Щастя і трагедія Довбуша
Леонід Кореневич
Зрадники і запроданці тягнуться по жалувані — за підлість і підступність — грамоти, ніби сподіваються з їхньою допомогою до раю втрапити.
Ниці! Грамоти їм видаються на вічну кару. По них народ впізнає зрадників і спопеляє їхню пам'ять своїм гнівом.
Степан Дзвінчук прагнув не тільки власного супокою і неподільного кохання Дзвінки — він хотів приязні магната, він марив грамотою, яка звільнить його від феодальної повинності і буде йому славою. Грамота стала каїновою печаттю всього роду Дзвінчуків.
Народ не прощає зради, не прощає вбивства свого улюбленця і захисника Олекси Довбуша.
Трагедія героя і зрадника, смерть фізична і моральна — тема давня і все ж не до кінця досліджена. Вона тривожить наш розум і сьогодні: як і чому? Важко примиритися зі зрадою, з тим, що герої гинуть через нікчем. Хочеться бачити коріння зради — може, тоді легше буде розпізнати її гадюче нутро, що іноді ховається за зовні невинним виглядом вужа.
За зрадником, як правило, стоять певні соціальні сили. Дослідження цих сил — стосовно конкретних історичних умов,— становить часто-густо тканину художнього полотна.
Які ж соціальні сили породили легендарного Олексу Довбуша і його вбивцю, сільського глитая Степана Дзвінчука, звели їх на вузькій стежці, де Олекса Довбуш мав поступитися життям?
Героїчна боротьба опришків, образ легендарного Олекси Довбуша віддавна захоплювали уяву багатьох митців. Народ уписав це ім'я до списку своїх героїв поряд з іменами Устима Кармелюка і Максима Залізняка. Та якщо першому щастить на довге й цікаве життя в художній літературі, то ні Залізнякові, ні Довбушеві не випало таке.
Правда, високо цінували Довбуша та його опришків і Юрій Федькович, і Іван Франко, і Михайло Коцюбинський — віддали йому данину своєї уваги і таланту. Зверталися до образу народного героя і Леонід Первомайський — драматична поема «Олекса Довбуш», і Любомир Дмитерко — сценарій однойменного фільму, однак і досі ми не мали великого художнього полотна, яке б розкривало глибинний зміст драми того часу і показало на повну силу, без прикрас і осучаснення, постать народного месника. А такий твір, як і твори про Залізняка, Гонту, Сагайдачного, Боженка та ін., доконче потрібний. Важко оцінити їхнє значення в справі виховання патріотизму і відданості народові!
Головним персонажем роману Володимира Гжицького «Опришки» є, як зазначає анотація, «романтичний герой», «заступник бідного народу, красень і мрійник Олекса Довбуш». Чесно кажучи, така анотація насторожує. Чи не пішов бува письменник стежкою «захоплюючих» романтичних пригод головного опришка? Адже так легко спокуситися зовнішньою привабливістю романтичного сюжету і створити образ українського Робіна Гуда.
Роман В. Гжицького має принципове значення. Ніде не відступаючи од історичної правди, широко користуючись документами того часу й народними переказами, автор не попав у полон до них, а створив яскраве художнє полотно, в якому діють живі пристрасні люди, а не персонажі — носії історичних універсалів. Роман про Довбуша та його опришків став соціально-психологічним твором. Письменника не стільки цікавить кількість наскоків опришків на панські маєтки, скільки причини соціального гніву, його психологічні фактори й чинники.
Але це чомусь пройшло повз увагу критиків Марії Вальо («Прапор», 1964, № 1), та Миколи Гончарука й Миколи Грицюка («Вітчизна», 1964, № 1). Вони більше захоплені саме привабливістю зовнішнього опису Довбуша та його пригод.
Данина традиції?
Перш за все данина старому канонічному стилеві письма на історичну тему.
Історичне — перш за все соціальне. І воно укладається не в фоні, не в побіжному нанизуванні «образів з народу», а в конкретно-історичній психології вчинків і дій героїв, ба навіть рядових персонажів твору.
Зовнішня привабливість образу тоді виникає не з бажання будь-що прикрасити героя, а з психології його вчинків, з росту соціальної свідомості і прозрівання його.
