Про двох поетів з княжими іменами
Юрій Шерех
1. Олег Зуєвський
Як на мене, найкращим твором, щоб увійти (почати входити) до поетичного світу нової збірки Олега Зуєвського, є поезія з французькою назвою «A quoi penses-tu». Тим більше, що вона й починається запрошенням -
Спрямовуй крок до чистої води.
І в забутті своєму віднайди
Несхибний компас охорони.
Автор застерігає: це не легко - «вода розгойдана в тяжкі дзвони» і ледве чи можна «схопити обліком сліди» і втіху, і звабу, дарма що сліди ці «немов корони», розкидані довкола, дарма що втіха лягла «назавсіди На очі й безконечні гони». І тут приходить до нього задума. Але про що? «Про що ти мислиш? Як відповісти? Хіба спитати неба висоти, Де зваба також невимовна?» Це стан мислення на невисловлену тему, мислення, що веде кожного ти чи я (бо це тут те саме) до світотворчих процесів минулого («голуба з Ноєвого човна»), до свого минулого й майбутнього, але не кристалізується ні в слово (поза цим віршем), ні в діло. Воно, це мислення, спонтанне і неконтрольоване. Воно не намірене, воно не замислене, тут твориться невідомий і невпінанний світ, але воно й найвища насолода. Завдання поезії - цієї поезії - не зрозуміти таке мислення, бо зрозуміти (з-РОЗУМ-іти) його не можна, але донести стан такого мислення, занурити читача до такого мислення. Звісно, цього не можна зробити точними словами, але так хочеться і так можна натяками, кружлянням довкола дати відчути невимовне. Тут закладене, здається мені, найістотніше в поезіях Зуєвського в його новій книжці.
Сам поет, можна думати, за свою найкращу самохарактеристику вважає поезію «Голуб серед ательє» - назву цього вірша він переніс на титульну сторінку цілої книжки. Він-бо, голуб, хай «грозою наляканий докраю», приносить мистцеві волю стихій, розбурханих у буревії. Його ще нема в поетовій руці і ледве чи він принесе здійснення програми щастя в новому домі, але все-таки він існує і, отже, є фактор іншого життя, перетвореного і сподіваного, хоч і не осяганого свідомою дією. Але тут я полемізував би з вибором Зуєвського. Бо його книжка не про перетворення світу, а про невловне в світі і в душі, несповідиме, неоформленеі неспроможне оформитися.
Саме в цьому я ладен убачати істотну сутність поезій Зуєвського, і в такому пляні буде дальша мова. Тому тут, читачу, ти повинен вирішити, чи йти тобі далі за поетом і за критиком, а чи вибрати раціональний світ і там лишитися. Якщо ти хочеш віршів про «красу відродження країни» - чи то Олеся ,чи то численних олесенят, тут і тепер остання можливість пересісти на інший потяг реальности, тверезости, дійовости, ефективності, (на)очности - бодай у прагненні. Прощавай тут, мій читачу іншого спрямування, наш поїзд не для тебе. Але не проклинай нас. Коли, нарешті, відродження країни стане дійсністю, «завтра від незалежности», як і сформулював був це чорної ночі 1979 року, можливо, ти відчуєш тугу за прихованим, невисловним, незбагненим, а може, й незбагненним. Тоді ти і дочитаєш цю статтю. А тепер хай маршрути наших поїздів прокладаються в різних напрямах, наш - «до чистої води», до «простору безмежного розмаю».
Читати поезії «Голуба серед ательє», збірки, можна двома способами. Один - шукати за їхньою позірною алогічністю раціональне зерно, намагатися перекласти їх мовою логіки. Або, - другий спосіб - забувши про логіку й звичність, віддатися плинові того потоку слів, з якого кожний вірш складається. Це не буде звукова стихія - Зуєвський не йде за хрестоматійним Верленовим de la musique avant toute chose, звукова інструментація для нього річ другорядна й радше випадкова. Тканина його поезій - це передусім плин семантичний. Плин поетичного тексту для Зуєвського, - насамперед створення в свідомості - чи радше підсвідомості - читачевої настроєности на певну тональність - тональність, повторю, не звукову, а значеннєву.
