Вириватись із стін свого ізольованого «я»
Kvitka Martsynyshyn
Володіння і буття, як два способи існування людини, є суттю потенційних можливостей людської природи. Біологічна потреба в самозбереженні є часто тим джерелом, яке приводить до принципу володіння, проте приписувані егоїзм і лінивість не є єдиними внутрішньо-властивими якостями людини.
Обов’язковою передумовою буття, як способу існування, є наявність в людини незалежності та критичного мислення, що у свою чергу зумовлює продуктивну орієнтації характеру. Основною характерною рисою модусу буття є внутрішня активність людини та її продуктивне використання власних потенцій. Бути активним – значить дати проявитись своїм здібностям, талантам, якими, хоч і в різній мірі, але наділена кожна людина. Це означає оновлюватись, рости, любити, вириватись із стін свого ізольованого «я», відчувати глибоку зацікавленість у світі, пристрасно прагнути до чогось та вміти віддавати [иметь или быть, 137].В продуктивній активності людина відчуває себе суб'єктом своєї діяльності, така активність є процесом народження, створення чогось нового і збереження зв’язку з тим, що людина створює. В такому розумінні людська активність є проявом її потенцій, людина і її діяльність стають єдиними. Продуктивна активність обумовлена внутрішньою активністю і є орієнтацією характеру. Люди з продуктивним типом особистості реалізують власні здібності, і як зазначає автор, вселяють життя в інших людей і в речі.
У сучасному суспільстві прийнято вважати, що володіння, як спосіб існування, притаманне природі людини і, отже, практично його неможливо викорінити. На думку Е.Фрома, така ідея знаходить своє вираження у переконанні, згідно з яким люди за своєю природою ліниві, пасивні, не хочуть працювати або робити що-небудь, якщо їх не спонукає до цього матеріальна вигода, голод або страх перед покаранням. Це переконання не ставиться під сумнів, і так воно визначає перебіг всієї діяльності людини та впливає на методи виховання загалом. Проте насправді це є виразом бажання виправдати соціальні установки тим, що вони нібито випливають з потреб людської природи [иметь или быть, с.112]
Дослідниця наукової спадщини Е. Фрома – І. Єгорова зазначає, що мислитель вказує на те, що бажання «бути» є глибоко укорінене в природі людини, і виражається в реалізації її здібностей, у внутрішній активності, у бажанні спілкуватися з іншими, у прагненні подолання особистої самотності та егоїзму [Егорова И, с.130].
Якщо людина прагне «бути», а не «мати», вона не відчуває тривоги і невпевненості, які породжуються страхом втратити те, що вона має. Людина повинна бути тим ким вона є, а не тим що вона має і тоді ніхто не буде в силах загрожувати її безпеці та позбавити почуття ідентичності. Єдиною загрозою безпеки людини при установці на модус буття є недостатньо сильна віра в життя та особисті творчі можливості. Людина, в такому випадку, готова надати право іншим розпоряджатися її життям, що характеризує її як ліниву. Проте, Е. Фром зауважує, що таку небезпеку не варто вважати внутрішньо притаманною буттю, оскільки небезпека втратити щось є невід'ємною складовою сутності володіння [Иметь или быть 174c.]
Ще однією важливою характеристикою сучасного суспільства є стосунки між людьми та принципи за якими вони будуються. Люди з установкою на принцип «мати» прагнуть оволодіти тими людьми, яких люблять чи захоплюються, оскільки прагнуть перш за все знайти в них опору, щоб врятуватися від своєї сутності. Такому індивіду хочеться зберегти іншого для себе, тому часто такі стосунки позначені конфліктністю, оскільки індивід хоче, щоб обрана ним людина спілкувалася та проводила свій час лише з ним. В загальному, відношення між індивідами при способі існування за принципом володіння грунтується на суперництві, антагонізмі та страху [там же, 189]. Якщо оволодіння складає основу свідомості людини, то бажання мати приводить до прагнення мати все більше, що може бути позначеним агресивністю зі сторони індивіда. Лише люди з установкою на буття, які не прагнуть до оволодіння об'єктом, здатні до справжньої любові, радості та безмежного захоплення. Е. Фром вважає, що одним з найкращих прикладів справжньої насолоди, можуть бути міжособистісні стосунки побудовані за принципом буття. Для таких людей, спілкування з іншими є в своїй суті задоволенням і приносить велику радість.
