Поет із покоління сіячів
Ярослав Поліщук
1927 року Валеріан Поліщук написав поезію «Сліпий сіяч». Є у ній такі рядки: Сліпий сіяч іде по зораному полю й дужою рукою розкидає зерно; не бачить його, бо сам сліпий, але чує, як шелестить воно по свіжій ріллі.
Образ сліпого сіяча видається співзвучним долі і творчості не тільки автора, але й цілої плеяди культурних діячів радянської України 1920-30-х років, того неповторно-бурхливого періоду національного відродження, до характеристики якого пізніше уживатимуть трагічний епітет «розстріляне». Перед очима тогочасної інтелігенції відкривалися величезні перелоги і цілини, які так хотілося чимшвидше розорати і засіяти!.. І чи варто в таких умовах дивуватися, що сіялося поспішно, гарячково? Та генерація творців, до якої належали Микола Хвильовий і Василь Еллан, Євген Плужник і Дмитро Фальківський, Валеріан Підмогильний і Юрій Яновський, увійшла у буремну епоху революції і пореволюційних перетворень ще зовсім молодою, сповненою енергії і жаги творчості. І кинулася вона у вир епохальних подій, не устигнувши як слід у них розібратись, наосліп, навмання. Тогочасна доба потребувала їх самовідданої, плідної праці на культурних теренах, і вони негайно ж відгукнулися на її поклик. Творчість цього покоління українських письменників нерідко мала експериментальний і суперечливий характер, але інакше й бути не могло: творча зрілість, досвід, мудрість мусили прийти пізніше, з роками. А літ їм відміряно було зовсім мало: у 30-х роках абсолютна більшість діячів українського ренесансу загине в горнилі жахливих сталінських репресій...
Одним із активних літературних сіячів тієї доби був здібний поет, критик, прозаїк, нарисовець Валеріан Поліщук. У 1920-х та на початку 1930-х років його ім’я було досить популярним і часто зустрічалося читачеві на шпальтах газет та журналів. Цьому сприяла надзвичайна творча продуктивність письменника. За півтора десятиліття літературної праці В. Поліщук видав понад 40 книг — збірки віршів, поеми, публіцистика, проза. 1934 року підготував нове тринадцятитомне видання власних творів, а тим часом мріяв про втілення нових великих задумів. А було тоді авторові численних книг тільки тридцять сім літ!
Творча активність поета була вислідом його життєвої позиції. За цим стояла своєрідна філософія вибору. Письменник жадібно прагнув сіяти слово-образ на повну силу, часто-густо не завдаючи собі труда перед Тим відділити добірне зерно від полови. Інтенсивну, потужну роботу в літературі Валеріан Поліщук вважав за ознаку свого письменницького покликання. В автобіографічному нарий «Дороги моїх днів» сам автор так витлумачував свою філософію творчості: «Зараз пора українського ренесансу..., доба повнокровна. Ми прийшли працювати, а не полірувати нігті. Ми прийшли дати роботу, багато поживи, а не трошки рафінерії. Всі великі письменники багато працювали і багато писали. Хай вони нам будуть зразком! Плодючість творча завжди ходить поруч обдарованости». Позиція, звісно, не беззаперечна, але саме в ній було закладено передумови творчих злетів і падінь Валеріана Поліщука.
Мабуть, виняткову працьовитість, як і багато інших добрих і благородних рис, поет перейняв від батьків-селян. Народився і ріс він у сім’ї бідного селянина Левка Поліщука у селі Більчі Боремельської волості Волинської губернії (нині це село Млинівського району на Рівненщині). Це зелене й мальовниче волинське село розташоване на річці Стир. Змалку краса природи і доброта людей надихали Валеріана на творчість. «Може, з того часу, — згадував письменник свої дитячі враження, - і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серце зеленого килима лугу, жовтіли лани… Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва».
