30-10-2020 Феодосій Роговий 193

Жанрова специфіка романів Феодосія Рогового

Любов Зубак

Романи Феодосія Рогового «Свято останнього млива», «Поруки для батька», «Великі поминки» та незакінчений «Гріх без прощення» зберігають образну пам’ять про край, який сорок років тому був знищений водами Кременчуцького т. зв. рукотворного моря.

«Про сюжетну лінію в традиційному її розумінні дбаю, - пояснював письменник роль сюжету у своїх творах, - але не знаю, як дбати краще. Мені аби постійно вчувався той духовний образ, якого веду через увесь твір як сюжет у розвитку чи концентрації, - хіба здатен сказати словами те, що тільки кров’ю, клітинами, душею чи бозна-чим прочувається».

Для втілення художнього задуму, суть якого полягала у зображенні дійсності через відтворення людських думок і почувань, існуючі на той час готові форми-кліше, як, наприклад, психологічний чи ліро-епічний роман, виявились для Рогового затісними. Він здійснює спробу виробити таку жанрову структуру, яка б найбільше відповідала його внутрішній сутності як митця і через яку він міг би найповніше виразити себе.

Сам письменник свої романи називав «душевними монологами», а про «Свято останнього млива», відбиваючись від нападок офіційної критики, писав, що це «мабуть, і не роман, і не «купа матеріалу», а «приватні» мотиви прощання з найріднішим, якесь давучке відлуння усім відомого полонезу». Вміло використавши закладені в природі романного жанру такі його якості, як синкретизм, динамічність, пластичність (М. Бахтін), Ф. Роговий створив досить своєрідну жанрову структуру, де людина, індивід, виступає не об’єктом, а суб’єктом авторської оповіді.

Як відомо, стиль диктується світосприйняттям митця. За способом художнього пізнання світу Роговий був реалістом. Але реалізм не зводиться лише до літературної техніки. Його сутність пов’язана з відношенням автора до дійсності, до відображення у ній людини. Він може виражатися як у традиційних, так і абсолютно новаторських формах, як зазначає О. Яровий, «виявляється незбагненною багатоликістю». «Реалізм - наслідування дійсності? - пише критик. - Але тоді й модерний потік свідомості - «реалізм далі нікуди», бо прагне якомога ближче до «оригіналу», з мінімумом обробки відтворити мисленнєву діяльність людини».

«Реалізм» Ф. Рогового полягав у тому, щоб якомога правдивіше і точніше передати сприйняття і розуміння довколишньої дійсності людиною. В центрі його прози - знищений системою, «зрушений» український селянин. Основна проблема для автора - показати його стосунки з новим, здебільшого чужим його єству світом і одночасно відтворити реальність, що проходить через його свідомість, не схибивши при цьому проти правди серця, правди характеру. Для досягнення цієї мети письменник створив свою естетичну програму, втіленням якої стала оригінальна жанрова конструкція.

Романи Рогового з повним правом можна розглядати як певне цілісне явище зі своєю специфікою, своїми характерними ознаками. Серед основних особливостей поетики жанру виділяються такі, як моральний характер, авторська зосередженість на висвітленні внутрішніх глибин людського життя, відсутність сюжету в його традиційному розумінні, граничний ліризм (сутність життя відображається тільки пропущеною через людське серце), підвищена мобільність просторових відношень, постійна зміна часових ритмів. Художній час у романах максимально спресований: дія кожного з них обмежена кількома днями. Так як у зображенні дійсності автор іде передовсім від індивідуального людського сприйняття, то у творах домінує «сучасний момент», що, за О. Потебнею, дорівнює ліричному часові.

