Проблематика та поетика драматургії Гарольда Пінтера 1970-х років
А. С. Малій
Пінтер почав писати для театру в 1950-х pp., вже після того як мав чималий досвід власної роботи на сцені. Не поривав він із акторською, а згодом і режисерською справою і тоді, коли став відомим письменником. Чудова акторська школа, знання сцени сприяли тому, що п'єси Пінтера значною мірою відрізнялись від п'єс багатьох його сучасників, де автор часто намагався сказати все по можливості сам (за допомогою коментарів, поширених ремарок тощо), створюючи при цьому «п'єси для читання», у той час як Пінтер цілком довіряв театру, його образності і емоційному впливу на глядача. Не дивно, що за відсутності цікавого сюжету, при майже повній статичності дії, його п'єси все ж цілком володіють увагою глядача.
Відчуття трагічності, безпорадності посилювалось у перших п'єсах драматурга («Кімната», «Німий офіціант», «День народження», «Легкий біль») елементами містифікації, а їх атмосфера примушує нас згадувати символістську драму Метерлінка, де герої також зіштовхуються із таємничими, невідомими силами, з моторошною необхідністю. Але якщо у бельгійського драматурга дійових осіб все ж таки об'єднував загальний настрій, нехай це був настрій тривоги та страху, то в п'єсах Пінтера герої залишаються один на один із ворожим, непривітним світом. І якщо у Метерлінка властивий його персонажам стан тривоги контрастно відтіняється почуттям несміливої надії, то Пінтер завершує свої п'єси відчуттям трагічної приреченості.Ще одна риса, яка наближає персонажі Пінтера до абсурдистських - майже повна відсутність інформації про їх минуле. Але тут криється і суттєва відмінність Пінтера від абсурдистів. У п'єсах Беккета чи Іонеско герої вирвані з просторово-часових відносин, вони фігурують як люди «взагалі», поза якими б то не було соціальними зв'язками, і тому їх минуле взагалі не має естетичного значення.
У п'єсах Пінтера відсутність ретроспективно відтворюваного минулого героїв створює атмосферу недомовленості, яка є однією з основних складових інтриги його п'єс. Крім того, Пінтер хоч і не зосереджується на подіях із минулого, але акцентує увагу на їх наслідках, на відтворенні їхнього впливу на внутрішній світ і особистість героя.
Отже, навряд чи вірно вважати Гарольда Пінтера цілковитим послідовником абсурдистів, як це колись зробив у своїй монографії «The Theatre of the Absurd» (1987) Мартін Ecслін, так само як однобоким було твердження, що з часом у драматургії Пінтера починають переважати реалістичні тенденції. Художній світ його драм набагато складніший і багатогранніший.
На прикладі двох п'єс, які належать до періоду 1970-х pp., «На безлюдді» (1975) та «Зрада» (1978), розглянемо, як у творчості Гарольда Пінтера органічно поєднуються різнорідні драматургічні елементи.
У першій із названих п'єс Пінтер своєрідно розробляє тему «письменник-суспільство», яка стає у середині 70-х однією з центральних у літературі Заходу. Тема творчості і її співвіднесеності з поняттями краси, правди і кохання досліджуються відомою британською письменницею Айріс Мердок у її романі «Чорний принц» (1973); проблема пошуку своєї «самості» і пов'язана з нею проблема творчого методу письменника є одним із центральних мотивів роману визначного англійського романіста Джона Фаулза «Деніел Мартін»(1977).
У англійському театрі тему «художник - суспільство» розвивають такі різні за своїми творчими особливостями драматурги як Едвард Бонд, Джон Осборн, Крістофер Хемптон, Джон Арден та ін. У п'єсі Ардена «Перл» (1979) автор стоїть на позиції, що митець, письменник мусить брати активну участь у суспільному, навіть, у політичному житті країни, його місце - в самому центрі подій. Близький до арденівського погляд має і Крістофер Хемптон, свідченням чого є його п'єса «Заповіт Ейбла» (1979). Дещо інший аспект теми художника в суспільстві розглядається у п'єсі відомого англійського драматурга Джона Осборна «Поглянь, як все руйнується» (1975). У ній сучасний світ змальовується, як світ ворожий мрії, красі і поезії, де немає місця для високих устремлінь і єдине, що залишається героям Осборна, митцям, яких сучасність «відкинула на узбіччя», - це спробувати наперекір сумнівам, апатії і песимізму зберегти головне - свою людяність.
