«Сковородинські думи» Володимира Підпалого
Т. Грибіниченко
Тридцятий рік збіг, відколи пішов від нас Володимир Підпалий. Але він не забутий. Його творчість вивчають у школі. У четвертій книзі «Українського слова» (Хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст.) видрукувана «Автобіографія» та 9 поезій В. Підпалого. Збірку «Сковородинські думи», злеліяну його серцем і розумом, упорядкувала берегиня родини Ніла Підпала. Вийшла вона у 2002 р. у видавництві «Веселка» й адресована юнацтву старшого шкільного віку.
Збірка складається з циклу «Григорій Сковорода», що охоплює 17 поезій, та двох поем: «Змагання Григорія Сковороди» і «Повернення в Кавраї». Додано також «Автобіографію», написану 1966 р. для письменника-полтавця Петра Ротача, та прекрасну статтю вченого-літературознавця професора Ярослава Розумного з Канади «У пошуках глузду (Сковорода в поезії Володимира Підпалого)», в якій, зокрема, сказано: «Твори В. Підпалого на сковородинські теми — це, не публіцистика й не політика, а справжня поезія».
Авторові боліло національне безпам’ятство, ця тема порушена в кількох його творах. Так, у поезії «Григорій Сковорода та Давид Гурамішвілі» Підпалий вустами грузинського поета, для якого рідною стала земля України, але незабута й своя, каже: «Покотиполя в нас нема». Як гірко українському поетові визнавати, що «У нашому роду покотиполе було одроду і понині — є!..»
У збірці що не поезія — то думка, що зроджує питання: хто я є? ким я є? ким буду? покотиполем? Ні, не став ним Сковорода. Обійшовши країни Європи, повертався в Україну, бо «траси роду, наче траси куль, в життєве море вписані припливом» («Зачин»). І «Казка-загадка, почута Григорієм Сковородою від коваля, та її наслідок» — це вже переданий біль душі не тільки філософа, а й самого Підпалого: чи ми були і є без роду-племені, чи нёма в нас історії, чи не хочемо її знати, що тільки пам'ять про козаччину не дає заснути зовсім у безволлі.
Сковорода не плакав над «долею людини, що й без сліз... гірка». І його однодумець, поет XX ст. Володимир Підпалий правильно розумів, що «вона (доля) окрадена багатими», тож кожному окраденому потрібно «батьківщину в серце дати», і тоді легше стане. Коваль, що уособлює образ народу-трудівника. звертаючись до любомудра, радить: наділи його своєю долею, залиши для себе мозолі.
Доля Сковороди тут сприймається як доля мудрого трударя, який, подібно своєму народові, сам заробляє собі на прожиття «окраєць житняка».
Свобода — один із символів щастя людського. Сковорода вбачав її в єдності людини і природи, і Підпалий це глибоко усвідомлював. Зрештою, людина — це часточка живої природи. Так, айстра і дерево, що тримаються неба й землі, не хочуть зникати, а людина, буває, стає мертвяком живучи («Три менти»). Різна смерть чекає нас (адже всі ми смертні): одні вмирають від голоду, інші зникають для світу «від скнарості, від підлості позолочено?», «від звички один раз впасти, ä далі уже повзти» — від звички бути рабом довічним. Став плазуном — і нема людини. (Пригадаймо з «Автобіографії»: «...коли я підріс і міг вечорами читати їй (матері) «Кобзаря», плакала гірко і невтішно, завжди повторюючи одне: «Всі наймити, синочку»).
У поезії «Наука», де від імені нашого любомудра поет навчає «просто жить, як птах», «собою буть», «розуміть красу», «просто й мудро жить», є образ, діаметрально протилежний попередньому це образ колоска, «що зріс між колосками і разом з ними гнеться». Запам’ятаймо наступні слова: «до землі згинається — не нижче», бо земля — наша мати, годувальниця, наша Батьківщина і батьківщина, перед якою варто і треба схилятися в поклоні любові й визнанні її святості.
Цю невіддільність від рідної землі відчуваємо в поезії «Віденський вірш». Хоч би де бував Сковорода—пам'ять повертала його в рідні Чорнухи, «в Далеку родину», до рідного слова, до незабутої пісні; де голубка любить голуба, де матуся змиє голову...
Образ матері проходить через усю сковородіану Підпалого, бо материнська любов — незрадлива. Про це чудово сказав поет у вірші «Калиновий реквієм», де материнські любов і вірність передані через поширений атрибут українського побуту — вишиваний рушник: на ньому «заполоч червона і чорна, немов коса жіноча посивіла» — від утрат, від горя, що випали на долю. Тут образ матері трансформується в образ України.
Цікаву інтерпретацію поезії «Калиновий реквієм» подав професор Ярослав Розумний. Зокрема це стосується прикінцевих рядків, у яких ідеться про те, що колись рушник благенький трісне — «рухне ж домовина і скорбним гуком збудить кладовище, і налякає всіх...»: «Це вершинна іронія поета, котрий наче бажає, щоб той рушник порвався і схаменув оте живе кладовище».
