») — збірники листів, есеїв, віршів. Таким чином, повість «Прометей» — це двадцять друга книжка письменника, вона виходить в Українському Видавництві в Мюнхені. Крім того, у 1980 році Українська Центральна Інформаційна Служба (УЦІС) розповсюдила низку творів Бердника, і на сторінках журналу «Визвольний Шлях» побачили світ: літературно-філософський трактат «Пісня надземна», есеї «Заповіт Христа» і «Терновий вінець України», поема-містерія «Закляття»; тижневик «Шлях Перемоги» друкував містерію «Воскресіння слова. Словник Ра».

У листопаді 1976 р. в Києві постала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Олесь Бердник належав до членів-засновників цієї групи. Головою групи став відомий письменник-вільнодумець Микола Данилович Руденко. Після арешту Миколи Руденка в лютому 1977 р. групу очолив Олесь Бердник. 6 березня 1979 р. заарештовано також Бердника. У грудні того ж року, у містечку Кагарлику, під Києвом, на підставі другої частини 62-ї статті Кримінального кодексу Української ССР Олександра Павловича Бердника засуджено до шістьох років таборів суворого режиму та трьох років заслання.

Свою повість «Прометей» Олесь Бердник написав іще бувши на волі.

І тут я хочу зупинитися на різниці в долях літературного доробку репресованих письменників у сталінські часи та в наші дні. У тридцятих роках неопубліковані рукописи розстріляного чи ув'язненого письменника забирало НКВД і, очевидно, нищило, друковані твори вилучалися з бібліотек, а ті, хто мав заборонені книжки у своїй приватній власності, поспішали їх знищити самі. Тоді чудом урятувалися від загибелі лише «Сонетарій» Зерова (цю збірку зберіг, сам перебуваючи на засланні, Василь Чапленко), «Медобір» Свідзінського (машинопис вивіз за кордон Олекса Веретенченко) та «Рівновага» Плужника (переховала дружина поета). Натомість за сучасних умов такі технічні здобутки, як друкарські машинки, магнетофонні стрічки зі звукозаписом та мікрофільми унеможливлюють запровадження тотального терору: письменника виключають зі Спілки, нищать його книжки, кидають його самого за ґрати — але його твори мандрують шляхами Самвидаву й часто потрапляють на Захід, де їх публікують.

Протягом сімдесятих років на Захід, іноді без відома й волі автора, потрапили такі художні, публіцистичні й філософські твори діячів української культури: збірки «Прозріння» й «За фатами», поеми «Я — вільний» і «Хрест», есей «Економічні монологи», драма «На дні морському» та роман «Орлова балка» Миколи Руденка; друкарські відбитки забороненої збірки «Зоряний інтеграл» Ліни Костенко; історична розвідка Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання»; збірка поезій Івана Світличного «Ґратовані сонети»; «Зимові дерева» та «Свіча в свічаді» — дві збірки поезій Василя Стуса; «Грані культури» анонімного автора; листи-есеї Юрія Бадзя; збірка поезій «Сутеніє в душі» та есей «Про душу в пісні та про пісню в душі» Миколи Холодного; спогади Данила Шумука «За східним обрієм»; «Більмо» Михайла Осадчого; «Набої для розстрілу» Гелія Снєгірьова; кілька збірок поезій Ігоря Калинця, а також окремі добірки поезій, статті, розвідки Святослава Караванського, Валентина Мороза, Зиновія Красівського, Олекси Різникова, Євгена Сверстюка, Ірини Стасів-Калинець, Ірини Сеник...

Ще перед тим, у шістдесятих роках на Захід потра­пили такі твори, як заборонені та спотворені цензу­рою вірші Василя Симоненка, наукова розвідка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», добірка до­кументальних матеріялів «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола...

Уже згадано тут самвидавні книжки Олеся Бердника «Золоті ворота», «Україна Січі вогняної», «Блакитний коваль», «Свята Україна»... і, нарешті, «Прометей».

Таким чином — якщо порівняємо із сучасною українську літературу перших повоєнних років, то побачимо, що тоді в ній було два відокремлені струмені: ширший — творчість письменників на Батьківщині, вужчий — наша творчість на еміграції. Нині третій струмінь — література українського Самвидаву — став тим чинником, котрий якщо не знищив цілком, то підточив і попроривав Гранітну перебірку між двома попередніми струменями.

Без Самвидаву сьогодні вже годі уявити українське красне письменство. А що увага читача на Заході та вільнодумного інтелігента на Україні — звернена насамперед на цю «третю течію», то самвидавну творчість, мабуть, треба визнати чи не головною з-поміж цих названих течій.

Аналогічну картину спостерігаємо, до речі, й у сучасній російській літературі, з тією, однак, істотною різницею, що там творців Самвидаву здебільшого не запроторюють до мордовських таборів, а висилають на Захід.

