Творчий бунт Феодосія Рогового
Любов Зубак
Розмова про авангардові явища в нашій «застійній» (70-ті – поч. 80-х pp.) літературі сьогодні може викликати в найкращому випадку здивування або іронічну посмішку. І воно не дивно: дуже вже багато нарікань викликає ця література. Ідеологічно зашорена, внутрішньо скута, вона практично не порушувала канонізованих принципів соцреалістичного методу, вірно сповідувала його основні постулати. І все ж, як і кожна літературна епоха, навіть «найконсервативніша», ця теж крила в собі вибухової сили творчу енергію, яка час від часу виривалася назовні. Таким своєрідним стилістичним вибухом, бунтом проти усталених стереотипів у формах можна вважати творчість відомого прозаїка, лауреата премії ім. Т. Г. Шевченка Феодосія Рогового, автора серії романів про унікальний куточок України Посулля, який у 1959 р. став дном штучного Кременчуцького водосховища. Уже перший його роман «Свято останнього млива» засвідчив прагнення письменника вийти за межі загальноприйнятих стилістичних норм, самостійно встановлювати «правила гри» у власному художньому світі, продемонстрував авторську нехіть до традиційного сюжетного плетива.
Звісно, така художня розкутість тоді нікому не відомого автора, вчителя з полтавської глибинки (в 1970 р. Ф. Роговий, на той час провідний полтавський нарисовець, під тиском добре знаних сьогодні «обставин» змушений був залишити журналістську працю в обласній молодіжній газеті й повернутися вчителювати до Устимівки Глобинського району) не могла бути прийнятою тогочасною літературою. Його письмо, трудне, незвичайне, часто ускладнене до т.зв. потоку свідомості, ніяк не втискалося з «соцреалістичні» рамки, й тому було відторгнуте офіційною критикою як «безладний, плутаний виклад». Майже десять років поневірялося Свято...» по різних редакціях та видавництвах. Яких тільки ярликів на нього не начіпляли: «ідейні нечіткості», надмірна «суб’єктивність авторських оцінок», «невизначеність у часі», «хаотична, розхристана композиція» тощо. Поданий до друку 1973 p., роман побачив світ аж у 1982-му, а ще через десять років за нього автору вручили Шевченківську премію.
Проте визнання не завжди приносило розуміння. Не раз доводилось чути докірливе «не всі сприймають». У 1990 р. в листі до свого приятеля, полтавського літературознавця П. Ротача, Феодосій Роговий не без болю писав: «Критика і досі фактично не сприйняла мого стилю письма... Та й моєї, либонь, елітарної прози... Без будь-якої пози кажу тобі, що сучасний рівень культури у нас на Україні, як на мене, такий невисокий, з такими проявами національного глупства й примітиву, що моя література справді елітарна, авангардистська...»
Про творчість Ф. Рогового писали й пишуть дуже мало — зовсім неадекватно її істинній значущості. Причин багато. І не останню роль тут відіграє виключна складність його як у змісті, так і у формі. Все, що писалося про його прозу, зводилось в основному до її екологічної проблематики. Лиш останнім часом маємо кілька хоч і принагідних, але ж дуже суттєвих згадок про Рогового як письменника, що своїми формальними новаціями, ідеями в галузі поетики розширив можливості сучасного українського роману. Так, І. Кошелівець називає роман «Великі поминки» абсолютно «новим» в українській літературі й проводить паралель між нашим прозаїком і представницею французького «нового» роману Наталі Саррот. А Євген Пашковський усім тим, хто сьогодні прагне сягнути європейського рівня, радить найперше вдумливо прочитати Ф. Рогового.
Що ж до літературної форми Рогового, то тут перед нами безперечний авангардизм і, здається, єдиний на той час. Його авангардизм абсолютно оригінальний, бо породжений не свідомим бажанням творити модерну» прозу, а прагненням якомога адекватніше виявити себе, свій багатющий зміст. Він постійно жив під могутнім тиском цього змісту, шукав найбільш містку форму для його відбиття. «Намацав» її ще в першому романі, а далі розвинув, удосконалив. Творча установка письменника: «про них, зневажених вигнанців, мені думалося писати не знати як, лиш би не звичайною простакуватою оповіддю за банально-тошнотним взірцем» — засвідчує його твердий намір шукати й знайти власний спосіб письма.
Вирішальну роль у формуванні поетики Ф. Рогового відіграв роман Г. Гессе «Гра в бісер». А точніше, став підтвердженням творчих задумів, які вже давно визрівали в ньому, вселив переконаність у правильності намірів: «В пошуках я перечитав десятки, сотні книжок, переважно із серій «Зарубіжна новела» і «Вершини світового письменства», в яких знаходив — мовби по краплі знаходив самого себе, свій голос, свій потік почуття, свій темп розвиватися в думці, свою форму казати, свій час і простір. І вже коли прочитав, ще двічі прочитав роман Германа Гессе «Гра в бісер», я остаточно визначився, як буду писати, безоглядно повіривши думці геніального Гессе...».
Як письменник Ф. Роговий формувався під впливом «шістдесятництва» і на кращих зразках світової літератури. Добре обізнаний із найавангарднішими відкриттями західноєвропейської поетики, митець пройнявся духом часу, коли в літературі набували переваги художні структури ліричного, суб’єктивного характеру, а на передній план виходить особа, що розповідає, або ж та, про яку йдеться. Розкутість художньої думки, відсутність фальші, свобода викладу — всім цим «притягало» його зарубіжне письменство. Від нього йшов дух експериментаторства, творчої невимушеності, що наштовхувало на власні відкриття, давало основи для власних розумінь художнього слова.
