Біографія Валер'яна Поліщука
Валер'ян Львович Поліщук – український письменник, літературний критик, публіцист доби розстріляного відродження – народився 19 вересня (1 жовтня) 1897 року в с. Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії (нині – Демидівський район Рівненської області) в сім'ї селян-хліборобів.
Навчався в Луцькій (1911-1913) і Катеринославській гімназіях (1914-1917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам'янець-Подільському державному українському університеті.
Член УПСР з 1919. 1918 року очолив Боремельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 – секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі.
Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам'янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). У 1920 повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.
У 1919 видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валер'яна Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став Микола Хвильовий, з яким Валер'ян Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).
Ранній Валер'ян Поліщук декларував неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму, мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі наявні течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»). Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), що було спробою «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».
Прагнучи піднести поетичне слово до рівня запитів сучасності, поет великі надії покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри становили основу першої збірки Поліщука «Сонячна міць» (1920), якою він вперше по-справжньому заявив про себе.
Поліщук спершу належав до літературної організації «Гарт», але 1925 заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку знаходимо поетичні пейзажі зі збірки «Радіо в житах» (1923), які по своїй музичності і глибокому чуттю, можливо навіть не поступляться Тичині.
Виступає В. Поліщук і як прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок, серед яких найпомітніші – «Книга повстань» (1922), «Ленін» (1922), «Дума про Бармашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та ін.
23 квітня 1932 під приводом недостатнього зв'язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою влада розпускає так звані пролетарські, а разом з ними й усі інші письменницькі організації. Натомість було створено Всесоюзну спілку совєтських письменників з виразно комуністичною ідеологією. На чолі Спілки поставили Максима Горького. Українських письменників суворо підпорядкували російському центру.
Усі, хто так чи інакше орієнтувався на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені на знищення. Не оминула ця доля й Валер'яна Поліщука. У листопаді 1934 його, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою було звинувачено у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештовано органами ДПУ.
На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 Поліщуку винесено вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках.
Наприкінці 1937 – на початку 1938 окрема «трійка» Управління НКВС по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени В. Гарін та Б. Позерн, секретар М. Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких було переведено на тюремний режим (Соловецька тюрма окремого призначення). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер'яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука та інших. Постанова трійки по Валер'яну Поліщуку датується 9 жовтня. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію „Всеукраїнський центральний блок“».
Валер'ян Поліщук був вивезений із Соловків з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія, РФ). Реабілітований у 1956 і 1962.
Твори
Критика
