Феодосій Роговий. Поруки для батька
(Уривок)
Курячий сон
Чи я перенадивився на те, що кругом твориться у моїм оточенні, чи передумався про батька з матір’ю. , а може вплинуло аж третє: зі мною вийшла (не спішіть насторожуватися!) - зі мною вийшла в житті заминка. І діло повернулося таким гострим, скалкуватим боком, що «вам треба збирати з людей поруки». О моїх тобто, (о наших) родовідних та громадянських достоїнствах («За віру громадянську достойно і праведно стояти!.. Та чи достойні ж сі вепри Дніпровії, щоб трактувать з ними по-людськи?). Вам треба негайно збирати з людей поруки. Інакше ви, товаришу Окраїнець, сиріч Теодосій Корнійович, не вчитель. Навіть початкових класів. Лиш зважаючи на нашу гуманність («Будьмо відвертими: всі ми не святі, однак тримаємось у межах законності.») пропонуємо. І я найнявся напокищо, тобто на літо, наглядачем за старожитностями в нашій посульській окрузі, або, як офіційно сказано, за історичними пам’ятками, яких, вважай, одна-дві, та й по тому. («Ох, треба було раніше дати вам пам’яткового, щоб не забували свого діла»).
Так чи інак, чи аж отак - авжеж, не без причини болять мої очі - нема спасення («Мушу збирати поруки з людей о своїх (о наших) родовідних і громадянських достоїнствах»). Не з принуки закона - з власної, як тепер кажуть, ініціативи мушу. («Багатство лихо візьме, а гіднощі з нами»).
Отже, болять мої очі - нема спасення, і треба шукати спершу цей рятунок. Хоч і поночі, хоч і глупа ніч надворі. І місяць на скрузі, ущерблений, завис над водою, над її сухозлотою пропастю. («Ой місяцю-місяцю! Світиш, та не грієш: даремно в бога хліб їси»).
На світі так воно й робиться: одне швидко, як пожежею, інше - ждане - так помалу, ніби вже ніколи кінця не дійде, як мої болі. Кричу у стелю, кричу у себе - хочу скричати їх з душі, з очей; зіслати прісьбою, благаннями, навіть примовою (мигцем стрічався з Нестором Самобутком, що в скитки пішов скитатися колись давно та й досі. «Пристрітником буває, кажуть. І мимоволі, сам того не свідомлячи, кого хоч зурочити може, глянувши «ледачими очима») : «Іди до мене, мамо рідна, матір божа, до хрещенного, порожденного, з книги почитанного, раба праведного, раба божого Теодосія всяку хоробу святим словом вимовляти, свяченою водою виливати, гострим ножем висікати з чола, з-під чола, з очей, з-під очей, із зубів, з-під зубів, з грудей, з-під грудей, з червоної крові, з білої кості. в морі є камінь - там тобі, хоробо, гуляти, там тобі розкушувати, а хрещенному, порожденному, з книги почитанному рабу божому Теодосію супокій дати. Тьху, тьху, тьху. Амінь».
І таблетки, і примова от пристріту, й навіть миття голови лугом (дядина Катря зробила зпеціально такий настій на соняшниковій золі), од яких чекалося помоги, - то була така глупота моя наївна, що її скритикує і мала дитина: сором і сміх на таку непевність удовірятись, коли мається («Ой там сидить сокіл - смутно себе має»), коли мається, коли згадався якраз під руку наш (можна казати) родовий (бабусин, мамин, аж прадідусів) спосіб («Як за добрим способом, то жінка днів два, три лежить, привівши дитину, а як при бідності, то й того самого дня встане»): «Лікуймося-бо натуральним способом - не жеврієм, а полум’ям.» Сього способу рідко уживають, а в нас було в Мокловодах - перше діло. Згадалося - заболіло, в серце ніби дерево загнав: у нас. у Мокловодах. пломінням. полум’ям. нашим родовим способом.
Підвівся, вдягнений, з постелі, підійшов до печі, щоб негайно учинити те спосібне дійство з вогнем (я квартирую в дядини Катрі, живу на повнім її содерживі - не так, мабуть, з ласки до мене, як до мого дядька Дмитра, її чоловіка, на якого, вона каже, я дуже схожий на очах і балачкою, тобто мовою, і про якого, пообіцявши своїм мокловодівцям ще на святі останнього млива, маю лиш тепера розповісти, як тільки випаде до речі. Поки що скажу те, що найдужче тулиться до мого дядька, до Дмитра («Людина ніколи не може бути в усіх вимірах правильною, як не буває таким життя, в якім вона живе. Головне - не кришитись. Бути цілою хлібиною (паляницею) до самого поминального столу. Життя має надто зваб і причин, щоб їх витримав кожен. Тебе, звичайно, будуть щипати обставини, події, ситуації, а найчастіше і найболючіше - люди. Ти будеш для них принадою, як гарно загнічена хлібина. Неодмінно попробують уломити хоч окраєць, хоч крихту. Може втратитись форма від усього цього, але й тоді вона буде хлібом.»).
