Курські роки Левка Боровиковського
Петро Ротач
Життєпис Левка Боровиковського і досі має істотні прогалини, тому кожен новий штрих, навіть незначний, доповнює образ письменника. Цікавою й досить змістовною сторінкою біографії Левка Боровиковського є його шестирічне перебування за межами України, в Курську.
Він приїхав до цього міста у квітні 1831 р. одразу після закінчення Харківського університету, щоб замінити свого старшого брата Івана, викладача Курської гімназії, котрий повертався в Україну. На цей час Л. Боровиковський уже друкувався в журналі «Вестник Европы» і був автором відомих балад «Молодиця» і «Маруся» (ця остання є переробкою «Светланы» В. Жуковського) та низки перекладів з О. Пушкіна і А. Міцкевича.
Спочатку Л. Боровиковський викладав у Курській гімназії «предмети історичні», а від 1834 р. ще й латинську мову. Час від часу він заступав директора гімназії і майже всі шість років опікувався гімназичною бібліотекою. Його «відмінно-старанну службу» було помічено й «височайше» відзначено: у 1836 р. Боровиковський отримав пам’ятний золотий годинник. Ці відомості взято нами з формулярного списку про службу Л. Боровиковського. Подібні відомості знаходимо і в листі Л. Боровиковського до Михайла Максимовича: «Приємна увага начальства заохотила старатливість мою до служби». Л. Боровиковський був гуманно настроєним викладачем, що документально підтверджується.
А вільний від служби час Левко Іванович не витрачав дарма. У Курську він упорядкував свої записи фольклору, зроблені ще в студентські роки на Полтавщині, і готував до друку «власні спроби», на які покладав особливі надії. В листі від 24 вересня 1834 р. до І. Срезневського Боровиковський висловлює надію на те, що майбутні читачі помітять в його «спробах» ту новину, котра, як він каже, «досі була недоступна для малоросійських поетів, — це серйозність, що суперечить несправедливій думці, ніби українською мовою, крім жартівливого, смішного, писати не можна». Того ж року І. Срезневський умістив в «Украинском альманахе», що вийшов у Харкові, вірш «Козак», про який Є. Гребінка сказав, що в ньому Боровиковський «облагородив мову українську».
Із листування Л. Боровиковського тих років видно, що фольклорні записи, привезені з України до Курська, були досить значні: сотні пісень, тисячі прислів’їв і приказок, повір’їв, описів різних способів лікування хвороб тощо. Левко Боровиковський На 1834 р. у нього вже було підготовлено три збірники. Щоб видати свої твори, він просить у Срезневського поради і сприяння. Про зміст підготовлених до друку книг довідуємося з «Реєстру», доданого до листа. В ньому —15 балад, 15 пісень, тобто ліричних віршів, 10 дум (жанр, розвинутий пізніше Т. Шевченком), понад 20 «різних п’єс», тобто віршів, сонети Міцкевича й інші переклади — усього 76 назв. Одночасно Боровиковський працював і над укладанням «Малоросійського словника», довівши його до літери К.
В курський період Левко Іванович написав баладу «Чарівниця», вірші «Заманка», «Віщба», «Материна стріча», а також, ймовірно, «Убійство», «Дніпр», «Рибалка», «Розставання», «Зимній вечір» та деякі інші. Кілька з них у 1950-х pp. було розшукано в архіві чеського фольклориста Ф. Челаховського у Празі і вперше опубліковано в Україні.
Про розмах творчих занять Л. Боровиковського в Курську довідуємося також із його листа від 1 січня 1836 р. до М. Максимовича, який жив тоді в Києві. У нього було підготовлено вже п’ять збірників — два фольклорні (пісні, прислів’я і приказки, зібрані власноруч), «Словник української мови з визначенням коренів слів» (букви А, Б, В, Г), а два інші — це власні його вірші і байки. Тут же Боровиковський подає відомості про свої твори: 12 балад, 12 дум, 20 пісень, переклад семи «Кримських сонетів» А. Міцкевича та «суміш» — 26 різних віршів, у тому числі переклади. (Максимовичу Левко Іванович повторює майже те саме, що писав п’ять років тому Срезневському: «Думка фальшива, ніби мова українська придатна лише для висловлення смішного і грубого».) Та й це ще не все. Залишалися ще записи повір’їв, переказів, переклади з Горація, Федра, російські вірші тощо.
На жаль, усьому цьому «запасу», за винятком 177 байок і приповідок, не пощастило побачити світ за життя поета, а інша частина пізніше була назавжди втрачена.
Тим часом побутові умови життя Л. Боровиковського в Курську були тяжкі. У листі до Срезневського він скаржиться на холод і дорожнечу, на хворобу («я до краю недужий»), а свою журбу за Україною поет передає словами рідної пісні: «Коли б мені, молодому, крилечка соловеєчка:
Знявсь, — полетів би у тую Країну,
Куди рветься моє сердечко!»
Своїм кореспондентам Левко Іванович повідомляє про намір повернутись на батьківщину, щоб мати «можливість використати для користі любов і допитливість до всього рідного». Максимовича він запитує, чи немає місця в Київському університеті або в якій-небудь гімназії. Та доля не була прихильною до поета. Ні тоді, ні згодом вона не посміхнулася йому, не осяяла його надією на опублікування чималого і, як можна визначити тепер, цінного для літератури доробку.