Увесь романний простір Рогового буквально пронизаний суб’єктивністю. Постійно відчувається пряма чи опосередкована присутність автора: він запрошує читача брати участь разом з ним у дослідженні того чи іншого явища, поділяти його висновки. Іноді він прямо звертається до нього, підкреслюючи, що вони працюють разом. Тому в тексті немало фраз типу: «І ти пробач, мій розумний читальнику» або «... На думку іншого мого нетерпеливого читальника, котрий береться до книжки заради цікавої забави...». Об’єктивна дійсність розглядається лише через призму відчуттів, почуттів, оцінок самого автора або його «рупорів» - персонажів. Явища зовнішнього світу перестають бути об’єктами епічної розповіді, перетворюючись, натомість, у предмети ліричного зображення свідомості людини.

У розумінні ліричного опираємось на міркування О. Забужко, яка розглядає ліричне як специфічний тип художньої діяльності, що включає в себе певний спосіб переживання світу письменником і відповідний спосіб художнього моделювання. Виходячи із філософсько-естетичної концепції М. Бахтіна, дослідниця формулює поняття ліричного як «естетичне переживання, що реалізується в ціннісній категорії «я», або, інакше кажучи, безпосередньо-суспільним чином (оскільки всяке я становить собою одночасно індивідуальність і тотальність суспільного буття)».

Поряд з цим письменник створює і необхідну для об’єктивації ліричної оповіді систему дистанціювання - обирає «промінь зору» (В. Фащенко) персонажа, змушуючи читача дивитися на світ очима своїх героїв. Якнайповніше його здійснення відбувається за рахунок широкого використання монологічної форми мовлення.

Аби ширше об’єктивувати, зберігати достовірність зображуваного, письменник вдається до прийому схрещування «променів зору», коли про одне і те ж явище, подію (наприклад, колективізацію, фальшиву дніпровську переправу, арешт Корнія Окраїнця, зникнення із села Соні Антоновської та багато інших) розповідається одночасно вустами кількох героїв. Показане таким чином, воно, явище, набуває багатьох відтінків і значень, видається опуклим, багатогранним, адже кожен із розповідаючих виявляє в ньому нові, помітні тільки йому ознаки, збагачуючи, доповнюючи його власним баченням і розумінням.

Основну увагу Ф. Роговий зосереджує на зображенні психологічного стану особистості, зокрема в такий надзвичайно загострений момент її зіткнення з реальністю, як переселення з рідних місць. Може вдатись, що при цьому одиничне, часткове, індивідуальне заслоняє собою загальне. Але цей стан людини є історично-детермінованим, тому суб’єктивно-особистісна проекція на зовнішні реалії не руйнує епічності, а надає їй нової якості.

Епічну суть прози Рогового становить історія, яка для письменника є живою ниткою, що зв’язує людину з батьківщиною, землею, цілим складним комплексом вірувань, почувань, прагнень, що закладені в її генах. Однак історія у Рогового мало чим нагадує ту, яка зафіксована в офіційних посібниках. Вона скоріше нагадує собою «живу» тканину, зіткану із людських доль і представлена у такому приблизно вигляді: «Одному тобі скажу по секрету, як Прокіп записував історію. Про затоплені буксири, про Санька Машталіра, про Сидорового півня й водяного млина, і про Лук’яна Шелегу, про Воїнську Греблю, про Михнову могилу і навіть про церковні дзвони та про червону зірку, яку він висадив на церкву після того, як Васило зняв хреста, щоб, мовляв, люди поступово привикали до нової, колгоспної віри...

А вже навіщо воно йому здалося - питай у нього. Мабуть, недаремно. Він життя прочуває - то суща правда».

На відміну від «чистої» епічної розповіді більш як півстолітня історія затопленого Посулля подається Роговим не в битвах чи епохальних звершеннях, а в портретах, життєписах реально існуючих людей. Вона «оживає» з розповідей тих, хто все це пережив, перепустив через себе. Іншими словами, автор залучає історію, не виходячи за рамки долі конкретної особистості. Тому й історія ця своєрідна: вона й об’єктивно реальна, і одночасно екзистенційна, прожита людиною. Вона спільна для всього народу і одночасно ніби особистісна, належна тільки цій людині. Таким чином, письменник створює свій варіант ліро-епічної розповіді, де в єдине ціле поєднані хроніка й вимисел, реально існуюча дійсність і емоційно-чуттєва сфера людського буття, драматично-напружена сповідь і авторська «відстороненість».

