Валер'ян Поліщук. Жінка

Поділитися:

Вона – химерна вода,
Що по льодку біжить,
Пилуючи зубцями – бурим ряботинням
Під журкоти гладенькі водориї.
То заховається під ними,
То боком треться, вигинаючись
Мов сіре кошеня.
В блакитному, дзвінкому збані неба,
Покинувши солодкий вирій,
Пливуть ключі веселі журавлині.
А течія льодок руками обніма,
Турчуть на вухо з лоскотом, як мила,
А потім нурчака пішла під сніг,
Мов Гранка у нещирий настрій.
Ніяк не розбереш: чи сміх її правдиво –
Горіхами в подол,
А чи вибагливо по шклі чуття скрегоче,
Мов хто ножем.
Хоч і згинаються тобі пруглявим станом,
А чуєш щось чуже.
То знов простеньке, щире слово
Прихилить мов свої холодні груди
І вирине душа, розбивши сніг,
Така весняно свіжа,
Що хочеться стиснути.
Хіба не все одно,
Чи то любов, чи ні?