Ватра Степана Пушика
Ольга Слоньовська, Галина Маціборська
Степан Пушик — один із представників сучасного красного письменства. Його можна вважати дещо спізненим «шістдесятником», оскільки саме в шістдесяті молодий тоді поет уклав свою «самвидавівську книжечку» «Зелена хвоя» (1964) і видав у «Карпатах» збірку «Молоді громи» (1967). Проте офіційно в літературу він увійшов таки у 70-ті.
До сьогоднішнього дня митець видав зо три десятки поетичних і прозових книжок, збірки для дітей, публіцистичні й фольклорні твори, які перекладені багатьма мовами Європи: три книжки побачили світ у перекладі російською, одна — болгарською, а окремі твори друкувалися англійською, польською, німецькою, словацькою, литовською, білоруською, узбецькою, румунською та іншими мовами.
Він — лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, премій імені П. Чубинського, М. Ірчана, В. Стефаника.
У 2001 році С. Пушик став лауреатом премії міста Галича імені Памви Беринди за твори про Галич і наукові розвідки про Галицько-Волинське князівство. Порівняно недавно, вже у 2002 ропі, за книгу «Ватра на Чорній горі» (про неї мова нижче) митця нагороджено Першою Міжнародною премією фундації Воляників-Швабінських Нью-Йоркського Українського Вільного університету.
Степан Григорович Пушик — постать надто непересічна, щоб і раніше, й сьогодні її не помічали й друзі, й вороги, й ура-патріоти, й патріоти справжні, й помірковані, й крайньо ліві, яким і раніше цей поет був кісткою в горлі, й зараз не до шмиги. У вишиваній сорочці (і це в глибоко трагічні для нашої нації сімдесяті, коли подібний одяг розцінювався як виклик системі!), високий, статний, як запорозький козарлюга, щедрий на влучне слово й цікаву задушевну бесіду — це Пушик тридцятилітній і водночас усе-таки Пушик сьогоднішнього дня. Час ніби не має влади над цією людиною, хоча й обдарував Степана Григоровича тією сивиною, яку в народі спочатку називають «перець з сіллю», а згодом уже й «сіль з перцем».
Степан Пушик — відомий в Україні та за рубежем романіст, науковець, дослідник «Слова о полку Ігоревім...» й багатьох інших писемних пам'яток Київської Русі, й чудовий майстер «малої» прози, про що засвідчила його «Ватра на Чорній горі». Та Пушик-поет — іпостась особлива. Зокрема Пушик-пісняр. Пройдіться вулицями Івано-Франківська чи Львова й спитайте, що ваші випадкові співрозмовники можуть сказати про широко відому пісню «Козак гуляє», і почуєте від них, що ця пісня народна. А тим часом цей твір ще не має й десятилітнього віку. Зате автора має. І автор — Степан Пушик. Хоча текст твору нібито несе тільки інформацію про козацьку вольницю й запорозькі гуляння по корчмах і шинках, є у пісні й зойк козачки, й гірка сльоза України, які звучать попередженням нинішнім безпечним українцям, що впилися хто владою, хто славою, хто вседозволеністю, а про завтрашнє нації й держави й гадки не гадають:
Козак сміється.
Шинкарка носить,
Шинкар моргає:
Замало ллєш!
Не пий, козаче, —
Козачка просить.
Не пий, козаче! —
Мене проп'єш!
Шинкарка швидко горілку носить.
Козацтво п'яне! —
Регоче ніч.
Не пийте, хлопці! —
Вкраїна просить,—
Не пийте, хлопці!
Проп'єте Січ.
А турок платить,
Шинкарка носить,
І ллє горілки,
І ллє вина.
Не пийте, діти! —
Вкраїна просить,—
Не пийте, хлопці, —
Я ж в вас одна.
А «Пісню про матір» на слова Степана Пушика можна порівняти зі знаменитим «Рушничком» Андрія Малишка. Колись Дмитро Гнатюк говорив, що «Малишковим „Рушничком" підперезав усю планету». Цей же співак є чудовим виконавцем й Пушикових пісень «Треба йти до осені», «Любисток». А «Пісню про матір» чудово виконують Михайло Сливоцький, тріо Мареничів. Уже перші рядки цього художнього твору— дивовижна буйність весняної природи, життєдайної сили землі і неба, сонця і тепла. Вслухаєшся — і почуваєшся здоровим, красивим, добрим, сильним:
Земля дочекалась і рясту, і сонця, і цвіту,
Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла...