Може, навіть можна було б спробувати характеризувати ці різні тональності звичними музичними термінами - allegro, presto, scherzo і так далі. Але така клясифікація була б неповна й кінець, кінцем незадовільна, бо матеріял поезії - не звуки, як у музиці,а семантичні нюанси, для яких тих музичних позначень явно не досить. Так складається, що мусимо, навіть усвідомлюючи недолугість такої клясифікації, неадекватність її багатству семантичних ключів, повернутися до розшукування «тем» кожного вірша. Вичерпного опису всіх поетичних «тем» нема і ледве чи буде, межі кожної «теми» не відокремлені точно від інших, але, попри всю хиткість таких описів, переліків і клясифікацій, вони все-таки вже й тепер можуть хоч би приблизно надатися до вирізнення поетичних індивідуальностей.
У поезії такій, як Зуєвського, яка живе недоговореністю й переслизанням значень одне в одне, саму «тему» визначиш часто - справа не проста, а подеколи й сливе неможлива Але так виглядає, що іншої ради нема. Отже, спробуймо такий експеримент, усвідомлюючи всю його грубість і приблизність. Операція ця взагалі, а тим більше, коли йдеться про поезію, якої провідний принцип - невисловлення або недоговорення, брутально варварська, як хірургія на живому тілі без анестезії. Але що вдіємо, коли теорія літератури попри всі спроби чогось іншого перебуває ще на рівні примітивного знахурства.
Прямуємо, отже, до каталога поетичних тем Зуєвського. Але перед тим доцільно хоч приблизно визначити, як, за допомогою яких ключів продиратимемося крізь делікатне плетиво поетичних нюансів, відхилень і маскувань, у прямому порушенні того, що так старанно будує поет, уникаючи тих пасток, які він так дбайливо розставив, продиратимемося до того «логічного» осердя, що його пильно приховував - і, мабуть, не тільки від нас, а й від себе сам поет.
Тут чую голос читача, того, який щиро любить поезію, - що ви збираєтеся робити? Чи не перетворюєте ви поезію на кросворд на загадку, які треба розгадувати? Але тоді, каже він, це вже не поезія, це спорт, це вправи для інтелекту, це гра - одне слово, грубе спростачення високої матерії, згвалтування музи ліричної поезії Евтерпи. Ну, що ж, великою мірою це так, але почасти знаходимо виправдання на наше зухвальство в самого поета. Є в «Голубі серед ательє» такі поезії, де автор сам подає тематичний ключ до даної поезії, сам подає - наважмося, нарешті, вжити цього слова - розгадку зашифрованого в поезії. І, зрештою, час уже усвідомити, що здогад і розгадка належать до законних інгредієнтів мистецтва. Недвозначно такі є в традиційному фольклорі загадки, в механізованому «фольклорі» сучасного великого міста - вже згадані кросворди. На розгадці оголено побудовані детективи і пригодницькі повісті, але - будьмо щирі - чи не входить елемент розгадки - «що це означає?» - у загально шановані твори від хоч би «Гамлета» до «Хіба ревуть»? Час уже перестати лицемірити й визнати законність наявности й потреби вивчення загадок - розгадок у літературі. Кінець кінцем особливість поезії Зуєвського, одна з особливостей - це саме приховування розгадки. У чому, можливо, він пішов за Маллярме, переклад поетичних творів якого він нам дав у книжці своїх перекладів (Стефан Маллярме. Поезії. - Едмонтон, 1990).
