30-10-2020 Феодосій Роговий 320

Феодосій Роговий. Свято останнього млива

(Уривок)

Початок

З минулого візьми вогонь, не попіл.
Жан Жорес

Я зумів би намалювати це дерево. З пам’яті моїх очей вирізьблюється силует дикої груші, що лишилася стояти ще з пори, коли гуртувалися в колгоспи. Хтозна чому вона зринає першою і навіщо, але поки уява не обрисує її зігнутого стовбура над покинутим гнилищем, поки наскрізно думкою не прогляну обвішану давучкими плодами її густу корону в колючках, не вздрію неодмінного сорочиного гнізда серед них, за яке білобока так ревно воювалася з кібцями щовесни, - поза цим ніщо далі не являється, хоч згадуй, хоч вигукуй-викликай - ніщо до тебе не озветься, як ніби ти чужинець, як ніби в тобі ніякого чуття не зосталося, всі поглухли, і далі, за нею, починається не твоє рідне село. Виростав ти буцімто не в ньому, а деінде - не над біловодою Сулою з вудкою, а потім - з налигачем в руках, серед шелюгу та пісків, разом з табунами худоби та лелеками, що бродили по царині без пастуха в травах та ідилічних болітцях від обрію до обрію.

Дичка цвіла щороку і рясно, не боялася ні заморозку, ні спеки. Приходила пора, і на ній з’ являлася терпка забрость, що потім довго-довго наливалася - мовби не соком, а розтопленим оливом. Ставали грушки твердими, камінцюватими. Дозрівали потім знехотя, і не брала їх ніяка червоточина - виростали однакові, мов картеч, завбільшки і кольором зеленавого присмерку. Вже минала Покрова, не ставало зовсім листя на деревах - лишень тоді вони дружно сипалися в глинище, густо всівали землю кругом стовбура.

На них ніхто не ласився, не збирав, бо всі визнавали, що та, колись куркулева дичка, за неписаним законом належить Сидорові Охмалі - високий такий чубатий чоловік на окулярах, за всякої погоди ходив простоволосий і в юпці, накликаючи на себе незлі глузи місцевих гумористів та різнодуми поміркованих. Тільки він один на все село вмів робити начиння до хатніх верстатів, і за це Сидора поважали, навіть гордилися ним, коли хто з сусіднього села допитувався до його оселі, щоб замовити блят чи і всю ткацьку примусію.

Груша відійшла до нього ще тоді, коли маєтні господарства розпродували од полотна до хати, а дерева - плодоносні, непродажні дерева - наймалися, як люди, і могли переходити з одних рук до інших. Сидір омолодив свою і пожалів рубати, як це робили нетерплячі, особливо взимку, коли не ставало чим топити. Пожалів рубати, хоч вона й росла неспідручно - гін за двоє од причілка.

Ні обмежованого дворища, ні постійного клаптя землі в них не було, та все, що малося довкруж на цілих троє гін - щавель, чаїні гнізда, затока річки з рибою, козельки, кущ калини, що ріс на острівку серед очерету, з якого Охмала робив бляти до начиння, залітні качки чи гуси з виводками, побережний терен і ця дичка вважалися Охмалівськими. Нічия нога не переступала тієї невидимої межі, ніяка стороння скотина туди не заходила, бо ніхто не смів навіть словом зобидити цих двох смирних дітей землі.

Орати могли вони скільки очима бачили - податками не обкладали ні ораниці, ні дички з терном, - тільки не сперед хати, бо зразу ж за дорогою, що вела на бригаду і аж до київського битого шляху, лежала висока, справіку неорана тісна вояцька могила. До неї тулилася широка гатка з тинів, дубового кілля та дерну. Тут Мокловоди здержували перший натиск весняного Дніпра, коли той, розневолившись од криги, навально сунув на розтривожене село сиву стіну води, а, зупинений, розливався з Сулою на десятки верст увсебічно. Сидір був людиною незагребущою, то бувало, й зовсім не брався до плуга. Хіба скопував перед вікнами для цибулі та перцю, яким любив здобрювати борщ. Не брався до плуга, бо грунт в усі сторони однаково пісний - латками росли молочаї, буйне віниччя, зозулині сльози, моховики та жаб’яче мило. Артільна скотина по зимі заледве землі трималося

не вореш, картоплі своєї далі колядки не ставало, під коноплі дай гною, а корівчина двору не держалася - то й лежала земля гулящою.

