Фундаментальні наукові концепції в поезії Миколи Руденка
Г. І. Віват
Малодослідженою в українському літературознавстві до сьогодні залишається наукова поезія, зокрема наукова поезія М. Руденка.
Наукова поезія - вид поетичного мистецтва, тематично пов'язаний з наукою, що розвивається в контексті історії науки й тому відображає зміни в характері та змісті наукового світообразу. Перші зразки наукової поезії виникли в ті архаїчні часи, коли людська свідомість була міфопоетичною за характером і ще не відбулося її розподібнення на власне науковий та художній спосіб мислення. Вони відтворювали космогонічні уявлення людини про світ, його народження та будову. Термін «наукова поезія» ввів французький теоретик Рене Гіль («Трактат про слово», 1986). У зв’язку з поступовим усвідомленням наукою та мистецтвом власних сфер компетенції, а отже, змісту й форм відображення досвіду людського існування, продуктивність наукової поезії закономірно зменшується, хоча зламні періоди розвитку наукової думки не могли не вплинути на літературу, зокрема, на відродження наукової поезії.
Одним із таких зламних періодів розвитку наукової думки було XX ст. (відкриття ядерної енергії, освоєння космосу, винайдення електронно-обчислювальної техніки, фундаментальні досягнення в біологічних науках). Багато митців цього періоду відгукнулися на наукові відкриття поетичними творами: М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, В. Стуста ін. Одним з найбільших прихильників та творців наукової поезії цього періоду є М. Руденко. Варто підкреслити, що наукова та філософська поезія є однією з домінантних у його творчості, тобто поет вельми широко заангажовував наукові та філософські парадигми у своїй поезії. Особливо позначилися на його творчості зацікавлення, що стосувалися наукових досягнень та передбачень у галузі фізики, астрофізики, біофізики, фізичної економії, а відтак, безпосередньо пов’язаних з ними економіки, екології, соціології та психології. Майже всю свою поезію митець ґрунтував на цих своїх зацікавленнях, однак досліджень саме цього аспекту творчості М. Руденка в сучасному літературознавстві ми не знайшли. Цим і зумовлена актуальність проблеми. Отже, предметом даного дослідження є наукова поезія М. Руденка, метою - наукові осягнення та передбачення митця, висловлені в поетичній формі. У статті ми розглянемо наукові парадигми буття на Землі й у Всесвіті в художньому змалюванні М. Руденка, які передбачали й навіть почасти розвивали наукові теорії, що передували відкриттям у науці.
Варто зазначити, що поет-мислитель М. Руденко навіть зробив свій внесок у розвиток деяких наукових теорій. Так, наприклад, у 1975 р. Б. Мандельброт написав есе, в якому описав теорію фракталів та розробив нову геометрію природи, яка, на відміну від «Евклідової геометрії», спроможна описати багато неправильних і фрагментованих форм у оточуючому нас світі. Розроблена теорія визначила сімейство фігур, які назвала фракталами. Фрактальний підхід до вивчення оточуючого світу дав можливість вивчати структури, які не вміщуються в рамки геометричних побудов Евкліда та поступальної механіки Ньютона. Підкреслимо, що ці структури в різних масштабах простору та часу бувають різними, хоча почасти можуть бути самоподібними. І хоч, як уже було зазначено, есе з теорії фракталів Б. Мандельбротом було опубліковане в 1975 р. французькою мовою, перекладено англійською в 1977 p., а російською - лише в 2002 p., цій теорії передували багато праць, які з різних боків описували процеси, що стали поштовхом та ґрунтом до народження обговорюваної теорії. Автор теорії фракталів подає список учених, на праці яких він спирався у своїй роботі. У тому списку він називає імена Кантора, Пе- ано, Лебега й Хаусдорфа, Безиковича, Больцано, Чезаро, Коха, Осгуда, Серпинського та Урисова. Як бачимо, у цьому списку немає імені М. Руденка. Та це й не дивно. Поет не займався цими проблемами науково. Однак у його вірші «Тіні», що був написаний ще у 1964 p., поет звертає увагу читача на подібність візерунка на шибці до лісу, чи на фігури з хмар, які дуже схожі на земні природні об’єкти: «Вітри пасуть у небесах овець, / Підсвічені окрилками заграви. / І скаче лугом білий жеребець, / Мов біла хмарка, що упала в трави».