У деяких - вони не численні - поезіях Зуєвський сам дає розгадку чи то просто в наголовку («Бабки», де мова саме про ці комахи, або «Пігмаліон»), чи то коли виносить ключове слово в самий кінець останнього рядка вірша - «заборони» в «Згадці про Монако» або «зорі» в «Близнятах».Тож, коли такі випадки є, нема перешкод для того, щоб там, де він цього не зробив, ми розшукували ключове слово в усьому тексті вірша або, коли поет так і не подав такого ключового слова зовсім, додавати його самим, спираючися на провідне семантичне оточення цілої даної поезії. Щоправда, особливо в цьому останньому випадку ми ризикуємо, що схопимося за фальшивий ключ - або що ключа так і не знайдемо. Але наявність таких випадків не повинна нас відстрашувати. У першому випадку не слід спускати з ока, що кросворд має тільки одну «розгадку», але поетична «загадка» може припускати їх кілька і, може, наша, що не збіглася з авторовою, теж має право на існування. У другому випадку, коли ми так і не знайшли «розгадки», себто ключового слова, може бути, що ми не спромоглися піти за автором, а може бути, що автор, захоплений грою семантичних граней слова, так і не спромігся на універсальну (для дане» поезії) «розгадку». До таких, для мене « не розгаданих» поезій належать, приміром,«Ефект» і «Святковий сонет». Never mind! Такі випадки аж ніяк не компрометують ані автора, винного, мовляв, у непрозорості (герметичності), ні кришка, винного, мовляв, у недотепності. Адже поезія й далі грає пишними кольорами, хай «нерозгаданими», становить собою майстерну семантичну тканину, не використану на пошиття одежі, але від того не менш принадну в своїх візерунках і взорах.
Отже, після цих нескінченних передмов і вступів - але вони не були зайві хоч би тому, що кинули якесь світло на особливості й своєрідність поезії Зуєвського, - після всіх цих навколо, довкола і поблизу - до сухої прози каталога «тем». У цьому ділі сам поет допоможе нам мало. Він, правда, поділив свої поезії на три відділи. Але тільки перший із них - «Первісні турботи» - якоюсь мірою тематичний: тут переважають вірші про дитинство (хоч цього не можна брати буквально щодо останніх віршів розділу). Другий розділ - «Гіперболи» - бере слово гіпербола не в найзвичнішому тепер значенні «перебільшення», а радше в первісному грецькому «перевал, рух угору»; а ще двозначніша назва третього - «ілюмінації», де слово взяте не в сучасному і типовому значенні «різнокольорові світла з нагоди урочистости», а радше у французькому, використаному Рембо подвійному значенні «осяяння, просвітлення», а почасти, може,й побічному значенні «кольорових ілюстрацій у середньовічних рукописах», - так чи так у всіх цих значеннях ведучи нас не до тематичної кпясифікації, а до жанрово -стилістичної. Так що, виходить, треба йти не за циклами, а від вірша до вірша.
У підсумку, провідними в тематичному світі Зуєвського виявляються теми вражень і об'явлень дитинства й еротики - кохання до жінки, дуже сублімованих, а далі йдуть теми пам’яті-спогаду, мрії, розлуки, заборон, дива світу, зоряного неба («Близнята», «Ad astra»), сну і снів, поезії та ars poetica, малости людини супроти природи - широке коло тем, радше традиційних, зосереджених навколо протиставлення я - довкілля, вічних у своїй повторюваності, але ніколи не застарілих і завжди здатних до оновлення. Не випадково книжка кінчається двома апострофами до поезії (зокрема, в цитацї з «Держави слова» Михайла Ореста) - і останньою - до жінки. Тільки курйозом, мабуть, є включення поезії «З бльокнота Руссо», де йдеться про Проблеми суспільні, а може, й політичні, і патріотичного «Використання мови», яке, одначе, можна б включити й до рубрики à la mode і її заперечення.
Отже, тематичним новатором Зуєвський не хотів бути. Як не хотів він ним бути в зовнішній організації вірша. Його розміри і строфіка випнуто консервативні. Жадного вільного вірша, поспіль традиційні розміри, головне - ямб, рідко - хорей, дактиль. Поет тяжіє до схеми сонета і схильний навіть не-сонети підпорядкувати схемі сонетного розгортання - так, шістнадцятирядковий вірш «Замість сонета» переносить канонічну структуру сонета зі схеми 8 + 6 на схему 12+4, порушуючи правило золотого перетину, але не зрікаючися сонетоїдности. Не воює Зуєвський і з розділовими знаками. Усі коми й двокрапки на місці, там, де їх вимагають устійнені наукою (себто академією) і політикою (себто відповідним міністерством) правила, не знищені в запалі поетичного бунту, як це спіткало їх у поезіях, скажімо, продеколи в «нью-йоркчан» або Ігоря Калинця.