Герої п'єси Пінтера «На безлюдді», Спунер і Херст, - також люди мистецтва, літератори. І про них можна сказати, що вони, кожен по своєму, «відкинуті на узбіччя» життя, хоч виявляється це не одразу. Спочатку перед нами нічим не показна ситуація: Херст запрошує Спунера в гості, причому останній почуває себе досить розкуто в цьому розкішному особняку і лише після того, як з'являються два інших персонажа, Фостер і Бріггз, атмосфера п'єси змінюється. Хоча вони називають себе слугами Херста, але поводяться з ним (так само як і з його гостем) досить безцеремонно, маніпулюючи обома, а під кінець - втілюючи силу, яка невідомо за що карає як Херста, так і Спунера.
За своєю стилістикою і технікою п'єса нагадує більш ранні твори Пінтера, особливо «Сторожа» і «День народження». Присутні у ній і мотив кімнати (улюбленого Пінтером замкненого, камерного простору), і невелика кількість дійових осіб, і неможливість визначити, які між ними реальні стосунки (спочатку нам здається, що Спунер і Херст - випадкові знайомі, а згодом виявляється, що вони добре знали один одного ще в роки своєї університетської юності; щодо Фостера і Бріггза - також важко зрозуміти, чи то вони віддані шанувальники таланту Херста і його друзі, чи вони - два наглядачі). Крім того Пінтер, як завжди, виявляє себе майстром драматичного діалогу: він віртуозно поєднує, «зчіплює» фрази - чи це короткі речення, чи величезні монологічні пасажі - з паузами, мовчанкою, причому часто майже непомітною залишається та грань, коли звичайна розмова перетворюється на психологічну агресію. Дія в п'єсі постійно змінює свій напрям: фамільярна розкутість і хвальковита поблажливість Спунера в першій дії у кінці п'єси змінюється нерішучістю, і, навіть, деякою жалюгідністю; у той же час Херст виступає то як величний поет і солідний власник особняка, то як нікчема і жертва своїх слуг. У глядача складається враження, що справжніми дійовими особами п'єси є не люди, а людські емоції і почуття, які за бажанням автора довільно змінюють своїх хазяїв: душевність і повага, нахабність і агресивність у кожний новий момент без видимої причини готові виникнути в любому з персонажів.
Такі риси, як уже згадувалося, притаманні більш раннім творам Пінтера, але чи випадковий той факт, що в п'єсі «На безлюдді» автор робить своїх героїв письменниками, особливо якщо розглядати цю драму в контексті тенденцій тогочасної літератури? Між Спунером і Херстом існує протистояння. Пінтер протиставляє суєтну, навіть, дріб'язкову, але все ж, діяльність першого замкненому, одночасно вимушеному і добровільному затворництву іншого.
Не називаючи прямо проблему, Пінтер все ж ставить питання про роль письменника у світі, його замислення над проблемою співвіднесення моралі і творчості (ми відчуваємо, що Херст несе тягар якоїсь невідомої провини), але на відміну від більшості своїх сучасників, у творах яких більш чи менш чітко відчувалась авторська позиція, п'єса Пінтера, подібно до того як це робилось декілька десятиліть тому в екзистенційній драмі Сартра чи Камю, залишає за глядачем право вирішувати, хто правий, а хто - ні.
Герої п'єси «Зрада» (1978) також займаються літературою, але твір як за стилем, так і за проблематикою дуже відрізняється від попереднього.
Пінтер обирає один із найтривіальніших сюжетів художньої літератури - любовний трикутник, подружню зраду. Але ця колізія у нього набирає універсальності і поліфонічності звучання. Перед нами не просто історія позашлюбних стосунків Емми і Джеррі - морально-етичний аспект справи майже не заторкується - це історія подвійної зради людей, які зраджуючи своїх законних чоловіка та дружину, поступово починають зраджувати самих себе, своє почуття. І справа зовсім не в тому, що вони розкаялись і розійшлися - Пінтер у своїй п'єсі намагається дошукатись причин людської зневіри, збайдужіння, розчарування. Він піднімає проблему поступової втрати життєвих цінностей та орієнтирів, наслідком яких є все та ж самотність і безпорадність.
Герої так і не зрозуміли, що ж привело їх до взаємної зради, і чи могли б вони уникнути цього. Трагічність людської долі мислиться Пінтером тепер уже не стільки в тому, що людина не знаходить взаєморозуміння з іншими, скільки в тому, що вона не вміє цінувати і зберегти це взаєморозуміння.
Змінюється в «Зраді» не тільки трактовка драматичного конфлікту, а й композиція. Автор використовує в «Зраді» ретроспективну оповідь. Але застосування цього прийому у Пінтера відрізняється від того, яким чином це робили, скажімо, Прістлі в п'єсі «Небезпечний поворот» (1932) або той же Хемптон в «Заповіті Ейбла». В їх творах ретроспектива служила висвітленню якихось важливих для розуміння основного конфлікту п'єси фактів із минулого героїв. Пінтерівська ретроспектива в даному разі - це не просто сцени з минулого, вкраплені в тканину теперішнього. Оповідь крок за кроком веде до того моменту, з якого починались стосунки героїв. Це рух від гіршого до кращого, але те, що цей рух обернений у часі підкреслює необоротність процесу, безнадійність сподівань на те, що можна віднайти гармонію і щастя.