У вірші «Ліс на шибці» (1967) М. Руденко знову спонукає реципієнта замислитися над таїною творення самоподібних структур, як-то ліс на зимовій шибці чи подібних фігур, котрі можна спостерігати в полум’ї вогню. Якусь вищу суть буття вбачав поет у цих структурах: «Мені подумалось, до речі, / Що в цьому є висока суть: / Вогонь і надра холоднечі / Ті ж самі образи несуть».
Згадується про ліс на шибці й у романі-трактаті «Формула Сонця», де в уста головної героїні роману М. Руденко вкладає ідею-здогадку чи ідею-гіпотезу про творення в природі самоподібних структур: «А на шибці такі візерунки мороз намалював, що не всякий художник зуміє. Я вже їх бачила, око моє до них звикло, та й ніколи не додивлялась. А Сергійко змусив мене глянути на них пильніше, бо мені хотілося розгадати, що він там помітив незвичайного. То були дерева з дивовижними гілками, які нагадували листя папороті. Я не знала, чи бувають такі дерева - лише потім Василь пояснив, що майже такі самі ростуть в Австралії. Але враження в мене було таке, що я ці дерева десь уже бачила, їх не може не бути, надто вони природні. І якщо навіть на всій планеті таких не знайдеш, то все одно десь вони мусять рости. Може, на якійсь іншій планеті. А мороз виявився лише бездоганним фотографом, він узяв десь у безмежному Космосі оці образи і, ніби граючись, кинув їх на наші шибки.
...Пізніше, коли Сергійко подорослішав, вони з Василем часто пригадували отой ліс на шибці. Він став для них прикладом, який, з їхнього погляду, здатний пояснити виникнення рослин, тварин і навіть людей. Природа має певні закони руху, і саме ці закони, як мороз на шибці, створюють відповідні форми живих організмів, що виявляються найбільш доцільними. Зрештою ці закони зводяться до вічного взаємоборства поміж теплом і холодом, світом і пітьмою тощо».
У вірші «Відображення» (1970 р.) митець знову зачаровується й зацікавлюється відображеннями у воді, котрі повторюють живу природу, тобто творять самоподібні структури: «Той світ, можливо, має власне ймення, / Яке не варто називати всує, / Бо то природи вище одкровення, / Поза яким нічого не існує. / Безмежність у повтореннях, безмежність. / Що випіка живі дереворити, / Які косноязична обережність / Не дозволяє в слові повторити».
Повертається поет до цієї теми вже в 1981 р. у вірші «Споглядання хмар», щоправда, на тлі цієї наукової проблеми він вибудовує ще й інші, які стосуються не лише суто наукових, а й моральних та етичних принципів буття в соціумі. А створена равликом мушля за своєю будовою нагадує поетові спіральну архітектуру галактики: Та хіба ж я, читальнику, винен у тім, / Що мене з небесами замішано круто? / Подивлюся на равлика - й бачу у нім / Позахмарну спіраль - / Галактичну закруту». Це вже 2002 р. (вірш «Чи ти здатний увечері Всесвіт обнять...»). Гадаємо, доречним буде підкреслити, що в езотеричному вченні спіраль є символом нескінченності.