Якщо розкласти у хронологічному порядку події, зображені у творах, то матимемо широку картину суспільного життя в Україні за останні 60-70 років. Правда, Рогового цікавлять насамперед не події, а людина у конфлікті з обставинами, що склалися в результаті цих подій, у конфлікті з часом, у якому вона живе. Так, наприклад, звертаючись до однієї з основних подій у романах - будівництва Кременчуцької ГЕС і переселення у зв’язку з цим посулян, письменник не коментує, не обговорює і не засуджує її. Його увага зосереджена на іншому, а саме: як ця подія відбилася на долі конкретної людини, як вона вплинула на її подальше життя, адже переселення відбулося не просто в іншу домівку чи інше село, а з одного світу, добре знаного, у світ інший - чужий і невідомий. Звідси і бере початок «суб’єктивізм» Рогового.

За Г. Сковородою, головним у людині є не так її пізнавальні здібності, розум і мислення, як емоційно-динамічне єство її душі, серце, з якого виростають і розуміння, і думки, і прагнення. Подібно до Сократа, Сковорода твердив: «пізнай себе», «поглянь у себе». А згідно з теорією Памфіла Юркевича, автора так званої «філософії серця», «розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж є основою неповторносте й унікальности людської особистосте. Розум керує, планує, диригує, але серце породжує». Ці ключові думки класичної української філософії знайшли своє втілення у творчості Ф. Рогового.

Сповідуючи у своїх писаннях думку, що «всеньке життя тримається спочатку на чуттях, а тоді вже на вчинках і сюжетах», письменник будує свої твори не за традиційною схемою «зав’язав - створив напружений момент - розв’язуй!», а пише людські почуття, через які і висвічується образ дійсності. В основі прози Рогового не інтрига, не події, а почуття, думки, зчеплення яких і утворюють «потік почуття» - основний оповідний прийом у його романах.

«Свято останнього млива» є романом у новелах. Проте за способом поєднання новел у системну цілісність він суттєво відрізняється від таких класичних зразків цього романного жанру, як, наприклад, «Вершники» Ю. Яновського чи «Тронка» О. Гончара. Основна його відмінність у наявності наскрізного сюжету, але не традиційного, подієвого, а заснованого на ліриці, на рухові почуттів.

Оповідну канву твору складає розповідь від імені авторського «я», в яку вплітаються цілком самостійні, композиційно викінчені оповідання (є серед них і своєрідна вставна повість про життя Лавріна Німенка), де розповідається від особи третьої. Але і там, де розповідь ведеться від першої особи, і де від третьої, - це розповідь про «самого себе». Третя особа у Рогового - це прихована перша, і навпаки. Відчути власне авторове «я» дає змогу отой «духовний образ», якого він «веде через увесь твір» - згусток авторових почуттів, думок, переживань, на який немов на стержень нанизуються оповіді. Не виявляючи себе безпосередньо, через пряме слово, автор все-таки знаходиться у центрі.

Незважаючи на відсутність причинно-послідовного зв’язку між новелами (це вільна за композицією розповідь-спогад письменника про життя рідного краю до затоплення), усі вони пов’язані між собою головними мотивами і долями героїв. А основне - вони пронизані настроєм того, хто веде розповідь, у них особливо відчутне духовне страждання автора. Тому навіть при наявності оповідних форм від третьої особи твір не перестає залишатись власне авторським монологом. На ці особливості, щоправда, з негативним відтінком, вказувалось уже в перших рецензіях на роман: «Усе подано в статиці, з точки зору авторової - часом суб’єктивність цих авторських оцінок відчувається аж занадто».

