Філософські основи світогляду українського народу в прозі Степана Пушика (на матеріалі книги «Ватра на Чорній горі»)
М. Хороб
Наприкінці 20-х - на початку 30-х pp. XX століття Дмитро Чижевський, осмислюючи проблему історії філософії в Україні, цілком справедливо акцентував увагу на потребі дослідження «тих національних підвалин, на яких ця філософія виростає». При цьому вчений насамперед зосереджується на «народньому світогляді», під яким розуміє «національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя». Зрозуміло, що під терміном «становисько» в даному контексті мається на увазі «ставлення». Незважаючи на чималу кількість рецензій, відгуків, спроб літературознавчих досліджень (Л. Новиченко, Л. Коваленко, В. Панченко, Т.Салига, В. Качкан, М. Стрельбицький, Л. Кіліченко, Д. Юсип та ін.), вищезазначена проблема ще не була предметом наукового осмислення.
Осягаючи художні пласти авторської свідомості, читач так чи інакше зустрічається із людиною як центром письменницьких роздумів, як реальним суб’єктом «філософської творчості (у даному випадку на зрізі народного світобачення, світорозуміння, світосприйняття. - М. Х.) як сфери вільного самовияву [...] особовості». При цьому С. Пушик надає перевагу мешканцям Карпат, Прикарпаття чи Підгір’я, гуцулам та бойкам, бо цей регіон України знає чи не найкраще, обійшовши його, як кажуть, уздовж і впоперек, спілкуючись із його жителями від дитинства й по сьогоднішній день. У поле зору письменника потрапляють насамперед такі «ходячі енциклопедії», такі самородки мудрості, як Данило Молодій («Перо Золотого Птаха»), Марія Марчак («Страж-гора»), Тетяна Шовкун, Микола Грива, Максим Жиляк, брати Петро і Павло Буярини, Олена («Ватра на Чорній горі»), котрі оповідають, наче сиплять, мов із рукава неоціненне духовне багатство - казки, легенди, пісні-співанки, приповідки, повір’я, у яких синтезовано народний «досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення у сутність буття Всесвіту та буття людини».
Вникаючи у світ щораз іншого співрозмовника, який трапляється на письменницьких дорогах, дивуєшся простоті й зовнішній невибагливості, з якою спокійно і, здавалось би, врівноважено тече сповідь чи розповідь про найскладніші повороти долі, горе, біль, страждання, через котрі довелось пройти за довгий чи в когось коротший вік. І плин розмовної (на перший погляд, цілком спонтанної) та хаотичної думки сплітається у високе, узагальнене, перевірене людською практикою і навиками. Так, героями чи радше непримітними зовні персонажами оповідань, новел, нарисів, замальовок Степана Пушика постають звичайні, зовсім не вишколені «філософи» з найвищого за рівнем освіти столичного чи обласного наукового закладу, які можуть вільно дискутувати про Платона, Гегеля чи Канта, Юнга і Фромма, Ніцше й Бердяева або повернених сьогодні Георгія Кониського, Петра Ліницького й Памфіла Юркевича, Дмитра Чижевського й Михайла Грушевського... Однак, скільки вродженої й набутої мудрості у їх мовленні, в їхньому гуморі й оптимізмі, в їхній переконаності в національній незнищенності й живучості...
«Я невмирущий. Я буду довго жити», - робить висновок один із народних самородків, багатий душевно та духовно чоловік. В авторському сюжеті він постає не лише майстром на всі руки, тонким творцем особливих музичних інструментів - дримб (він і сам грає на сопілці, будучи переконаним, що тільки власноруч зроблений інструмент грає найкраще). Цей персонаж вияскравлюється ще й як вроджений артист, бо може «роль грати, як сам хоче», в якого життєві громи й грози не вбили бадьорого, мужнього й життєствердного настрою-переконання: тільки в себе вдома найсмачніша вода, найкраще джерело, котре переростає місцеву конкретику й піднімається до символу. Джерело в його устах постає уособленням рідної стихії, рідного духу, з яких людина, черпаючи протягом усього життя, найкраще себе почуває, навіть не володіючи матеріальними статками. Бо ніде «на світі нема такої холодної води, як отут», і ніде вона так не смакує, як з рідного джерела. Ось чому одного з «народних Гомерів» Івана Паламаревого називають «живою криницею». А за заголовками чи сутністю окремих творів цієї книги (скажімо, «Сила джерельця») Степан Пушик знову і знову спонукає читача очищати і берегти не лише природні замулені маленькі кринички та криниці, але й духовні витоки, бо «дуже добре, коли є куди й до кого приїхати, коли людина має і знає своє джерело». І за ставленням до сусідів, односельців, людей загалом, до оточуючої природи бринить спрага спілкування, потреба живої розмови з тими, хто близький тобі за способом життя, мислення, бачення ближчого і дальшого довкілля (бо «Всі люди подібні й не подібні між собою»).