Так позірно - Зуєвський у сучасній нашій поезії чи не найконсервативніший. Але це тільки позірно. Консервативні теми й форми потрібні йому тільки для того, щоб їх розсаджувати. Революція в рамках передреволюційного закону може бути спокуслива для серця найзапеклішого революціонера. Фасади неторкані, але будівля не має нічого спільного з традиційною, дотеперішньою. Поет готовий проголосити себе «байдужим до пародій пози», «аби звитяга йшла з імли помітної метаморфози» («Поезія»). Виглядає, проте, що він однаково радий «звитязі з імли» і успіхам у будуванні «пародій пози». Він не покинув старої споруди, він учинив бунт і здобув звитягу в середині тієї на око ніби не торканої будови.
Поза версифікацією й строфікою всі аспекти мови і так само образного висловлення в поезіях «Голуба серед ательє» висаджені в повітря. Відзначу лише найтиповіші явища.
Уже з римою приходить перший виклик Вона є, її ніде не бракує, а це в новітній поезії ствердження консервативности в поетиці. Але яка рима, - таке неминуче наступне питання. Статистично беручи, у Зуєвського вона як правило, звична й точна, часом оригінальна, часом нуднувата. Але на сірому тлі виразнішими здаються кольорові плями. Вони теж є. Поруч традиційних знаходимо рими «шевченківські», себто такі, що тримаються тільки або майже тільки на голосному або голосному і відірваному від нього кінцевому приголосному (могла б - скорб, свічок - пожовк) або тичинкинські, себто римування наголошеного й ненаго- лошеного голосного (спрокволА - півкОла, ручаї - кокетЕрії моглО - корОмисло, притьмОм - трикутником). На відміну від традиційного, «сонетного» римування, Зуєвський може поставити службове слово в кінці рядка, а наступний рядок почати прилеглим до цього слова іменником, - «не лічили ні Прибутку, ні затрати». А пригадуєте ж Зерова програму викінчености кожного сонета й кожного рядка в сонеті: «Одна відроджує наш строгий стиль - Ясна, дзвінка закінченість сонета». І мимоволі виринає думка : якщо канонічність зовнішньої форми не пародія, то хіба тільки найвиразніший спосіб виявити злам форми, особливо виразни й при нібито дотриманні її приписів. Ще одна революція у формі - тяжіння до суперечности між строфою і синтаксичним членуванням. Не поспіль, але часто й типово вірш Зуєвського стремить до безконечности речення, що ігнорує поділ на строфи й тече безберегим плином, охоплюючи дуже часто цілий вірш. Поезії Зуєвського звичайно короткі - 12, 14, 16 рядків. Але і в них «безконечність» речення легко може стати обтяжливою, а вже напевне вимагає дуже уважного читання і часто повернення до вже прочитаного, щоб не загубити цілости. Хай читач перечитає хоч би шістнадцятирядкового «Унікорна». Але вже своєї крайньої межі цей синтаксичний засіб досягає в довшому «Перекладі із циклу «Ехо». Маємо тут 14 катренів, себто 56 рядків - і це все одне речення - на який вдих і видих розраховане? Якого велетня? Тільки не звичайного смертного.
