Жанрова своєрідність ранніх романів Т. Дж. Смоллета
І. А. Жаборюк
Свого часу Б. Томашевський назвав жанрами групи схожих між собою творів, які виникають внаслідок спадкоємності літературного розвитку. «Кожен твір більшою чи меншою мірою наслідує попередню літературу. Якби не було цього наслідування, то всі твори так різко відрізнялися б один від одного, що не було б змоги згрупувати їх у жанри».
Подібну думку висловив і В. Шкловський, визначаючи жанр як своєрідний тип літературної єдності, коріння якої слід шукати в літературній традиції: «Існують літературні єдності різних типів — у кожному свої зчеплення і свої обгрунтування зчеплень. Ми, підбираючи схожі зчеплення, називаємо їх жанрами».
Як тип літературної єдності жанр має певну структурну усталеність, будучи, за образним висловом М. Бахтіна, «творчою пам’яттю в процесі літературного розвитку, здатною забезпечити єдність і нерозривність цього розвитку».
Разом з тим усталеність жанру — поняття відносне. Відомо, що однією з найістотніших властивостей художнього твору є його неповторність, зумовлена абсолютною неповторністю його конкретно-історичного змісту. Тому «жанр завжди той і не той, завжди старий і новий одночасно... Кожен твір даного жанру завжди його чимось збагачує».
Таким чином, категорія жанру безпосередньо співвідноситься з рядом понять, що прямо стосуються проблеми традицій і новаторства, проблеми, яка має надзвичайно важливе значення для розуміння шляхів розвитку літератури. «В тому випадку, — справедливо відзначає М.Б. Храпченко, — коли розглядається спосіб формування організації твору як естетичного цілого, характеризується його жанр».
Визначення жанрової специфіки потребує врахування двох основних груп його ознак, діалектично пов’язаних між собою, — змістовних і формальних. І хоча «видиму», тобто таку, що найлегше «вловлюється», сторону цієї єдності складають формальні, структурні властивості-ознаки, в його основі завжди лежить зміст. А тому висновок про жанр твору слід робити не лише на основі його формальних ознак (своєрідність композиційної побудови, характер сюжетної організації, манера оповіді тощо), а й на основі ознак змістовних (ідейна проблематика твору, система образів, трактування характерів.
Саме тому жанр розглядають і як «своєрідний універсальний інструмент художнього освоєння дійсності». Такого ж універсального характеру набуває аналіз жанрових ознак конкретного художнього твору. По суті — це аналіз всього ідейно-художнього ладу твору, який дає можливість, з одного боку, розібратися в специфіці його внутрішньої структури, а з другого — встановити його «генетичні зв’язки», ступінь його спорідненості з творами певного жанрово-типологічного ряду, чимточніше визначити його місце в літературному процесі конкретної історико-літературної доби.
Виходячи з цих позицій, ми й спробуємо розглянути два ранні романи визначного англійського письменника XVIII ст. Тобайаса-Джорджа Смоллета — «Пригоди Родріка Рендома» (1748) і «Пригоди Перигріна Пікля» (1751), у плані їх жанрової генетики і жанрової своєрідності.
Жанрові витоки ранніх романів Смоллета слід шукати в шахрайському романі. І це зрозуміло, адже й сам письменник у передмові до «Родріка Рендома» одним із своїх безпосередніх учителів називає Рене Лесажа — автора відомого роману «Історія Жіль Бласа із Сантільяни», що належить до пікарескної традиції.
Однак навряд чи можна визнати слушними категоричні твердження, нібито романи Смоллета створені цілковито в традиціях іспанської пікарески і навіть більш за те — буцімто Смоллет запропонував гірший варіант шахрайського роману — «шахрайський роман у стані занепаду».
Звернення Смоллета до шахрайського роману як до зразка для наслідування має своє пояснення. По-перше, в часи Смоллета шахрайський роман не лише не втратив колишньої популярності, а навіть викликав новий спалах інтересу серед англійських читачів, які знаходили в ньому чимало такого, що нагадувало реальну дійсність самої Англії середини XVIII ст. По-друге — і це головне, своєю реалістичною і сатиричною спрямованістю, загостреною увагою до зображення матеріального побуту і звичаїв шахрайський роман багато в чому відповідав характерові літературного таланту Смоллета — реаліста-побутописця і сатирика. Як і для багатьох інших реалістів-просвітителів XVIII ст., шахрайський роман став для Смоллета своєрідним «прецедентом реалістичного зображення «низького життя» — дійсних матеріально зумовлених інтересів і стосунків людей».