Концепція буття Е. Фрома співвідноситься з поняттям біофілії, як інстинкту до життя. Ідея про біофілію та некрофілію Е.Фрома співвідноситься з фройдівською теорією про ерос і танатос, як інстинктів до життя та смерті, проте трактує їх дещо в іншому руслі. В теорії З Фройда, тенденції до біофілії та некрофілії рівнозначні, тому що походять з природи людини [Столяренко, Основы психологии, с 243] На думку Е. Фром, ці тенденції не є рівнозначними, оскільки біофілія – біологічно нормальна поведінка, а некрофілія розглядається як феномен психічної патології. Розвиток некрофілії є наслідком психічної хвороби, коріння якої виростають з екзистенційної ситуації. Якщо людина не здатна творити, подолати свій нарциссизм та ізольованість, єдиний спосіб вирішення цієї проблеми, вона бачить в руйнуванні заради самоствердження [ Насилие сквозь призму,c.165].
Біофілія у філософсько – етичному вченні Е. Фрома – це пристрасна любов до життя і до вього живого, це бажання спонукати розвиток, ріст та процвітання будь-яких форм життя, таких як рослини, тварини, ідеї, соціальні групи чи окремий індивід[душа человека, 280]. Людина з установкою на біофілію краще буде творити, а ніж підтримувати чи реставровувати старе. Такі людини орієнтовані на буття, а не оволодіння. Автор вважає, що біофільно налаштовані люди сприймають навколишнє середовище цілісно, не акцентуючи на його окремих складових. Вони бажають творити, формувати, конструювати і проявляти себе в житті своїм же прикладам, розумом та любв'ю, а не виражати себе силою, деструктивністю чи бюрократизмом, який на думку Е.Фрома, передбачає ставлення людей як до бездушних маріонеток чи просто речей [анатомия чел. деструк.,с. 476]
Етика біофіла позначена власними критеріями добра і зла. Добром вважається те, що служить життю, а злом – все, що служить смерті. Добро – це вираження глибокої поваги до всього, що спонукає росту та розвитку, до життя загалом. Біофільна совість мотивована життям та радістю, ціль її моральних зусиль в укріпленні життєствердної сторони в людині. Мислитель також припускає, що люди з біофільною орієнтацією не страждають від почуття провини та докорів сумління, оскільки ці почуття є лише аспектами ненависті людини до самої себе та печалі. [Душа человека, с.281]
Отже, для розвитку біофілії в людині потрібні відповідні умови. До таких умов належить: теплі, наповнені любов’ю стосунки з людьми в період дитинства; свобода і відсутність небезпек та навчання принципам які приводять до внутрішньої гармонії та силі протистояти їм; продуктивна кооперація між людьми, яка визначається справжніми інтересами. Е. Фром наголошує, що важливою соціальною передумовою для розвитку біофілії є усунення несправедливості [там же, с. 287] Під несправедливістю, філософ розуміє таку суспільну ситуацію, в якій людина не є самоціллю, а постає як засіб для досягнення цілей інших людей. Ще однією важливою рисою становлення біофільно орієнтованої особистості є свобода. Проте це має бути активна «свобода для чогось», оскільки «свобода від» не є достаньою передумовою для розвитку біофіла. Позитивна свобода полягає в спонтанній активності всієї цілісної особистості людини. Це творча активність, яка може проявлятися в емоційному, інтелектуальному та чуттєвому житті людини, а також в її волі. Якщо індивід реалізує себе в спонтанній активності, то він поєднає себе з світом, він уже не самотній, індивід і навколишній світ стають частинами єдиного цілого, він займає своє законне місце в цьому світі, і тому зникають сумніви щодо нього самого та сенсу життя [гуманист. психоанализ. хрестоматия, 418]
Підсумовуючи філософсько – етичні ідеї Е. Фрома, варто наголосити, що любов до життя здатна найкраще розвинутись, якщо в суспільстві будуть створені відповідні передумови: матеріальні основи гідного людського існування не будуть знаходитися під загрозою, тоді людина буде почувати себе в безпеці; справедливість, що передбачає ставлення до індивіда як до суб'єкту, а не як до засобу досягнення цілі; свобода, в сенсі можливості кожної людини бути активним і відповідальним членом суспільства. Самостійна творча діяльність людини, яка виражається в свободі, є найважливішою передумовою утвердження і розвитку біофілії. Відсутність творчості в діяльності людини, приводить до ототожнення її з автоматом, який виконує лише задану програму і як наслідок розвивається любов до мертвого, а не до живого.
Отже, в основі концепції радикального гуманізму Е. Фрома лежить ідея любові до життя. Продуктивна, не відчужена, здорова особистість відноситься до світу з любов’ю, відчуває себе унікальною істотою і разом з тим в ній розвинуте почуття єднання зі світом та суспільством в якому вона живе. За допомогою критичного та незалежного розуму, така особистість здатна осмислювати світ в якому живе, а за допомогою активної творчої діяльності постійно розвиватися. Отже, сучасне суспільство повинно бути побудованим таким чином, щоб це сприяло розвитку продуктивних задатків внутрішньої природи людини. Радикальна трансформація та духовне і моральне оздоровлення сучасного суспільства можливі лише за умови біофільної та буттєвої («модус буття») орієнтації людей, які складають його.