І на тлі цього багатоголосся, різнобарв'я, цвіту й зелені — несподіване, але таке щемливе й довірливе, бо сокровенне:
Нічого не треба, нічого не хочу від світу, лишень аби мати на білому світі була.
У вірші-пісні «Співають гори» такою фразою є довірливе, наснажене довгими роками, переболіле й глибоке: «Я не забув, не загубив свого кохання»:
Ти говорила: «Не забудь!»
Ти говорила: «Не забудь!» — я не забув, не загубив свого кохання.
І гори знов мене зовуть, вони співають і цвітуть,
А ти виходиш до воріт,
Як зірка рання.
Скільки тут архетипів: і ворота, і зірка рання, і прощання-зустрічання, і гори як природні і як життєві вершини!
А скільки людей з величезним задоволенням слухають пісню на слова С. Пушика «А яблука падають» — твір, який увійшов у число 55-ти кращих шлягерів України в XX столітті! Колишнє кохання спалахує діамантовою росинкою на тремтливій, як Чумацький Шлях, сіточці павутиння уже від перших слів:
може, пригадуєш, може, й не згадуєш,
Як осінь палила Білі світи.
А яблука падали, яблук а падали,
Падали яблука в наші сліди.
Та Пушик не був би Пушиком, якби лише тонкі ліричні настрої хвилювали його музу. Степан Григорович — ще й трибун-громовержець, який устами гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного змушує сучасників пригадати, що в нашій історії були не тільки шабля, а й книга, не тільки бунчук, а й храм, не лише переможні битви, а й власна братська школа, яка в скорому часі переросла в Києво-Могилянську колегію, а та свого часу — в академію, рівну найкращим європейським університетам:
Я в братство записав козацтво! я з ним за ворогом гасав! я — не міняйло!
Все багатство на рідну школу записав.
Шаблями захищали школи,
Бо я нових людей хотів,
Щоб не соромились ніколи своєї мови і батьків.
С. Пушик ще й глибокий природолюб і громадянин, якого пече бездуховність у довколишньому світі:
Що сталося з тобою, світе наш?
Де ж святощі? Де вдача твоя горда?
Невже кругом лишень дренаж, міраж.
Живіт, як бубон, і душа, як торба?!
І ці риси характеру поета, його однозначна авторська позиція — не щось награне й штучне, а генетично закладене і в душі самого Степана Григоровича, і в душі всієї нації. Щоб переконатися в істинності такого твердження, досить згадати вірш «Спогад про полонину Луковицю», героями якої є стара Дзьобачка й похилий літами Оринчук. Ці люди живуть на полонині, де поряд — лише два цвинтарі. На одному поховані ті, що впали за царя Миколку в роки Першої світової війни, на другому — австрійські й українські вояки, які в цій же кривавій бойні воювали на боці австро-угорського цісаря. Здається, вже нікому в світі пом'янути полеглих: минуло стільки років! Здається, якщо вже поминати, то хіба якихось одних, бо ж десятиліттями вчили нас ділити бійців на «наших» і «не-наших». Але Дзьобачка й Оринчук — вищі від заідеологізованих істин. Для них поховані на цвинтарі — насамперед Люди, а тому і тих, й інших треба поминати у молитвах, а на Святий вечір їхні душі, що розлучилися з тілом без сповіді й прощення гріхів, а тому ніколи не мають спокою, запрошувати в гості на палені горілки, на дванадцять смачних страв, аби напередодні Різдва відпочили в чиїйсь хаті:
Бо на тих полонинах! на тій Луковецькій горі,
Де, здавалось би, воєн не буде ніколи-ніколи,
Є ще й досі забуті, покинуті два цвинтарі,
Що лишили їх цісар Франц-Йосиф й Романов Микола.
На могилах вояцьких олені рикають-ревуть,
І ніколи не встануть оті гармаші, і стрільці, і мінери.
Їхні душі Оринчук й Дзьобачка не раз спом'януть,
коли сядуть при свічці удвох до святої вечері.