Отож годувалися вдвох з Мокриною з поденних Сидорових заробітків. Замовлень на свій товар Охмала мав по горло. На ткацьке начиння був завжди ненастачний попит, бо Мокловоди, відколи фортуна загнала їх, мов непокірних, подалі од людського ока в зарості понадсульських оболоней, взувалися в бучавий сиричуватий самочин, сяк-так вим’ятий у дьогті, а одіж носили з свого, доморощеного прядива. Крамна крашенина, якщо в кого й була, то лежали в скрині десь насподі, спрятно береглась про великі празники та престольне свято, яке в безцерковних Мокловодах випадало якраз на спаса. В будні в кожній хаті стояла стовпом деручка до кашлю курява з гіркого прядива. Особливо того досвітку, коли напівсонне сімейство дружно ставало вподовж ослона, лави або причілка і, схилено для держави впершись руками, затято викручувало, виминало п’ятами цупке, підсохле на черені ликувате волокно, щоб робилося м’якшим, придатним микати. По тому жіноцтво сідало край вікон на днища, за гребені, і знову, як і вчора, як і тисяча років тому, безугавно хурчали прядки, цівки, веретена, виводячи під журливий спів довгу-предовгу, нескінченну, допоки й слини в роті, нитку. А вже потім, оснувавши та накинувши пряжу на верстат, день і ніч не вгавали під ногами поножі, надсадно гахкала риплива ляда, набиваючи в основу нитку десятки, сотні аршин сирового полотна, що згодом лягало сорочками на селянські плечі, пелюшкою в колиску, покрівцем у труну...

Тому й кохали коноплі на найкращих ґрунтах - висохлих озерах, угноєних вибалках, болітцях. Де вище, на нив’ях, сіяли озимину, але виростала вона в одне стебло, заміркувата і вже така низька, що й косили не на грабки, а на голу косу чи й просто микали. Хіба ото після великих повідей

тоді замулені супіски родили небачені жита з колосками, як найтовщі людські пальці, репалися капусти і земля під кущем картоплі - така була набориста, ламало під собою стебла важке, як із золота коване, волоття проса.

Та повені, що заливали село, повторювались не часто - через кожні сім- вісім років, тому і хліб, і картоплю, навіть огородину діставали Мокловоди за десять кілометрів вище, в степових людей - вимінювали за рибу, свіжу чи просол, за дерево, плетені кошовки і корзини, за лози, за товар - так тут називалися вичинені скотячі шкіри, за сіно - цього тут було повно- повнісінько.

Бідність мокловодівських ґрунтів оправдовувалась царством диких трав і птаства, ненаглядною пишнотою природи і просторністю, до якої, поки жива, тягнеться душа людини. З покоління в покоління ця просторність втихомирювала своєю фальшивою подобою волі бажання простолюдія думати і знати, що десь-небудь є краще - лежать родючіші землі, світять люди в хатах електролампами і жити можна по-інакшому, легше.

Стара Охмалиха - шляхетна на вигляд жінка щоразу в жовтому очіпку і тому схожа на матір божу, яку бачимо на іконах - нізащо не вірила, що земля крутиться, що над людською душею не стало влади ні царської, ні божої і вона без неї живе негрішно. Сама ж, як тільки зачує мотора в небі, щоразу вклякає на коліна і віддано молиться, допоки чує той гуркіт, аби заблаготворити небесного владику.