Відслонивши заслінку, я вигорнув з печі під комин вчорашню золу («З минулого візьми вогонь, не попіл») і на її місце склав «хаткою» свої дрова, що лежали з учора біля припічка, - товсті дубові колинці зверху і ламкі, бо пересохлі, навипручувані ще з мокловодівської ліси - так у нас казали на «тин» - насподі, на розпал («Дуже палка натура нашого люду, швидко він розпалюється високим полум’ям, та що ж, коли й малесенький дощик може погасити те полум’я»). Розбурканий вештанням, я втратив охоту до чогось іншого. В очах розвіявся і той курячий сон, яким стражденно мучився з вечора і до цієї ось пори, до глупої ночі, - мої очі жадливо дивляться на полум’я з моїх дров, і я чую кожною краплиною тіла, як воно вибирає первородним своїм теплим світлом, нашим родовим способом мої важенні болі - з чола, з-під чола, з очей, з-під очей, з серця, з-під серця. з червоної крові, з білої кості. Я відчуваю, як мені легшає, стає навіть ловко, ніби колисаній дитині («Горіть, горіть, мої дрова, зігрівайте долю»). Повіки мої густішають, мов наливаються теплим соком, і я не помічаю, як до мене скрадається дрімота. Нечутними долонями затуляє очі, і я впадаю знову в нелегку замрію. Десь по той бік, за повіками, витає попід челюстями печі мінливе полум’я, вибирає з моїх очей остачу болей, а з-під чола, з-під серця снуються нові думки, яким не ввидіти кінця-краю - стаєш перед ними безпорадним до меж немовляти, шукаєш від них спасіння, але годі.
Переді мною лежать, мов з казки, три биті шляхи, схожі на відбиток на мокрому піску велетенської трипалої лапи якогось донашоерового дивоптаха:
«Направо підеш - ні до якого берега не пристанеш, але багатство матимеш».
«Наліво підеш - послушником у царя станеш».
«Прямо підеш - честь родоводу збережеш».
Набачую в замрії баченого ніби чоловіка, що спинився на розпутті, дорогу собі, напевне, вибирає. Вже розтулив губи запитати, чи не стрічав де мого батька Корнія, мого дядька Дмитра, мою матір Вустю Окраїнку - ми-бо справді колись у Мокловодах справіку сиділи аж ген окраїнним кущем білявих хаток над Сулою . Чи не звиджувався (в дорозі всяке буває) з нашим мокловодівським чоловіком Нестором Самобутком (його швидше знають по імені Странник), все життя ходив і ходить по «святих місцях» (святість визначається нерідко ним самим, Нестором).
Тут саме згадалося (на шкоду чи до речі), що. люди б менше страждали, якби - бозна, чому їх так створено, - не так ятрили свою пам’ять «давно минулими прикрощами, замість того, щоб спокійно жити теперішнім».
Я ще спробував - і раз, і вдруге, і втретє зосередити все своє видіння, прослухав серцем навіть наш родовий, прикметний голос, басистий, але м’який, лагідний («Співав він, що любив колись рідну землю щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівано»). Може, він щось нагадає, допоможе якось та набачити бодай хоч контури того, що з’являвся на розпутті чоловіка, - надто знайомим здався і на зріст і статурою, і свиткою нашого, ще довоєнного крою, і способом зупинятися перед вибором, перед дальшим, може, вирішальним кроком, але ніщо, ніякі зусилля не допомагали, а тільки щодалі, то все глибше мене зворушували, а болі, що були в очах, тепер пересувалися під серце, в серце, в самісіньку кров - буду тримати в собі бодай видиво з того чоловіка, якого боязко, несміло, та вже наділяв долею мого батька Корнія - про нього ж бо спершу маю збирати з людей поруки о наших родових та громадянських достоїнствах. («І річка твого дитинства. І річка всього народу з витоку починається»). І якщо ти цього не зробиш, Учителю (так мене називали мокловодівські дідусі й прадідусі), і якщо ти цього не захочеш зробити з боязні чи з лінощів, застерігали прихильні люди, як тільки зачули про наш з дядиною намір, то, значить, визнаєш провину свою і всього окраїнцівського люду. («Твій рід на срібло проміняв свободу і звичай дідівський, старосвітський») І не тільки цим ти скараєшся, нам зраду нанісши. Ще всі, повсюд розселені мокловодівські окраїнці, дадуть тобі навік зневагу. Це з одного боку. А з другого боку. («Його батько «севеушник» - тільки ша!» «Його любов до всіх народів - через любов до України»).
