Біографія Володимира Гжицького
Володимир Зенонович Гжицький – український письменник, публіцист, перекладач, мемуарист – народився 15 жовтня 1895 року в с. Острівець (нині – Теребовлянського району Тернопільської області) в сім'ї вчителя.
Від 1900 жив у селі Довге на Теребовлянщині. Вчився у Тернопільській українській гімназії (1907-1914, 1917).
Війна 1914 року перервала навчання, тож закінчив гімназію у 1917. В. Гжицький воював в Українській Галицькій армії у чині поручника.
Перейшов Збруч, добрався у 1919 до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. Вчився в Харківському інституті сільського господарства, який закінчив 1926. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».
Гжицький починав як поет і драматург. Про це свідчать поетична збірка «Трембітині тони» (1924), драматичні твори для дітей, які успішно ставили у Харкові: «По зорі»(1925), «Вибух» (1927), п'єса «Наступ» на тему класової боротьби на селі часів колективізації (1931). І все ж найбільше талант В. Гжицького розкрився як прозаїка. Перша повість «Муца» вийшла 1928. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932).
1928 року Гжицький у складі кінописьменницькоï експедиціï, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешніх жителів ойротів. Наслідком поїздки став роман «Чорне озеро» (1929), що завоював письменникові всесоюзне визнання.
Проте постановка гострої проблеми національних взаємин у Радянському Союзі вже тоді була страктована органами ДПУ як «викривлення політики, яку проводив Сталін щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча 1932 Гжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарів Донбасу, доля письменника була вирішена: він колишній стрілець УГА, автор роману «Чорне озеро».
7 грудня 1933 в Харківському облуправлінні держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Гжицького. У постанові на арешт йому інкримінувалася приналежність до контрреволюційноï організаціï УВО (Украïнська військова організація) та участь у терористичній діяльності.
1 січня 1934 на черговому допиті Гжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осені 1930, входив до складу Харківськоï групи під керівництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нібито належали А. Панів, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.
В обвинувальному акті оперуповноважений Грушевський і начальник секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Долинський виносили справу В. Гжицького на розгляд судовоï трійки ДПУ УРСР і пропонували ув'язнити його на п'ять років у виправно-трудових таборах.
Роман «Чорне озеро» ліг на терези, коли «трійка» вирішувала його долю, ліг разом з біографічними даними письменника — походження з Галичини, участь в УГА і т. ін.
Судова трійка при колегіï ДПУ протоколом від 23 лютого 1934 постановила: «Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору терміном на дясять років…»
Відбував заслання письменник у Республіці Комі. 1946 спеціальним табірним судом був знову засуджений на 4 роки ув'язнення. Але й після відбуття цього покарання В. Гжицький лишався з тавром контрреволюціонера, а тому міг влаштуватися до праці лише в обмежених регіонах краïни.
Після смерті Сталіна засланець Гжицький звернувся до Ради Міністрів СРСР з проханням переглянути його справу. 17 травня 1954 старший слідчий КДБ Гребньов, вивчивши ïï матеріали, дійшов висновку: заяву про перегляд справи «залишити без задоволення».
Ще два роки потрібно було всіляких перетрактацій, поки трибунал Киïвського військового округу на засіданні від 21 лютого 1956 ухвалив: «Постанову судовоï трійки при колегіï ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 року щодо Гжицького Володимира Зеноновича скасувати і справу про нього провадженням припинити за відсутністю в його діях складу злочину».
У «післятабірний» час В. Гжицький написав автобіографічну трилогію «У світ широкий» (1960), «Великі надії», «Ніч і день» (обидві 1963). Перші дві частини трилогії — це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через перебування в австрійській армії, в УГА.
Художню автобіографію продовжено у творі «Ніч і день». Найцінніше у цьому творі — достовірність фактів, котрі пов'язані з табірними жахами. Автору вдалося викликати враження повної незахищеності героя і знецінення людського життя в умовах безпрецедентного в історії людства беззаконня, політичного цинізму, злочину перед мільйонами людей.
Потім В. Гжицький написав не менш відомі історичні романи «Опришки» (1962), «Кармелюк» (1971), автобіографічну повість «Слово честі» (1968); ряд творів для дітей та про природу.
Хрестоматійним вже стало оповідання письменника «Лось». Написання його датоване 1946-1956. Багатоманітна жива природа постає і з етюдів про птахів. Чотирнадцять таких етюдів В. Гжицький об'єднав у книжечці «Петрикові чорногузи» (1966). Пізніше уже більше їх надруковано у посмертній збірці «Пролог до осені» (1978). Ці його своєрідні природознавчі етюди насичені цікавою інформацією, багатьма влучними спостереженнями і, головне, перейняті й зігріті добрим почуттям до всього живого.
Писав В. Гжицький і мемуари про літературно-мистецьке життя 20-х років, про колег по перу. Був перекладачем.
Володимир Гжицький помер 19 грудня 1973 року у Львові. Реабілітований.
Твори
Критика