Наприкінці березня 1837 р. Л. І. Боровиковського переводять до Новочеркаської гімназії, і лише через рік він повертається на батьківщину, до Полтави. Збільшення службового навантаження, а, можливо, й інші якісь причини відсторонили його від занять поезією. Нарешті, психічна хвороба стала причиною його ранньої відставки і від’їзду з Полтави до рідного села Милюшки Хорольського повіту. Після 1852 p., коли завдяки допомозі Амвросія Метлинського у Києві вийшла збірка «Байки і прибаютки», твори Левка Боровиковського упродовж тривалого часу не з’являлися друком, про нього поступово забули. У 1870-х роках у відомому російському журналі «Отечественные записки» стали друкуватися вірші «в дусі Некрасова» за підписом Олександр Боровиковський. Це був старший син Левка Івановича, судовий діяч і поет.
Слава знайшла Левка Боровиковського лише у XX ст. Творчість поета тепер вивчається у школах і вузах. 1967 р. в Києві уперше вийшло «Повне зібрання творів» поета, де, крім балад, віршів і байок, опубліковано його листи і фольклорні записи. Правда, як уже мовилося, спадщина поета повністю не розшукана. Невідомо, де знаходиться його «Малоросійський словник».
Час від часу, хоч і не часто, випливають з архівів нові матеріали стосовно життя і діяльності Левка Боровиковського. Цінним документом, що стосується курського періоду його життєпису, є промова Левка Івановича «О сродстве наук и необходимости образования во всяком звании и проч.», виголошена ним 27 червня 1832 р. на публічному зібранні у гімназії. У ній знайшли відображення просвітницькі і гуманістичні погляди поета і педагога. Вся промова перейнята, кажучи його ж словами, «благородною любов’ю до вітчизняної освіти». Звертаючись до батьків гімназистів і своїх вихованців, Боровиковський раз у раз вживає такі вислови, як «громадянин Батьківщини», «користь освіченості», «заохочення до наук», «справжня освіченість» і т. д. Оратор намагається переконати слухачів (а ними були ж представники заможних верств) у користі від освіти для громадського і приватного життя, у необхідності матеріальних пожертв на «поширення освіти на рідній землі і на заохочення до навчання».
Як історик, Л. Боровиковський кидає погляд у минуле, коли «світло наук боролося з грубощами і невіглаством» і коли «прозірливі законотворці звертали особливу увагу на освіченість народну, бо в поєднанні людських пізнань, освіченості вбачали і наріжний камінь політичної будови, добробут суспільний і власний».
Високо оцінює Боровиковський у своїй промові і значення мистецтв у житті людини. «Струмені наук і мистецтв, — говорить він, — випливають з одного джерела, і вони мають прямувати до однієї мети — до фізичного і морального удосконалення роду людського».
Далі в його виступі йдеться про необхідність освіти для всіх верств населення, що, на думку оратора, підніме «дух народу», а «дух народу», продиктований освітою, є першою наукою щастя і добробуту народного».
Боровиковський за кожною людиною визнає однакові природні здібності, «які вона зобов’язана постійно удосконалювати», вивчаючи науки і мистецтва. Знання математики і фізики допомагає «відслонювати завісу, що приховує таємничості природи», історія висвічує таємниці «найдавніших часів», викриває злочинця, засуджує «володарів земних». Лише освіта, стверджує автор промови, «може довести до того щабля слави, який є метою благородної і великої душі». А неосвіченість «породжує несправедливість, насилля, утиски». І той, говориться далі, кого доля підняла над іншим, мусить обов’язково мати «просвітлений розум і освічене серце», бо йому належить «цінувати людей, підтримувати таланти, зупиняти злодійства» і т. п.
Насмілився Боровиковський покритикувати і лінощі поміщиків як наслідок їх неосвіченості, невігластва. Вигляд поміщицьких полів, зарослих «дурною травою, будяками», «напівзруйновані будівлі, спустілі городи, жалюгідний вигляд хліборобів» — все це наслідок неосвіченості. Боровиковський переконаний, що лінива людина «будь-яке задоволення своє купує сльозами багатьох родин», і життя такого «володаря» стає «нещастям інших і його самого». Це був голос справжнього громадянина!
Оратор вірить у те, що «добродійник науки і праці готує щастя в житті». Випускників гімназії він називає «синами надій», перед якими «відкрите широке поле наук», він закликає їх до діяльності, корисної для суспільства.
У промові Левка Боровиковського знайшли місце просвітницькі ідеї, які він сприйняв у стінах Харківського університету, зокрема, в гуртку І. Срезневського, де сформувалися його літературні і естетичні погляди, гуманістичний світогляд. Боровиковський обстоює рівність усіх людей перед природою, гаряче переконує слухачів (а то переважно дворяни) в необхідності пошани до наук і мистецтва як вищих духовних цінностей. І, хотів того автор чи ні, в його промові порушено актуальні питання, наприклад, запустіння поміщицьких садиб і бідність селян, невігластво можновладців. Виступ мусив був прозвучати як заклик до виправлення суспільних вад.
Поширення просвітницьких ідей мало б, на думку автора промови, привести до удосконалення життя і гармонії в суспільстві. Ідеологи Просвітництва вважали освіту засобом прогресу, знаряддям для поширення любові до свободи і ненависті до будь-якого насилля. Виступ Л. Боровиковського в Курській гімназії цілком співзвучний із цими ідеями, що вивищує його в наших очах як передового педагога того часу. Промова класика українського романтизму є цінним доповненням до його біографії.
Л-ра: Київська старовина. – 1998. – № 4. – С. 127-131.
Твори
Критика