Не встигаю додумати, що буде «з другого боку» таким, як я, окаянникам, бо на нашу з дядиною, вже переселенську хату (а може, тільки цим напрямком) шалено й дивним способом - то підбігом, то летом - мчить по самій буцімто бровці обвалистої кручі, до якої колись тулився лівим байдаком наш мокловодівський водяний млин, а ми носили по вузькій угинистій дошці, без боковин туди мливо, доближається тим же способом той самий, наче колись-таки бачений чоловік, що кілька хвилин тому спинявся на піщаному розпутті, схожім на відбиток велетенської трипалої (їйбо, курячої!) лапи. Наближався, нічим не володаючи, мовби неживий, але трішки застигло усміхнений. Можна було також розгледіти, що він рудий, аж полум’янистий, з лопатистою бородою до грудей, броватий. З линтварів на ньому кожушок, покритий черкасином, такою собі незавидною сіруватою з бавовни тканиною з перепрядків. В нашій стороні кожухарі таку нерідко вживали на верх, на покриття вже приношеного, а то й зовсім зношеного, і одежина після цього носилася ще вельми довго - в такому ходили і ми, і воїнські люди, і жовнинські ходили ще й перед війною сорок першого - також мій батько Корній і дядько Дмитро - братеники, сини діда Василя Окраїнця, чимбаря і кожем’яки. («А як вийде на Дніпро вимочувати кожу (бо він кожем’яка), то не одну несе»).
Треба було й далі простежити (і ми таки перегодя простежимо) за чоловіком, що взявся з тієї трипалої дороги, котра починається тепер з-під штучного Кременчуцького моря («Штучне море - та ж пустеля, тільки з забрезклою зеленою водою»), починається і є вічною пам’яттю про наші колишні, розмиті посульські дороги, і є святим місцем для переселеного люду, до якого приходять тепер як до початку свого життя не сам скитник Нестір Самобуток, - хотілося простежити, бо той-бо чоловік вже буцімто витав, мов ангел-хранитель над нашим кучанським, окраїнцівським вітряком, над тією старожитністю («Млин - свята храмина»), за яку я відповідаю наглядацькою своєю службою і совістю моїх предків. Негадано мою цікавість пересилила інша, сильніша пристрастю картина, така чітка й видима, що було страшно її випустити за межі моїх дрімотних видив, і я пішов пам’яттю по ній, по тій картині, з якої, власне, і вийшла заборона моя на вчителя (про це не хочеться, не варт казать окремо й послідовно - то там, то сям скажу, і вийде весь секрет наверх).
Перед тим, як іти до броду (чи до перевозу), щоб перебрести (чи переїхати) на східний берег Сули, тобто залишити рідні Воїнці "у зв’язку з переходом на іншу роботу» і опинитися в Мокловодах (спочатку в хуторі бодай іншої сільради), Теодосій Корнійович непомалу засумнівався («Блажен той, ким водить сумнів»), чи могла його дружина Маруся (з дівоцтва по- вуличному Лікнепівська Ударниця) відмовитись від нього, од свого чоловіка, за «релігійну вину», в яку його поставлено. Вчитель свідомий того світу, в якому проживає, але щоб отак «законно й грамотно». Ні, це не Марусина, не Лікнепівської Ударниці робота - а вічних окраїнцівських недругів, хоч би й того ж Панька Полбога наслідки («Скалічу до ноги твій рід, Тодотка. Згадай Корнія, свого батька. Не дивись, що Панько прілоокий і з худорби матню тягає по землі - я заклинатель. я підсічу любого, навіть твого хвальонного Пилипа, сина Дмитра Окраїнця, твого братеника удруге. Скажи, нехай коли нарветься. Зроблю, що кожен з вас, Окраїнців, сам себе їстиме знутра. а кожен п’ятий. ні, це рідко. - кожен третій стане продажником, турецьким яничаром. Кожен має своє гасло, Тодотка.»). Підбито Марусю, отже «законно й правильно: «одкажись од нього, я поможу, навіть через райгазету, - «од його фамилії одкажись і стань на свою дівочу. Дух Тодотки, може, й святий, як і в його батька, але одним духом не житимеш. Приходь і зараз у лавку, дам бумазеї хоч і на три спідниці в сім пілок кожна.»
