Дні і ночі Володимира Гжицького
Володимир Мельник
У всіх «історіях української літератури» повоєнного часу про цього письменника, коли й мовилося, то буквально якимось абзацом, «через кому». А між тим, спадщина його, особливо романістика, заслуговують на серйозну дослідницьку увагу.
«Чоловіка звали Миколою Степановичем Гаєвським. За свої тридцять п’ять років він був учнем, студентом, воїном, робітником у млині, службовцем і, нарешті, письменником. Така його біографія. Коротка, але чесна. Його любили читачі, шанували товариші, а от зараз їде на далеку Північ, у табір для в’язнів, обвинувачений у злочинній діяльності проти держави і засуджений на десять років важких фізичних робіт. У слідчій тюрмі, де просидів півроку, ніяких доказів його злочину не знайдено, але це не перешкодило «трійці» дати йому такий великий строк. Чому? За що? З яких міркувань? Що робиться в країні?»
Це рядки з недавно (1989) виданого, нарешті, повністю роману В. Гжицького «Ніч і день», написаного 1963 року. Роману цілком автобіографічного, лише зі зміненими прізвищами головного героя та інших персонажів. Усе процитоване вище було насправді в житті письменника...
Він народився 15 жовтня 1895 р. в с. Острівець на Тернопільщині, в сім’ї місцевого вчителя. Закінчив школу, потім гімназію в Тернополі. З дитячих літ міг днями блукати навколишніми лісами, а в час перерви в навчанні майже рік працював помічником лісничого. Все це, безперечно, вплинуло як на перші спроби творчості, так і на витончені пейзажі в оповіданнях та романах зрілого майстра. На пробудження творчих інтересів вплинуло й те, що в гімназії українську мову й літературу викладав відомий поет-молодомузівець Василь Пачовський. А ще запам’ятався приїзд до Тернополя 1910 року Івана Франка, який читав у переповненій залі поему «Мойсей».
Юнак вступає до Української галицької армії (УГА), де й закінчив офіцерську школу. Брав участь у революційних боях. 1919 р. емігрував на радянську Україну. Навчався в Харківському інституті сільського господарства й лісництва. Водночас вступає до спілки селянських письменників «Плуг». 1924 р. видає першу (і єдину) збірку віршів «Трембітині тони» — данина гімназійному захопленню поезією. Пробує себе і в драматургії для дітей (п’єси «По зорі», 1925 та «Вибух», 1927), пишучи, звичайно, про найближче — західноукраїнське село. Та все ж найпевніше почувався у прозі. Тут дістав дружню підтримку П. Тичини (тодішнього співредактора журналу «Червоний шлях»), який радив переходити від оповідань до масштабніших жанрів. Такою й стала перша повість «Муца» (1928) — досить реалістичне відображення життя на Західній Україні початку століття з усіма складними політичними перипетіями і «маленькою» людиною в епіцентрі — старим ганчірником, котрий їздив містечком охлялою шкапиною Муцою. Повість мала добрі відгуки, вийшла поспіль двома виданнями, й це, мабуть, також вселило авторові надію на задум великого епічного твору.
Почалося все наївно-романтично, коли влітку 1928 року, задумавши відпочити в якійсь тихій місцевості, В. Гжицький з І. Багмутом вирушили на Алтай, про який лише прочитали в енциклопедичному довіднику. Екзотична своєю незайманістю природа все ж не так вразила молодого письменника, як самобутнє життя невеликого чисельно народу, аборигенів гірського краю — ойротів, з його прадавньою історією, язичницькими обрядами й віруваннями, що вже помітно руйнувалися цивілізацією XX століття. В цьому б можна вбачати лише закономірний рух історії по висхідній лінії, як то й було прийнято в тогочасній радянській літературі, — досить лише згадати в нашій українській прозі тоді ж написаний «Роман міжгір’я» І. Ле. Однак В. Гжицький осмислив проблему по-іншому й значно глибше.