У свій час не випадково Григорій Сковорода прийшов до думки, що «філософія є саме життя». У цьому переконуєшся, спілкуючись за посередництвом автора з далеко не завжди святково зодягненими, але внутрішньо зі святом у душі носіями народної мудрості. Вони й справді говорять про своє особисте життя-буття, про свої чи почуті драми й радості, пережиті трагедії й щоденні проблеми, що зливаються у бурхливу ріку народної історії, давнини і сучасності з болючими і вічними для нації питаннями оборони своєї землі, мови, пісні, культури, духовності... Бо кого тільки не було тут у ролі завойовника, наглядача, принижувача людської і національної гідності: «австріяки, поляки, німці, мадяри, турки, москалі...». Однак завжди була патріотично свідома частина людей, яка заради збереження свого, національного, жила, працювала, співала й передавала дітям та онукам неписані закони моралі, людяності, добра і справедливості. Це саме життя відгранює народні портрети-характери, які у тексті твору не раз можна відкрити за одним спогадом, за розповіддю про свою або чужу долю, за вмінням у співанках, легендах оповісти те, що не завжди скажеш у розмові-інтерв’ю, бесіді-балачці, бо не завше є час, настрій і бажання розкрити комусь свою душу... Хіба що таким, як автору не однієї книги «з народних уст» Степану Пушику.
Такою, власне, й проступає Юстина Коцюк, яка на запитання, що ж найстрашнішого вона пережила, одразу знаходила відповідь: «Що може бути страшніше за війну?» І хоч жанрова, а особливо індивідуальна специфіка оповідань із книги письменника «Ватра на Чорній горі» не дає можливості заглибитися у психологічне підґрунтя думки, дії та вчинку (бо, як правило, переважає розповідь, опис, верхній шар видимої мови людської душі), проте автор нерідко вміє зобразити його так, що за зовні скупими, здавалось би, лише констатуючими особистими вкрапленнями постає трагізм життєвої долі всього українського народу. Врешті-решт він, трагізм, спонукає читача перейнятися тією добою і відчути її особистий незагойний біль як свій власний, проектуючи почуте на своїх рідних і близьких. Найщасливіший день міг бути хіба в молодості, а так «не знала я веселості», - скаже Юстина Коцюк, бо життя маленької трудової людини - то постійні турботи і клопоти про хліб насущний. Одначе головне - не забути про душу.
В оповіданнях книги Степана Пушика «Ватра на Чорній горі» є чимало персонажів, до яких така близька, а може визначальна «філософія серця» Памфіла Юркевича, котра грунтується на тому, що не розум, думання, а серце є основою душевного життя, загалом, «серце - це життя почуття, людської емоції». Саме голос серця рухає вчинками вдови Гафії («Годинник»), яка нізащо не віддасть за зораний город (навіть якщо про це просить конюх) годинника, що завжди знаходиться біля портрета передчасно померлого чоловіка. Адже в цій прикметній деталі насамперед огром почуттів - любов і пам’ять, спільно прожите і пережите. У світі любові до свого чоловіка живе смертельно хвора дружина, яка тільки в останні дні зрозуміє, що він не зумів до кінця витримати випробування часу і долі («Най... най... най»). А скільки горя материнського випадає жінкам, діти яких живуть тільки серцем («Сповідь на вокзалі»), дружини зраджують своїх чоловіків («Блуд»), а чоловіки дружин («Червоні чобітки»), круто змінюючи життєві колізії, а то й ламаючи, передчасно закінчуючи їх дороги («Дезертир») тощо. Бо у світі співрозмовників Степана Пушика «Людина без доброго серця - це без ядра горіх» і «Не люблять людей без серця і без Батьківщини». Адже «життя серця кожної людини ріжне, забарвлене індивідуально. Все, що входить до душі, переробляється згідно з настроєм серця, і діяльність душі може викликати лише такий побуд, що є згідний з сердечним настроєм людини».
