Поет із генерації дисидентів (Штрихи до портрета Миколи Руденка)
Г. Б. Райбедюк
Українське шістдесятництво як суспільно-естетичне явище на сьогодні вивчене досить грунтовно. Чимало зроблено ученими для об’єктивного дослідження феномена шістдесятництва насамперед у сенсі культурологічному. Важливим видається намагання подати широкий стильовий діапазон явища, «персоналізувати « його, комплексно підійти до оцінки творчого доробку його репрезентантів, виходячи передовсім із літературних текстів.
Попри виразне домінування у духовному житті шістдесятництва національного, очевидною постає у їхній естетичній системі культурна інтеграція (українська мистецька традиція - від П. Куліша до М. Зерова), намагання розширити інтелектуальні межі української літератури. Поза сумнівом, шістдесятництво утвердило власний індивідуальний стиль, більше того - «цілу культурну епоху», що має не тільки національне, а й загальнолюдське значення. Повертаючи літературі її творчу специфіку, автентичність, вивільняючи її з-під колоніального щеплення (не тільки в сенсі суспільно-політичному, а й онтологічному), кожен із шістдесятників утвердив власну естетичну концепцію, створив свій мистецький світ.
Художня творчість шістдесятництва постає різнопотоковою - і в плані тематичному, і жанрово-стильовому. Індивідуально окресленими рисами посутньо вирізняється творчість письменників, які з середини 60-х років зайняли опозицію щодо режиму, відкрито не поділяли догм офіційної ідеології, намагалися розвивати духовні цінності на іманентній основі мистецтва. Йдеться про нонконформістську літературу українських дисидентів (В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, І. Калинець, С. Сапеляк, Ю. Литвин та ін.), що попри інтертекстуальний контекст своєї естетики з відомих ідеологічних причин «не могли цілком звільнити свої твори від зовнішніх атрибутів неволі». Маючи в основі формування художньої свідомості орієнтири ідеологічні, дисиденти своєю духовною опозицією мистецтву «соціалістичного реалізму» все ж відстоювали автономію літератури, виражаючи у такий спосіб художнє мислення всього шістдесятництва.
Кожен з представників цієї генерації був своєрідним виокремленням із аморфної маси тогочасних літераторів. То був період чергового (уже вкотре) «зрубу», нищення духовності нації у всіх її параметрах - естетичних, філософських, моральних. Тож сенс шістдесятництва (дисидентів насамперед) полягав у прагненні до «відтворення неперервності культур» (Й. Бродський). Закономірно, що поезія дисидентів перейнята активними, дійовими імпульсами (В. Стус: «Іди - мужній і сам себе помножуй»; М. Руденко: «Ні! Годі жить води набравши в рот...»; І.Калинець: «Очисти нас від скверни»; І. Світличний: «Вичавлюю раба із себе - спадок роду»). Суспільний протест - одна із духовних заповідей шістдесятництва - становить потенційну (нерідко домінуючу) складову етичного й естетичного кодексу цих поетів. Саморозвиток їх, поза сумнівом, пов’язаний із фактами «зовнішньої ’ біографії, із віхами спустошення, денаціоналізації. Які повторюються так часто в житті нашої культури, що їх можна означити як український спосіб життя» (М. Коцюбинська). Цей стереотип національного духовного розвитку з його проривами, спалахами влучно охарактеризовані В Стусом як «раптових спроб зазубрені шпилі Творчість дисидентів, позначена громадянським пафосом, не була однак звичайною «козирною картою» (П. Мовчан) в літполітичній грі. Вона явила собою новий для української літератури мистецький материк. Кожне ім’я з генерації дисидентів - «нове відкриття духовного світу поета, прозаїка чи критика, нові обрії, новий стиль, нові думки і думи про майбутнє».
Спільним для філософсько-політичної системи дисидентів був, як відомо, український патріотизм, що інкримінувався їм як найстрашніший злочин. Одразу зазначимо, що «українськість» дисидентів базувалась не на національних емоціях, а на загальнолюдських цінностях, утверджувалась у житті нації без голослівних декларацій. Вона реалізовувалась практично - життєво й творчо. Біографія Миколи Руденка (нар. 1920 р.) тому яскраве свідчення. Шістдесятник у літературі, прозірливець в економіці, правозахисник у політиці. Дисидент, близький спільник Андрія Сахарова. Одна з найпомітніших особистостей українського правозахисного руху, засновник і голова Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод, член Міжнародної Амністії, за що був уперше заарештований. 1977 року засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду» до семи років таборів суворого режиму. Потім - чотири роки алтайського заслання й три вимушеної еміграції в США. Восени 1990-го повертається в Україну.
Належачи у 50-х роках до літературного істеблішменту і займаючи тверді позиції у літературному процесі (головний редактор журналу «Дніпро», редактор відділу поезії видавництва «Радянський письменник», секретар партійної організації Спілки письменників України, автор багатьох поетичних збірок, прозових творів), М. Руденко був помітною творчою особистістю, незаперечним лідером з-поміж покоління вчорашніх літераторів-фронтовиків.