Виглядає, що ціна такої синтакси - при суворому дотриманні незбіжности синтакси з поділом тексту на рядки і строфи - захаращення тексту відхиленнями від звичної синтакси: інверсії, пропуски слів, потрібних для збереження зв'язків між ланками ланцюга слів, зсуви в синтаксичних зв'язках Таких явищ повно. Тут вистачить навести по прикладу:
інверсія - «в наземній віллі, Прочанам де нема занять» (= де нема занять прочанам); і навіть тоді, коли метр вірша інверсії, власне, не вимагає: «тобі я щиро простягаю У розпалі його своїх надій» - страхітливе накупчення займенників «його своїх» можна було б легко усунути: «простягаю його у розпалі своїх надій»;
пропуск слова чи слів - «Найбільша запорука, некоштовного обману злука І на щоці ганьба старих цитат». «Прозова» синтакса вимагала б повторення не перед «на щоці»;
синтаксичні зсуви, переслизання з однієї конструкції на іншу. Колись у молодого Зуєвського це був улюблений поетичний засіб. Десь коло 1950 року. Моя стаття про них - «Велика стаття про малий вірш» була передрукована в моїй книжці «Не для дітей». Тепер цей засіб у Зуєвського не такий частий, але зустрічається не раз Ось приклад; «Високим тішитись вікном і зайчики примхливі Ловити в пелену притьмом, Радіючи їх зливі. Хоча й не посмішкам твоїм і тіла ворожбою». Дієслово тішитись вимагає орудного відмінка. І так ужито слово вікном. Дієслово радіти вимагає давального відмінка. І так ужито злив і посмикам. Куди належить орудний відмінок слова ворожбою? За своїм місцем після зливі воно мало б належати до радим. Про це ж говорить брак коми після твоїм. Проте, орудний відмінок змушує поставити його в залежність від тішитись Інакше-бо мало б бути не ворожбою, а ворожбі. Бідному читачеві не лишається нічого іншого, як додати кому після твоїм. Але вимагати від читача, щоб він сам розставляв коми - чи це не занадто багато? Краще ніби - припустити осциляцію ворожби між двома керівними дієсловами й охрестити даність тексту як наявність синтаксичного зсуву.
Ускладненість синтакси, позірна нескінченність вірша-речення приводить до того, що, як правило, вірш Зуєвського виключає кульмінацію. Як колись музика Баха, як тепер музика, скажімо, Філіпа Гласа, вірш Зуєвського тече рівно, не підносячися і не спадаючи. Він не виростає в кульмінаційні вершини Бетховена чи Брамса. Він тече в безконечність і раптом згасає, хоч, могло б здаватися, він мав би згаснути скоріше або тривати далі. Він свідомо аромантичний. Він не прагне ad astra або в провалля пекла. Він просто є, поки є.
З цим пов'язана особлива роля займенників. Умовно можна б говорити про письменників, що «живуть» на певній частині мови. Заберіть з «На острові» Коцюбинського прикметники, із «Салямбо» Фльобера накопичення іменників, з футуристичних маршів їхні дієслова, і ви зруйнуєте ці твори як явища стилю. У Зуєвського - небувала річ - першим впадає в око займенник. Цей займенник: що виступає з конкретним значенням, як-от я або ви, а той займенник, що діє на вищому рівні абстракції, апелюючи не до даностей оточення чи життя, а той, що виокреслює синтаксичні зв'язки і, єдиний, уможливлює розкрити ті складні відтінки й пов'язання частин довгого і розгалуженого цілого, що ним в ідеалі є словесне плетиво в безконечному, здається, вірші - реченні. Читач, який не здався на плин слів, а прагне знайти за ними дотикальні реальності, хапається за всі ці що і який чи він, як потопельник за соломинку.
При певній наполегливості й концентрації уваги він знаходить їх (попри граничну ускладненість вірш Зуєвського в своїй істоті струнко логічний), але може статися, що радість відкриття затьмарить естетичну насолоду, - немаловажливий складник у сприйманні поезії. Суворість у синтаксичній перспективі відповідає строгості в дотриманні канонів віршування, але дивним дивом і те й друге тільки підкреслює пливкість і неозначеність семантично-настроевої течії. Займенниковість, як і канонічність вірша, стають ніби пастками, які свідомо перешкоджають рухові до прозорости. Але ось пара прикладів (з великої їх кількости): «Десь електричний потяг пролетів Хоч іграшковий - незагасла мрія, Бо він дітей розважити хотів. Що їх колись хвалив для нас Месія, Оскільки в дівчини сама ВОНА Була, як цяцька давня у кишені.» - вона - дівчина чи вона - мрія? Або: «Як залишали у кущах Ми коників із глини Без думки про незнаний страх Серед ясної днини, Що мала скрізь разки доріг.» - ЩО - глина чи днина? У поезії «Сонячне око» у першому рядку читаємо: «Такий він у твоєму чарі», і тільки в тринадцятому рядку під це ВІН підставлено - метелик. Сам каталог способів використання займенників міг би бути темою окремої розлогої статті. Бо «займенникова поезія» Зуєвського звичайно не обмежується на займенниках але вона не була б собою без тієї гри займенників і їхньої співгри з тими іншими частинами мови, що за нею ховаються.
