23.10.2020
Олена Пчілка
eye 740

Олена Пчілка про світ дитини

Олена Пчілка про світ дитини

Лариса Мірошниченко

Славетна серед славетних

Нинішнього року виповнилося сто п’ятдесят літ від дня народження Олени Пчілки (Косач Ольги Петрівни). Для загалу це ім’я, на превеликий жаль, майже незнане; переважна більшість знає Олену Пчілку лише як матір Лесі Українки.

Звичайно, вже цього було б достатньо, аби їй увійти до когорти славетних жінок, адже завдяки Ользі Косач Україна уславилась геніальною поетесою. Як би там було та хто б що не стверджував, літературний талант Лесі Українки важко уявити без духовних настанов матері; вона зробила все можливе, аби її талановита дочка логічно увійшла в національний пантеон геніальних повпредів.

Природно, у взаєминах між матір’ю і донькою були розбіжності. Величезний вплив на світогляд Лесі зробив дядько, себто брат матері — Михайло Драгоманов (до речі, прарід Драгоманових бере початки від давніх грецьких переселенців, а Косачів — од сербів). Він належав до послідовних соціалістів-федеральників, а отже, сповідував ідею марксистської ідеології. Його незаперечний авторитет відбився і в ранніх поглядах Івана Франка. Але згодом Каменяр одійшов од цих стереотипів; він зізнався, що постулати Драгоманова не принесуть Україні повної незалежності, а тому одійшовши од своїх попередніх поглядів, написав знамениту працю «Поступ», в якій аргументовано розкритикував Марксову ідеологію й геніально передбачив на практиці її жорстокий тоталітаризм.

Олена Пчілка дотримувалася радикальніших поглядів: на її переконання, федералізм України в російській імперії не принесе нашому народові повної незалежності. Очевидно з цих міркувань мати була непоступливим супротивником, аби її донька мала тісні взаємини з пропагандистом марксизму і учасником київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» С. Мержинським. Духовні й платонічні почуття обернулися для Лесі Українки трагічними наслідками — маючи сухоти легень, вона «надбала у спадок» від Мержинського ще й сухоти кісток, що власне й прискорило її ранній відхід у вічність...

Але не нам виносити присуд, як має поступати та чи та особистість. Ми мусимо сповідувати єдине — правдиво висвітлювати історичні реалії.

Що там та як, але для Ольги Косач достатньо було б, як я вже мовив, увінчатися в пантеоні відомих завдяки їй донці Лесі. Проте таке визначення занадто спрощене.

Олена Пчілка, як і чимало інших митців, не випадково взяла псевдонім трудолюбної комахи. Він цілковито відповідає її невсипущій праці. Вона, як і крилата трудолюбниця, невтомно впродовж усього життя горопашно заповнювала щільники нашої культури цілющим нектаром. До речі буде сказано, як це підтверджують дослідники, що завдяки матері дочка також обрала символічний псевдонім — Леся Українка.

На долю цієї мужньої жінки випало скуштувати переповнений келих гіркоти. За її життя одійшли в потойбічний світ чоловік, брат, син і славетна донька. Але це не зламало її бджолиного духу: до останніх днів життя (Олена Пчілка померла 1930 р.) вона невтомно працювала для вкраїнської культури, хоч постійно згущувалися над нею чорні хмари більшовицького терору. Хто зна, як би склалася подальша доля Пчілки, якби дожила до масових репресій; скоріш за все їй би «присвоїли» ярлик «ворога народу». Адже по смерті її твори практично не видавали, а в УРЕ доклеїли ярлик — «твори позначені ліберально-буржуазними поглядами». У повоєнний час чимраз більше ім’я Олени Пчілки підпадало до «заборонених імен», якщо це стосувалося її літературно-наукових студій; єдине, що можна було згадувати, так це те, що вона була матір’ю авторки «Досвітніх огнів»...

Підсумовуючи вище мовлене, необхідно наголосити: історична роль цієї унікальної українки, яка присвятила своє сподвижницьке життя рідному народові, ще не до кінця усвідомлена сучасниками. Це має зробити молодше покоління науковців. Заангажовані стереотипами «традиційні дослідники», вочевидь, залишаться на прокомуністичних позиціях — використовуючи її практичні висліди, зосібна мистецько-етнографічні, у своїх працях, але не посилаючись на авторку, відіграватимуть ролю інкогніто. Але національний обов’язок нащадків повернути нашій культурі ім’я славетної серед славетних.