Поетові страшно, що на землі, яка родила патріотів, мучеників і високодуховних сподвижників, кільчаться страшні сходи. В поезії «А люди відходять» вчувається не просто жаль за золотим віком власної нації, а намагання спам'ятати, отямити, перестерегти тих з поетових сучасників, хто готовий ступити на стежку яничарства:
грабують злодюги і сіють повсюдно зневагу
До рідного слова, до пісні, що мати дала,
Святий ізмарагд проміняють на шкварку, на брагу,
Де квітнуть собори, їм сниться холодна зола,
Вони своє роблять! Де стрімко, де тишком, де нишком!
Бодай заросла їм тернами колючими путь!
Немов смоляки, що ловили й вбивали опришків —
Так роти манкуртів народ свій топтати ідуть.
Книга «Ватра на Чорній горі» С. Пушика — його наймолодша дитина, виболена серцем і душею автора. Тут письменник як на долоні зі своїми переживаннями, світосприйманням, ставленням до людей. Не стане вигадкою або компліментом, якщо скажемо про такі чудові й дуже оригінальні твори, як «Білочка», «Полонинська вівця», «Голуби», що це напівоповідання-напівказки про тварин, якраз про те, що «брати наші менші», як і люди, прагнуть доброзичливого ставлення до них, ласки і милосердя, адже вони —живі. Навіть війна у «малій» прозі Степана Пушика показана не тільки через людське світосприймання. Персоніфікація природи, яка по-людськи мислить і співчуває пораненому чи покаліченому, дуже характерна для новелістики С. Пушика.
[…]
Українська дитяча література при її незначних досягненнях мала б гордитися творами Степана Пушика. Літературознавці недаремно вважають, що писати для дітей набагато важче, ніж для дорослих, адже зріла людина інакше мислить, інакше сприймає світ, що її оточує. Мабуть, саме тому в нашій літературі небагато митців, які творять для дітей та юнацтва. Степан Пушик — один з тих, хто чудово пише і для дорослих, і для дітей, причому як прозу, так і поезію.
На відміну від М. Стельмаха та О. Довженка, які змальовували переважно романтику дитинства (ми аж ніяк не збираємося цим твердженням образити великих), Степан Пушик показує дитину в усьому спектрі її проблем, зокрема її горя і негараздів. До того ж чи не вперше в українській літературі саме Степан Пушик виводить чудові образи педагогів, які вміють виховувати не на стандартних заполітизованих прикладах, а в грі, чуйному ставленні, задушевній розмові. Твори Степана Пушика, написані в такому регістрі, непідвладні часові, що можна вважати приємним винятком, бо негативний вплив часової віддалі вже торкнувся більшості творів українських класиків. Сучасний учень з радістю й захопленням читає про свого ровесника Петра з твору «Плями», переймається його радощами й клопотами, схвалює за хороші вчинки й прощає за погані, бо й сам мало чим інакший і кращий в поведінці. У цьому творі Степан Пушик торкається проблеми виховання засобами української етнопедагогіки. Вчителька Марія Іванівна провела з дітьми виховну годину про любов до живої природи, про милосердність і жорстокість, та так, що аж розплакалися деякі учениці. Цe вона зробила тому, що цього вимагали обставини, адже у її класі один учень убив голуба. Цe не була запланована виховна година, а крик душі вчительки, голос, що пробудив почуття совісті в учнів.
Письменник добре володіє психологією маленького читача. У творах Степана Пушика ми натрапляємо на чудові авторські відступи, своєрідний відхід від розповіді про основні події та вчинки персонажів твору, пояснення, коментування письменником того, про що він пише. Вдалі авторські ремарки, а саме такими вони є у творах Степана Пушика, спрямовані на краще розкриття образів головних героїв, на те, щоб маленький читач міг збагнути зміст його творів. Окремий жанровий різновид становлять оповідання Степана Пушика, написані для дітей і про дітей — «Ряст», «Маленький новий українець». Вони відзначаються барвистою художньою формою і схвильованим ліризмом. Події, які розгортаються переважно в логічно-часовій послідовності і лише зрідка перериваються екскурсами в минуле героїв, тримають читача в напрузі від початку до кінця твору. Хоча С. Пушик дуже добре знає психологію дітей і у «Ватрі на Чорній горі» є оповідання, які годилося б ввести у шкільну програму, проте, як і в Григора Тютюнника, в нього більшість творів про дітей — зовсім не для дітей. Таким є оповідання «Маленький новий українець», де йдеться про долю жебрачати. Вся суть твору наче сконденсована на останній сторінці:
«—...Малий, але мудрий. У його мами-п'янюги був день народження. Підійшов до мене, запитав, чи за п’ятдесят тисяч купонів продам одну квітку, відрахував гроші, заплатив і поніс. Отакий Володя.