Зате не лякалася жодних подорожніх людей. Глупої ночі на перших стук у шибку вона виходила надвір і впускала кого-будь до хати - перекупку, лірника, циганку, міняйла, злодія, навіть втеклих з тюрми, що сюди прибивалися понаддніпровськими хащами, - мокловодівська глушня, куди рідко хто й заїжджав, ставала для них надійним захистком, а Охмалівська хата тимчасовим пристанищем. Нічого не допитуючись, Мокрина першим ділом подавала прийшлому дому околот, якщо він був, або сніп оситнягу - щоліта його в Мокловодах наростало гектари і ним топили в печах. Подавши рядно чи Сидорів сіряк для вкривала, веліла вкладатися, перепросивши ночувальника не лякатися, якщо під полом шарудітиме чи невдоволено засопе - то мовляв, наш хатній їжак, якого держимо замість кота: він проворно ловить заблудлих в оселю польових мишей (хатніх Охмали геть- чисто вивели), його сахаються вужі, яких під час повідей напливало до кожного обійстя хтозна скілько й стілько. Наповзали в копанки, на старі печища, в мерву, де стояли стіжки сіна, в пеньки, в дупла старих дерев. А в будівлях добиралися навіть на горище, залазили в порепані стіни і там плодилися. Спускаючись за поживою додолу, безпечно заповзали під квочку або в куряче гніздо, чепурно висмоктували яйця, залишаючи цілісінькою шкалярущу. За літо намножувалось гаддя стільки, що заселяли все, що було можна і що для них підходяще - повзали в хмельниках, попід лопухами, розвішені, вигрівалися на тинах або попідтинню, залазили під ясла, в корита, і люди до них звикали, переставали навіть убивати, хоч і гидували та лякалися їхнього холоду й повзучості.

Нікого Мокрина не страшилася, а сінешні двері з раннього вечора засувала на засув. Траплялося, що вовки й серед білого дня забирали з прикорнями малих козенят, просто на очах людей безкарно патрошили свійських качок та гусей, якими в Мокловодах заслані всі вигони й плеса. Дечиї табуни, бувало, не з’являлися додому од весни й до самої осені. І тоді, здичавілі, не давалися вигнати на берег - хлюпоталися в прорізах, поки і вмерзали в кригу. Лисиці повзли до них животами по тонкому тріскучому льоду і ласували на дурницю.

Засувалися з раннього вечора на засув, бо в Охмалів у сінях ночувала птиця - три сіренькі курочки хваленої глинястої породи, з десяток індиків такої ж масті та дві цесарки.

Півня в Охмалів не було, бо з ним лучилася причина.

Якось присутяжило Сидора безгрішшя, що й на гас не стало, то мусив щось продавати, хоч і не мав лишнього. Позичив на день у Олефіра Набоки клітку - така дугаста, з незаплетеним верхом клітка, в яких возили птицю на базар у Городище. Це верстов за тридцять од хутора, якщо їхати горою, через Прозорівку, а низом, понад Казенною дубиною, на трохи ближче. Охмалі не було заради чого битися аж у Городище, в отаку далечиню волами, а то й пішки з своїми трьома індиками та півнем. Спродатися можна було й тут, під боком, за верстов три - не яка вже й хідня. І легше, і способніше. Трохи дешевше, зате обидень справишся.

Склався звечора, а перед сходом сонця підвезлися з Мокриною до човна - Охмали держали свого-таки, там такий стрімкий, як скрипка. Мусили держати, бо без човна в Мокловодах, як без рук. Переклавшись, поплив попід берегом, мордуючи голову, скільки йому дадуть за індиків та такого півня - голосистий на всю околицю.