А Маруся збиралася проводити («Котилася зірка з неба та впала додолу: ой хто мене молодую проведе додому? Проводь, проводь, козаченьку, проводь, не барися») - провожати свого чоловіка до самого Топиляхівського перевозу і цим самим вводила в оману («Не кидайтесь ви на ту оману городянську, которая вже тисячі років кози в золоті вам показує») - вела, збивала з пантелику всіх воїнців, тобто жителів древньої, як світ, Воїнської Греблі. Не всі, звичайно, любили вчителя, зате він не такий м’який, щоб зійшов з правди. Тому не кожен ще й тепера вірить у його невинність - перед односельцями зокрема, перед рідним краєм взагалі. Ригорій Стеценко, наш дільничний міліціонер, вважає, що вчитель досить спокійно переніс цю подію, тобто своє вигнання, і що він досить цинічний в тому не поганому розумінні проповідувати незалежність людини від навколишнього середовища, яке вона сама ж собі зрештою створює, - він, отже, досить цинічний, щоб написати для дітей і вивісити в своєму класі на тому місці, де, як правило, висять портрети повелителів, постійне гасло плакатним почерком : «Говори, що думаєш. Роби, що говориш», назвавши його початком нової релігії (також у не найгіршому - опіумному - розумінні цього слова, а в «побожному» смислі вчити дітей поклонятися красі й доброті найперше). І вже зовсім не було заради чого вписуватися вчителеві зухвало мудрому Теодосієві до сектантів їхнім спільником, поки аж сам благословив дозвіл перехрестити, руками дядини Катрі в присутності попа, свого найменшенького. Портрета (прямо скажемо, людини іноземного походження) Теодосій Корнійович не знімав, а це каже про його неабияку політичну свідомість і надійну класову позицію. При «опросі» дітей також виявилось («Устами дитини глаголить істина. Вислухай її молитву щиру») - вияснилось: портрет мав поїдену міллю прядив’яну, втроє сукану мотузку, якою кріпився до гвіздка в глиняній стіні, давно мазаній, і згадуваного разу зірвався од здвигів під час активних ігор дітвори на великій перерві. Про що й засвідчую складеним у присутності дітей та їхнього вчителя а к т о м , власноручно підписавшись.
Усно можу додати: було вжито діяльних заходів: портрета людини іноземного походження з розбитим склом з естетичних міркувань передано в музейну кімнату. Зухвало мудрому вчителеві Теодосію Корнійовичу, уродженому в Мокловодах, запропоновано залишити і без нього релігійні Воїнці, або Воїнську Греблю. Що він і робить, залишаючись і далі зухвало мудрим, замість того, щоб переживати, все без розбору брати до серця, наживши на нього модну хворобу ішеманію (за правильність назви не ручаюсь) - хіба мало чого йде на людські голови з дурної волі, а також з волі заздрісників, запопадливих лицемірів, а то й просто послідовних дураків.
Вчитель і справді аж до останнього імперативу (тулю між свої це чуже, але нині модне слово не з любові до іноземщини, а лиш тому, щоб не зажити слави надто вже старосвітського) - аж до останнього, тобто наказу в особі інспектора райвно, гадав собі, що все перемелеться - борошно буде («Назмітай у засіці борошенця та спечи на жарові хоч невеличку перепічку»)
«на столі поставили чарку і горілку, три перепічки на маслі, ковбаси тарілку»), що все минеться, його не посміють чіпати: і старий Корній, по- мокловодівському «Севеушник», тут теж не провина, і Теодосій Корнійович. Бо під час тих хрестин («Нехай світ милує всякого хрещеного») був на курсах удосконалення в Полтаві. На крайність, міркували наївніші, його захистять гроші, не переживайте: хіба не бачили, які задоволені, наче змовники-діти після вдалої витівки. Йшли обоє до поронкового перевозу. По дорозі не раз навіть зупинялися, щоб причепурити одне одного - обібратися з липкої череди (вона росте тут густо несказанно) або витрусити пісок з черевика. Оглядкою дивились на село, на древньоруські Воїнці, і довго, протяжно, прощально на посулянські заплави, острівці, голі-голісінькі, стрижені під нулівку, а ще вчора.