В. Скуратівський

Олена Пчілка — людина активної і невпинної дії, яка випливала з самої її натури, втілювалась в сконденсовану інтелектуальну й емоційну енергію. Її неординарна особистість здатна була сколихнути та запалити до дії багатьох інших. Вона гостро відчувала себе часткою України; усе її життя — це утвердження високих патріотичних істин, у згоді з якими письменниця створила виразник свого життя — на великих духовних традиціях народу.

Навіть тоді, коли їй було за сімдесят, мудро й далекоглядно оглядала свою епоху; її щедро осявало внутрішнє світло спогадів. В останніх творчих доробках Олена Пчілка незмінно поверталася в країну дитинства, до «золотих днів золотого віку», себто до дитини. У 20-х роках XX ст. вона створює низку п’єс для дітей під загальною назвою «Український дитячий театр».

Письменниця намагалася врятувати принципи, за якими, з її материнського досвіду, слід формувати Людину, виховувати свідомого українця.

Нещодавно серед численних, але, на жаль, розпорошених й уривчастих поміток Олени Пчілки в її архіві Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, фонд 28, (а він серед приватних архівів Косачів під час війни постраждав найбільше) я натрапила на четвертинку зеленкуватої обкладинки учнівського зошита (під час паперової скрути в 20-х роках письменниця використовувала будь-який клаптик паперу) з автографом досі не відомої художньої мініатюри — роздумів про чистоту і незайманість дитячої душі.

Усі ми на схилі літ повертаємося до розпачливої туги за тим безпосереднім дитячим світосприйняттям, де не було будь-яких упереджень і умовностей. Адже дитя сприймає світ таким же чистим і незалежним, як воно саме. Відтак чисту дитячу душу маємо люб’язно запліднювати духовними, етичними, естетичними засадами.

Це коротеньке есе (здається, поодинокий роздум у творчості письменниці) — суцільна метафора, як рухлива звукова картинка, оформлена словесним ритмом. А в ній дивовижна ностальгія за скарбами дитини, сфокусована своєю незайманістю з вічним космосом, хоч навколо дітей вже чигає роз’їдений раціоналізмом і корисливістю світ дорослого практицизму.

Подаємо цю мініатюру повністю:

«На краю безконечних світів бавляться діти. Мовчить над головою безкрає небо, і буйно ринуть хвилі, гир ніколи не знають спокою.

На березі незчисленних світів бавл[яться] діти, гукають і танцюють. Вони ліплять хатки із піску і граються різнобарвними черепашками. З опалого листя роблять вони човники і, сміючись, пускають їх у широке море.

Діти бавл[яться] різноб[арвними] черепашками.

Вони ще не навч[илися] плавать і не знають, як ловити рибу сітками.

Ловці чудових перлів кид[аються] в воду за перлами, купці линуть вільно на своїх кор[аблях]; а діти збир[ають] і знов розкидають] розмаїтні камінці.

Вони не шукають певїд[омих] їм скарбів, вони не знають, як ловлять рибу сітками.

Променисто і дрібно сміється море, і блід [им] усміхом сміються далекі одмілі. Ті хвилі, шр несуть смерть, нашіптують дітям незрозумілі] казки, спів[ають], як мати, присипл[яють] дитину. Промен[исто] і дрібно сміється море, і бл[ідо] усміхаються далекі мілини.

На краю незчисл[енних] світів граються діти, гукають і танцюють...»

(Ф. 28. — № 225)

Письменниця розуміла, що духовні цінності здатна нести лише неординарна, неповторна індивідуальність. Тому і взялася вона на схилі літ створити свій дитячий театр в умовах забороненого друкованого українського слова.

Маючи власний досвід виховання, Олена Пчілка впроваджувала у своїх п’єсах глибинні знання дитячої психології. Вона була переконана, що народна творчість і рідна природа — незамінне середовище для дитини. Адже і її діти з раннього дитинства просякалися мовою простих людей, народними іграми, танцями, переказами, легендами, піснями, звичаями, збагачувалися таємничими образами народної міфології. Як відомо, дітей Косачів доглядали і навчали розмовної мови нянькі-селянки з Волині; з простих людей, що наймалися на роботу в маєток чи панську господу, вони знали пісні, казки, прислів’я, обряди. Натомість сільські малюки ставали задушевними друзями малих Косачів. Батьки й діти з особливою пошаною заохочували таке спілкування. Вінцем проникнення в стихію народної творчості були уроки матері: «... я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами», — зізнавалась Леся Українка матері незадовго до смерті в листі від 2 січня 1912 року про найраніший задум про написання «Лісової пісні». Народна творчість і міфологія, переплітаючись з буйною дитячою фантазією, неподільно панують в дитячому театрі Олени Пчілки (переважна більшість цих п’єс досі не опублікована).

