Прийшла і стала серед кімнати...
Прийшла і стала серед кімнати.
Вона хазяйкою тут була.
Звільняю крісло, прошу сідати
І не питаю, чого прийшла.
А коси... коси вона сьогодні
Вінком заклала, як я люблю,
А чорні очі — глибінь безодні,
Впаду, як тільки ще крок ступлю.
Невже це правда, що в довгі ночі,
Коли, замкнувшись, я тут ридав,
Ці ніжні руки, такі жіночі,
Ці очі й губи хтось цілував?
Чи то дружина пішла на зраду,
Чи просто жінка була вона?
Кажи сьогодні мені неправду,
Занадто правда твоя страшна.
— Прости,— шепнула тихенько-тихо,
Що тільки серце почуть могло.
І все змішалось — і щастя й лихо...
А може, лиха і не було?
Було. Забути — себе дурити.
Нового серця шукать дарма.
А як я буду її любити,
Коли у грудях печаль сама.
Коли невіри холодне жало
В мені,— від себе куди втечу?
Пішла. А серце моє кричало:
«Вернись, вернися, я все прощу!»
1954