Отже, М. Руденко протягом усього життя розглядав себе у Всесвіті й Всесвіт у собі як єдине ціле, не розмежовуючи мікро-, макро- та мегасвіт, оскільки всі вони підкоряються єдиним універсальним законам Природи. А у вірші «Однаковість, мов у склянім намисті...» поет підкреслює, що самоподібні структури, котрих дуже багато зустрічаємо в природі, все ж є творінням, а не штампом. Тобто є подібність, але немає копії, бо природа не штампує, а творить. Як бачимо, поет і вчений М. Руденко був однією з тих інтелектуальних особистостей, які у своїх спостереженнях і поетичних роздумах наближали та підштовхували наукову думку до відкриття. Це один із тих багатьох випадків, коли образна уява й передбачення передує науковому досягненню.
Однак це ще не всі наукові передбачення та висновки, висловлені митцем у його ліриці. Поет, філософ, мислитель М. Руденко іде далі у своїх здогадках і слідом за Джордано Бруно поетично розвиває теорію множинності світів. Оскільки самоподібні структури, як вважав поет, існують у природі й творяться за певними її законами, як у небі (у хмарах, у галактиці), так і на землі (у вогні, на зимовій шибці, у мушлі равлика, відбиваються у водоймищі), то очевидно, що такі самоподібні структури можуть виникати й у Всесвіті, що, до речі, пізніше було підтверджено в науковій праці Б. Мандельброта, адже закони Природи є універсальними і діють як у мікро-, так і в макро-, а відтак, і в мегасвіті. А якщо Природа творить самоподібні структури у Всесвіті, то очевидно, що земні форми життя не єдині й не випадкові, робить висновок митець. Про це він і пише у своїх поетичних творах: «Душа берези», «Я потойбічне легко уявляю...», «Людський слід», «Помру - і нерозгаданим лишиться...», «Між двома ерами», «З долини, де часу воли ліниві...», «У зимовому лісі» та в багатьох інших. Наприклад: «Мов Дух Зорі невидимим галуззям / Обплів і тихо загойдав мене. / Життя вже не здавалося безглуздям: /Воно не випадкове й не земне». Або: «А телескопів лупоокі вежі / Ворушаться у темряві нічній: / Невже Земля самотня в цім безмежжі/і цілий світ належить тільки їй?». Чи таке: «Нас ждуть брати, заховані у хмарах, - / Ми вчинимо колись до них прорив...».
Отже, поетичні візії М. Руденка - це не просто уява фантаста, його образи й сюжети ґрунтуються на наукових передбаченнях чи досягненнях.
Та й це ще не все. М. Руденко в одній із своїх науково-публіцистичних праць, «Гносис і сучасність», пропонує власну парадигму Світобудови, котра суперечить загальноприйнятим астрофізичним теоріям. Наука XX ст. дійшла висновків, що «Всесвіт однаковий у всіх напрямах - у ньому відсутній центр, - пише М. Руденко, - галактики вільно розгулюють всередині замкнутої сфери з радіусом 1028 см. А взагалі кажучи, вони розбігаються. Чим далі від нас міститься галактика, тим швидше вона від нас тікає. Чомусь немає в галактичному світі орбіт - біжать вони як їм заманеться й куди заманеться». М. Руденко не може повірити «в такий хаос на самій вершині Всесвіту-там, де мав би мешкати Бог». Оскільки в нашій Галактиці, в Сонячній системі існує певний порядок: планети і зорі рухаються за власними орбітами, з певною швидкістю, то поет-філософ припускає, що й у Всесвіті має існувати відповідний порядок. А оскільки небесним тілам не притаманний прямий рух («усюди існує нездоланна кривизна простору»), то й у Мегагалактиці, тобто у Всесвіті мають працювати універсальні закони Природи. А центром Всесвіту, який, на думку поета, доконче мусить існувати і біля якого мають рухатися галактики, як планети біля Сонця в нашій Сонячній системі, він вважає Світову Монаду («...монада за вченням Піфагора, Джордано Бруно й Готфріда Лейбніца є структурною одиницею світового буття. Найдрібнішу монаду зустрічаємо в електроні, найбільшу належить бачити в центрі Світобудови - її можна ототожнити з Сонцем Всесвіту»). У поезії «Заповітне» поет, переповідаючи перипетії свого непростого й нелегкого життя, підкреслює, що він все своє свідоме існування присвятив пошукам Монади, тобто всесвітньої основи, і щасливий з того, що зміг це зробити: Та мав я від неба велику принаду - / Я мусив шукати всесвітню основу /Я мусив, я мусив пізнати Монаду - /1 я це зробив: прочитайте, панове». Під Монадою тут поет розуміє не лише наукові теорії та розрахунки, а й духовну основу, навколо якої обертається все життя людини та людства загалом.