Якщо шукати точки дотику ранніх романів Смоллета з пікарескною традицією, то вони виявляються насамперед у їх сюжетно-композиційній структурі. Обидва твори побудовані в формі життєпису героя, що було типовим для пікарески. Суть справи не змінює те, що в одному випадку («Пригоди Родріка Рендома») розповідь ведеться від імені самого героя і має характер автобіографії, а в другому («Пригоди Перигріна Пікля») — від третьої особи. Обидва романи починаються з докладної розповіді про предків і місце народження героя і закінчуються щасливим одруженням, яке завершує довгий ланцюг їх численних життєвих пригод, що теж було одним з усталених правил пікарески. Як і автори шахрайських романів, Смоллет будує сюжет, використовуючи традиційний прийом нанизування однорідних епізодів-пригод, конструктивну основу якого становлять тривалі мандрування героїв.
Різноманітні подорожні пригоди, зустрічі, розлуки, арешти, втечі, погоні, несподівані знахідки і втрати, дуелі, бійки, любовні пригоди, — все це, як і в шахрайському романі, ми у великій кількості знайдемо на сторінках обох творів Смоллета. Тут діють численні персонажі, які репрезентують різні соціальні верстви суспільства,— від аристократів до розбійників, авантюристів та інших представників соціального дна; до того ж багато з них зовсім несподівано з’являється перед читачами і так само несподівано зникає.
Подія набігає на подію, надаючи сюжетові стрімкого руху, фабула робить несподівані повороти, герой то піднімається на вершину добробуту, то знову поринає в безодню злиднів; грубуватий комізм чергується із в’їдливою іронією і сатирою. Одне слово, все майже так, як і в шахрайському романі. А все ж твори Смоллета до шахрайських романів не належать. І насамперед тому, що містять у собі новий, якісно відмінний від цього жанрового різновиду зміст.
В історії світової літератури знайдеться чимало прикладів того, як письменники для втілення нового змісту змушені були звертатися до старої художньої форми. Найчастіше це мало місце в переломні періоди історії, ознаменовані виникненням нових суспільних формацій, коли пришвидшений хід розвитку як у реальному житті, так і в мистецтві не встигав відливатися в нові відшліфовані форми, які б цілковито йому відповідали.
У другій половині XVII-XVIII століттях в Англії рішуче руйнувалися старі феодальні соціально-економічні відносини і народжувалися нові, буржуазні. Докорінно змінюються всі галузі життя. Англія стає не лише країною високорозвинутої промисловості й торгівлі, а й батьківщиною нової загальноєвропейської ідеологічної течії, яка дістала назву Просвітительства. Базуючись на філософських вченнях Дж. Локка, Д. Юма та їх послідовників, Просвітительство було ідеологічним обгрунтуванням нового, прогресивного на той час буржуазного ладу. Історично воно було покликане розв’язати грандіозне завдання, яке почало, але не встигло завершити Відродження, а саме: остаточно звільнивши від пережитків середньовічного невігластва, утвердити велич Людини і культ її Розуму.
Буржуазна дійсність, що міцно утвердилася в Англії, вимагала не лише філософського, а й художнього осмислення. В літературі найбільш придатною формою для цього виявився роман, який, за висловом Р. Фокса, став не лише найтиповішим витвором буржуазної літератури, що виник на світанку її розвитку, а й найбільшим її витвором, оскільки «розширив і поглибив здатність людини пізнати світ».
Тому й не дивно, що погляди англійських письменників-просвітителів XVIII ст., і зокрема Г. Філдінга і Т.-Дж. Смоллета, були звернені на цей такий багатий можливостями прозаїчний жанр. А оскільки найбільш розвинутим на той час і таким, що в найбільшій мірі відповідав духові епохи, жанровим різновидом роману був шахрайський, то він і став для них своєрідним еталоном, зразком художнього осмислення і структурної організації життєвого матеріалу. Радикально перетворений ними, шахрайський роман набув рис якісно нового жанрово-типологічного утворення. «Пригоди Родріка Рендома» і «Пригоди Перигріна Пікля» це яскраво підтверджують. Смоллет немовби «ламає звичні рамки шахрайського роману, вводячи в нього величезний і незвичайно злободенний для свого часу суспільний матеріал».