Оглянемо у цьому аспекті одну з п’єс письменниці. «Сон-мрія, або Казка Зеленого Гаю» (написана 22 лютого 1919 р. в Гадячі) побудована на переказі про Мавку Лісову, в якому, безперечно, є чимало від оповідання матері, почутого маленькою Лесею. Не випадково у «Сні-мрії...», як і в інших п’єсах, Олена Пчілка поєднує полтавських і волинських дітей (на Полтавщині в роки першої світової війни поневірялося чимало родин з Волині, яких називали «біженцями»). У п’єсі діти-«біженці» Варка й Пилипко уродженці села Колодяжного.

Варка. Ой, Боже мій! Скільки плачу та крику було, як нас вигнали з села!

Пилипко. Наші бабуня були зомліли: так і впали на землю, як їх з хати виводили.

Варка. Було всього!... Бачили ми, од'їхавши, як наше село запалили: казали, на те, щоб німцеві не дісталось. Господь знає, як там було, чи що там зосталось... (Ф. 28. — № 2402).

Доля подарувала письменниці щасливе поєднання: її світогляд, етичні й естетичні погляди, сформовані на рідній Полтавщині, у зрілі роки зазнали благотворного впливу самобутньої народної культури Волині. У дітей Косачів пізнання вітчизни змалечку відбувалося також в цьому благословенному синтезі волинських і полтавських вражень.

У п’єсі «Сон-мрія...» Варка й Пилипко, що зросли в краю найдревніших вірувань, і самі глибоко вірять у чарівні природні сили: безпосереднє і незалежне світосприймання дитини позбавлене будь-яких осторог. Ось одна з багатьох перлинок — доторкання до дитячої душі (сценка у лісі):

Варка [їй 12 літ]. Ой, як я злякалась!., дο меншого братика] Де ж ти був?

Пилипко. Ходив доброго дрючка шукати.

Варка. А я вже думала, чи не перекинув тебе Лісовик у яку пташку, абощо. Аж і душі не стало спереляку.

Пилипко. Λ якби й перекинув, то що? Ну й стрибав би пташкою по дереву так, як Микита. Хіба мені що?

Маленький волиняк готовий до перетворень; у своїй уяві він уже переживає їх, природно пересиляючись за легендами у різні світи. Натомість полтавська школярка Катря вже пройшла «учительську науку» про те, що русалки, відьми, лісовики, вовкулаки — «то все вигадки!» Але слухати оповідання волиняків їй дуже хочеться.

Наведемо ще один показовий уривок, дописаний авторкою в пізнішому варіанті тексту:

Хохітва. Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!..

Варка. Ох, хто це сміється?..

Катря. Та нема нікого... То пташка.

Варка. Пташка?!

Катря. Еге, — хохітва називається. Вона такий голос подає, що зовсім мовби людина сміється!

Варка. Я й думала, що людина...

Школярка Катя бачить в хохітві пташку, а Варка — людину, перетворену природою в пташку. Саме таких людей репрезентує Олена Пчілка в п’єсі пізніше: Зозульку-дівчинку, Ворону-дівчинку, Соловейка-хлопчика, Горобчика-хлопчика, Перепелят-діток і т.д. Відтворюються дійства з Лісовою Русалкою, Лісовиком, птахами-дітьми; у дійстві з’являється сцена з Русалочкою Польовою. «День такий хороший, то пташки, ті, що перевернені з дітей, мов напосілися, щоб їх пустили погуляти дітьми… — розказує Лісова Русалка Польовій про свої вранішні приємні клопоти.

Птахи-діти... Бачення природи живою, одухотвореною. За цим стояло палке прагнення письменниці збуджувати, розвивати й оберігати дитячу уяву. «І яка б вона була на вроду, та русалка, якби справді була?.. Мабуть, гарна... І так, бач, могутня сила: удвох з батьком, Лісовиком, перевертають людей у пташок, і пташок знов у людей...», — школярка Катруся уже вся в полоні розбурханої фантазії.

Не затьмарювати живої, безоглядної дитячої віри в дивосвіт, відкривати перед дитиною життєдійні фольклорні джерела, будити в ній творчі початки, провокувати могутній поштовх фантазії — «богині легкокрилої» — у цій поетизації дитячої душі — глибокий сенс педагогіки Олени Пчілки...

Л-ра: Берегиня. – 1999. – № 3. – С. 3-8.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор редакции
up