Вчора, позавчора. толочили їх, до кореня вижинаючи, всякісіньким прогресом - хвала йому й проклін. перебрела «технічна революція» і цю прозору-прозорісіньку протоку (на дні піщинки перелічи - тепер на ній солярка синяком). Колись (було колись!) через неї втікала шляхта («Було шляхта знай чваниться.») По тій ганьбі і названо протоку Топиляха. Скрізь по дорозі - шляхівщина (що з воза впало, те пропало) - така шляхівщина, що жаль бере, як подивишся. Подивишся та зітхнеш, і не знаходиш ради. («Ой там стояло мужів громада, мужів громада, велика рада».)
Добрі вісті не лежать на місці, а злії - тим паче: тинди-ринди за три гроші.
Відома Плютиха, мокловодівська красуня, удовиця-бублейниця («Живеш. Живеш і смаку не чуєш»), як тільки вийде з бубликами на торги (печені на рибальському стяблі, смакота - нашому маляті лиш слину ковтати), так і твердить, що вчитель сам на себе пустив ясу про своє вигнання, щоб під цим приводом («Приумійся так зробити!») - щоб під цим приводом «піти з села в город». Її підхопили - хто з недосипу, хто з вигоди, третій з уродженої охоти
і роздули, роздзвонили до всепосульських балачок, що й нині, кілька років по тому, не пригасають, а ширяться, розростаються, мов полум’я в сухій траві.
Арійон Похиль єдиний вчинив, як слід було. Як тільки до нього дійшов слух, він вийшов зі свого магазинчика заготсировини - попервах, скоро люди суспілились хто чим зміг, бо власництво стало на шкоду соціалізму, - цю рублену комору з полицями на стінах барині Гайдовської було звелено передати під хату-читальню. А коли перемогла заготсировина - всі книги («Од молитовника до біблії, латинь і навіть кобзарі») впустив до себе в катрагу Корній Окраїнець (тоді ще без прозивання Севеушник), дав їм перший притулок, а далі завідував тим книжним скарбом - видавав людям видавцем, збирав-збагачував як і належить, поки не сталася причина.
Замкнув Арійон двері і заспішив до хати вчителя («Нашого насіння ніхто не скоренить»).
Ой у нашій славній Україні
Бували колись престрашні злигодні, бездольнії години, Бували й мори, і військові чвари,
Ніхто вкраїнців не рятував,
Ніхто за їх богові молитв не посилав:
Тільки самі власною кров’ю долю свою визволяли,
Великих зусиллів на всі сторони докладали.
Отже, й пройшли, ізойшли злії незгодини.
Не день і не два вороги Україну плюндрували,
Ні на часиночку одпочинення не мали,
Коней на взводах день і ніч держали,
До російського престолу дорогу верстали.
Долю свою визволяли.
Мене розбуркав не гук і не галас, якого тоді вчинив Арійон перед мокловодівським бригадиром Лядовським за «непідтримку свого вчителя», а холодок, що впав на очі: «в печі пригасло - мені заціпило, я не довів до крапки». Ще треба було (хоч і не кісно, але треба) сказати, що цей Похиль, заготовач сировини і дохожалий парубок, надто чутний на правду і один з тих, котрі нізащо не скажуть на біле чорне. Крім цих чеснот, вони - сусіди, держали на двох дуже гарну на молоко й на збір сіроукраїнську корову. («Вчителеві пасти - як попереду танцювать»). Хоч хати їхні стояли не в однім ряду. «В тодішніх Воїнцях сусідство визнавалося отак: буде оце в чоловіка хата порожня і він пустить в неї кого жить «за один догляд», то вже й сусіда його, хоч би та хата була геть де-небудь од нього, хоч би за селом або в другому селі». За цим звичаєм Арійон поклав милість на вчителя, бо той не мав куди перевозити сімейство. На Похиля набалакували (а кого з нас милують), що буцімто заготовляв сировину «не по правилах», а дурінням. («Що день бога хвалить і що день людей дурить»). З цього дурисвітства («Та тепер скрізь таке дурисвітство! Нема й по судах правди».) Похиль мав часту вигоду за неї, мовляв, прикупляв Христі Плютисі («Вдова любила молодитись. Він, вона до торгу й пішки» ) - прикупляв нові намиста, дукачі і навіть кісники, без яких Плютиха ніяк не могла дожити віку. А вчителеві (а ще раніше його батько Свирид та його батькові Корнію) за безплату носив книжки, вибрані з старника, по-теперішньому макулатури. Потріб лишалася («Читай теє, що читається, що у серці улягається»), а решта вчитель складав коло своєї курної лежанки («На розпал нема тріски»).
