Олена Пчілка: частіше доторкатись до народних джерел
Л. Новаківська
Наприкінці XIX — на початку XX ст. школи в Україні були повністю русифіковані. Все, що могло виховати любов до рідного краю, свого народу, його історії, виганялося із закладів освіти. Учителям-українцям забороняли займатися педагогічною діяльністю на території України, їх переміщували у великоруські губернії. Корінному населенню відмовляли в елементарному — навчанні рідною мовою. Шкільна політика царського уряду була спрямована на повну денаціоналізацію українського народу, ігнорування умов навчання і виховання молоді, розвитку освіти.
Але і за таких умов національно свідомі українці, представники передової інтелігенції не переставали вірити у відродження державності своєї Вітчизни. У цей час розгортається активна боротьба за україномовну народну школу, яка одна лише могла зберегти в молодого покоління національну ментальність, не дати забути рідну культуру і мову.
Стан української культури, науки, освіти на початку XX ст. спонукав Олену Пчілку включитися у боротьбу за національну ідею. На думку письменниці, питання освіти й мови — то речі державної ваги, але якщо вони не можуть бути розв’язані на державному рівні, то необхідно свідомим українцям іти «в люди», будити національну свідомість і нести свою працю «однаково і в народ і в круги інтелігентні, ...дбати про те, щоб зарівнювалось те страшне провалля, що розверзлося в Україні між народом та інтелігенцією. Тільки тоді народ міцний, як національність, коли він одностайно почуває свою гідність і свої національні права» (Рідний край. – 1908. – №2. – С. 2).
Як педагог-просвітитель, активна пропагандистка національної ідеї, захисник прав української мови Олена Пчілка по-справжньому розкрилася на сторінках журналу «Рідний край», редактором і видавцем якого була з 1907 року. Часопис відіграв величезну роль у розвитку громадської думки, літературному процесі, а головне — був органом, що спрямовував промінь просвіти у народну темряву, служив поглибленню національної єдності українців. Він давав широку інформацію про суспільно-політичне життя країни, громадські справи. Тут друкувалися літературно-художні твори, публіцистичні статті, розвідки з мистецтвознавства, етнографії, фольклору, порушувалися питання впровадження в школах рідної мови, вміщувалися рецензії на щойно видані книжки, роздуми вчителів про нагальні проблеми закладів освіти.
З номера в номер друкуються матеріали, присвячені проблемі узаконення української мови у школах. Слабкі надії на Державну думу змінюються розчаруванням та обуренням. Якщо у 1908 р. (№ 15) «Рідний край» повідомляє, що громадою послів подано заяву про необхідність відповідного закону (на думку Олени Пчілки, її складено несміливо, права української школи визначено не зовсім чітко, але можна втішатися уже й тим, що є початок), то у 1911 р. (№ 6) констатується, що у Державній думі «вже зовсім сконала та справа, щоб у нас на Україні хоч у початкових школах учено було українською мовою», при цьому дозволивши мати свої школи полякам, литовцям, латишам, татарам, киргизам, євреям, чеченцям. Це була повна дискримінація української мови, яку більшість високопоставлених діячів Думи вважали «малорусским наречием».
Боляче, що саме українці виявилися найбільш безправними. І все ж, наголошувала письменниця, діячі українського слова не повинні кидати розпочату справу, а, покладаючись лише на самих себе, наполегливо працювати: «Лише той подоланий, хто вже зовсім опустив руки. Не стерли нас цілі віки зневаги, поневіряння, безправності національної, не вмруть українці й далі. Увесь народ не може «перевернутись», хоч і далі будуть калічити його душу в школі» (Рідний край. – 1911. – №9. – С. 3).