Це ніяка не пристань, а довгий пригаток у кручі, трохи схожий на пірс, що виступає аж на глибоке. Його роблять щовесни для буксира та барж, які заходять сюди під осінь за пресованим сіном. Тут і базарюють мокловодівці, бо до пригатка зазивно тутукають, іноді причалював пасажирський пароплав. Тоді сюди сходилося багато селян - купували мужики дороге пиво в пляшках, дівчата слухали музику та поглядали крадькома на Павла у моряцькій одежі - мокловодівський парубок, вивчився на рульового, то саме тому й міг пристати посеред плавель. Пасажири не перечили, а навіть були щоразу вдоволені, бо задешево набирали птиці, сиру, молока, масла. А мокловодівці розпитували їх про все, що робиться на світі. Як де живеться та чи не буде знову війни. Павлів батько вивозив синові кошовку яєць або дві скубених гуски, а він йому всяких несільських гостинців. Поки посидять, погомонять, люди й спродаються, надивляться на пароплав, на його чепурні каюти. А паче всього - на пасажирів. Що здавалися мокловодівцям ніби з інших земель, вченими і всі при високих службах.

Відкрив Сидір і свою клітку. Довго сидіти не довелося: індиків віддав зразу ж, з першого торгу. Якійсь кнюхатій жінці. А півня ніяк не сторгує - таке, що й назад везти, шкода зробилося: співав гарно, ніколи, було, не проспить, по ньому Охмалиха навіть хатні свої ходики ставляла. І свійський такий, що з рук з Мокрининих їсть було. А тепер ніби аж поменшав - чи в клітці, може, між індиками пом’явся, чи тільки так здається. Посипав йому Сидір крихот, а він ще далі в куток посунувся - обидився чи засмутився, що продають невідь кому. Люди одне по одному підходять, запитують ціну, обмацують його крізь дуги - одні хвалять, інші лають, коли той клював їм руки, а Сидір не вступав, придержував високу ціну, поки півень, нев’язаний, прожогом випурхнув поміж його корявих рук і, осварливо кудахкаючи, шалено залопотів крилами. Спершу тікав понад водою, але далі крутообривисто, то вихопився летом на кручу. За ним погналися, тюгукали, свистіли, та втікач уже тільки гребенем шаснув у густій болотяній чичві. Далі дерева, хащі - то поминай, як звали.

Сидір не погнався. Збентежено стояв посеред човна, мало не плачучи з обиди.

І другого, і третього дня рибалки переказували, що, мовляв, чули, як на Семилянському острові десь у гущавині виспівував удосвіта, мабуть-таки, свійський півень. Не ходив по нього Охмала, бо той острів наскрізь прогноїстий, гадючний і завбільшки, як Мокловоди з хуторами - то й чи здужаєш його обійти.

Вже вспіло те й забутися, як одного досвітку Сидорові причулося знайоме кукурікання - в таку ж октави і так протяжно, як утеклий їхній півень. Нишком підвівся, вийшов з хати. Поминув собачу конуру, пристояв, прислухався. Кругом тихо і поночі, нічогісінько не видно. Дивився на зірки, бо на небі було видніше, ніж долі. Помалу покрався через город, туди, звідки прокукурікало. Бур’яни лунко тріскотіли, і він за кожним кроком несамохіть здригався, наче з холоду. Ще пристоював, якусь хвилю наслухав, сунувся з тріском далі, знову зупинявся, щоб роздивитися, поки над головою раптом щось киркнуло, залопотіло, мов півень, що готувався проспівати. Сидір сіпнувся, як уражений голкою, і, задравши голову, закляк. Перед ним стояла груша, що над глинищем, а поміж її гіллям вовтузився якийсь чорний клубок.

Було моторошно до нього озиватися, проте Охмала тихенько покликав раз і вдруге. Ходив кругом дички, роздивлявся, впізнавав, приманливо простягав руку та й ще кликав, не вірячи в ту незрозумілість, що напосідала на нього. Заледве промовляв лагідне «тютю-тютю» або «Петю-Петю», як дивний острах з кольками в грудях поймав його тіло так, що воно холонуло, терпло, не ставало голосу, а на язиці вчувалася гіркота фальші вимовлених слів - то Сидір зовсім замовк, перестав кликати. Сорочка зробилася йому тісною, як ніби збіглася після прання, щось нез’ясоване шастало в голові, поки він раптом збагнув його, зрозумів себе: йому соромно впевнювати півня в своїй щирій ласкавості після того продавання на пригатку. Той чорний клубок, що зависнув поміж гіллям, одібрав у нього мову, наслав йому кольки в груди і тепер глумився над ним, різко одмінюючись: ставав то невидимо дрібним, то великим на всі очі, голубим, зеленим, червоним, як у полум’ї, аж поки став подобою людини. Вона билася крилами, напускалася на його простоволосу голову, клювала очі, ніс, губи, серце, захриплою горлянкою люлюкала над вуха, кидала на нього кригу, полум’я... І Сидір, злякавшись сам себе і того видива, живенько одсахнувся од груші і майже побіг крізь постріли тріскучих бур’янів до хати.