В печі пригасло, мені холодить і немов заціплює. Добре, хоч на це приумівся. Знаю, що не довів свого «курячого сну» до крапки ні про того чоловіка, що взявся з дороги, схожої на відбиток курячої лапи, а тепер, видиться. Вже буцімто витає, мов ангел-хранитель, над нашим кучанським, окраїнцівським вітряком («Млин - чесна храмина»), ні про іншу зав’язь нашого казання - переінакшились думки, не таким ритмом стугонить серце: боюся повторюватись («де гріх, там і покута»). Беру знову кочергу, згортаю жар під бік. Прикриваю золою, нехай перетліє на іскри і збереже хоч одну для розпалу. але таке я вже робив. Чую, треба перестроюватись. шукати новий життєвий орієнтир. Розум шукає, а серце заважає. Серцю до сліз, до неможливості робиться жалко беззахисних, беззащитних трав. («Дай пригніченому радість, беззащитному отраду») - таке в голову лізе, несколоченої води мокловодівських, чистих, як очі, лиманців, плавистянського озера біля Ропи з дивною назвою Білобабина - там було риби, веслом не прогорнеш, і ріс пахучий лепешняк, ставлять його на Тройцю на вікнах навхрест, трусили ним дівчата у вечорницьких коморах (і таке не сходить з думки). Дерев мені жалко - білих, обкорених, лежать мов покійники, високо-високо на Сулинській кручі; і плавневих кольорів та свіжості шкода, і бідних, піщаних земель наших горьованих - скрізь ступки босих ніг бачу; всіх до одного - і добрих, і злих людей, що віками зживалися в один дух, тепер розвіяний; Баглаєве товариство, острівне повітря, Качалу, Підкобилок, Спорний. доброго до наївності, простодушного і люблячого більшовика Прокопа Лядовського - був одночас твердий і незборимий духом як ідеал його народу - всього святого, первозданного жалко. Воно ніби ближче до правди, до істинності. В ньому - справжність, в ньому. хочеться, хоч і страшно («Мовчи, язичок, дам кашки»), сказать. виживання наших калічених, ентеерівських душ. Хочу перестроїтись на новий, на ентеерівський лад, а перед очима. така бідність дядька Дмитра з товариства Лядовського, що не сказати. Не було чого й на стіні повісити - ні рушничка, ні портретика (ікони познімали). То дядина Катря попросила Арійонового батька Свирида (він навчився перемальовувати картини), і той просто на сирій напільній стіні, замість святого, намалював їм Шевченка. («Ваш образ через українське слово ніколи не забудеться»).
Я не можу, зрештою, відмовитись від тієї святої наївності з народного повір’я в те, що натуральним (і тільки деревним, тобто першовогнем) можна вибирати болі з чола, з-під чола, з очей, з-під очей, з серця, з-під серця. з червоної крові, з білої кості. не можу відмовитись, тобто споневірити своїх людей у можливості навіть неможливого . не можу їх зрадити, як і сам себе, залишаючись навіть у меншості, бо все це - мачини осердя і суті.
Думаю-гадаю, як дитя, мов хлопчик - в усьому винне моє серце. в мені так мало теперішнього (ентеерівського) часу. Осмілююсь (не осудіть!) - рука не зведеться, серце не осмілиться тебе рубати: його не більше в кожного. ож, нуте, зворушіть всього себе до основи. та не побійтесь. ви ж не звітуєтесь ні перед ким. розкріпачте свої почуття, скиньте фальш офіційного світовідчування - побачите: душа була затягнута лиш тонюсінькою плівкою сеїчасності.»
Стиште ні підзвітну, ні керовану ентеерівську шаленість до ритму життя Природи. хоч мить поживіть тим спасенням» («Не звикай жоване їсти»).
В наших Мокловодах є. еге! - були такі дивні, аж притінені закутки. Сюди дивиться мовби інше сонце, бо все на колір (і на вид) тут не таке, як на вулицях - у закутках інше світло. Тут і життя виживається ніби інше - не схоже ні на моє, ні на бабусине. Суміш життя того, якого більше, і того, що в закутках (вмирає чи йде лише в зав’язь) і є моїм видінням, моєю мукою непоясненною ».
"Наш люд ладен забути цілі муки за одне ласкаве слово».