І в цьому нічого дивного немає, бо дослідники української ментальності акцентують на тих рисах психічного складу українців, що є визначальними, серед яких чи не першими називають «емоціоналізм», «сентименталізм» і «чутливість» (Дмитро Чижевський). А якщо взяти до уваги «геопсихічні дії українського географічного простору» (Олександр Кульчицький), який неодмінно впливає і на характер мешканців того чи іншого регіону, то не можна не погодитися з тим, що «масиви гір «Карпатських, динаміка» сил природи» є вчуванням» в зриви бур, що кладуть ліси, в нагальність повені, що загрожує загином десяткам сіл, але водночас зеленій перемозі життя, сприяючи «появі почуттєвих станів захоплення, радости, гніву і люті, гордости і честолюбивости, собівартости, рішучости, одчайдушности», на вияви яких такі багаті жителі Гуцульщини, Прикарпаття, загалом Галичини, про яких чи не найбільше пише Степан Пушик.
Народний світогляд як підмурівок для філософії українського народу немислимий без його міфології, релігії, вірувань, обрядів, мистецтва, самобутньої творчості. Не випадково, роздумуючи про шляхи дослідження характеристики національного типу, Дмитро Чижевський найпершим уважає осмислення народної творчості, про яку Михайло Грушевський говорить як про «усну словесність», що, розуміється, мусить бути артистичною.
Розпочинає книгу твір, який нагадує читачеві, що Степан Пушик як оберігач, збирач і охоронець вічних духовних скарбів уміє переплести у своїй розповіді українські вірування, звичаї, обряди, традиції з фольклором, міфами й легендами, демонологією.Тут непросто отак зразу виділити те, що прийшло з дохристиянських чи й пізніших часів, а то й з інших слов’янських, індоєвропейських древніх народних культур, але котрі живуть у пам’яті, в релігійних і щоденних святах і буднях. У першому творі книги «Ватра на Чорній горі» присутні й прадавні, й недавні космогонічні уявлення про Сонце і Місяць, про Небо і Землю, про гори і згадувані вже криниці та джерела, які невимушено пов’язуються автором оповідань із днем сьогоднішнім, переплітаючи побутові й естетичні проблеми з суспільно-політичними проблемами різних періодів життя України. Та під пером Пушика як художника слова, лірика вони дістають глибоко індивідуалізоване забарвлення, хоч із наскрізно відчутим фольклорно відвертим освітленням: «Сонце над світом! Відімкнуло землицю, випустило травицю, усе брунькує, бо спів пташиний чує, гнізда кладуться, самці б’ються, проліски синіми голівками до анемонів-колопеньок доторкаються, а стокротки-маргаритки з фіалками по лугах сперечаються, який колір миліший, чи білий, чи фіалковий! Весна запахла.
А вже жайворонкові води по крильця, трави по колінця, а їжі по дзьобик, а небо всього пташка вкрило, а він хоче дзьобком його продовбати, щоб очком-зеренцем до вирію зазирнути, чи Зорі з Місяцем там ночують і чи пісню його чують... Летить вгору, то вниз падає! А земля мов перина, а світ, як дитина! Файно!».
На неповних двох сторінках у притаманній тільки Степанові Пушику стильовій манері подано грунтовну історію про міфологічне, демонологічне, магічно-містичне сприйняття Місяця, на зрізі народних уявлень-повір’їв про добре і зле. І все це приправлене приповідками, оповідями, які ввібрали у себе багатющий підтекст. Загалом тут відбивається своєрідна авторська ідейно-естетична свідомість, як-от: «Гоноровий Місяць - парубоцьке сонце», «Над горою місяць повен» чи «Такий ласкавець срібний - день буде погідний» або «То влітку ласкавці (ласкавець - Місяць. - М.Х.) світять, а взимку вони суворі, хоч молоді», «Місяць має чотири квартири: настає, уповні, із повня, на згибку. Коли настає, то новим називають або молодиком, а коли згибає, то старим, нібито він дід старий. Та він з парубками ходить! Не один легінь у дівчини до передрання, поки Місяць зійде, аж поки зайде». А вираз прозаїка «Сполоскався Місяць» чи «Сухий місяць буде» теж утворено на основі народних спостережень, народної мудрості.