Перед читачем розгортається широка панорама приватного і суспільного життя Англії середини XVIII ст., побачена очима допитливого спостерігача і розумного, небезстороннього інтерпретатора. До того ж дія в першому і ще більше в другому творах виходить за географічні рамки Англії — у Францію та інші країни континентальної Європи, що робить їх зміст багатшим і різноманітнішим.
Важливо, що відібраний для художнього втілення життєвий матеріал Смоллет прагне осмислити з певних чітко визначених ідейних позицій, а саме — з позицій представника найбільш радикального крила англійського Просвітительства.
Можливо, ще більшою мірою, ніж його знаменитий сучасник Г. Філдінг, Смоллет інтуїтивно відчував непримиренність суперечностей капіталістичного розвитку, бачив і розумів всесилля і згубний вплив на людей егоїстичних приватновласницьких інтересів. У багатьох епізодах його романів змальовано сповнені драматизму родинні сварки персонажів, несправедливий поділ спадщини (головний герой «Пригод Родріка Рендома» був позбавлений своєї частини спадщини ще перебуваючи в сповитку), шлюби чи спроба взяти шлюб задля матеріальної вигоди, фінансові махінації, так само як і крадіжки, розбій, пограбування на битому шляху, хабарництво та інші способи нажити багатство. Контрасти бідності й багатства, всевладдя й безправності, взаємознищуюча боротьба приватних і громадських інтересів — ось ті лейтмотиви, що визначають суть ранніх смоллетівських романів. У них гостро звучить протест проти соціальної нерівності, несправедливості суспільних відносин. Як і комічні епопеї Філдінга, романи Смоллета в цьому розумінні з повною підставою можна вважати «провісниками соціального роману XIX ст.».
Істотною особливістю творчості Смоллета, що виразно виявилася уже в перших його романах, є пильна увага письменника до філософських проблем, ідеологічної і політичної боротьби свого часу. В цьому плані особливо показовий роман «Пригоди Перигріна Пікля». Як у сюжетній колізії, так і в співвідношенні характерів цього твору постійно стикаються дві антагоністичні філософські концепції — Е. Шефтсбері та Б. Мандевіля — філософів і публіцистів, у чиїх працях особливо наочно відбилися ідеологічні суперечності англійського Просвітительства. Роман, по суті, має полемічний характер щодо філософських поглядів Е. Шефтсбері і спрямований проти його вчення про «загальну гармонію буття», нібито властиву буржуазному суспільному ладові.
До речі, захоплення філософською проблематикою характерне не лише для Смоллета. Англійський просвітительський роман взагалі можна було б назвати свого роду філософським романом, і не тільки тому, що в ньому ми знайдемо чимало посилань на ті чи інші філософські вчення з метою більш переконливого обгрунтування авторських ідей. Як справедливо відзначає А. Єлістратова, «філософсько-етична проблематика лежить в його (просвіт-ительского роману. — І. Ж.) основі, пронизуючи його сюжети й характери».
Однак не лише філософські ідеї, а й окремі сторони політичного життя Англії і Європи того часу знайшли своє відбиття в ранніх романах Смоллета. У них нерідко можна зустріти досить відверті відгуки письменника на окремі політичні події і факти, які хвилювали його сучасників. Висловлені вустами головних героїв, вони сприймаються і як авторські оцінки цих подій. У «Пригодах Родріка Рендома», наприклад, зустрічаємо в’їдливі іронічні висловлювання героя на адресу реакційного уряду Уолпола, який здійснював завойовницьку зовнішню політику, а також на адресу командування військово-морським флотом Англії — головного знаряддя здійснення цієї політики (сторінки, в яких розповідається про вест-індську морську експедицію 1741 р); в «Перигріні Піклі» — висміювання представників монархічної партії якобітів, сатиричні зарисовки парламентських виборів, критичні судження героя роману про державний і політичний лад абсолютистської Франції тощо.
Важливою особливістю ранніх романів Смоллета є органічно притаманний їм дидактизм: моральний критерій майже завжди лежить в основі оцінки зображеної в них дійсності. Власне, це одна з основних рис, що визначають характер усієї літератури Просвітительства і передусім — просвітительського роману. Саме дидактизм надав просвітительському романові тієї якості, яка рішуче віддалила його від пікарески.
Розважати, але разом з тим і повчати — такою була одна з найважливіших вимог просвітительської естетики. А тому кожен з англійських просвітительських романів «становить свого роду експеримент у галузі моральної філософії, а разом з тим — спробу практичного викладу науки життя».