Жарини пойнялися сизим попелом, кінчається моя «усеношна», мій «курячий сон», і я встаю од припічка («Піч наша реготіла, коровая хотіла, а припічок усміхався, коровая сподівався»). Ось-ось зайде дядина Катря і скаже: «Вставай до скотини», і, звичайно, буде здивована, що не сплю. Я потягся після «всеношної», аж залускотів кістками. За звичкою став перед мисником, ще мокловодівським, переселенським трофеєм. Дістав глечик з опішнянської глини і нахильцем, одним духом напився молока з-під Арійонової (а тепер і дядиної) - з-під доброї на збір сіроукраїнської корови і, поставивши глечик на місце, глянув у вікно і зустрів «море, Кременчуцьке, широке». Я не хотів його бачити.
Вправлятися біля скотини ранками - хіба первина. І недовго: корова цей тиждень в Арійона (його хата не в одному ряду з дядиною - наша стара, куплена. Його - під шифером, переселенська). Порося - не моє діло! («А в сусідах добре жити, діла не робити») Кури бояться досвітних потемків, але вже випущені. «Того червонястого півня жалко різати: дивиться, як дівчина»,
навіщось пояснює дядина Катря, вже накривши підсакою розповнілу, родом зозулясту («Воно, стерво, недурно по-півнячому співає»). «Недурно» - значить на нещастя, на якусь погибель, якщо, не гаючись, не заріжеш.
"Та не забудь же п’ятниці!». - ще раз окликує дядинин голос, і я пригадую: вчора мене перепрошували мозолянські жінки (село наше Мозолянка) пустити, як буде вітер, мокловодівського, сюди перевезеного вітряка - знову маю порушити правила нагляду за старожитностями, як і на травневі поминки: жіночій наявності нема краю. Весь куток Окраїнців (жіноча стать, особливо палянишниці) до краю переконані (і мене своїм криком упевнили), що путній пиріжок, балабуху чи хлібину можна спекти лише на хмелеві, з борошна, меленого вітряком - «воно пухке, сходисте і висівки лапаті. Буде чим дріжджі викачати («А наші дівчата ростуть, як на дріжджах»). А що ж у того Папазира (звичайно ж вуличне прозивання якогось мені незнайомого і, мабуть, папаікуватого чоловіка) - меле тим движком на пісок і перепалює. З такого млива не жди ні сходу, ні запаху. Учиняй - не вчиняй, однако на закалець сяде («Того разу мені такий хліб удався, що кіт би під шкуринкою сховався: закалець на палець»). З чим же тоді у визвольний (од фашистів) день на поминки, на перші новоселенські поминки в нашій Мозолянці? За тиждень - перша тобі пречиста, престольний празник, якраз той день. Якраз той, коли відкриють пам’ятник на братській могилі, на граніті карбуватимуть імена потоплих на Дніпрі, побитих, постріляних. подушених. замучених мокловодівців і мозолянців ген на землях од океану до океану і ще й за ними - квіт українського і всього мокловодівського чоловіцтва - їхня пам’ять буде свята вовіки поміж нами. Куди ж упишуть Окраїнця Корнія, мого батька? Чи хоч кудись? В якусь Пам’ять?.. Прокіп Власович Лядовський (він оселився в Мозолянці, давнім селі при дорозі на Київ, з прибудованим кутком переселенців, бригадирує) - більшовик Лядовський попередив на запити дядини Катрі, що «не має права до остаточного вияснєнія у виді довідки прощення або очистки репутації, тобто громадської думки про його особу, позаяк числиться в севеушниках».
Де він, Корній Окраїнець? Що з ним? Вороння знає («А вороння клює - щипле личенько козаче»). Оте он вороння («Чому його так багато розвелося в нашім краї») - оте он вороння, що кружляє над Штепуриною затокою - ріденько поросла осокою та оситнягами, неглибока, гарно прогрівається, бо мілко і в затишку од хвиль, - там наставляно штучні нерестилища для розплоду. Піддурена таким чином, ікрата риба заходила туди, нерестилася, поки одного разу - якраз у нерест! - гесівці навіщось там «смикнули воду», потекла вона тобто у відкриті заставки і скільки, що нерестилища опинилися над водою, - воронам розкіш клювати вже набубнявілу, набрунену ікру. («Я щастя ждав - на злигодні здобувся, я світу ждав - у темряві зостався»).