Та ж він — Андрій.
І Андрій, і Володя, і Артур, і Коля... Він не хоче своє ім'я точне сказати. Спитайте, яке прізвище, то скаже — Колляк. Мені одна жінка сказала, що цього хлопчика вони собі вкрали в когось на вокзалі. То не її дитина. Крадена. Хлопчик мудрий, і йому багато кидають...
Була вже пізня голина. Центр міста завмирав до світанку... Малий тягнув маму додому, але вона розмахувала руками й голосно кричала, що нічого не має, що їй двадцять років, що бандюги розікрали Україну...
І отак всю зиму, обпалений морозом, хлопчик жебрав для двох пияків, а влітку десь зник. Не знаю, що сталося з ним, з його мамою і Андросом. І лишень квітникарка знала, що пиячку позбавили материнства, а хлопчика забрали до інтернату. Я вірив, що з нього виросте небуденна людина, якщо там не вб'ють за гострий розум».
Про дитяче самогубство йдеться в новелі «Метелик». Але цей твір здалося б читати насамперед вчителям, а не учням.
У «Ватрі на Чорній горі» Степан Пушик порушує дуже актуальну тему батьків і дітей. Ця тема розроблена у таких оповіданнях, як «Надія», «Ряст», «Дві дочки» та інші. Особливо гостро вона простежується у творі «Надія». Потрібно сказати, що саме це оповідання вирізняється з-поміж інших творів Степана Пушика. Воно вражає віртуозним висвітленням теми. У центрі твору одна звичайна сім'я. Надія — вольова особистість, жінка, яка має сильне почуття обов'язку, вона є насамперед матір'ю і, як добра мати, піклується, переживає за свого єдиного сина, який служить в Афганістані. Глибока психологічна тривога жінки ще більш підсилюється тим, що в село привезли вбитого хлопця в оцинкованій труні, хлопця, який прослужив у воєнному пеклі тільки шість місяців! Його мати навіть востаннє не подивилася на свого сина, бо заборонили відкривати домовину. Надія не знаходить собі місця після цього. У сорок три роки вона завагітніла знову і вирішила народжувати дитину. Жінка не побоялася людського осуду, адже внуків пора вже бавити, а вона ще буде бавити свою власну дитину. Сама героїня пережила багато прикрих хвилин і не раз була психологічно травмована жорстокістю, байдужістю, самовпевненістю навіть власного чоловіка. Колись Надія мріяла мати трьох дітей, бо Україна вимре через таких батьків і матерів, що по одному — по двоє народять, та й досить їм. Та після народження первістка дітей у подружжя не було. Жінка добре знає, чому, хоч і не відкриває причини чоловікові: «...Сама довірилася Іванові наперед, а коли відчула, що буде щось, то став кирпу гнути: "Візьму, як схочу!" Якби не хлопчик, то, може б... А вона так перехвилювалася, що більше й не було в них дітей... Не було, аж тепер має Оксанку. Ще не хрещене, лишень свяченою водою покропила немовлятко...». Пологовий будинок підносить літній матері ще одне випробування. У палаті, де лежить Надія, мовчки страждає 19-річна породілля-студентка. Ніхто не прийшов до юної матері жодного разу, а медсестри подейкують, що коханий студентки пішов служити в Афган і загинув. Надія задумала, з точки зору людської моралі, справжню авантюру, але, з точки зору чесності людини перед Богом, справжню саможертву і попросила чоловіка принести два набори для немовлят і обов'язково прийти по неї з сином, який щойно живим і неушкодженим повернувся з того стопроклятого українськими матерями й нареченими Кандагара. Вражає глибоко психологічно виписаний діалог при зустрічі, коли чоловік з сином зустрічають Надію в приймальному покої з квітами і цукерками:
« — Оце, чоловіче, — твоя дитина. А оця, сину, — твоя дитина й дружина твоя.
Батько взяв дочку, а син Богдан стояв і не знав, що діяти.
— Бери на руки.
