Валер'ян Поліщук. Верховини

Дух мій – маятник гіганський
Махає із безвісті в безвість.
У сонці черпає любовний огонь,
То в темінь могильну ненависти пада,
Не може спинитись, як безумна звада
У течиві сірім байдужості лепкої.
Тільки верховини чуття зупиняють:
Вогнева любов, чи свинцева ненависть, –
Ненависть смертельна – безсмертна любов.
Це розмах душі, де волочиться тіло.
– Я до тебе, моя ясноока,
Поповзу червачком зелененьким
Положу тобі груди під ноги тужаві,
А не схочеш ступити, погордою хлюпнеш,
То вмить обернуся в змію,
Укушу в саме око відкрите,
Удавом скручуся на шиї ласкавій,
Зачавши у спазмах глухої нестями
Не зупинить твоє небуття.
Яснооке дитя, утікай ти від мене,
Бо твоє почування шалене
Не загою й на хвилю новою жагою,
Не обмию я скелю сухого зупинку,
А захльосну тебе і ударю в граніт –
Роздереться хай серце мені.