Серед літературної продукції українського Самвидаву Олесеві Бердникові належить важливе й почесне місце.

Для читача, наділеного здатністю критичного мислення, критерієм мистецької вартости уже віддавна служить нагінка на твір (чи на його автора) з боку пар­тійних кіл. Якщо письменника ганять у пресі, виганяють із праці, виключають із партії і Спілки, якщо книжку вилучають із продажу або нищать відразу в друкарні, то це — в більшості випадків — свідчить, що творчість того письменника не є яловою, що книжка має певну мистецьку чи ідеологічну вартість. Серед української діяспори ніхто не читає таких совєтських літераторів-фантастів, як Юрій Бедзик чи Микола Дашкієв. Але відколи Олесь Бердник став жертвою репресій — чи­тач накинувся на його прозу.

Друкована 1968 року в журналі «Дніпро» Бердникова повість-феєрія «Чаша Амріти» показала його досвідченим майстром художнього слова. Автор зумів змалювати головного героя так, що той, бувши носієм певних ідеологічних комплексів, лишається живою людиною. Через героїню повісти розкривається українська народня мудрість; наприклад, вона говорить:

Маєш добре слово — скажи його сумному. Маєш горе — терпи, тримай його при собі, не сій горя по землі.

Нагінка на Олеся Бердника почалася задовго до його арешту: як я вже згадував, іще на початку сімдесятих років йому заборонено виступати публічно, а згодом виключено зі Спілки письменників (що фактично означало заборону друкуватися в Радянському Союзі). Припускаю, що ця нагінка була спричинена кількома рівнобіжними факторами. Перший фактор — це сам жанр наукової фантастики. Адже тематика Бердникових творів переносила читача або в далекі чужі землі, або в інші часи й цивілізації. І це давало читачеві нагоду для ескапізму — допомагало йому відірватися, втекти від довколишньої дійсности з черговими кампаніями, гаслами, перевиконанням і недовиконанням — здебільшого фіктивних — плянів... Утекти у світ іншого, водночас трагічного й прекрасного, існування. Недаремно у тридцятих роках жанр наукової фантастики взагалі було фактично вилучено з радянської літератури, а в роках сімдесятих жертвою переслідувань стали дві визначні письменники, що працювали в цій галузі: Микола Руденко й Олесь Бердник.

Другий фактор, який накликав грім і блискавку на голову Бердника з боку партійного керівництва над літературою, — це широка Бердникова ерудиція. У своїх творах він ознайомлює читача з філософськими та релігійно-філософськими системами, вельми далекими від офіційного марксизму та казенного матеріялізму. При тому — ознайомлює не партійних апаратників, які мають імунітет проти чужих світоглядових доктрин, а ознайомлює широкі читацькі кола, які такого імунітету не мають. Наприклад, у казці «Окоцвіт» світоглядова настанова авторова ніби перегукується з філософією Фехнера, який уважав, що довкола нас усе «просякнене світлом свідомости».

А в повісті «Чаша Амріти» Бердник дає сконденсований виклад сучасної теорії екзистенціялізму. Автор укладає в уста одного з учасників філософського симпозіюму такі думки:

Ми запитуємо: куди йде людина? Я відповідаю: нікуди. З ніщо в нікуди. Коло, закляте коло, серед вакууму. Небуття — єдина реальність. Вона була, є й буде, якщо можна до неї застосувати ці поняття зі світу буття. Що таке буття? Частинний випадок Небуття, якась імовірність у мороці, в тиші неіснуючого. Виникнувши, буття одразу ж вступає в протиріччя з Небуттям. Небуття всеосяжне. Воно — універсальний, вічний закон. Усе, що в протиріччі з ним — неодмінно зникає, розтане серед океану великої Тьми. Саме тому ми бачимо вічний бій у цьому ефемерному світі. Він — незаконний, він — приречений...

У повісті «Зоряний корсар» Бердник дає блискучий виклад індуської космогонії:

В океані вічності пливе тисячоголовий змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому — творець світу — Брама. Минають нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і згасають планети, з'являються і безслідно зникають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кінатрії, парії, раби й володарі, кохані й бездомні, мудрі й безумні. Все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років — невимірний для земних обчислень вік. І тоді в'яне небесний Лотос, поринає в лоно Вішну.

І так — без кінця...

А повість «Прометей» приносить нам відомості про релігійно-світоглядові суперечки перших віків християнства, зокрема — про вчення гностиків. Олесь Бердник вкладає в уста одного з персонажів розповідь про святу Мудрість — Софію:

З правіку існує, є, не припиняється й не виникає Єдине Нероздільне життя, всеосяжна Повнота. Вона обнімає всі сфери, всі вияви, всі можливості. І в тій повності багато сущностей, і кожна з них — вільна, їх єднання свобідне, незалежне, любовне.