Зрештою так і сталося. Україна пробудилася. Але поет не дожив до цього омріяного часу. Він писав: «Йде Україна!» Йде до перемоги, яка далася їй дуже дорогою ціною.
«Йде Україна», уквітчана славою своїх синів. їх уже не підняти з домовин, та лишилось їхнє закличне слово, яке повинне зійти добрими сходами в серцях наших сучасників. Це слово і мрія автора збірки. для якого вірна синівська любов до матері була и любов’ю до України.
У цьому світі материнська любов — не «абстракція безмежності» (поезія Наука»), інакше чому б тоді з усіх доріг повертатися в Україну («Хто, як мати, змиє голову?»)? Тож материнське слово, а не латань (читай — нерідна, чужа мова) тут, в Україні, мусить бути. Хоч у XVIII ст. латинь була мовою освіти, науки в Європі, та Сковорода приглядався свого, рідного слова. Яка актуальна й прозора проекція у день сьогоднішній!
Поетичним словом, філософськими творами, самим способом свого життя Григорій Сковорода утверджував славу свого народу. Водночас його пекла байдужість окремих громадян до своєї Історії, до свого краю:
А я шукаю вас — не ваших сіл, - розкиданих між небом і зірками...
Де непробудно спить уся країна, розтринькавши і славу, і біду, я омину все.
І до вас прилину.
Опісля того, коли вас знайду, — я поцілую руку України...
«Мандри»
Услід за Сковородою В. Підпалий вважав, що сучасникам не так важливо величатися добрими справами своїх попередників, як засвоїти науку з їхніх помилок. У вірші «Історія» він писав: Ділім не славу, а неслави сором, ділім не послух — поділім вину.
У поезії «Монументальний диптих» автор розвиває сковородинське твердження про те, що природі й усьому живому в світі нема кінця-краю; одне вмирає, інше народжується, але кожному треба дбати, аби залишити добрий слід на землі.
В. Підпалий нагадує, що Україна гідно пошановує пам’ять Сковороди — пам’ятниками у Лохвиці та Києві, піснями на його слова зі збірки «Сад божественних пісень». Проникливі слова знайшов Володимир Підпалий про роль Сковороди в долі України:
на Україну повертає він і поверта до сонця Україну.
Так, дедалі частіше згадуємо ми козацького мудрого сина. Замислюємося над життям, над світом, що «п’яніє... од бомб і цвіту лип». І, може, п’янітимуть вони від краси, любові, музики й поезії. Так має бути. Так, очевидно, і буде. Вірив у це Володимир Підпалий, бо збагнув, що його земляк Григорій Сковорода лікує «вітром душу хвору».
Невже, дивується митець, наше життя вічно має складатися з антитез — поєднання краси і потворності, правди і брехні, величі і ницості? Невже все це справді «навсевік»?
Думай, читачу, разом із нашим мудрецем, разом з автором поеми «Повернення в Кавраї». Вір у Бога, у Його благословення, та оглядайся на тих, хто глаголить Божим словом і «в гамані тугому перебира срібляники перстом», а прихожан рахує, як баранів. Тому-то не пішов до храму Сковорода, не став «стовпом, окрасою церкви», а обрав шлях проповідника свободи людини, Я гармонії з природою. Лад у природі й нелад між людьми — від того й душа його хвора («Втеча»). Від себе не вте-чеш, і чернечий сан не порятує, коли душа потерпає за народ. Сковороді, як і авторові збірки, боліло горе народне.
Кожну поезію тут треба сприймати серцем — інакше не осягти глибини авторової думки, його розуміння життя. Поема «Повернення в Кавраї» вражає образами-символами: «сонний світ» (від летаргічного сну Сковорода будив своїх сучасників дзвінким словом), «душа», що ходить коло сплячих, і гіперболічний «дощ планів» — людських сліз. До того й звірі голосили, бо «люди не навчились в них сторожко спати ... та ближнього про горе сповіщать...» А що стерегти? Волю, яку вкрадено, совість, моральність ( дальнього утримать від спокуси»).
Мандри не дали душі Сковороди спокою — він знайшов його лише на рідній землі, у Переяславі. Шість разів автор повторює перших дві строфи: Світ весь заснув... Боюся і сміюсь, бо горе тим, що, знаючи про горе, його солодким щастям нарекли і віхою позначили: «Се — гавань...»
Світ весь заснув... Та тільки — як заснув? Впаде і не розіб’ється... Не рада...
Ходи побіля них, душе моя, І стережися, щоб не спотикнутись...
Не спіткнулись душі обох поетів. Вони дзвонили дзвоном чистого слова — будили до прозріння.
Образ вільного дикого коня в поемі («У сірій тирсі коней табуни, ні вожая над ними, ні нагайки»), у гриві якого птахи звили гніздо,— символ злагоди, єдності природи і людини; водночас це символ жаданої свободи.
Володимиру Підпалому було відведено долею тільки 37 літ (9.05.1936 — 24.11.1973). Прожив він їх гідно. Усвідомивши, що слава України складається зі слави особистостей і їхньої важкої творчої праці, будив, як Сковорода, своїх сучасників до роботи.
Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 5 – С. 24-26.
Твори
Критика