Батькам завдячував поет своїм вихованням і життєвою кар’єрою, Адже вони вперше пізнали й оцінили його здібності, а пізніше зробили все можливе, аби син зміг здобути освіту, подолати тяжіння одноманітного і нелегкого селянського побуту. «Я люблю мою маму за її безмежну добрість, а батька за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли і потім багато разів жертвувати своїм спокоєм, добробутом, а ще й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим можна, щоб тільки вивести мене в люди». Шлях у люди засвітив Валеріана ще з дитинства: хлопчик вже у початковій школі виявив надзвичайні здібності. Батько, продавши землю і корову-годувальницю, заледве спромігся віддати сина до Луцької гімназії. Там Валеріан став одним із кращих учнів, а згодом допоміг вступити до гімназії ще кільком здібним юнакам із селянських родин.
Дороги його днів були крутими і далекими. З початком Першої світової війни гімназист В. Поліщук продовжує навчання в Катеринославі, куди евакуювали Луцьку гімназію. Там же вперше виступає з літературними творами у альманасі учнів, причому єдиний серед авторів «Первой ласточки» (так називався той гімназійний альманах) пише українською мовою. Опісля гімназії його вабить вища освіта. Поліщук вступає до інженерного інституту в Петербурзі, однак невдовзі навчання переривається, — починаються революційні події у столиці Російської імперії. Круговерть дах подій захоплює і молодого Валеріана Поліщука. Він повертається в Україну. За доби Української Народної Республіки був обраний головою земельного комітету Боремельської волості, наділяв своїм односельцям колись поміщицьку землю. Потім — знову нетривале навчання у Кам’янець-Подільському університеті, Рівне, Київ, Катеринослав... Уже знаним поетом Поліщук переїздить до Харкова, де отримує помешкання у знаменитому письменницькому будинку «Слово». Харків, тогочасна столиця УСРР, став «найпостійнішим» місцем життя письменника, якщо не брати до уваги його численних поїздок по країні та мандрівок за кордон. У Харкові він зазнав і творчого, і особистого щастя. Але в тому ж таки Харкові відчув сповна політичні цькування і був заарештований сталінськими опричниками восени 1934 року, до речі, разом із М. Кулішем, Є. Плужником, В. Підмогильним. Звинувачення пред’явили стандартне — участь у контрреволюційній підпільній організації, підпільна націоналістична діяльність. У випадку Валеріана Поліщука таке звинувачення було тим більше дивним і нелогічним, що він мав опінію пролетарсько-комуністичного поета і сам нерідко в’їдливо критикував «націоналістичні збочення». Проте сталінська мітла мела без розбору. Якщо поет сьогодні був відданим апологетом режиму, то завтра міг стати в опозицію до нього.
Біографію Валеріана Поліщука можна було б писати за назвами його поетичних збірок: «Соняшна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Громохкий слід» (1925), «Геніальні кристали» (1927), «Зеніт людини» (1930). Творчий зеніт, якого досягнув поет у 1930-х роках, спонукав і зобов’язував. Оглядаючись на минуле, він критично сприймає ранню творчість, визнає величезні резерви творчого зростання, які відкриваються його перу тепер. Ось зміст одного із щоденникових записів тієї пори: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все, створене досі, так не люблю, що далі нікуди... Взагалі хочеться якихось велетенських форм і образів та творів...» Проте саме в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів письменник потрапляє на саме дно життя — до Соловецького спецтабору. А восени холодного 1937 року життєві дорога поета трагічно обірвалися, власне на сорокалітньому рубежі.
Який слід залишив по собі Поліщук в українській літературі? Дослідники давали різні, нерідко цілком протилежні оцінки його творчого доробку. Напевно можна сказати одне: він був сином свого часу і органічно розкрив свої творчі можливості у характерних для того часу формах. Тому, навіть цілком заперечуючи естетичну вартість творчості Валеріана Поліщука, доводиться визнати його визначну роль у культурному житті
українського ренесансу. Ім’я письменника залишиться в історії літератури як ім’я організатора нової літератури, генератора оновлення і експериментаторства, носія невичерпної творчої енергії... Одним із перших він відроджував літературне життя у пореволюційному Києві, був організатором і керівником літературно-мистецьких груп «Гроно» та «Авангард». Поліщук прославився тоді як ревний апологет нового революційного мистецтва — авангарду, точніше, авторського його різновиду — конструктивного динамізму. Новаторство сучасної поезії він вбачав насамперед у новітніх темах — урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. В українській поезії він справді одним із перших звертається до таких тем. У формальному плані його вірші теж претендують на авангард: Поліщук пише переважно верлібром, часто вдається до словесних декларацій, крикливо-плакатних образів.