Заборона української мови заважала успішному засвоєнню учнями програмового матеріалу, в результаті обсяг отриманих ними знань був мінімальним, а то й нульовим. Чужомовне навчання, на думку Олени Пчілки, спричинювало розлад між сім'єю і школою, повсякденно виробляло в дітей зневагу до рідного слова. Тому «...здобуття права вжитку української мови, хоч би й на самому першому ступені шкільної науки, річ зовсім не така мала й пуста, як може кому здатися. Се був би камінь у «краю угла» нашої української шкільної науки. Се признання найпершого права вжитку рідного слова підніме його з поневірку, з ганебного затоптання. Не буде більше того несвіцького становища, яке є тепер, — що дитина, ледве переступаючи поріг шкільний, перше всього повинна відцуратися, відкаснутися від рідного слова, як від чогось негідного; вона звикне складати якусь повагу тому рідному слову. Отже, був би перший надто коштовний здобуток. Нехай навіть прийде дитина згодом до іншої мови, але тую підмурівку науки рідної мови вже буде заложено в дитячій пам’яті, в дитячому самопізнанню, і дитина тієї науки не забуде» (Рідний край. — 1908. — №8. – С. 2).
Не сприймаючи офіційної системи освіти у тодішній Росії, ця високоосвічена, рішуча, наполеглива жінка вдалася до своєрідного експерименту на власних дітях. Усі вони отримали початкову освіту вдома, звичайно ж українською мовою. Мати прищепила їм любов до рідного слова, зробила все можливе, аби мова народу, серед якого зростали, стала для них найближчою. «Мені тоді здавалось, — писала вона в «Автобіографії», — що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує» (Пчілка Олена. Оповідання з автобіографією. — Харків, 1930. — С. 30).
Деякі представники інтелігенції, зокрема Х. Алчевська, вважали: якщо для українського народу заборонене рідне слово, треба навчати його на кращих зразках російської літератури, щоб принаймні бачити освіченим. Проте і Олена Пчілка, і Б. Грінченко не погоджувалися з такою позицією, наполягали, щоб просвітницька робота велася українською мовою. У замітці «Старосвіцькі «думи» в новому виконанню і поясненню» (Рідний край. — 1908. — № 4. — С. 11) письменниця зауважує, що літературно-музичні вечори Київського товариства допомоги початковій освіті не можна назвати народними, бо програми їх не відповідають рівню сприйняття народу. Відбуваються вони у робочий час, переважно російською мовою, а отже, це товариство працює для «обрусенія» киян.
Часопис критикує роботу і Харківського «Общества распространения в народе грамотности». Воно випускало книжки для населення Харківської губернії російською мовою, хоча українці складали там 80,6%: «Ми гадаємо, що час вже кинути цю не зрозумілу двоїстість. Не можна ж справді й надалі одною рукою провадити таку роботу, що стирає національність та «обрусює» наших людей, а другою рукою вести роботу на національному українському грунті. Бо це виходить, що одна рука нищить те, що робить друга» (Рідний край. — 1907. — №7. – С. 10).
Рідна мова повинна міцно стати на ноги у всіх сферах життя і діяльності українців. Неприпустимо через різні «не можна», «ніяково», «щоб не створювати незручності гостю», поступатися нею і переходити на російську. У статті «Українська ввічливість і московська увага» (Рідний край. — 1909. — № 14) письменниця коментує приїзд до Києва петербурзького професора-славіста А. Погодіна. В Українському клубі промови на його честь виголошувалися російською мовою. На думку ж Олени Пчілки, саме тут мало звучати українське слово. Лише виступи рідною мовою показали б, «наскільки поступила вперед наша українська культура», а гречні та ввічливі господарі поклали українську мову на цей час «під лавку» і промовляли по-московському, щоб «не стісняти гостей, щоб вони краще все зрозуміли». Чому ж тоді білорус виголосив свою промову по-білоруському, поляки — по-польському? І що ж то за славісти, що не розуміють слов’янських мов? Хто з ними у Болгарії, Сербії говоритиме по-російському? Авторка закликала українців пробудитися від багатолітнього рабства, котре витворило таку «податливість», показати свою національну гордість і гідність. У поезії «Слово», вперше надрукованій у «Рідному краї» (1908. — № 7. — С. 4), вона писала:
...По широких степах,
По зелених гаях,
Під убогими стріхами люду
Розпочніте лишень
Голосніше пісень,
Щоб луна покотилась усюду!