Справді, погляньмо на Олексу Довбуша в зображенні В. Гжицького. Що це, красень і мрійник, романтичний герой? Та ні, таким його зобразив народ у своїй уяві. Інакше й бути не могло: адже він стримує панський розгул, наганяє жах на панів, не боїться ані їх підступних куль, ані їх чисельного війська, завжди заступиться за бідного гуцула. А хіба може бути народний заступник і вершитель праведного суду над панами невродливий? Ні, їй же богу, ні, красень і велетень! Його куля навіть не бере!
Ось звідки —з народних вуст —зовнішня привабливість героя.
Насправді ж — він такий, як і всі. Він теж гуцул, як ватаг Федір Штола, як Микола Юринга, як десятки, сотні інших. Його відмінність хіба що в тому, що він подолав земне тяжіння, вирвався з пут власного наділу, зрозумів, що миром з паном не поладиш.
Середина 18 століття відзначилась на Прикарпатті такими утисками, яких цей край ще не бачив. Польська шляхта, шукаючи гроші на розкоші, дедалі більше впивалась у гуцульські землі, повінь панщини піднімалася щораз вище у гори, кривава шляхетська рука все міцніше стискала гуцульське горло.
Закохані в гори і волю гуцули важко піддавалися панству. Та все ж більшість згиналося. В ярмо їх тягла земля, яку вони надто любили й боялися з нею розпрощатися хоч на мить. Тільки окремі щасливці прозрівали: без боротьби землі не буде, за неї треба боротися. Вони ставали «чорними хлопцями», опришками.
— Ти щасливий,— сказала Довбушеві ворожка Папуца.
Щастя Довбуша — в прозрінні, подоланні одвічних земних пут, у розкутості духа.
Але о тій порі ще не визріли умови для свідомої боротьби. І хоча боротьба Довбуша — це конфлікт двох світоглядів, конфлікт двох укладів життя, війна з власністю, яка гнітить і давить людину, перетворюючи її часто на звіра, цей конфлікт визріває поки хіба що в душі Довбуша, в свідомості його небагатьох вірних побратимів — Пугача, Палія, Мира, Криги, Івана Рахівського. Більша ж частина опришків — люди випадкові, які роздвоюються між загоном і домівкою. І опришками стають вони переважно випадково.
Дуже добре, що письменник і не намагається осучаснити цей рух, революціонізувати його. Довбуш прагне «рівняти світ», поділивши майно багачів поміж бідаками. Він певен: варто багачеві відпустити гуцулів на волю, як рівність буде забезпечено. Ось чому він намагається умовити князя Яблуновського:
«—Я до тебе не в гості прийшов, а з ділом. Сьогодні, в день твого весілля, ти відпустиш на волю кріпаків... Звільни їх на віки вічні від панщини, вижени Псовича і всіх тих слуг, що знущалися з нашого народу, і розійдемося мирно. Коли ти мені обіцяєш це — зап'ємо могорич, і я з хлопцями піду собі геть, а ти спокійно веселися далі».
А чи міг би бути спокій навіть після такого акту? Над цим Довбуш не задумується, та й не міг він ставити собі таке питання.
Були б у Довбуша свідомі, а не просто віддані йому, опришки, хто зна, як і в що вилилась би ця боротьба. Але трагедія Довбуша саме в тому й полягає, що більшість його спільників ставали побратимами в боротьбі підсвідомо. Вони ні на хвилину не полишали думку про землю, про своє обійстя. Оця всеспопеляюча власницька пристрасть, оце роздвоєння особи і було однією з причин поразки опришків. Це з великою силою і майстерно показано В. Гжицьким в образі Дзвінки — гордої, прекрасної, сильної і владної любаски Довбуша.
Хоч як дивно, Дзвінка пройшла поза увагою критики. Якщо її й помічали, то хіба що для того, щоб констатувати: «Читачеві незрозумілі причини, які спонукали Дзвінку до зради. Її переродження видається раптовим, психологічно невмотивованим» (Микола Гончарук, Микола Грицюк). Марія Вальо розглядає стосунки Довбуша й Дзвінки всього-на-всього як «зайву романтизацію фактів».
Правди ніде діти, густо ще в нас творів, де любовна лінія виступає окремо від тканини твору, не несе на собі ніякого ідейного навантаження, окрім так званої «романтизації». Але роман Володимира Гжицького набагато складніший. Автор не дозволяє собі просто «романтизувати розповідь».