Проживши деякий час у досить віддаленому селі, на березі Кара-Кол (Чорного озера), він щиро перейнявся долею ойротів і написав з молодечим запалом соціально-психологічний, гостроактуальний роман «Чорне озеро». Твір першодруком з’явився в альманасі «Літературний ярмарок» (1929, № 7-8), того ж року вийшов окремим виданням. А наступного — в перекладі російською мовою в Москві, принісши визнання прозаїкові В. Гжицький не ставив під сумнів необхідності цивілізації і це художньо переконливо показав на прикладі сім’ї місцевого вчителя й етнографа Токпака, а також молодого лікаря Теміра, який знання здобував у московському вузі. Але культура має приходити органічно навіть до такого малочисельного народу, з урахуванням його історико-національних особливостей. Тим більше, без експортування її сурогатів від розвиненіших центрів сусідньої, хай і багатомільйонної, нації. А саме останнє й виявилося важливим у романі, бо за тим явищем письменник художнім чуттям уловив реальну сутність взаємоіснування народів новоствореного Радянського Союзу з його найстрашнішою загрозою — великодержавним російським шовінізмом.
Сюжет роману вибудуваний на класичному «трикутнику» закоханих: лікар Темір обожнює красуню Таню Токпак — доньку старого педагога, а вона потрапляє в уміло розставлені сіті ловеласа-художника з Москви Ломова, який у пошуках пригод забрів у цей екзотичний край. Кожен з цих персонажів виявився своєрідним втіленням розуміння національної проблеми. Темір обрав шлях самовідданого й свідомого служіння своєму народові, шануючи його традиції, дбаючи про культуру. Таня теж вихована в добрих патріотичних почуттях. Але наївна довіра до заїжджого художника, як потяг до здобутків «вищого» світу, приводить дівчину до трагічного фіналу (спокушена, гине в час весняної повені на річці Катунь). Ломов же уособлює столичну еліту з великодержавницько-міщанським ставленням до інших народів, особливо периферійно далеких «племен».
Проблематичною постає сама ідея прогресу. Чи не є цей рух регресивним, коли вибухають революції в ім’я розвитку націй, а невдовзі виявляється, що для ще інтенсивнішої їх асиміляції?.. Над цим постійно розмірковує Темір, який студентські роки провів у Москві, вірив у добру місію Жовтневої революції, а тепер переконується, що «усі одним духом дишуть. І прості перекупки, і інтелігенти, і деякі комуністи. «Єдіна недєліма» — ось квінтесенція всіх думок і бажань їхніх. Чи біла, чи червона — все одно, аби «Єдіна недєліма». Вони всюди хочуть бути «дома. Як же вони могли б відмовитись від Кавказу, від Криму, від Алтаю?.. їхні споконвічні!»
Не дивно, що, із захопленням зустрінутий читачами, роман одразу почав зазнавати нападок ортодоксальної критики, яка знайшла там «ідеологічні прорахунки» автора, навіть докоряла йому, щоправда, не без підстав, за перенесення українських ситуацій на алтайський ґрунт. Однак популярність «Чорного озера» (твір одразу став у ряд таких інтелектуально-проблемних романів, як «Вальдшнепи» М. Хвильового, «Місто» В. Підмогильного, «Робітні сили» М. Івченка) спонукала видавництво «ЛІМ» ще й 1932 року зробити його перевидання. Та цього разу тираж мав бути конфіскованим і розійшовся лише випадково.
Того ж року В. Гжицький видрукував новий роман «Захар Вовгура» — наслідок перебування на шахтах Донбасу в ролі рядового робітника. Твір був цілком актуальним у пору активного заохочення «виробничої» тематики. Але письменник показав працю не лише професійних гірників, а й так званих сільських куркулів, які втікали сюди від винищення, і в романі поставали цільними вольовими натурами, поряд зі схематичними образами партійних та комсомольських функціонерів. Це теж лягло на шпальту звинувачень авторові, й незабаром вони переважили всі його творчі здобутки.