Збентежений, аж змокрілий од поту, просидів на причілку до розвидняння, поки синьо спалахнуло ворухке свічадо Сули, ніби жива вийшла з-за лаштунків того світу тісна вояцька могила, вирізьбилась на прузі обрію надійна, втикана пакіллям, мов списами, незрадлива гатка од повені.

А чи на гаразд лучилося чи на лихо? Про ту приключку Мокрині не признавався і сам її думкою обминав, бо страшився. Отак було з Денисом Придавою: щодосвітку прилітала до його двору якась невідома птаха, вибирала якраз те вікно, коло якого він спав, бо страждав ядухою, чіплялася за раму і дрібно в неї стукала дзьобом. Викликала таким чином, викликала, допоки-таки сталося: якось перед Різдвом повертався чоловік з лозою з-за Глушця - річка така коротенька, а широка і бистра, притока Дніпра, що за Воїнською Греблею, - то, переїхавши, уже при самому виїзді - тільки коні заіржали під лід та жмурки встали в прорізі... То й Сидів боявся навроки, про півня й не згадував, до груші не навихався. Ночами, було, не спить, понурими думками мучиться та сам на себе громадить прокльони за ті торги на пригатку, аж поки довідався од людей, що той октавистий півень будив і викликав удосвіта не одного і не одну сім’ю, а буцімто півсела. І кожен, як і Сидір, піддавався на гук, виходив з хати, шукав, придивляючись, лякався в темноті шарудінь та вовтузняви, а коли розвиднялося, то ніде нікого не оказувалось. Тоді всі рішили, що то не інакше, як пугач - регоче в шибки, плаче на хатах, пугукає в верхи. Колгоспна ж конюшня за звісткою од грому згоріла - з кіньми, зуздром. Значить, і тепер віщує: на Мокловоди сунеться невидима біда - або грім полукіпки палитиме, або на скотину падіж буде наслано чи, може, й все село геть спустіє, заросте глухими бур’янами абощо.

З осені і на всю зиму Охмали пускали досвітки. Челядь понадсульського закуту Мокловодів була вся посполу рада, бо відтак щовечора круглу пилипівку аж до Благовіщення виспівувала, регітно веселилася - грали в тісної баби чи кругом хати в піжмурки, казали одне одному смішні або страшні пригоди. Господарі не сварили, коли навіть хто з бравих парубків згарячкує та вдарить під музику гопака з такими коліньцями, що й не додумаєшся. Навпаки, Сидір на щораз наробляв, бувало, з очерету різноголосих сопілок та пищалок, роздаючи їх потім вечірникам, складав для них чи пригадував знані пісні та приспівки. А стара Охмалиха, досвітчана мати, тримала в покорі всі досвітки, як мак у жмені. Хлопці тайкома носили з дому плитки гною або на санчатах привозили хмизу, щоб натопити в хаті, крали в матерів олію або минтуси, коли гуляли в складчину. Слоїк гасу, щоб потім вставити в нього ґнота з сукнини, - при тому сліпачку, що маячив обов’язково на опічку, дівчата прихватками навіть вишивали рушники, плели кружева, а дехто приходив і на попрядки.

Вже зовсім навесні гуртом вимазували в хаті, в сінях, зокола. Хлопці потайки, місячними вечорами, прикривали, чим було, дірки на крівлі, обсипали кострицею кругом бовдура і весь перелом, лагодили ворітця, розпручаний перелаз, плели новий кошіль на колодязь, притрушували подвір’я білим піском - то й ставала Охмалівщина схожою на людську оселю.