У цьому творі присутні календарно-обрядові звичаї-«системи» людського життя, які стосуються і сьогодні кожної особи; цілий «кодекс неписаних законів, повір’їв, «забобонів», які має знати вагітна жінка до і після родів. Це стосується не лише самопочуття молодої матері, але й особливо дитини (вроків, її здоров’я, нормального розвитку - швидко говорити, ходити, розвиватися), вибору майбутньої професії, щасливої долі і т. д. І вже важко уявити собі твір Степана Пушика без присутності в ньому дохристиянських богів, легенд про створення перших людей, нечистої сили (Бісиць, Нявок, Красних Дівок, Лісних, Лісовок, Майок, Вітерниць, Повітруль, Повій, Богинь-Мамун, Перелесниць, Русалок, Мавок, Лоскотарок, Норок, Відмін, різновиду чортів), синонімічний ряд якої він таки доповнив. По-своєму представлені ніби й загальновідомі в описаному регіоні, але кожного разу оновлені, опоетизовані релігійно-обрядові календарі (Святий Вечір, Різдво, Коляда, Маланка, Водохреща- «Водосвяття», Щедрування, Вертеп, Старий і Новий рік...) з масою нових, недавно схоплених елементів, деталей, штрихів, які варто знати не лише фахівцям, а всім, хто любить свій край, свою Вітчизну і вітцівщину.
Власне, дуже вдала назва першого, найбільшого і чи не найсуттєвішого твору «Райдуга над живою криницею», що синтезує багатоколірність веселки, від якої по-особливому освічується людина, її життя, сутність, миттєве й вічне, давня історія, сьогодення й майбутнє, духовність і бездуховність народу у його постійних зіставленнях із кожним етапом життя-проживання України зі світлом мудрості чи бездумності...
Кожний заголовок як попередніх книг, так і цієї є глибоко підтекстовим, своєрідним кодом, який кожен може відкривати-розшифровувати по-своєму: «Ватра на Чорній Горі». Відомо, що вогонь - це «найвеличніший дар сонця-неба (заразом із водою, землею, повітрям), принесеним людям сином могутнього Бога Сварога - Сварожичем». Він має цілий ряд відомих значень, підтекстів, символів, про які штрихом теж ідеться у тексті. Та хотілося б звернути увагу на один із них, на якому акцентує Степан Пушик, бо він стосується письменницької праці. «Талант - це насамперед вогонь. А на доброму вогні й дупло горить. Коли є талант - тоді будь-який матеріал може стати літературним чи мистецьким твором. Що таке пісок? Безцінь. Що таке поташ? Теж безцінь. Але під дією вогню - кришталь з піску і поташу...». Діставши у дар вогонь, наші предки, по суті, оволоділи світом, то, маючи отой «сильний вогонь» таланту, можна оволодіти душами читачів, їхніми настроями, думками, глибокими переживаннями. Можна будити їхню совість і серце, підтримувати у них отой «живий вогонь», який знаходиться на найвищій Чорній горі, на котрій «сам Юрій Зелений (Змієборець) живу ватру добуває, котра не сміє згаснути доти, поки є коло неї люди», нація, народ. Голос автора, який присутній протягом усього епічного сюжету, говорить про мудрість народну і народ, його дух, світогляд, силу і слабкість, стійкість і віру в неможливість перетворення його у безголосого раба: «Я не помру. Мій дух залишиться в горах, в степах, у рівнинних дібровах та пущах, на ріках, озерах і морях. Він залишиться на землі і стоятиме на сторожі й в обороні Української правди». Бо ватра продовжує горіти, бо завжди знаходяться ті, хто доглядає її, хто підкидає дров. І одним із них є письменник і фольклорист Степан Пушик.
Л-ра: Хороб М. Грані художнього буття: нариси з української літератури ХХ ст. – Івано-Франківськ, 2013.
Твори
Критика