Чи любила Дзвінка Довбуша?
Так, любила. А може, тішила свій гонор тим, що її любить «найвродливіший легінь на всі Карпати». Либонь і те, і друге.
Чи готова була заради свого кохання відмовитись від усього іншого в житті?
На жаль, ні. В цьому трагедія і Дзвінки, і Довбуша.
Можливий такий конфлікт?
Цілком. Досить пригадати «Землю» О. Кобилянської, як спливе а пам'яті братовбивець Сава. Любов до землі — над усе! Дзвінка могла б бути сестрою Саві — по духу.
Їй увесь час ввижалося, як то вони заживуть у парі з Довбушем.
«Одного разу Дзвінка сиділа біля вікна і мріяла. Уявляла себе у веселій, світлій хатині, побудованій в недоступних скелях на Чорногорі. Вона прикрасить світлиці килимами, що він, її милий, приноситиме з Угорщини, Молдави, Польщі, килимами, які красувалися до того в княжих палатах.. Вистелить підлогу ведмежими шкурами, а ліжко, на якому спатимуть, — дорогими ліжниками та пуховими подушками... Він ходитиме у походи на панів, а вона чекатиме й зустрічатиме його, свого дорогого мужа...
Під вагою чудових мрій її гарна голівка почала клонитися долу у напівсні... Раптом вона здригнулася й опам'яталась.
А що ж тоді станеться з її груником, з її хатиною, з її газдівством! Що станеться з її коровою, овечками! Таж тільки вона вийде з дому, як усе розкрадуть, а хату спалять... Ні, ні, не треба палаців у горах, ні світлиці, килимами обвішаної. Оця хата наймиліша їй у світі, тут вона зросла у батька, тут, у цій хаті, зазнала перших розкошів кохання. Треба, щоб Довбуш спустився до неї зі своїх гір, а не їй туди йти, Треба доконче, інакше...»
А що ж інакше! Багатозначне і грізне слово, немов пересторога трагічної теми в симфонії.
Нехай пробачать мені читачі таку довгу цитату, але в ній ключ до розуміння драми Олекси Довбуша і Дзвінки.
Дзвінка любила Довбуша не стільки для себе, скільки для людей, — лоскотало пиху оте заздрісне зітхання односельчан, оте обожнююче поклоніння Довбушеві, в променях якого випадково скупалась і вона, його любаска. А відтак, раз скуштувавши слави, вона хотіла її мати вічно. Не розуміючи Довбуша, його боротьби, вона й не думала за нього.
Коли Довбуш спробував їй описати те, що чекає на опришка, які пастки його підстерігають усюди, як куля чатує на нього в кожному селі й примушує опришка скрадатися, мов злодія, Дзвінка з простосердою наївністю запитує його:
«—То навіщо ж ти вибирав собі таку долю?
Хіба я вибирав? Примусили вибрати...
Хто? — здивовано глянула вона на нього.
Чи тобі казати? Хіба сама не знаєш? Пани примусили, знущання їхні. Комусь же треба захищати бідних: от я і пішов. Проміняв теплу хату, любу жінку на вічні блукання».
Може, хоч тепер зрозуміла Дзвінка, як і за що бореться Довбуш? Ні, бо інакше б не радила по цьому: «а ти покинь». Покинь, заради її груника, заради її овечок і корови, заради неї, врешті-решт! Дзвінка над усе намагається «навернути» Довбуша на мирне життя, на зраду самого себе, своїх ідеалів. Для Дзвінки ідеал — «жити, як усі». Вона так і радить Довбушеві, спокушає тим, що й синочка народить, і дочку...
Але Довбуш свідомий своєї боротьби. Він не тому не погоджується осісти на грунику Дзвінки, що боїться розплати, — він боїться іншого: а хто ж тоді захистить бідаків і покарає панів?
«Отже, нема ніякої надії, що ти хоч колись прийдеш назавжди?» — спитала Дзвінка у Довбуша. І коли побачила крах своїх мрій, коли зрозуміла, що він ніколи не стане її шлюбним мужем, «Довбуш відразу перестав бути вимріяним героєм».
В цих словах, у цьому місці — кульмінація твору. Дзвінка в думці своїй підписала вирок Довбушу. А Степан Дзвінчук виконує його. І це не кара люблячої жінки, не помста ревнощів. Це помста за зраду своїх ідеалів, таких далеких від ідеалів опришка-борця.