Отже, сім діб. Сім разів по двадцять чотири до першої престольної (для мозолян) Пречисти, до визвольного, до святого дня - «тоді усі діла на пам’яті стануть.» Або поруки «у виді довідки. очистки репутації» («Ця іноземщина в словах заливає наші народні низини»), або. вмирання духу окраїнцівського люду («Бог богом, а люди людьми. Бог судить не так, як люди»).
Ми з дядиною назбирали душ кілька поручителів, поручатися за батька Корнія, за мене, його різночинного сина, за весь наш рід од першого коліна («Ой давно, давно це було, з передвіку»). Заручать нашу будучину. Ні, треба- таки пускати млина, задобрити мозолянських жінок, піддобритись під невинного, подумав я принизливо про себе, але де краща рада? Вони-бо - громада («Дай, боже, щоб ти тихенько гомонів, а громада б тебе слухала»). Вони-бо - сила, - гарячкував я хоч і зараз іти піддобрятися. Бажання їхні запобіжу та чи задобриш людську пам’ять, чи підробиш, чи підробишся?.. Яке спасіння в цьому для народу! Ні задобрити, ні підробити («Україно моя мила, краю пам’ятливий»).
Ми пам’ятливі на добро, на все, що треба. Безпам’ятливі - не на користь людям.
Повернути думку про молоття на якусь іншу - неможлива річ, так засіла мені в голову («Тепереньки дитинка підбільшала, то мені можніше буде на роботу йти»). Не спекався її (а навпаки) і тоді, коли вийшов за двір, накинувши на ворота каблучку («Коли ходиш у ворота, - накидай каблучку"). Не спекався її і надворі, бо, як на те, розбуркувався вітер - не поривистий, не московський, північний тобто, а рівний та густий - низовка, любив казати мій дотепний на слова і до всякого діла дідусь Грицько, на прізвисько Дорогі Люди (не було в нас, у Мокловодах, мабуть жодної сім’ї без насмішливих пестощів, без такої народної відмітини (скорочено, по-мокловодівськи - отміти). Часом навіть реєстрове ймення підзабувалося. І - яке шляхетне почуття народне! - майже нікого не ображало. Дошкуляючи, не принижувало. Навпаки. Підносило тебе на гордощі навіть, коли гукнуть прозивкою заслужено й прихильно).
«Низовий вітер відки не повійне, то самим долом котиться». Бачу, ось він, на віддалі ближньої пам’яті, дідусь Грицько. Поправляє підбородь на крислатому брилі з наших нив’янських житніх колінець і йде на Козаче узгір’я. Я тихенько, по його ступнях - вітер такий густий та рівний, що гріх не одв’язати вітряка: навіть розшиті крила аж потріскують, немов горять тим круговертним рухом, який вготовано їм. Без прив’язі, на вітрі, зупиняється оддалеки, довго дивиться на це хрестате, конаюче розп’яття і кудись никне («Було прийде неколи, чуєш, а до нас не йде»). Перед тим, як тепер мені самому пускати з прив’язі млина, я знаю від нього, що слід навернути його на прямий - лобовий вітер («У мого батька був великий лоб, так його й прозвали Лобком») - нате й биндюга, такий знакомитий комель дерева між посадами, крива, морена дубина, сокира як од заліза одскакує. Та нам, окраїнцівській челяді, те байдуже. Гойдатися на ній - яка втіха! Висідають після роботи дівчата рядочком, як ластівки перед вирієм, - о всякій порі гарно. Жирують довкола них парубки-залицяльники і хлопці-підростки - зійшлись на ігрища. («На ігрищах ніхто, як я, перед вела»).
Тоді підступив до східців. Вони до слизоти вичовгані товстошкірими підошвами і аж блищать. Вони почорніли, але ще надійно дебелі, бо теж дубові - один, два, три, чотири , і дідусь Грицько . і я беруся за клямку, щоб відчинити двері. Трохи вище клямки жовтіє тавро, такий застережливий знак. Він суворо забороняє розбирати млина, бо вітряк заслужив бути пам’яткою старизни («Живий жаль бере, як згадаєш старовину») і тому оберігається законом. («Де ж такий закон є, щоб чоловіка нівечити?») Прочитавши засторогу, відсуваю ключем засув і поступцем, поступцем піднімаюся до коша - далі я все тут знаю, як свої п’ять пучок («На одній руці пучки, та неоднакові».) Одв’язую припін, гальмовий канат, скрипиці попускають валове колесо, і верхній камінь (верхняк) поволі бере оберти. («На добрий камінь, що не кинь, то все змелеться»).
Твори
Критика