Спробуймо тепер узяти і займенниковість, і інші синтаксичні особливості поезії Зуєвського в ширшому, позасинтаксичному контексті. Що ховає в собі ця унікальна гра суворих приписів і розхитування цілісносте в сприйманні світу? Виявляється - чи виглядає, - що все це - засіб для провідного в світобаченні поета - в баченні світу суцільно ілюзорним. І не тому, як у символістів, що СПРАВЖНЄ сховане за позірним. А тому, що того справжнього або нема, або воно незбагненне, або, в найкращому випадку, невимовне. Ось, скажімо, уява поетова повна вражень від мистецтва, але він не знає (і, мабуть, не хоче знати), що тут первісне, а що похідне. Десятиріччями нас учили, що мистецтво відображає, відбиває дійсність. Але в поезіях Зуєвського ця впевненість не існує. Вечірній кінський водопій - це дійсність чи картина Гогена («Так гонять коней»)? Виступ дітей на концерті - він справжній, чи в свічаді, чи - ще один пересмик - матеріял для майбутньої картини (бо коли все ілюзорне і не відомо, що первісне, то нема і часу - минулого чи майбутнього, а особливо підозрілий тут час теперішній - «Святковий сонет»). Пам'ять росте при дзеркалі («Данина характеру»). Замки з піску на пляжі - може,це справді замки («Рита Гейворт»)? Вечір - чи це справжнє, чи тільки «присмеркова маскарада» у вірші тієї ж назви? Поет апелює до садів Гюїсманса, що в його романі «A rebours» творилися, щоб заперечити героєві дез Ессентові реальність, щоб створити світ навпаки (буквальний переклад назви французького роману), того самого Гюїсманса, що не доробився навіть статті в «Українській літературній енциклопедії - ще б пак, розклад буржуазії (а може, й роману, і автора ніколи не було, це тільки ілюзія!), - але і цей світ навпаки для поета неприйнятний («Без моделей»). Поезія Зуєвського звичайно цурається певности і означеносте, але один вірш він будує як звернення - так він і зветься - «До дійсности»). А що в ньому стверджується? Там, у царстві нібито дійсности «мріям подаровано свободу»,і це ті мрії, що ведуть «усіх до дійсности, хто нею снить» - снить дійсністю, відтак дійсносте нема, її витворюють мрії. Є«до дійсности», але це не означає, що є дійсність.
Світ поезій Зуєвського - це світ дзеркал, що відбивають дзеркала, снів, що снять снами, набігання вражень, чиє існування непевне, відображень, що відображають тільки відображення, перевернених первинностей і вторинностей. Але в протилежність символістам, що відкидали видимий світ заради невидимих сутностей, незаперечно вищих чиїми уклінними, трепетними жерцями вони себе вважали або хотіли, щоб їх уважано, для Зуєвського цей вищий світ, світ сутностей і цінностей, ледве чи існує взагалі. Його поезія не релігія Вона не навколішках не в служінні й поклонінні вищому, а в констатації взаємовимінности й тому незбагненности вражень. Двічі в його книжці згадано Магрітта, і це, мабуть, не випадково. Магрітт не вірив у можливість продертися крізь видимості до невидимого, його сюрреалізм полягав у перетасовуванні вражень, а не в намаганні схопити щось вище понад тими враженнями У суті речі, за передзеркаленими й перетасованими враженнями нема вищої сили. Хто знає, може, десь глибоко захований таїться в поезіях збірки Зуєвського не містицизм, як у символістів, а типовий для механізованого двадцятого сторіччя досить-таки тверезий прагматизм.
Чи багато є поетів, які подають свій образ, глибоко оригінальний і, може, навіть на вигляд трансцендентальний, щоб потім додати свій коментар-сумнів словами мабуть, можливо й подібними? Зуєвський це робить раз по раз: «За винятком хіба рубіна і бірюзи, можливо, сіна» або «Громада виростала колонад, можливо, символом цензури». Або іронічні включення майже бібліографічних посилань на літературні твори («Про них читай також наприкінці У другій книзі «Мандрів Гуллівера»)? Або порівняння поета з кельнером, що чекає в ресторані на споживачів («Координована свідомість»)? Або включення до високостильових (у традиції хоч би того ж символізму) пасусів разючо-прозаїчних часом технічно-термінологічних етранжизмів нової дати («в нерівних комбінаціях», «програма щастя»)?