І він узяв, не усвідомивши, що то його син, його дружина, бо мати, коли він був під вогнем десь аж у Кандагарі, молилася до Пречистої Діви Марії: „Хай би мій син і останню посватав, коби лишень живий-здоровий повернувся з того пекла..." Тепер Діва Марія випробовувала, чи має вона слово і честь».
Тема батьків і дітей особливо часто простежується у творах Степана Пушика. Яскравими, з цієї точки зору, є оповідання «Дві дочки», «Нагадай Іванові», уже згадане оповідання «Надія», «Афганець» та інші.
У центрі твору «Дві дочки» — образ Марії Петрівни Братковецької, матері двох дорослих дівчат, яка вихваляється ними перед хворими і лікарями:
« — А в мене дві дочки-красуні! Перші в нашому місті. Одна в музичній школі — піаністка, а друга — інженерує. А зяті які! Один — артист, другий — профспілковий діяч. А чоловік який у мене був! Він мені оці сережки купив, що їм ціни нема! А обручки ми разом вибирали...» З екскурсів у минуле героїні ми довідуємося, що мати дала змогу своїм дітям здобути вищу освіту, але, на жаль, не виховала їх добрими доньками, а пустила у світ користолюбними егоїстками. Вони не здатні на співчуття, сприймають хворобу матері досить легковажно, а смерть — прагматично: «Нічого, мамо! Полежиш трохи і відплигаєш, — казала старша». Заздалегідь писані красуні й хвалені улюблениці здатні зняти з матері останні прикраси — сережки й обручку, «бо вони їй уже не потрібні». Ці егоїстки хоронять свою матір ще живою, наперед прикидають, хто з них купить усе необхідне для похорону.
« — Мамо, а тобі не заважають ці сережки?
Сережки? А вони мені ніколи не заважали.
Ей, мамо, зніми. Навіщо тут тобі вони? Я заберу додому.
А чого ти забереш? Чому не я?— перемінилася на обличчі молодша дочка.
Ти візьмеш обручку, — сказала старша.
—Яку обручку? Навіщо?—заметушилася мати. — Тут нема розбійників.
Мамо! Ти завжди була непрактична, — сказала старша дочка...»
Розв'язка оповідання вражаюча: мати померла після відвідин своїх
дочок, померла не від невиліковної хвороби, з якою потрапила до лікарні, а від інфаркту, раптово переосмисливши справжні личини своїх рідних дітей, про яких вона завжди була дуже хорошої думки.
В оповіданні «Нагадай Іванові» знову простежується тема батьків і дітей, їхніх взаємин. Вісімдесятирічна жінка просила сусідку, котра їхала до міста, нагадати її синові, щоб привіз вугілля, бо вже стало холодно. Та на це хамовитий син відповів: «Я її в гробу бачив у білих тапочках... Має ще двох синів, то чому вони не завезуть? Все Ваня та й Ваня. Досить з Вані». Бачимо, що є рідні люди і є людиська.
Більшість творів із книжки «Ватра на Чорній горі» були написані значно раніше, ніж видавалася книжка, та хіба можна було у вісімдесятих, наприклад, опублікувати новели про афганську бойню і страшні втрати у ній цвіту українського народу? Доводилося занотовувати почуте, побачене, пережите з вірою, що хоч колись ця тема перестане бути забороненою. Y Пушиковій книжці художні твори вдало переплітаються зі спогадами, мало не щоденниковими сторінками. У мініатюрі «Благословення» подано такий документальний матеріал: «Наприкінці вересня і на початку жовтня 1988 року ми перебували в Узбекистані на Днях української літератури й мистецтва. Було там багато славетних людей з України. І вражень пережито багато. Не знаю, чи випаде мені колись ще побачити Ташкент, Бухару, Самарканд, Навої... Та якщо й занесуть мене тули вітри, то вже не буле такого враження віл побаченого й почутого.
Було там з нами багато співаків: Анатолій Солов'яненко, Дмитро Гнатюк, Марія Стеф'юк, Софія Ротару, тріо Мареничів... Та найбільше вразив мене не спів, а оповідання Ніни Матвієнко. З Ташкента вона поїхала до Фергани. У готелі мешкала. Їй зателефонувала мати-українка, просила зійти на перший поверх.
Ніно, благословіть мого сина, його беруть у Афганістан. Нікого не прошу, лишень вас, — молилася перед народною співачкою.
Ніна написала на листівці побажання, аби щасливим повернувся додому і запросив на весілля.
