Легенда гір
І. Сірак
Володимир Гжицький цього разу переносить уяву читача у XVIII сторіччя, оспівуючи в романі «Опришки» героїзм повсталих селян, які під проводом Довбуша «рівняли світ», боролись за соціальне визволення.
Цю ж тему розробляли М. Шашкевич («Олена»), М. Устиянович («Страстний четвер»), Ю. Федькович («Довбуш»), І. Франко («Петрії і Довбущуки»), Г. Хоткевич («Кам’яна душа»), а в чеській літературі — І. Ольбрахт («Микола Шугай-розбійник»). Одразу скажемо, що автор значно розширив традиційні рамки роману на опришківську тему. Він ввів елементи і історичного роману (історичні постаті Довбуша, гетьмана Потоцького, князів Яблуновського, Сангушка, облави на опришків, страти полонених повстанців), і соціально-побутового (змалювання соціально-класового характеру опришківського руху, тогочасного побуту, звичаїв гуцулів), і побутово-психологічного, любовного, і пригодницького.
Роман В. Гжицького — широка панорама життя Гуцульщини — багатотемний. У центрі твору — уярмлене, але нескорене селянство і пихата шляхта. Уже з перших сторінок роману постає картина класового розшарування в тогочасному селі. Письменник показує також пауперизацію польської шляхти.
Не заради слави, подвигів, романтичних пригод або розбою бідні гуцули ставали опришками. Закохані у Карпати, волю, вони не хотіли коритись панській сваволі, мстили шляхті і за особисте горе, і за горе народу. У цій боротьбі брали участь і представники інших національностей.
Хоч у романі багато кривавих сцен, від нього віє справжнім революційним гуманізмом. Довбуш ніколи даремно не проливає людської крові, він часто повторює сповнену щирої людяності приказку: «Людська кров не водиця, розливати не годиться!» «Терор» Довбуша — це помста народу у відповідь на жорстокість польської шляхти. Навпаки, художник наголошує на революційній великодушності повсталих, на їх людяності. Згадаймо хоча б гуманне ставлення опришків до полоненої княжни Єви, до панського лакея Блохи, посланого Яблуновським в опришківський табір, щоб викрасти полонянку.
Довбуш і опришки уявляються авторові як цілком «земні» люди, читач іде і крутими стежками їх інтимного життя.
Новаторський характер роману насамперед виявився в трактуванні образу Довбуша. Не можна не захопитись легендарним опришком, його героїзмом, лицарством, особистою безкорисливістю і високими ідеалами, за які він боровся. Адже про нього ще за життя ходили легенди. Володимир Гжицький підкреслює розум, далекоглядність ватажка народних месників, його організаторський талант. Разом з тим він не ідеалізує свого героя, не приписує всіх удач опришків виключно його воєнному талантові і винахідливості.
Довбуш — не герой-одиночка. Він усвідомлює, що сила його в єднанні з народом, мріє про загальнонародне повстання, про державу, в якій не буде ні бідних, ні багатих, а керуватиме нею трудовий народ. Подібно до Б. Хмельницького, Довбуш розповсюджує по селах свої універсали — заклики до боротьби. Попередники В. Гжицького не піднімалися до такого розуміння образу цього легендарного опришка.
Вдалим є також образ Фоки — своєрідного українського Квазімодо. Хоч у нього неприваблива, навіть потворна зовнішність, та яка чудова душа! В характері цього героя є щось трагічне, але від цього він стає привабливішим, життєво переконливішим. Це вірний, відданий до загину друг Довбуша, чуйна, ніжна людина, надзвичайно розумна, винахідлива і спостережлива. Ватажок опришків прислухається до його порад. Навчившись грамоти, Фока передає свої знання іншим. Цей «секретар» Довбуша пише повстанські універсали. Він здатний на самопожертву заради коханої, заради улюбленого ватажка.
У психологічному плані виведений образ Дзвінки, палкої, енергійної, чесної жінки, яка щиро і глибоко полюбила Довбуша. Дзвінка бачить щастя у тихому, спокійному, сімейному житті з коханим. А Довбуш розуміє його ширше — як боротьбу за визволення народу. Ці різні погляди героїв на життя вносять трагедійність у їх взаємини, призводять до конфлікту.
Романтизацію дійсності і характерів помічаємо і в розповіді про героїчні подвиги опришків. У романтичному план; змальований їх зовнішній вигляд. Віл Довбуша, наприклад, «очей не можна було відірвати»; опришки надзвичайно сильні, кремезні і вже своїм виглядом наганяють страх на ворогів. А хіба в контрасті між зовнішністю Фоки і його чудовою душею не проявляється романтичний спосіб творення образів?
Романтика «Опришків» іде від життя На відміну від своїх попередників, В. Гжицький не наділяє своїх героїв якоюсь таємничістю, це люди, що мають «земну прописку» (Іван — з Рахова, Павло Орфенюк — з Ямної, Андрись і Юра — із Татр, Анатолій — з Сарби, Пугач — Кут, Серичак — із Закарпаття). Усі вони — вихідці з-під селянської стріхи, чабани, наймити, які влітку мстили панам, а на зиму повертались до своїх рідних осель
Життєво переконливо, історично правдиво змальовані в романі польська шляхта, багатії, духовенство — жорстокі визискувачі народу, бундючні, хитрі, аморальні. Письменник вдається до сатиричних засобів, їдко — устами народу — висміює нікчемність експлуататорів (анекдот про походження панів, що його розповідає вівчар Юринга).
У композиції роману вдало чергуються гостро драматичні ситуації з комічними, динамічні пейзажі, з цікавими побутовим:; малюнками тощо. У «прозаїчній» розповіді В. Гжицького відчувається дух «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. Оригінальний В. Гжицький у «винаході» нових тропів. Він бачить, як «вибіг срібний потічок і кошеням замуркотав під ногами:., «синичка дзвінко прощалась з передвечірнім сонцем», а «смуток колихає людськими головами, мов вітер колоссям, і хилить їх долу». Увесь твір овіяний людяним, щирим ліризмом.
Роман В. Гжицького збагачує наші естетичні почуття, поглиблює знання з історії рідного краю.
Л-ра: Жовтень. – 1963. – № 5. – С. 155-156.
Твори
Критика
