Один з «розстріляного відродження»
Надія Моренець
Літературний авангард як напрям протиставився всім і вся як «Семафор у майбутнє» (журнал українських футуристів у 1921-1923 pp.), сформувався він на гамірному перехресті ідейно-стильових течій доби. Це потім, з остаточною перемогою «единоправильного» методу — соціалістичного реалізму — й створення 1934 р. «міністерства літератури» — єдиної Спілки письменників, усякий рух тут було наглухо перекрито. А на початку 20-х сюди ще доходило світло холонучого в глибинах європейської традиції символізму (літгрупа «Музагет» 1919, львівський журнал «Митуса» 1922 p.), і вже підносилися тут аркадійські колони благородного неокласицизму — «опори всього найкращого, що було створено в дальших роках в українській поезії» (М. Неврлий). Ще було чути відлуння стрілецького співу (Р. Купчинський, В. Бобинський), а в цьому просторі національного самоозначення вже займалися ранішнім золотом «княжі вежі» поетів Празької школи, вже розстелялася кадмієм «Степова Еллада» Є. Маланюка.
Агітпропівська лірика множилася під штандартами письменницьких об'єднань «Плуг» (1922) і «Гарт» (1923), згодом ВУСПП (1927), проте і в цих шерегах соціально заангажованих «співців робітничої рані» не раз зблискували таланти першої величини (В. Сосюра, Д. Фальківський, Д. Загул). Були естети («Ланка», 1924), змушені дедалі настороженіше прислухатися до партійних модуляцій доби («ВАПЛІТЕ», 1925), однак, вони все-таки поглиблювали художньо-психологічні заміри письма всіма здобутками попереднього часу (модерних стилів) і морально-філософськими акцентами міжвоєнного двадцятиліття (Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.). Увесь цей творчий вир 20-х років — вельми складна множина ідейно-стильових тенденцій, які рідко коли існували у «чистому вигляді» і які, напевно, об'єднуються одним — еволюційністю своєї з'яви й самореалізації. Авангард у мистецтві був явищем у певному сенсі революційним, а проте, проголошуючи себе єдиним речником сучасного і майбутнього, заперечуючи все дотепер суще (і навіть власні почергові кроки), він насправді перебував у цілковитій залежності від художньої практики минулого і теперішнього. В санації цієї практики (очищенні її від спрацьованих, збаналізованих форм і змістів) і полягала його конструктивна роль. Однак, як і все інше у мистецтві слова, авангард також рідко коли втримувався у межах своїх теоретичних засад, що потверджує і творчість В. Поліщука — талановитого лірика, пройнятого жагою проникнення в надра людської психіки.
Народився він 1 жовтня 1897 р. у с. Вільче Дубенського повіту на Волині (тепер — Рівненська обл.). Скінчив Мирогошанську двокласну школу, навчався у міському училищі, згодом — у Катеринославській гімназії. У 1917 р. вступив до Петербурзького університету цивільних інженерів, але вже наступного літа перейшов до Кам'янецького університету на історико-філологічний факультет.
Свій творчий шлях В. Поліщук почав з наслідування О. Олеся, С. Надсона та інших поетів романсового плану. В 1919 р. йому вдалося видати поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами літописів та під впливом страхітливих картин громадянської війни, що була в розпалі. Проте літературним явищем цей твір не став.
Швидкому творчому становленню В. Поліщука сприяв його приїзд до Києва, знайомство з поетичною молоддю, перейнятою особливим творчим ентузіазмом, зустріч з П. Тичиною. Власне, остання і стала для В. Поліщука «його величністю Випадком», який позначився на всій подальшій творчості поета і зумовив його особливу схильність до художнього новаторства (не завжди, зрештою, плідного і перспективного).
Іронія долі, але факт, що за кілька років у своїй брошурі «Літературний авангард. Перспективи розвитку української культури, полеміка і теорія поезії» (Харків, 1926), що мала характер маніфесту «нового революційного мистецтва», учень повстав проти свого вчителя і в чисто авангардистській манері почав скидати тичинівський кларнетизм з «корабля сучасності».
Але в ті часи В. Поліщук прислухався до Тичини, цінував спілкування з ним. П. Тичина відповідав тим же. У них були задуми видавати спільний альманах, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників з П. Тичиною на чолі. Згодом керівником такої організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук 1922 р. видав поетичну збірку «2».
На початку своєї творчості В. Поліщук обстоював ідеї «неореалізму пролетарського змісту, ще виростав з революційного романтизму». Цілком зрозуміло, що ідеї, проголошувані В. Поліщуком, мало чим відрізнялися від інших гасел «пролетарського імпресіонізму» та численних модних і химерних заяв тих років.
Разом з тим, в тогочасній так званій пролетарській поезії, В. Поліщук наполегливо шукав свою етично-стильову «нішу», пробував синтезувати «здорові зерна усіх течій», зокрема «психологічного імпресіонізму» та «футуризму», намагався згуртувати на цьому грунті провідних українських письменників. У зв'язку з останнім він покладав великі надії на альманах «Гроно» (1920), де обстоювалася теза про необхідність обрання нового шляху в мистецтві, який би відповідав духовним запитам доби. Того ж року вийшла збірка «Сонячна міць», у якій найповніше розкрилися творчі можливості поета. Складена в основному з верлібрів, вона представляє собою цікаву спробу своєрідного синтезу новаторських та класичних художніх ідей. Поезія «Колос Мемнона» є характерним прикладом втілення тогочасних поетичних концепцій В. Поліщука:
Коли сонце виринало
Із пустинь Лівії,
Звуки колоса Мемнона
Зустрічали промінь сонця
І котились понад Нілом.