За розрахунками М. Руденка, Земля знаходиться дуже далеко від центру Мегагалактики, «на околиці Всесвіту». Крім того, що М. Руденко описав свою теорію у вищезазначеному науковому трактаті, він образно змалював її ще й у своїх поетичних творах. Приміром, у «Метафізичній поемі», закроєній на автобіографізмах, поетом описано його розуміння буття в багатоаспектні/ розмаїтості й побудови Всесвіту (з наведенням математичних та астрофізичних формул і розрахунків).
Реалізовує М. Руденко свої наукові поняття побудови Всесвіту й у вірші «Сон в’язня», де ліричний суб’єкт-поет, залишивши фізичне тіло на землі, у своїй астральній оболонці потрапив до вершини Всесвіту й зустрівся з Богом, який дав змогу своєму гостю роздивитися всю Його Світобудову. Ліричний суб'єкт вірша спостеріг, що Земля не лише знаходиться на дуже великій віддаленості від вершини Всесвіту, а і є дуже маленькою, а відтак, час на ній тече дуже швидко: «Земля - лише мізерний електрон, / Який кружляє в нього в волосині. / І все життя в ній - миттєвий сон, / Мов іскорка у маковій росині». Наскрізною в цьому вірші є також думка про велику різницю між устроєм у природі й людському суспільстві. Тобто людське суспільство дискредитувало себе перед Всесвітом недосконалістю, бездуховністю, а подекуди й абсурдністю свого життєустрою. Таку невідповідність між гармонією в природі й дисгармонією в людському суспільстві («бездуховний світ») поет (від імені Бога) виправдовує тим, що створення й розвиток людства на землі є не що інше як дослід. Подібна думка пронизує й поезію «Я потойбічне легко уявляю...», де поет висловлює припущення, що людина - то лише перша спроба Господа вдихнути життя в мертву глину, а тому вона є дуже далекою від ідеалу: «Отож не варт нахмурювати лоба / Серед бездушних пазурів і жал. / Бо, може, ми - лише найперша спроба / Вдихнути дух у мертвий мінерал». Ця гіпотетична теза дає митцеві змогу зрозуміти й примиритися з недосконалістю світоладу, репрезентованого Творцем на Землі.
Образне порівняння структури світобудови й життєвого устрою в людському суспільстві робить поет у вірші «Світобудова», в якому протиставляє мудрість Бога у створенні світобудови й злочинний цинізм, з яким люди вирішували долю ближнього в тоталітарному суспільстві. Прагнення поета досягти порядку й гармонії в людському суспільстві та прикрість від неспроможності людства конкурувати в цьому з Природою відчуваємо й у інших поетичних творах М. Руденка. Так, скажімо, у поезії «Із космосу» ліричний персонаж, милуючись своєю Землею з космосу, усвідомлює, що порівняно з іншими планетами та зірками вона є дуже маленькою й дуже гарною. Проте красу її псують штучно створені споруди, дроти й кордони, котрими споганили земну кулю люди: «Раптом смуток душу обпече, / На обличчя ляже сіра тінь: / Унизу під хмарами іще / Є кордонів хижа павутинь. // Світе, Світе!.. Де в тобі кордон?.. / То навіщо ж люди наплели / Тих дротів і сотні мегатонн /Загатили в атомні стволи?.. / Тут, крім влади Сонця і зірок, / Ані меж, ні повелінь нема. / Там за слово чи за вільний крок - / Куля в спину, табір чи тюрма».