На прощальні досвітки вибирали вечір з повним місяцем (щоб усе було вповні), і йшли гуртом до річки, якраз на те місце, де вона круто звертала до Дніпра, підриваючи свій високий правий берег. В ту пору Сула найдужче прибувала, і люди щоночі не спали, сподіваючись, що вона от-от переллється через кручі, вийде на плавлі і розкотиться аж до гатки.

Перед тим, як виходити з хати, Сидір стояв якусь хвилю мовчки перед голим покуттям. Він певне про віщось думав або в чомусь заприсягався - ніхто того не знав, не відав, не насмілювався про те запитати. Ікон в Охмалівській хаті не було ніколи - висіла на мідних ланцюжках лампадка та недавно стала під нею в жовтогарячому присмерку кобза. Те, очевидно, й мали старі Охмали за святість, бо не садовили туди в празники навіть рідних. А кобза зосталася їм сумним чином.

Одного ранку, вже після покрови, Сидір вийшов по воду. Як бачить, під колодязем сидить скоцюрблено людина. Старенька на ній чумарка, ноги в капцях, голова нічим не прикрита, похилена до кошеля. Висохлі руки, скоріше б сказати, не руки, а плетиво з порожніх жил та сухожилля, тримали, мов дитину, припалу інеєм кобзу. Кинувся Охмала до нього - закляклий. Так і внесли з Мокриною на лаву. Чи то вже дійти до вікна не мав посилля, чи, може, й стукав у шибку, просився на ніч, та не почули за гармидером з радіо...

«Важко живеш - легко вмираєш,» - промовив тоді Сидір до кобзаря, обмили, одягли в що мали, та й понесли, незнаного, на кручу, в могилу. Бо на мокловодівських кладовищах уже ось другий рік хоронити не вільно: балакають про виселення. А одіж, а кобза - стара, потріскана, ледве жива кобза, відтоді на покутті, в торбині з вибіленого полотна, яку Мокрина пошила і, зібравши зверху її руркою, зашморгнула суканого мотузкою.

Досвітчани знали, що Сидір уміє кобзарювати, але береться до того дуже рідко - у великі народні свята, іноді, коли засумує і сам у хаті. Діставши, довго-предовго її ладнає, настроює посточувані і тому хрипкі струни. А вже тоді бережно доторкується до них довгими пальцями, підбирає нишком якісь тривожні, клекітливі ритми, долучаючи до них свій, уже постарілий баритон: У Дніпрі, в Дунаї, в Доні Найсвітліші води.

Нема добра, нема щастя,

Де немає згоди.

Будем братство боронити - В нас без міри сили:

Степи, греблі, горді душі Ще й живі могили.

Не вік, не два і не десять Дніпру нуртувати.

Живи, зоре-Україно,

Наша Руська мати.

Та й переверне всю ту громовицю голосів на приспівки та пританцівки. Аж поки все довкола музикою забринить, завтішається. Аж допоки набудеться, душу відведе. Втихомирить долонею розтривожені струни й понесе святу відрядницю на покуття.

Отак і жили Сидір з Мокриною своїм чином. І не брали їх завидки, що в сусіда корова з бузівком, півгектара саду і кожне яблуко - гроші. Що в Канторків повна скриня полотна й ряден, а самі сплять на голому і щоб заснітити людям очі, що мовляв, бідні, ходять в старому лахмітті. Що в Оксани Жилихи повні сіни линтварів та смушків, а її Хтоломей ходить на косовицю без шматка хліба, за кропом та сироваткою, бо таким нерозбитним удався. Що Дмитро Пустяк, ледащо й пустомеля, став уже об’їждчиком. Тепер виступає на зборах і пнеться казати, що буде навіть завтра, хоч люди й без нього знають: щось буде, чогось не стане.

Жили і ніколи в світі не бажали міняти свою долю на чиюсь іншу.

Біографія

Твори

Критика