Кожну із вставних новел у «Святі останнього млива» можна назвати новелою-портретом. Форма тут визначалася задумом - показати життя Посулля у його людях. Іншими словами, портретно-новелістична форма композиції була продиктована лірично-психологічною зосередженістю автора на окремій людській індивідуальності.

У наступних романах «суб’єктивізм» оповіді посилюється. У «Поруках для батька» та «Великих поминках» усі новели побудовані на розповіді від першої особи. У кожній із них текст репродукується у формі усних монологів, утворюючи таким чином своєрідний усний роман, де мова автора і мова персонажів видається записаною на магнітофон.

Сповідально-щирі, «почуттєві» монологи героїв (адже кожен з них, як зазначає автор-герой, «неодмінно прикрасить свій випадок почуттям») написані у формі усно-розмовного мовлення і часто переходять у сповідь, у «крик душі»: «Не мастак я довго думать-роздумувать - саме життя люблю дужче, ніж думати про нього. Але скільки не кидався мізкувати, то нічого путнього не зметикував і не змислив. На одному діло впирається: люди людей перестали празнувать... Я б уже і не впинчався, стаючи старим, доживав би на своєму промислі, та й тільки, якби зовсім був конякою чи волом непонятливим, а то ж ні. Чую, щось тут не так, - і задіває за живе. А коли наругуються на тебе, коли тебе й вухом не ведуть і стільки речей робиться нанишак, нищечком тобто, то хіба й не залаєшся, не подумаєш політично? Бо щось таке мусить залежать і від нас...». Щирість тону дає основи для припущення, що це не герой роману «Великі поминки» Іван Індус, а сам автор відкриває нам свою душу. Подібні ліричні інтонації, якими заповнений увесь композиційний простір «Порук для батька» та «Великих поминок» надають суб’єктивно-емоційного забарвлення тексту.

У порівнянні зі «Святом останнього млива» у наступних романах письменник поглиблює зображення внутрішнього світу своїх героїв і досягає цього за рахунок передачі їх психологічного стану в екстремально-драматичний момент життя, що склався під дією як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. До перших відноситься абсолютна непристосованість колишніх переселенців до нових умов існування, до других - деформація суспільної свідомості: поворот у бік прагматизму і споживацтва, відхід від моральних засад людського співжиття, втрата цінності людини як окремого індивіда і сприйняття її лише як елемента, необхідного для функціонування системи. Пригніченість, розчарованість у сьогоднішньому дні, ностальгія за тією порою, коли «Мокловоди гули життям, улагодженим з природою», повністю охоплюють героїв, засвідчують їх тривожний, до певної міри трагічний стан, передають сум’яття душі. Через внутрішню невлаштованість, свою відірваність від звичного середовища, за автором, «зрушеність», вони перебувають у конфлікті не тільки з дійсністю, а й самим собою. «Світ тепер, люди добрі, настав такий роздрібний, що інколи сам себе лякаєшся, перестаєш сам собі вірити» - таке сприйняття дійсності і свого становища в ній є переважаючим для героїв роману «Великі поминки».

Якщо у «Поруках для батька» ще відчувається намагання письменника творити характер, хай за рахунок розповідей одних героїв про інших, а їхній стан передається лише побіжно - остільки, оскільки це стосується того або про що вони розповідають, то у «Великих поминках» основна увага персонажів зосереджена «на собі». Тут Роговий зображує не так характер, як передає стан людини, що опинилася в тяжкій для неї ситуації зіткнення з реальністю, яку не в змозі подолати.

У романах «Великі поминки», «Гріх без прощення» людина - будь то вигаданий персонаж чи реальний автор - говорить насамперед про себе, про те, що сталося з нею, як склалося її життя. У тексті переважає «живий» монолог, завдяки чому він наповнюється необробленим, «непричесаним» усним мовленням. Окрім цього, монологи найрізноманітніших людей подаються без називання того, кому вони належать, і без будь-яких переходів. Однак Роговий підбирає таку лексику і так будує фрази, що в цьому потоці слів, думок проявляються обриси людських і соціальних характеристик.