А коли проводжали новобранців на поїзд, то на інший поїзд сідали українські літератори, артисти, державні діячі, які вирушали із столиці на периферію, на зустрічі. Грав військовий оркестр, і грали народні інструменти: карнаї, сурнаї, лойри, тори... Було тривожно і урочисто. Бо ж рік тому якось загадково помер у Каракалпакії перший секретар центрального комітету комуністичної партії Узбекистану Рашидов. Його поховали на майдані в Ташкенті, в мавзолеї. Та раптом розкрутили "бавовняну справу", почалися арешти. Тоді перепоховали Рашидова й зрівняли те місце, де був мавзолей. Гомоніли, що Рашидову помогли вмерти. Узбеки ходили приголомшені. Не треба було мати багато розуму, щоб збагнути, чому все робилося саме так. Дο Афганістану — рукою подати. Середня Азія була наелектризована. Москву це лякало...
...І раптово на залізничному вокзалі погасло світло. У темряві з рюкзаками на плечах крокували хлопці-новобранці, і в тій колоні йшов українець, якого благословила Ніна Матвієнко... Вели їх на криваву бойню, яку в грудні 1979 року затіяли кремлівські бандити: Брежнєв, Андропов, Устинов і Громико.
...Я написав цю мініатюру восени 1988 року, а тепер осінь 1998-го, а в Афганістані немає миру — досі ллється кров, хоч і вивели звідти радянські війська, хоч і розпався Союз, хоч і незалежні Україна і Узбекистан, як і всі колишні п'ятнадцять республік. Тепер армія афганських талібів вийшла на колишні кордони СРСР, а нині — СНД.
А чи живий той українець-рекрут, що його благословляла Ніна Матвієнко в той вечір, коли ми "піднімали" дух узбеків, а я радів, що вперше бачу цю країну, чи, не дай, Боже, привезли в цинкованій домовині вбитого, або тільки камінь у мундирі...»
Жанровою природою оповідань Степана Пушика визначається також спосіб групування та своєрідність живописання героїв, кожен з яких утворює чітко індивідуалізований, наділений певними емоціями художній світ. Взагалі, у своїй малій прозі С. Пушик дуже часто виводить непересічних особистостей, яким не пощастило на нормальні умови й реалізацію своїх здібностей. В оповіданні «Чугайстер» це прослідковується надзвичайно сильно. І хоча сюжет розвивається майже лиш на діалогах, підтекст вібрує, подає щось недосказане, щось велике і гарне, як і красива смерть героя.
[…]
Все у цьому творі доречне, навіть обряд гоління, який є натяком на скору смерть людини, навіть сонце, яке сіє красу навколо, не звертаючи увагу на те, що кожної миті якась дрібна комашинка цього світу гине.
[…]
Неможливо забути й філігранний образ Тетяни Шовкун з оповідання «Качка». Тяжка доля, раннє сирітство, знущання спочатку п'яного батька, а потім і пропащого жорстокого чоловіка не вбили в цій жінці життєвого оптимізму, почуття поваги до внутрішнього морального закону в собі. Її розмова з портретом покійного відкриває завісу над цілим життям нещасної жінки: «Ти, збую поганий! Ти мене так бив, до чужих молодиць ходив, а могли ми собі файно жити, як голуби в парі! А видиш, я тебе з хати не викинула! Дивишся на мене, і тобі встидно, шо-с такий був! Правда, що встидно, але ти почервоніти негоден. А мене люди мають за люди!»
Навіть побіжний огляд особливостей жанру оповідання Пушика дає підставу зробити висновок, що в особі цього автора ми маємо талановитого письменника з оригінальним творчим почерком, письменника, який постійно проникає у сферу людських взаємин, постійно даруючи читачам нові й нові твори, що по праву є важливими художніми відкриттями і відіграють визначну роль у формуванні світогляду читачів, насамперед представників молодого покоління, а до того ж у виробленні естетичних смаків у людей різного віку й професій.
Степан Пушик — дуже багатогранний. Дуже рвучкий, аж вибухонебезпечний, але ніколи не безсердечний. Дуже обдарований, але не славолюбний і не користолюбний. Довженкові слова цілком підходять для характеристики цього майстра: «Я — син свого часу, і весь належу сучасникам своїм».
Л-ра: Березіль. – 2004. – № 3-4. – С. 154-165.
Твори
Критика