Своєрідним експериментом у сфері моральної філософії є ранні романи Смоллета. Основне своє практичне завдання письменник вбачав у тому, щоб зайвий раз довести або хоч би ще раз прискіпливо перевірити основоположну просвітительську тезу про торжество доброго начала в людині, про здатність її змінюватися під впливом навколишнього середовища і виховання. Головні герої обох романів — і Родрік Рейдом і Перигрін Пікль, «пізнавши всі спокуси реального життя, виходять морально очищеними і загартованими із горнила життєвого досвіду». Саме в цьому слід вбачати причини благополучної розв’язки в розглядуваних творах, а не лише в традиції, що йде від шахрайського роману.
Однак це зовсім не означає, ніби образи позитивних персонажів у Смоллета і, зокрема, образи Рендома і Пікля, є лише рупорами авторських ідей і тому позбавлені динаміки та внутрішнього розвитку. Не випадково сумніви в однозначності їхньої суті неодноразово висловлювали дослідники творчості письменника. «Читачеві було б важко відповісти на запитання, добрі чи злі, хороші чи погані Рендом і Пікль. Зате йому цілком зрозуміло, що це люди свого часу». В цьому авторитетному судженні А. Єлістратової — визнання внутрішньої суперечливості, а, значить, і певної складності характерів смоллетовських героїв, їх художньої переконливості.
Як і загалом у просвітительському романі, герої Смоллета розкриваються головним чином не в суспільних, а в особистих стосунках. Характери їх осягаються як наслідок впливу на них середовища, яке, щоправда, мислиться ще занадто вузько і зводиться, в основному, до побутових обставин, майнових, професіональних і станових стосунків між людьми. В змалюванні персонажів переважають описи їх дій і вчинків, а не засоби психологічної характеристики. Подібним чином здійснюється і їх типізація. Це був реалізм, однак, реалізм, обмежений цілим рядом факторів, які звужували його можливості у відтворенні реальної дійсності. Цієї обмеженості ні Смоллету, ні будь-кому іншому з романістів-просвітителів перебороти не судилося.
Дидактичний задум, що лежить в основі ідейного змісту романів Смоллета, вплинув на їхню художню форму, значною мірою зумовивши їхні і сюжетно-композиційні, і стильові особливості.
Як уже було зазначено, обидва романи побудовані у вигляді життєписів головних героїв. В міру розгортання їх біографій у розвиток сюжету включаються все нові й нові сфери дійсності шляхом нанизування характерних епізодів-пригод, здебільшого навіть не пов’язаних між собою. Відсутність єдиної інтриги і чітко вираженої сюжетної канви, яка передбачає наявність зав’язки, кульмінації і розв’язки, позбавила композицію романів важливих опорних вузлів, у зв’язку з чим вона видається дещо хаотичною. На відміну від Філдінга, Смоллет не зумів, принаймні у своїх ранніх романах, перебороти композиційну розхристаність пікарески.
Йдучи за своїми попередниками — авторами шахрайських романів, Смоллет густо заселив сторінки своїх творів образами служників, фокусників, авантюристів і т. п., зробивши їх своїми «очима» і «вухами». Широко застосувавши характерний для шахрайського роману прийом підслуховування і підглядання (так званий прийом «замкової щілини»), письменник зумів проникнути в найнедоступніші таємниці приватного й громадського життя: в будуари знатних дам, за куліси державних установ і віталень аристократів. Особливо показовий тут образ авантюриста Кретбрі Кедуоледера в «Пригодах Перигріна Пікля». Вміло прикидаючись глухим, Кедуоледер тривалий час вивідує секрети приватного життя, які згодом використав на своїх «спіритичних сеансах».
Як і в пікаресці, в обох романах значну композиційну роль відіграє випадок, збін обставин. Але якщо в шахрайському ромаї ні вони були чи не єдиним рушієм сюжету і засобом надання йому більшої цікавості, то у Смоллета різкі повороти в долі героїв підлягають суворій внутрішній законої мірності авторської розповіді. Кожний «випадковий» епізод обов’язково щось допові нює в характері і поведінці героя, допої магає зрозуміти суть навколишніх обставин.