А далі розказано, що Софія вийшла з Плероми, бо запрагнула — «дітей вільного вияву». Її бажання здійснилося, вона стала матір'ю того, чия воля, виявлена в слові, збудувала світ.

І жахнулася Софія, побачивши цей світ, бо збагнула свою помилку: світ, народжений неповнотою, не може стати гармонійним. Щоб існувати, він повинен був живитися власними соками, самопоїдатися. Так народилася сила-силенна світів, істот, людей, які несуть у суті своїй порок неповноти і прагнення до Плероми...

Ну де ще, крім книжок Бердника, може довідатися читач на Україні про подібні речі? Якщо ми заглянемо у «Філософський словник» київського видання, то переконаємося, що там, замість викладу філософських та релігійно-філософських систем, подано лише те, що сказали про них клясики марксизму-ленінізму...

Чимало віршів знаходимо і в «Прометеї». Наприклад:

Не бунтуй, моє серце! Спинися у вічнім бігу! Відпочинь!
Зупинюся з тобою і я.
Ніжна Еос в рожевім серпанку цілує світанкову тінь,
І згасає зірок течія...
Новий день. Нові люди й пісні... Лише я не міняюсь повік!..
Все шукаю початку й кінця...
І несе мене, ніби кифару Орфея, безжалісний часу потік,
І довкола — на хвилях — серця!
Закликають і кличуть: — Це я! Зупинись, не щезай вдалині!
Дай умерти в тобі...
А мені твої очі довічно палають і сяють одні —
В нескінченній юрбі...

Сила цієї поезії — в її ритмічній структурі: автор дає чергування довгих і коротких віршів у строфі в дусі античної метрики (маю на думці алкманову, архілохову, пітіямбічну строфи). Самё звучання цих віршів переносить освіченого читача у ті часи, коли відбувається дія повісти.

Ще один технічний засіб, без якого годі обійтися пригодницькій літературі, це інтеррупція — переривання авторської розповіді в найцікавішому, найнапруженішому місці. Усі читали «Тисячу й одну ніч» і напевно пригадують, як Шехерезада, скінчивши одну казку, починала іншу, щоб увірвати її над ранок саме там, де володар обов'язково захоче знати: а що ж було далі?.. Цей засіб пригодницької літератури Олесь Бердник переносить у свої насичені філософським змістом твори. Ось героїню повісти ведуть на страту:

Її поставили на коліна, зв'язали руки ззаду. Розкішне золоте волосся зав’язали вузлом на голові. Кат обережно поклав її шию на одполірований пень, ніжно поправив. Певно, йому ще не доводилося одрубувати такої чарівної голівки...

Але коли кат підносить сокиру, автор несподівано перериває розповідь і переходить до іншої сюжетної лінії...

Не зашкодить згадати, що своїми пригодами на морі й на суходолі, своїм сюжетом про розлучених закоханих Бердникова повість «Прометей» дещо нагадує грецьку прозу еллінської доби та перших віків християнства.

Зокрема маю на думці такі твори, як «Етіопіка» Геліодора, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Повість про кохання Херея та Каллірої» Харитона — з нападами піратів, продажем героїні в рабство, коханням володаря до рабині і, головне, героїнею, що крізь усі перипетії проносить чистоту і вірність. І це велика заслуга автора — дати твір із певної доби саме в тій літературній формі, котра тій добі найбільш притаманна.

Але, крім щойноназваних пригод, повість «Прометей» має ще іншу, значно важливішу, сторону: це філософські думки, на її сторінках розкидані. Ось, наприклад, диспут Гіпатії з патріярхом Олександрійським. Героїня повісти понад усе ставить Свободу. А патріярх їй відповідає зовсім у дусі Марксової діялектики:

Свобода поза владою — фікція. (...) Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними...

На закінчення згадаю, що Гіпатія Олександрійська вже привертала до себе увагу українських літераторів: про неї написала невеличку поему Галина Комарова, приятелька Лесі Українки. А сама Леся свій останній, уже не здійснений задум також присвятила була Олександрії перших віків християнства — себто саме тій добі, в яку розгортається дія «Прометея». Смерть перешкодила великій українській поетесі написати задуманий твір. А що духові вартості існують поза нами, то цей нереалізований намір знайшов, можливо, свого втілювача, свого реалізатора в особі Олеся Бердника. Звісно, за своєю формою повість Бердника далека від драматичних поем Лесі Українки. Та справа тут не у формальних ознакам, а в ставленні до філософських проблем. Виступає тут спорідненість між поетесою-драматургом та сучасним українським фантастом...

Л-ра: Качуровський І. В. Променисті сильветки. – Київ, 2008. – С. 616-630.

Біографія

Твори

Критика


Читати також