Образ Дзвінки виходить далеко за межі трафаретного образу люблячої жінки. В нього письменник вклав усю силу боротьби протиріч, які змагалися не тільки в душі Дзвінки, а й у душах багатьох опришків, переважної більшості селян-гуцулів.
Внутрішні протиріччя Дзвінки переростають у конфлікт з Довбушем, і цей конфлікт не є боротьба двох осіб — це боротьба двох світоглядів, конфлікт двох укладів життя, в якому, через певні історичні та соціальні умови, перемагає власність. Довбуш гине, щоб ожити з часом і ще з більшою силою пробудити в душі народній свідомість, щоб підняти і повести на боротьбу проти трясовини приватної власності своїх онуків.
Ось який ідейний вантаж поклав В. Гжицький на своїх героїв Довбуша і Дзвінку. Ось де мотиви зради Дзвінки.
Критик Марія Вальо підмітила, що письменник не просто романтизує історичні події, а «показує ідейно-філософську основу руху опришків». Але, сказавши ці слова, вона чомусь не вдалася до їхнього дослідження. А шкода!..
Принагідно відзначу й таке. В. Гжицький «Опришками» засвідчив не тільки вміння заглянути в душу людини і проаналізувати ідейно-філософську основу того чи того явища життя, а й викласти це в захоплюючій формі. Він — майстер композиції, так званої «спіралі», коли події нагнітаються, накручуються, пружинять і врешті-решт спіраль з силою розпростовується — стріляє.
Наведу один приклад. Князь Яблуновський вирішує спіймати Довбуша у Дзвінки. Готується засідка. Командир княжої охорони шляхтич Сулятицький встигає попередити Дзвінку. Але Дзвінці ніяк перестерегти Довбуша. І він з'являється на її обійсті.
Дідушків Іван, що всенький день висидів на дереві в засідці, стрімголов мчить до князя. Здається, Довбуша неминуче зловлять.
Але в той час, як вояки вирушають до обійстя Дзвінки, туди простує... пан підстароста Псович. Він давно закоханий у Дзвінку, а оце саме вирішив навіть переодягтися в такий самий одяг, як у Довбуша — тільки й того, що постава не та.
Фока встигає попередити Довбуша, і той сховався у ванькирі! Таким чином до приходу вояк у хаті Дзвінки був уже не Довбуш, а перебраний у гуцульську вберю Псович. Як же тепер розпорядиться письменник?
Коли вояки зайшли до світлиці, Псович був під ліжком. Його накрили покривалом, загорнули, зв'язали і понесли.
Ну, все, гадає читач. На ранок підміна викриється. Куди подінеться Псович, як пояснить свій прихід до Дзвінки?
Вартові Андрись Валя і Юра Бендейчук гадають, що пильнують самого Довбуша, і вирішують допомогти йому. Та коли розв'язують бранця, бачать... пана Псовича.
Псович зло посміхається: то Довбуша так жаліли? Вартовим нічого не залишається, як знову зв'язати Псовича, побити його і сказати потім, що били Довбуша...
Коли князь і княгиня зійшли в підземелля, Псович зумів викрутитися: мовляв, вояки відпустили Довбуша, а його, перебраного в інший одяг, кинули сюди замість Довбуша.
Тепер охоронці змушені діяти. Вони зачиняють у підземеллі цю трійцю, а самі тікають до Довбуша.
Та навіть на цьому сюжетний хід не закінчується. Спіраль ще довго в'ється, аж поки князь не обміняє цих колишніх вартових на свою дружину, княгиню Єву, що перебувала в полоні у Довбуша.
До чого ця мова? Річ у тім, що останнім часом деякі романісти в погоні за так званим психологізмом, «новим стилем» письма начисто відкидають сюжетну гостроту. Мовляв, це віджило.
Володимир Гжицький в «Опришках» аналізує психічний стан героїв у гостро-конфліктному сюжеті. Це органічно злилось у нього в єдиний сплав, що й дало цікавий і оригінальний роман.
Так, «Опришки» — твір справді майстерний, він, безперечно, є цінний набуток нашої літератури останніх років.
Л-ра: Дніпро. – 1965. – № 10. – С. 144-147.
Твори
Критика