Справді, на першому плані в доробку В. Поліщука — міські мотиви, дух новацій і перетворень, органічно пов’язаний із настроями доби, коли, здавалося, світ починав цілком нову історію на уламках дореволюційної історії та культури. Настрої революційної романтики — бадьорі, сонячні, оптимістичні — дуже характерні для Поліщукової поезії:
Юнацька кров
шумує в наших жилах,
Юнацька сила
блискає в очах, —
Ми за народ, за працю підем сміло
і спокій принесем
на гострених мечах.
Це рядки із популярної пісеньки тих років («Юнацький марш»), слова якої належать Валеріанові Поліщуку.
Час нещадно, але вочевидь справедливо прирік на цілковите забутті такого роду урбаністично-пролетарську риторику В. Поліщука. Так мало було там справжньої поезії, а так багато її сурогатів — галасливих декларацій, порожнього пафосу, навіть пози самовеличання... Зрештою, талант не вміє лукавити. Урбаністика, незважаючи на всі присяганні та рекламу автора, залишилася внутрішньо чужою для його світогляду і естетичних засад, вироблених у середовищі селянської моралі та класична культури (гімназійна школа). А брак систематичної освіти нерідко обертався для письменника, що брався творити нові напрямки української літератури, сходженням на манівці творчих пошуків. Серед написаного ним було чимало одноденок-агіток, як-от ранні байки або писана на догоду режимові поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Сьогодні маємо це спокійно і тверезо оцінити. Але в жодному разі не мусимо перекреслювати творчість неординарного письменника загалом, бо творив же він не тільки віршики-одноденки.
Залишаться в активі нашої поезії ті Поліщукові вірші, які органічно вписуються у класичну українську і світову літературну традицію. Вони позначені щирим, проникливим ліризмом, невимушено-свіжою образністю.
Серед таких і картинки-настрої природи («Осінь», «В полях», «Лісовий спів», «Пасіка»), і романтичні поезії кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»). Перечитаймо їх сьогодні — і на нас війне справжнім, високим мистецтвом слова, якого, здається, не торкнулися гримаси часу.
Далеким, призабутим, але сокровенно-справжнім акордом звучить у поезії Валеріана Поліщука голос його рідної землі, як-от у вірші «В полях»:
Так тихо думає над житом ліс.
Такий первісний жита шелест
І так лагідно материнка,
Як вітер на покіс,
Свій м’ятний дух на землю стеле.
А десь комар, як дальня катеринка.
І горлиця, мов у кларнет,
Турликає в зеленоплинне сяйво.
А з-за межі
Так пильно дивиться волошка синя,
Як оченя землі.
«На жаль, поезій такої сили дуже негусто у Поліщуковому творчому спадку. Проте вони переконливо засвідчують літературний талант автора, який не зміг в умовах свого часу розвинути власне неповторне світобачення, а звівся до наслідувань модних урбаністів та галасливих декларацій лівацько-пролетарського штабу.
Поет уявляв себе співцем могутнього революційного виру, речником тих мільйонів, які лише внаслідок революції здобулися на власний голос у суспільно-культурному довкіллі. Він не лише адресував їм свою творчість, але й вбачав у їх енергії будівництва та поступу запоруку власного творчого безсмертя.
...Розтворений в могутніх лавах,
Нехай хоч безіменний, вічно проживу...
Енергія творців не пропадає даром.
Звертаючи свій погляд у майбутнє, Валеріан Поліщук бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:
Ми далеко розплюскали в ніч і в віки —
в віки! —
Наше згасле життя
І палаючий дух.
Палаючий дух, сильна енергія слова — ті якості Поліщукової літературної діяльності, які неможливо зігнорувати. Його творчість у цілому залишилася прикметною художньою пам’яткою свого часу і цікава сьогодні хіба що для істориків літератури. Однак вершини цієї творчості — світлі і чисті, їх не затуманила завіса часу. Отже, праця поета з покоління сіячів, із легендарної вже доби розстріляного відродження не була надаремною.
Л-ра: Березіль. – 1997. – № 9-10. – С. 165-170.
Твори
Критика