Подібної трансформації зазнали і вставні епізоди в романах Смоллета. Будучи, за висловом В. Кожинова, «пережитком жанру», вставні епізоди (новели) в шахрайських романах відігравали роль своєрідних інтермедій, урізноманітнюючи сюжет новими, найчастіше фривольно-комічними епізодами. А в Смоллета вони виконують функіцію значно важливішу. За допомогою вставних епізодів письменник прагне, по-перше, розширити змістовну сферу своїх романів і, по-друге, переключити увагу читача з індивідуальної долі героїв на оточуюче їх суспільне середовище, на суспільно-побутові обставини, в яких вони діють. Саме таку функцію виконують «Історія місіс Вільямс» у «Родріку Рендомі», «Мемуари знатної дами» і розповіді ув’язненого у боргову в’язницю священника в «Перигрімі Піклі», з яких ми багато дізнаємося про звичаї, які панували у вищих колах англійського суспільства тих часів.
Однією з найважливіших рис ранніх романів Смоллета є їх яскраво виражена сатирична спрямованість, що одностайно, хоч і з різних оціночних позицій, відзначають майже всі дослідники творчості письменника.
Більшість буржуазних критиків схильні вважати сатиру в творчості Смоллета фактором переважно негативним, таким, що лякає і відштовхує читача своєю грубістю і навіть аморальністю. Ця тенденція, що зародилася ще за життя письменника, утвердилася в англійському літературознавстві в першій половині XIX ст. завдяки Ф. Боге, продовжує побутувати і в наші час. Грубою і злою називає сатиру Смоллета П. Роджерс, майже так само характер ризує її Р. Паульсон, за словами якого, і «Родріку Рендомі», наприклад, «...грубість, непривабливість героїв, особисті нападки на сучасників — все підпорядковано одній меті — сатирі».
А тим часом саме сатира є тією особливістю, яка надає романам Смоллета неперехідної ідейно-художньої цінності і робить їх одним з найвизначніших явищ англійської просвітительскої літератури середини XVIII ст. Широка панорама приватного і суспільного життя Англії, створена письменником в його ранніх романах, — це передусім панорама гостро критична, сатирична. Крім Філдінга і Стерна, мабуть, нікому більше з англійських просвітителів не вдалося досягти в жанрі роману такої гостроти й сили сатиричного, справді свіфтівського викриття сучасного їм буржуазного суспільства, як це вдалося Смоллету. Слушне твердження Р. Фокса про те, що в англійському просвітительському романі «життєва правда сказана з сміливістю, яка не визнає компромісів» передусім стосується саме Смоллета.
Як у зарубіжному, так і в українському та російському смоллетознавстві давно стало традицією зіставляти сатиру Смоллета з сатирою Дж. Свіфта і В. Хогарта. Близькість творчих позицій цих видатних майстрів справді не викликає сумнівів. Вона полягає не лише в тій принциповій послідовності, з якою митці викривали внутрішні суперечності буржуазного суспільного ладу, показували приватновласницький егоїзм як один з найогидніших пороків «людської природи», а й у самому характері сатири — гострої, непримиренної, а часом навіть в’їдливої і жовчної. Подібно до Свіфта і Хогарта, Смоллет «не боїться образити смак публіки зображенням найогидніших подробиць злочину, морального падіння і злиднів. Фізичний і моральний сморід, зіпсованість, потворність — невід’ємна частка зображуваного ним світу».
Спільність ідейно-естетичних принципів позначилася і на виборі згаданими майстрами художніх засобів сатиричного зображення дійсності.
Відомо, наприклад, якою разючою силою в творчості Свіфта була іронія — улюблений засіб, за допомогою якого геніальний сатирик розправлявся зі своїми супротивниками. Цією зброєю успішно користується і Смоллет, зокрема в «Родріку Рендомі». «Іронічна похвала» письменника, особливо там, де він вустами свого героя характеризує бездарних генералів, які командували військом під час невдалої вест-індської експедиції 1741 р., досягає вбивчої гостроти й сили.
Зі Свіфтом і, можливо, ще більшою мірою, з Хогартом Смоллета зближує широке застосування гротеску. Письменник вміло обігрує окремі фізичні вади своїх героїв, свідомо перебільшуючи їх, іноді підносячи навіть до карикатурності. При цьому слід зазначити, що гротескні форми використано з різною метою, залежно від загального ідейно-художнього змісту персонажа. В образах власне сатиричних вади зовнішності входять складовою частиною до загального комплексу пороків персонажа, підсилюючи його негативну характеристику. Такими є, наприклад, образи капітанів Уізела і Уіфла, мічмана Кремплі, сквайра Тімоті в «Пригодах Родріка Рендома», місс Грізль, доктора Левіта, містера Хорнбека, Кедуоледера Кретбрі в «Пригодах Перигріна Пікля» та ін.