Щоб у хатах малих і в палатах бучних,
Моє любеє слово кохали,
Щоб юнак молодий
і школярик малий
Храми слова мого будували!
Олена Пчілка жила найгострішими проблемами свого часу, рідного народу. На всі події, що відбувалися в країні, мала власну думку, завжди з упертістю, гідною поваги, боронила свої переконання. Вірною собі залишилася і тоді, коли переїхала до Гадяча і почала там редагувати «Газету Гадяцького земства» (1917 — початок 1918 pp.), яка завдяки їй стала повністю україномовною. Влітку 1917 р. надрукувала в газеті роздуми з приводу злободенних проблем: «Шило в мішку», «Українізація шкіл», «Чого нам радіти?», «Синиця». Це був час відродження нашої держави — створення УНР. Палка патріотка, вона кидає гнівні звинувачення на адресу перевертнів і пристосуванців, гаряче відстоює право народу на свою школу. Українізацію вважає не «хатньою» справою, а всегромадською, котру повинні підтримувати і боронити свідомі українські педагоги та весь народ України, бо лише на цьому грунті можливе відродження національної освіти, культури, а відтак і духовності.
Розмірковуючи над проблемами українізації, письменниця у статті «Українізація шкіл» стверджує, що було б безглуздям сподіватися на одностайне відстоювання права української мови увійти в школи, адже дуже довго наша Вітчизна перебувала в неволі, «через те сама думка у багатьох українців перетворилась. Раби після довгої неволі одвикають од волі і їм якось чудно й подумати, як се вони можуть стати вільні! Отже, багато й наших людей одвикло од тієї думки, щоб наше слово (хоч воно ще й живе в народі, хоч воно й рідне їм, хоч воно має й свою літературу) мало право увійти і в школу!» (Газета Гадяцького земства. — 1917. — № 83). Проте, незважаючи ні на що, «...українська наука ще з осени сього року (1917 — Л.Н.) увійде в школи на Україні, увійде в більшість їх, і не тільки в сільські, початкові, а й у середні школи — в гімназії, навіть у вищі» (там же). Радує, що серед дітей помітне велике бажання навчитися по-українському, що є вчителі, котрі прагнуть працювати з дітьми рідною мовою, що українська наука «вийшла з кола «безпочвенных мечтаний», вона власне має під собою грунт, має за собою бажання значної сили народу нашого і прихильність освіченої сили, що допоможе бажанням стати дійсністю» (там же).
Письменниця не поділяла поглядів М. Костомарова і деяких своїх сучасників на українську мову і літературу як такі, що придатні лише для домашнього вжитку. Мова — основа самозбереження і самореалізації. Визнавати тільки народну мову і тільки селян за народ означає звужувати поняття «народність» і «націоналізм». Національність не обмежується самою простонародністю, вона повинна розвиватися і на народній основі витворювати нові цінності. Однодумцем Олени Пчілки в цьому питанні був С. Єфремов, котрий, цитуючи її, писав: «Націоналізм, що визнає саму простонародність і через те саму лише народну мову, — це нісенітниця: з таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці» («Товаришки»). Ця аксіома, як на наші часи, викликала великі змагання, і заслуга Олени Пчілки в тому, що вона категорично й руба поставила питання, даючи на нього відповідь не тільки теоретично, а й практично — своїми працями» (Єфремов С. Історія українського письменства: Вид. 4. — Мюнхен, 1989. – Т. 2. – С. 184).