1933 року репресії серед письменників набирали вже масового характеру. Найпершою потрапила під удар літературна організація «Західна Україна», до якої й належав В. Гжицький разом з Д. Загулом, В. Бобинським, М. Ірчаном та чималим загоном інших вихідців з прикарпатського краю. Їх легко було звинуватити в шпигунській діяльності. А що майже кожен у якійсь мірі був причетним до січового стрілецтва, то цього вже цілком вистачало, щоб органи ДПУ мали право на арешт. (За п’ять наступних років з 57 членів організації на волі лишалося лише 7). 24 лютого 1934 р. судова «трійка» при колегії ДПУ УРСР винесла вирок у справі В. Гжицького: «Заслати до виправно-трудових таборів терміном на десять років». Але табірна епопея письменника на шахтах і лісорозробках далекої Півночі тривала 21 рік...
Після повернення в Україну (1956) він найперш захотів поновити видання «Чорного озера». Згода була, але за умови... нової редакції твору. Вимагалося пом’якшення міжнаціональних проблем, цілковите вилучення навіть згадок про російську великодержавність, введення «позитивних» персонажів-росіян. Усе це з художньо-реалістичного роману зробило своєрідний ідеологічно-пропагандистський витвір. Але й навіть після такого редагування в академічних історіях літератури він з подиву гідною упертістю обминався. Літературознавці чомусь бачили лише важкоперетравлюваний читацькою свідомістю згадуваний опус І. Ле; котрий сприймався як взірець інтернаціонального досягнення української прози і з кожною доробкою все розростався обсягом. (Водночас мало кого цікавило, що перше видання «Роману міжгір’я» набуло популярності найперш тому, що його, на прохання видавництва, зредагував, майже на рівні співавторства, Є. Плужник, заробляючи в такий спосіб «на хліб насущний».)
Та все ж, незважаючи на таке, фактично нове, входження до літературного процесу, В. Гжицький поступово оговтується і навертає тепер свого читача до осмислення глибин історії рідного народу. Такими стали два епічні романи: «Опришки» (1962) та «Кармелюк» (1971) — романтичні оповіді про месників Карпат і Поділля XVІІІ ст. Перший твір був задуманий ще одразу після повернення з Алтаю — уривки з нього друкувалися 1932 року в журналі «Західна Україна». Тоді ж добре напуття молодому романістові дав автор «Камінної душі» Г. Хоткевич.
У час написання історичних романів В. Гжицький працював і над автобіографічною трилогією: «У світ широкий» і «Великі надії» (1957-1962) та «Ніч і день» (1965). У передмові до нещодавно виданого в Канаді англійською мовою роману «Ніч і день» зазначається, що цей твір сприймається як вагомий документ історії — історії людини й соціально-політичного процесу. Трилогія справді дає широке історичне, суспільне й навіть географічне тло — адже події розгортаються на початку століття в Австро-Угорській імперії, потім переносяться на Східну Україну в 20-30-х pp., і, врешті, сягають концтаборів у республіці Комі. Звичайно, все трансформується крізь долю прототипа автора — Миколу Гаєвського.
Трилогія В. Гжицького прийшла до читача в час активного звернення українських письменників до автобіографічних сповідей: «Моя Минківка» В. Минка, «На калиновім мості» П. Панча, «Розповідь про неспокій» Ю. Смолича та ін.
...Наприкінці 1973 року у видавництві «Радянський письменник» мала з'явитися книга спогадів В. Гжицького «Мої побратими», виношена протягом десятиліть. Але автор її так і не побачив. Нові репресії серед діячів української культури були наслідком ще однієї спроби остаточно витравити почуття національної гідності, особливо в душах молодших поколінь. Позбавити їх того, що прищеплював своїми творами письменник. Цього, останнього, удару тоталітарної системи він уже не витримав (А книга не видрукувана й досьогодні).
Л-ра: СіЧ. – 1995. – № 9-10. – С. 17-21.
Твори
Критика