З другого боку, коли йдеться про персонажів, яким автор симпатизує, гротескні деталі в їх зовнішності лише підкреслюють їхню дивакуватість. Передусім це образи простих, невибагливих до життєвих благ моряків: лейтенанта Баулінга, корабельного лікаря Мортона і його помічника Томсона («Родрік Рендом»), лейтенанта Хетчуея, командора Траньона («Перигрін Пікль»), а також слуг головних героїв обох романів — Стрепа і Пайпса. Саме в створенні цих образів найяскравіше виявився гуманізм Смоллета, його любовне ставлення до простих людей, позбавлених приватновласницьких егоїстичних інтересів.
З образами диваків пов’язаний головним чином і досить сильний гумористичний струмінь в ранніх романах Смоллета, наявність у них підкреслено комічних сцен і епізодів. Грубуватий, а часом навіть і такий, що виходить за межі пристойності, комізм Смолетта багато чим різниться від світлого, життєрадісного комізму Філдінга, в ньому досить сильні натуралістичні тенденції, наявні елементи шаржу, хоч нерідко сміх письменника звучить добродушно й доброзичливо.
Отже, незважаючи на те, що Смоллет багато чого взяв від пікарески, беззаперечно відносити їх до шахрайського жанру не маємо підстав. Від класичної пікарески вони відрізняються не лише якісно новим ідейним змістом, а й багато в чому своїми формальними особливостями, оскільки цілий ряд запозичених у авторів шахрайських романів художніх (головним чином композиційних) засобів і прийомів рішуче переосмислені письменником і зазнали повної трансформації.
Обидва романи увібрали в себе більше від моральної традиції англійської просвітительської літератури, ніж від шахрайського роману, а тому їх слід розглядати в загальному руслі літератури просвітительського реалізму. З просвітительською романістикою їх споріднює ідейно-філософська проблематика, підкреслений дидактизм і майже обов’язкова для просвітительського роману гумористично-сатирична спрямованість.
Однак просвітительський реалістичний роман — поняття надто об’ємне, щоб можна було обмежитися ним, визначаючи жанрову суть і жанрові особливості ранніх романів Смоллета. А тому воно вимагає конкретизації, врахування не одного якогось, а всіх найважливіших якостей, які лежать в основі типологічної класифікації жанру роману тієї чи іншої конкретної історико-літературної доби.
Якщо мати на увазі суто формальні ознаки і передусім принцип сюжетобудування, то обидва твори Смоллета слід віднести до романів з авантюрним сюжетом, в яких епос «битого шляху» (традиція пікарески) поєднується з епосом приватного життя, головним чином, з епосом звичаїв і побуту епохи.
І нарешті останнє. Г. Філдінг, як відомо, визначаючи жанрову своєрідність деяких своїх романів, назвав їх комічними епопеями. Враховуючи близькість ідейно-естетичних позицій обох романістів, а, разом з тим, і своєрідність їх творчої манери, романи «Пригоди Родріка Рендома» і «Пригоди Перигріна Пікля» за аналогією з визначенням Філдінга можна було б назвати гумористично-сатиричними або ж комічно-сатиричними епопеями.
В творчій спадщині Т.-Дж. Смоллета романи «Пригоди Родріка Рендома» і «Пригоди Перигріна Пікля» посідають чільне місце. Саме в цих творах з найбільшою силою розкрився талант Смоллета як сатирика і гумориста.
Започатковані в ранніх романах Смоллета ідейно-художні принципи зображення реальної дійсності знайшли свій подальший розвиток у наступних романах письменника — «Пригоди Фердінанда графа Фетома». «Пригоди сера Ланселота Грівса» і, особливо, — в «Подорожі Гемфрі Клінкера» (1771) — найвизначнішому творі Смоллета, в якому письменник, випередивши свій час певною мірою передбачив майбутній етаи розвитку реалістичного роману.
Традиції Смоллета-романіста підхопили і плідно розвинули англійські письменники-реалісти XIX ст., серед яких — Ч. Діккенс й У.-М. Теккерей. Творчо використавши досвід свого талановитого попередника, зокрема в галузі гумору і сатири, вони створили неперевершені зразки реалістичного соціального роману, який по праву вважається одним з найбільших досягнень англійської національної культури.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1984. – № 5. – С. 57-62.
Твори
Критика