Сонце Міці запалало
І мечами огневими
Розсікає хмари-дими
Над безмежними полями.
В серці радісні тромбони.
Наберу повітря в груди,
Крикну колосом Мемнона:
“Сонце... ранок, люди!»
Пролетарю, ти — розкутий!
Можеш сміливо дихнути!
Вийди на простори
Сонечко зустріти:
Хвиля-котиться червона
По цілому світі.
Сонце, волю зустрічати,
Гей, виходь, мій брате!
У 1921 р. молодого поета-експериментатора визнають лідером пролетарського динамізму. Тоді ж в альманасі «Вир часу» з'являється стаття В. Поліщука «Динамізм у сучасній українській поезії». А від середини 20-х років у його творчості накреслюється поворот до конструктивізму, відмінного від подібного напряму в Росії чи Німеччині, — порівняно з останнім поезія В. Поліщука більш емоційна, щира, менш раціоналістична.
Ліриці В. Поліщука у великій мірі притаманний абсолютизований технофільський пафос:
АЕРОПІСНЯ
Запряжемо крицю
В небо літать,
Нехай розгориться
Ще раз клич повстань.
Загурчить у синьому
Аероплан,
Одгукнеться сивий
Знизу йому лан.
На зміну революційно-бойовим гаслам поступово приходить пафос соціально-виробничих перетворень, як вони бачилися з пролетарських позицій («Екран віків»).
Усі ці тенденції творчості В. Поліщука виразно засвідчують збірки «Радіо в жигах», (1923), «Геніальні кристали» (1927), «Металевий тембр» (1927), «Електричні заграви» (1929).
Доробок поета-новатора поповнюється зразками поетичного сцієнтизму (триптих «Металеві віхи», «Радіо», «Медуза актинія», поеми «Асканія Нова», «Органи філармонії»). Тут предметом художнього освоєння стають не лише технічні пристрої, а й явища природи, людської культури, психологічний світ особистості. Наприклад, у вірші «Медуза актинія» поет через призму свого світобачення у дзеркалі власного «я» намагається роздивитися процес самоусвідомлення особистості.
[…]
На думку В. Поліщука, поетичне слово мало відповідати запитам «доби «великих змін» не лише тематично, а й за своєю конструкцією. Ось чому він вважав верлібр єдиною віршовою формою, здатною передати стрімкі, рвані ритми і тони нової епохи, намагаючись, відповідно, й свої вірші творити саме у верлібровій формі.
Але трактування верлібру як новаторської форми XX ст., по суті, помилкове: ще найдавніші історичні або героїчні думи українського народу мають всі ознаки верлібру. Та й сам В. Поліщук не завжди дотримувався положень, які обстоював «у теорії»: його поетична спадщина багата сонетами, віршами, писаними класичним ямбом, з дотриманням строгого римування:
ВЕСНОЮ
Зеленим пухом дише ліс,
Пряде на сяйво хризоліти
(Розбіглися співучі діти).
Глухим дубам ніяк рудіти,
Коли під ними ряст проріс.
Зелені думи у беріз,
Зелені мрії ще прозорі
(Легенько дихають простори).
І навіть прості осокори
Сережки вивісили скрізь.
А деякі поеми («Ярина Курнатовська», «Дума про Бармашиху», «Пацанок») створені в руслі класичної та народної версифікації.
З одного боку, він закликає «одгетькувати якомога рішучіш «селосовані» традиції дотеперішньої української культури», з другого — декларує свій зв'язок із традиціями Франка і Шевченка, Лесі Українки і Коцюбинського, захоплюється лірикою Тютчева і Верхарна, «відчуває повну силу майстерності» Толстого і Бальзака.
Заперечуючи традиційні літературні форми, авангардисти, серед яких і В. Поліщук, перебували в пошуку нових, ефективних виражальних засобів, і сам процес поетичного експерименту багато в чому був для них захоплюючою грою.
В різні часи творчість В. Поліщука оцінювалась по-різному. В 20-30- ті роки вона була в центрі багатьох дискусій, викликала як захоплення, так і обурення. Сьогодні, коли ортодоксальні пролетарські лозунги та революційні гасла стали історією, поезія В. Поліщука постає перед найбезпристраснішим читачем, який цінує головне — мистецтво. І вірші говорять про свого автора, що він був не просто ексцентричним експериментатором — він був талановитим поетом, бо з-під його пера виникали й такі витончені, чарівні поезії:
ГАЗЕЛЬ
Чого душа твоя тремтить, вібрує, як лист тополі?
Тільки до сонця, а не до мене, — як лист тополі?
Мене забула — в очах тернових не квітне спомин,
Не б'ється журно до мене серце, як лист тополі,
Ще, може, прийдуть хвилини меду з гарячим соком,
І зазвучать гарячі нерви, як лист тополі.
Ще, може, гони не вип'ють серця (де гасне обрій),
Ще, може, легіт зітхне у бронхах, як лист тополі.
Тоді проснеться дитям із ранку твоє кохання —
Зів'ялі руки назустріч кинеш, як лист тополі.
В 1943 р. поета заарештували й заслали на Соловки. Там він і загинув 1937 р. Упродовж багатьох років ім'я Валер’яна Поліщука, як і багатьох інших письменників «розстріляного відродження», замовчувалося. Нині воно повернуто історії української культури, і ми віддаємо належне талановитому митцеві.
Л-ра: Пам’ять століть. – 1998. – № 4. – С. 82-92.
Твори
Критика