Письменниця всіляко сприяла розвиткові української літературної мови. Основним джерелом поповнення її вважала розмову, а також діалекти, неологізми. Свої погляди висловила у передмові до власних перекладів творів М. В. Гоголя (див.: Струганець Л. Олена Пчілка як мовна особистість // Дивослово. — 1995. — № 2. — С. 33—35), в інших публікаціях. Зокрема в статті «Наша літературна мова» (Рідний край. — 1909. — № 3) зазначила, що українська літературна мова перебуває в особливому становищі порівняно з іншими мовами: при всьому багатстві словника інколи «не вистачає слів», «не знаходиться відповідних виразів», коли треба висловитися на філософські, політичні, економічні теми. Тоді доводиться шукати слова в інших мовах або творити нові. Так з’являються неологізми. Щоправда, цей процес природний, має місце і в інших мовах. До того ж у багатьох країнах заслугою письменника вважається робота над збагаченням словникового запасу. Так повинно бути і в нас: «...наша літературна мова не має зоставатися чимсь закостенілим, задублим в одному стані — вона має право поширюватись» (там же, с. 2).
Важливо тільки не втратити почуття міри. Не можна нехтувати «законами мови народної». До неї треба ставитися побожно, як це робили Т. Шевченко, П. Куліш, Ганна Барвінок, Марко Вовчок.
На початку XX ст. в Україні з’явилося чимало газет і журналів. Автори публікацій досить вільно поводилися з мовою, активно вживали нові слова, на жаль, не завжди утворені правильно. Олена Пчілка закликала часописи не культивувати «безграмотність та незугарність» на своїх сторінках, адже читачі можуть однаково звикнути як до гарних слів, так і до поганих. Навчати слід мови «чистої, уважної, обміркованої». Аналізуючи мову тодішньої періодики, відзначала, що вона сповнена «чужих або незграбних, навіть незрозумілих слів»; щодо синтаксису, то «періоди довгі, закручені, важкі... се просто немов переклад з російської часописної мови — переклад рабський, зроблений погано» (там же, с. 3).
Треба частіше доторкатись до цілющого народного джерела. Ця думка пронизує «Доповідь про іноземні впливи на українську мову» (Відділ рукописів Інституту літератури НАН України. — Ф. 28, од. зб. 159), виголошену в секції заходознавства АН УРСР у 20-х роках. Жодна мова не розвивається ізольовано від інших. Так, українська зазнала впливу татарської, грецької, латинської, румунської та інших. Але значна кількість слів, запозичених, наприклад, з татарського побуту (торба, гарбуз, гарба, баштан, отара, табун тощо), ще не дає підстав вважати татарську й українську мови спорідненими.
Чорнові словникові начерки також свідчать про глибоке зацікавлення письменниці мовними проблемами, тонку мовну інтуїцію, грунтовне володіння українською, російською, іноземними мовами. Зібраний нею лексичний матеріал згодом був переданий Б. Грінченкові, який використав його у «Словарі української мови».
Погляди на розвиток єдиної літературної мови дослідниця виклала у листах до В. Науменка, Д. Яворницького, І. Франка, О. Партицького, О. Маковея. Зокрема у листі до редактора «Зорі» (27 березня 1889 р.) вони писала: «Щодо Вашої думки, щоб можна було літературну мову вернути цілком до народної, чи «хлопської», то се річ цілком неможлива! Власне такого прикладу не знайдете ніде в цілім світі. А се щось та значить! Значить же воно, по-моєму, от що: як звісно, мова єсть спосіб вираження думок, а поза як думки у чоловіка інтелігентного далеко глибші, ніж у простого малоосвіченого.., то і мова в інтелігентної людини мусить бути по самій природі речей розвинутішою, штучнішою» (Невідомі листи Олени Пчілки // Українське літературознавство. — 1990. — Вип. 55. — С. 118).
Праця в ім'я розбудови рідної мови, боротьба проти офіційних заборон у цій важливій сфері Національного відродження були для Олени Пчілки постійною духовною потребою, глибоким внутрішнім стимулом.
Л-ра: Рідна школа. – 1998. – № 4. – С. 14-16.
Твори
Критика