З часом у сферу інтересів М. Руденка міцно входять публіцистика, політекономія, а також активна громадська діяльність, яка дедалі виразніше набуває опозиційного характеру щодо тодішньої політики держави.
Письменника все більше захоплювала загальна тенденція діяльності дисидентів, стихія їх творчого духу, що визначався усвідомленням «свого національного грунту і водночас життєвої потреби вписатися гідно у світовий культурний процес без комплексів меншвартості, але й з тверезим гірким осягненням нереалізованості культурного потенціалу нації перед лицем світу».
М. Руденко - один з небагатьох представників повоєнної літературної генерації, хто наприкінці 60-х років, випереджаючи свій час, виразно бачив майбутні проблеми суспільства. В «Економічних монологах» поет писав, що «свідомо обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Як економіст, публіцист, рівно як і митець, він закликав громадян зняти з очей ідеологічні шори. Тому уже у 60-х роках у його ліриці з'являються теми й мотиви, зовсім не характерні для тогочасного соцреалістичного пафосу. У всій творчості поета - від 50-х років і до сьогодні - простежується система соціально-етичних і моральних координат, живлених вічними загальнолюдськими цінностями.
Його ліричний герой, що значною мірою визначається автобіографічними рисами, є сильною натурою, яку не зламали радянські концтабори та заслання. Поет зумів зберегти «у грудях свічку», бо для нього існували в світі насамперед «Бог і Україна».
М. Руденко працює в царині літератури близько п’ятдесяти років. Тому-то закономірно змінювалися його мистецькі уподобання, а окремі з них еволюціонували. Не важко визначити коло повторюваних тем поета (Україна, мрія, дорога, час), які модифікуються щораз новими гранями. Наскрізно через усю творчість (незалежно від жанру ) проходить образ неволі (складова поетики усіх дисидентів), причому у найрізноманітніших деталях. Це - «колюча табірна дротина» («Очеретина»), «в’язень на нарах» («Сон в’язня»), «тюремні стіни» («Смак яблука»), сльоза («Світ крізь сльозу»), болю («Апологія болю»).
Із образом неволі пов’язується у поета стрижнева у його творчості тема України, осмислення її страдницького шляху. Рідна земля виступає в різних трагічних іпостасях: «бранка, що в полоні посивіла» («Самовидець»), «зоря-полонянка» («Зоря полонянка»), «вічна вдова» («Вічна вдова і диявол»).
У «невольницьких» поезіях автор розгортає шевченківську тему незахищеності та екзистенційної самоти («Ми серцем голі догола»), мотив закиненості людини у невідомий світ і розгубленість у ньому («Самотність», «Як тільки наповниться серце журбою», «Туга», «Гірке прощання», «Пам'ять душі» та інші). Такі вірші елегійного характеру, увібравши автобіографічні прикмети, з одного боку, і виразні фольклорні характеристики, з іншого, утворили своєрідне художнє явище у творчому доробку поета. Композиційну організацію цієї ліричної теми визначає часто вживана звертальна мова («О зоре-сестро, полонянко-зоре!», «Ви їли яблука з моєї України?»). Ліричний сюжет таких віршів будується на розвитку внутрішніх переживань героя. Окремі з них мають діалогічну архітектоніку, більшість же - у композиційному відношенні є монологами ліричного «я», в яких безпосередньо розкривається емоційно-психологічна реакція на конкретні ситуації з життя поета (тема задротів’я).
«Табірну музу» М. Руденка не можна ототожнювати із щоденниками фіксації стану його душі, приватними міркуваннями про своє, внутрішнє. Виразний автобіографічний характер віршів поета наповнений філософськими рефлексіями про життя і вічність. Тому в образній сфері лірики автора так часто зринають небесні світила («Комета Галлея»), Всесвіту («Провина перед Всесвітом»), ставиться проблема сенсу людського буття, його безсмертя («Я не вмирав ніколи - я живу...», «Сенс життя», «Феномен людини» та інші).
М. Руденко свідомо відрікся від радянсько-чиновних вершин у житті й літературі, прийняв статус дисидента, поневіряючись по тюрмах і засланнях. Ще на початку 60х років він чітко визначив свої ідейно-художні орієнтири, етичну й духовну «конституцію» (М. Слабошпицький). Своєрідним маніфестом поета можна визнати його вірш «Я знав поетів», у якому без напускної форсованості задекларовано розуміння справжності літератури, поставлено вічну проблему - митець і суспільство. Автор не визнає «слави-зловтішниці зрадливої», «зачерствілих од». У кожному рядку вірша звучить шевченківське розуміння сенсу поезії. Шевченковими тональностями (як явно вираженими, так і прихованими) пронизане все тло лірики М. Руденка, як, власне, і всіх дисидентів. Історіософської тематики («Самовидець», «Череп Святослава», «Рогніда і Володимир» та ін.) це стосується насамперед. Для дисидентської лірики вона є явищем сподіваним і закономірним, оскільки усе шістдесятництво слід розглядати в еволюції української культури як потенційну хвилю національного відродження.
Л-ра: Науковий вісник Ізмаїльського педагогічного інституту. – Ізмаїл, 1999. – Вип. 6. – С. 158-163.
Твори
Критика