П'єса складається лише з однієї дії (хоча охоплює майже 10 років, що, до речі, теж нетипово для Пінтера), і розбита на 9 невеликих сцен, які з кінематографічною фрагментарністю висвітлюють картину стосунків Емми, Джеррі і Роберта.
Те, що п'єса не побудована як безперервний ланцюг подій, позбавляє її психологічного напруження. При цьому той факт, що глядачеві одразу відомий фінал любовної історії, значною мірою знецінює всі слова і дії персонажів, зводячи ніжність і щирість, яку вони виявляють, до рівня банальності з присмаком награності і, навіть, фальші . Хоч самі герої, здається, не здогадуються про це, чіпляючись за звичний уклад життя, звичні стосунки. Але й стосунки ці виглядають щонайменше дивними. З випадковістю калейдоскопа зіштовхує героїв життя, і вони, пробувши якусь мить разом, знову відскакують одне від одного, мов гумові кульки, складаючись у новий «візерунок». Протягом одного діалогу вони висловлюють протилежні думки з одного і того ж приводу, суперечать самі собі; подібно до того, як це відбувалось у п'єсі «На безлюдді», довільно, без причини змінюють свої симпатії і антипатії, тощо. Навмисна поверховість їх діалогів підсилює відчуття натягнутості, вимушеності їх відносин. Герої говорять в основному на сторонні теми, в їх розмовах обігруються одні і ті ж мотиви (скажімо постать їх знайомого літератора Кейсі, гра в сквош, поїздка на острів Торчелло і т. п.) і лише одна чи дві фрази виявляють істинний смисл того, що відбувається. Така структура драматичного діалогу нагадує одну з перших п'єс Пінтера «Німий офіціант», де за банальними, незначущими фразами персонажів приховується напружене чекання і незрозуміла тривога.
Залишаючи теми розмов схожими, але поєднуючи майже навмання учасників, Пінтер загострює відчуття штучності їх спілкування. При цьому складається враження, що герої ніби не в змозі вийти за межі звичної, буденної розмови. Лише іноді проривається на поверхню інтуїтивне відчуття «неправильності», зрештою «абсурдності» того, що відбувається. Цікавою в цьому плані є постать письменника Кейсі, який хоч і не з’являється особисто в п'єсі, але постійно існує «за кадром». Він відіграє певну роль у стосунках Емми, Джеррі і Роберта і є своєрідним «пришельцем» у їх маленькому замкненому світі. У попередніх творах Пінтера такі «пришельці» могли означати лише загрозу, руйнацію звичного, замкненого світу героїв. На цей раз присутність Кейсі означає, що «широкий», зовнішній світ є аналогічним маленькому світові Емми, Джеррі та Роберта, що відчуття агоністичності буття, декомунікативність і безглуздя панують на всіх рівнях суспільства і світу.
До речі, Кейсі - письменник. Пінтер не дає нам прямої вказівки на те, талановитий він чи ні, тому що його образ подається лише опосередковано, через суб'єктивні враження інших персонажів, але одне ми знаємо точно: що хоч «творчість його іде на спад», зате «справи його йдуть вгору». Якщо до цього додати слова Роберта, який ненавидить сучасні романи, тому що «... за первістком одразу вилітає другий, а ти будь ласкавий пестуй це дарування, тремти над ним, ризикуй грішми...» і т. п., то перед нами з видимою недвозначністю постає проблема творчості, проблема сучасного стану мистецтва. І тонкий сарказм Пінтера щодо творчості Кейсі (який покинувши жінку з дітьми, «...пише роман про чоловіка, який покинув жінку з трьома дітьми і оселився на іншому кінці Лондона, щоб написати роман про чоловіка, який залишив жінку з трьома дітьми...») недвозначно свідчить про авторське ставлення до проблеми.
Таким чином, проблематика п'єс «Зрада» і «На безлюдді» дозволяє співвідносити творчість Гарольда Пінтера 1970-х pp. із типовими для цього періоду зразками інтелектуальної прози та драматургії. Залишаючись вірним своєму особистому стилю, драматург чутливо реагував на загальні тенденції розвитку культури.
Л-ра: Вісник КНУ. Сер. : Іноземна філологія. – 2002. – Вип. 32-33. – С. 71-74.
Твори
Критика