Передаючи у формі усного розгорнутого монологу душевний біль своїх героїв, автор і сам внутрішньо зливається з ними в єдине ціле. У творах практично відсутній характерний для традиційної ліро-епічної оповіді авторський погляд «збоку». Очевидно, саме це давало підстави І. Кошелівцю порівнювати Ф. Рогового з Наталі Саррот. Як відомо, представники французького «нового» роману концентрували свою увагу якраз на зображенні психологічного стану людини, а не творенні характеру, передаючи одночасно власне авторське емоційне ставлення до сказаного. Основною формою викладу при цьому був монолог.

Зосереджуючись на зображенні «життєвого шляху душі», сам цей шлях Роговий не показує, не дає він і розгорнутої психологічної характеристики героїв. Усе, що відбувалося з людиною, виринає лише з її спогадів і живе тільки в її пам’яті. Дія при цьому ніби заганяється «всередину», її рушійною силою стає не розвиток подій, а психологічна реакція на них персонажів, хід їхніх переживань. Явища соціальної дійсності використовуються автором лише як засіб для розкриття внутрішньої драми особистості і виконують функцію відношення до її душевного стану. Звідси - сюжет творять не інтрига і не зовнішня фабула, а перипетії духовного, внутрішнього життя людини, що приводить до зміщення простору й часу, породжує суб’єктивізацію хронотопу.

Довівши до гостроти ознаки особистісної розповіді, Роговий закріпив за собою право говорити «від себе», але «не своїм» голосом. У романах домінує вільне, «розкуте» слово героя, яке приймає на себе основне смислове навантаження. Через «зовнішній» монолог, як один з найуніверсальніших зображувально-виражальних засобів, здійснюється глибоке, художньо переконливе освоєння дійсності, відтворення внутрішнього світу людини.

Незважаючи на посилений ліризм авторської оповіді, проза Рогового має глибокий філософський смисл. Його Мокловоди - цей дивовижний мікросвіт, що увібрав у себе найхарактерніші риси нашого буття, став аналогом українського національного світу і одночасно зосередженням багатьох проблем людства. Древній, «як сама земля», він постає із творів як «патріархальний рудимент» (Д. Затонський) України і подібно до Йокнапатофи В. Фолкнера, Макондо Г. Маркеса, Матьори В. Распутіна, киргизького, вірменського чи австрійського села, відповідно - Ч. Айтматова, Г. Матевосяна, Т. Бернхарда являє собою вселенську модель, зокрема модель неперебутності людського духу.

Для Рогового, як і всіх вищезазначених письменників, характерна замкненість художнього світу. Цей художній принцип (він достатньо проаналізований у працях Л. Арутюнова. Г. Бєлой, Д. Затонського, Т. Денисової) давав можливість вирішувати проблеми національного характеру на онтологічному рівні, тобто, не в контексті певних історичних подій, які, як правило, обмежені в часі, а в контексті буття, перетворюючи тим самим національний світ в одну із граней великого всесвіту. Поряд із цим підвищена увага до проблем розриву людини і природи зводиться у Рогового не просто до питань захисту навколишнього середовища, як це видається на перший погляд. Для нього це передовсім питання про втрату органічності різних форм людського буття.

Проза Феодосія Рогового не належить до легкої лектури (не раз і самому письменникові доводилось чути докірливе «не всі сприймають»), вона розрахована на серйозну інтелектуальну роботу. Але центр тяжіння цієї роботи - не поза романами, а всередині них, не в пошуках відомостей у вчених книгах, а у встановленні естетичного контакту з таким незвичним для нас явищем. Одне слово, Рогового треба читати уважно і вдумливо. Лише за такої умови можна проникнути у непростий світ його художнього слова.

Л-ра: Кіровоградський педагогічний університет. Наукові записки. Сер. : Філологічні науки. – Кіровоград, 1999. – Вип. 19. – С. 89-95.

Біографія

Твори

Критика