А в циклі віршів «Між двома ерами» поет знову й знову підкреслює, що життя на Землі не є випадковим, а є запрограмованим і сенсовим, лише людство у своїй основній масі не хоче задуматися й визначитися зі своїм покликанням Людини, а в більшості випадків обмежується споживацькими інстинктами та не прагне розумового та духовного розвитку: «Та на Землі не кожна совість / Приймає бачення нове - / Ще люди славлять випадковість, / Щоб нею пояснить живе. // Є добра страва у тарілці - / То й досить, в цьому сенс життя. / А інші топлять у горілці / Безглуздість власного буття...».
Як бачимо, у поетичному доробку М. Руденка наскрізною є тема протиставлення досконалості світоустрою в природі й недолугості людини, її невміння й тупе небажання гармонійно вписатися в цей досконалий світоустрій і розвивати свої розумові й духовні можливості у вічному устремлінні до Абсолюту.
Про трагічну долю планети Фаетон, яка, згідно з деякими науковими теоріями, через космічну катастрофу розпалась на окремі астероїди, що бомбардують Землю та інші планети Сонячної системи, спричиняючи на них катастрофи внаслідок ланцюгової реакції, М. Руденко описав у науково-фантастичному романі «Чарівний бумеранг», що було написано на ґрунті його ж науково-публіцистичної статті «Слідами космічної катастрофи» і який, отримавши пізніше доопрацювання та перероблення, вийшов під назвою «Син Сонця - Фаетон». У романі письменник робить припущення, що планета Фаетон розпалася через дисгармонію між розумовим і духовним розвитком людства, а відтак, від злочинного використання потужної енергії деякими здеморалізованими особами, що, привласнивши собі статус Бога, поставили на кін життя людства та й усієї галактики через свої непомірні амбіції. Про таку космічну катастрофу згадує поет і у вірші «Кавун». Вірш складається з двох частин, вірніше, під назвою «Кавун» поет об’єднує два вірші, в основі яких виводить образ кавуна. За сюжетом першого вірша, розрізаний навпіл кавун нагадує митцеві розкраяне ядро планети Фаетон, котру вже не можна склеїти. У другому вірші - біля розбитого кавуна, що упав з воза, у німому запитанні завмерла змія, «мов пізнавала Всесвіту основу». Обидва випадки наштовхують поета на думку про тендітність матеріального світу й нескінченну боротьбу Добра зі Злом у ньому: «Засмутило, вразило мене / Надр отих палахкотіння спіле, - / Бо розкраяне ядро земне / Вже довіку не з’єднати в ціле». Тут М. Руденко закликає людство задуматися над проблемами використання ядерної та інших потужних енергій, які здатні принести на землю не лише прогрес, а й великі катастрофи та навіть можуть спричинити загибель земної цивілізації, якщо людство не навчиться збалансовувати науковий та духовний розвиток. Тобто розумове начало в людині має бути урівноваженим з її духовним розвитком, лише за таких умов наша планета може розраховувати на довге й щасливе існування.
Отже, М. Руденко переконливо описуючи наукові здогадки та передбачення про взаємопов’язаність життя на Землі та у Всесвіті й даючи власну оцінку багатьом науковим парадигмам, спрямовує людську думку в духовне русло, тобто наголошує на необхідності за будь-яких обставин пам’ятати про тендітність матеріального світу й про нетривку межу між буттям і небуттям у Всесвіті, про недовговічність людського відтинку життя на Землі, а відтак, про необхідність берегти весь цей Богом даний нам світ для себе, своїх дітей, онуків, правнуків і далеких нащадків.
Л-ра: Держава та регіони. Сер. : Гуманітарні науки. – 2008. – № 1. – С. 4-8.
Твори
Критика