Традиція приписує Сковороді, що підсумок свого життя й науки він убрав у формулу: «Світ ловив мене, та не спіймав». У випадку Зуєвського можна б радше спробувати подати іншу формулу: «Я ловив світ (у всіх його непевних митях) – і ...впіймав чи не впіймав його?» Мабуть, по-чесному треба сказати: - і не впіймав його. Але чи це невиконання завдання? Поразка? Чи можна світ взагалі впіймати? З гіркотою скажемо - ні, не впіймав; але в перебігу цього намагання вловити його постала своєрідна поезія на власну нуту. І це немало.
Зрештою, цей підсумок, якого тут доходимо. висловлений самим поетом у назві його збірки «Голуб серед ательє». А в ній, у цій збірці, - у поезії тієї ж назви. Вона, ця поезія (займенники, займенники!) починається прямим визнанням: «Немає голуба в руці твоїй», себто і моїй, і кожного (займенники, займенники!), поетове ательє - «пустельна палата». Але тут, у палаті, в голубові «програма щастя залягла Для дійових осіб нового дому». Бо голуб цей, голуб поезії, хоч і ніколи не в руці, приносить із собою, навіть неприсутній, і «даль голубу», і «зграю побратимів», і «простір безмежного розмаю», і «корабель у буревії». У цій піднесеній (хай часом трохи затрадиційній) зливі поетизмів приглушено звучить характеристична іронія Зуєвського, адресована тим, хто хотів би від поезії хоч якоїсь користи - може, «підпору для стола», може, для «ліжка у житті чужому». Це справді квінтесенція поезії Зуєвського на теперішньому етапі її буття: є ательє - твориться поезія, є голуб - він невпійманий, він невпійманний. Ловимо і ловімо його. Але не впіймаємо, бо його нема.
Наприкінці допитливо-прискіпливий читач, аматор упорядкованого світу, запитає, до якого ж -ізму належить ця невелика збірка. Відповідь буде обтяжлива. Перше насіння поезії Зуєвського проростало на символістичному грунті. Але було це давно, і мало живущих соків донесено з цього грунту. Інші живущі соки напували потім цю поезію. Буяння метафор, типове для новітньої імажиністичної поезії, лишилося явищем бічним - Зуєвський схильніший до пунктирности метонімії, в якій образ, скажімо, моря передається через атрибут човна, який може бути і Ноєвим, зразу переводячи всю поезію в Іншу, не-описову площину («А quoi penses-tu?). Про сюрреалізм я вже згадував (до Магрітта можна додати й Далі, - взагалі поезія Зуєвського більше зорова, ніж музично-звукова). Звичайно, аж кричить - напрошується згадка про імпресіонізм, він же в перевтіленні на ілюзорність і суб'єктивність світосприймання, - отже, сказати б, - ілюзіонізм. Можна б згадати навіть кубізм, певна річ, не в перетворенні світу на накопичення кубів. Але суть кубізму не в цьому, а в перетворенні світу на суму й розгру площин і поверхонь, а це - сума образних зсувів, приміром, у таких поезіях, як «Черемха» або «Китайський агрус» («Верхівців кавалькада», що її головою стає «розгілля вогненне» осінньої черемхи). Як це все разом назвати, окреслити одним терміном? Звісно, таке слово є, і навіть воно закінчується на -ізм - еклектизм. Але це не стиль і не поезія Зуєвського. Лишім її краще без назви, як без єдиної всеохопної назви виступає в ній світ. Адже вся вона в шуканні того, чого знайти не можна. Я ловив світ і… Далі, читачу, ти вже знаєш. Хіба от - світ Зуєвського – таїна, і його поезія - намагання відтворити цю таємність. Тайнопис. Спробуємо – криптографізм. Такого слова нема? Не біда. Це ж тільки проба. Не треба? Гаразд, забудьмо.
[…]
Л-ра: Сучасність. – 1992. – № 4. – С. 105-111.
Твори
Критика