Проза Ф. Рогового не має чітких проявів конкретних запозичень із зарубіжної літератури, хоча її впливи, безумовно, були. Інша справа — вони настільки опосередкувались могутньою авторською індивідуальністю, що їх прямий, конкретний вияв практично не відчутний. «Тут вони, — зазначає Г. Клочек, — потрапили в таку туземну мовно-образну стихію, так закружляли в ній, що враз позбулись своєї шотландської та німецької ідентичності і почали існувати в новому стильовому утворенні як далекий спогад»6. Увібравши й органічно злютувавши в індивідуальну творчу систему найпосутніші досягнення світової літератури, письменник створив свій цілком самобутній стиль, неповторну власну поетику. Художнє письмо Рогового, хоча й перегукується з творчістю зарубіжних майстрів (В. Фолкнер, Г. Гессе, Т. Бернхард, Н. Саррот), та в ньому наша любов, наша печаль і наша краса.
Якщо зробити спробу визначати спільні параметри, за якими можна було б зіставляти творчість Ф. Рогового із зарубіжною прозою, робити це потрібно принаймні в трьох аспектах.
Перше: жанр. Усе життя Ф. Роговий писав одну книгу — книгу про затоплений рідний край (рідний хутір письменника Пугачівка теж пішов під воду), й усі романи відділені один від одного лише якимись умовними видавничими рамками. Виходячи з цього, можна провести паралель «йокнапатофська сага» — «посулянська сага». І нехай вона не видасться парадоксальною!.. Бо чи багато в світовій літературі митців, котрі так глибоко би усвідомлювали, якої живильної сили надає творчості національна першооснова, котрі, обравши одного разу об’єктом художнього зображення «крихітну поштову марку рідної землі» (В. Фолкнер), залишились би їй вірними до кінця життя? На «місцевому», здавалося б, вузькому, навіть обмеженому матеріалі Ф.Роговий, як і американський прозаїк, зумів порушити важливі загальнонаціональні, загальнолюдські проблеми і тим перетворити свою маленьку «поштову марку» на «космос» (вислів Г. Бєлої).
В українському літературознавстві сьогодні ведеться мова про появу в нас такого романного жанру, як сага, — «житомирська сага» Валерія Шевчука, «полісько-глобалістична сага» Є. Пашковського. Думається, правомірним було б першою поставити тут «посулянську сагу» Ф. Рогового.
Друге: художньо-філософська перспектива. Мокловоди Рогового (художньо-узагальнений образ Посулля), цей дивовижний мікросвіт, що ввібрав у себе найхарактерніші риси нашого буття, став аналогом українського національного світу і водночас зосередженням багатьох проблем усього людства. Древній, «як сама земля» (тут жили найдревніші люди української нації — порічковики), він, подібно до Йокнапатофи В. Фолкнера, Макондо Г. Маркеса, Матьори В. Распутіна, австрійського, киргизького чи вірменського села Т. Бернхарда, Ч. Айтматова, Г. Матевосяна, виступає своєрідною вселенською моделлю, зокрема моделлю неперебутності, незламності людського духу.
Для Ф. Рогового, як і всіх вищезгаданих письменників, характерною є замкненість художнього світу. Цей художній принцип (докладно проаналізований у працях Л. Арутюнова, Г. Бєлої, Д. Затонського) давав змогу розв’язувати проблеми національного характеру на онтологічному рівні — тобто не в контексті якихось історичних подій, що, як правило, обмежені в часі, а в контексті буття, тим самим зображуючи національний світ як одну із граней великого Всесвіту.
Третє: форма авторської оповіді. Світ у творах Ф. Рогового не показується, а розповідається. Люди, час, події тощо постають перед читачем не такими, якими їх бачить автор, а такими, якими вони сприймаються його героями. Так, у «Святі останнього млива» про мокловодівців розповідається від імені журналіста Валерія Копила, що приїхав попрощатися з рідним селом перед затопленням і тепер востаннє зустрічається тут з односельцями. Така форма побудови художнього світу, як переповідання одним героєм життя іншого (інших), добре відома в «західній» літературі (для прикладу взяти хоча б «Доктора Фауста» Т. Манна або «Гру в бісер» Г. Гессе).
У романі «Поруки для батька» ця форма ускладнюється. Збираючи від односельців поруки на користь свого репресованого батька, вчитель Теодосій Окраїнець зустрічається з людьми, слухає їхні розповіді, а все почуте передає у формі добросовісних, некоментованих переказів — у формі прямих цитат, кожна з яких береться у лапки. Більш як наполовину роман і складається з монологів-оповідок, монологів-сповідей персонажів. Перед нами постає життя Корнія Окраїнця (батька), але самого Теодосія фактично немає, він ні на мить не подає себе безпосередньо, через визначеність авторського слова. Розповідаючи про Окраїнця, люди водночас розповідають і про той час, коли він жив, про події, які тоді відбувалися, а заразом і самі розкриваються в своїх оповідях. Подібним чином образ дійсності будується і в романі «Великі поминки».
Отже, світ у романах Ф. Рогового подається не в прямому авторському викладі, а в «переломленому», пропущеному через людську свідомість. Письменника цікавить сприйняття світу людиною — суб’єктивність, що існує реально, а, отже, становить нашу об’єктивну дійсність. Такій «об’єктивній суб’єктивності» й підпорядкована проза Ф. Рогового.
Подібне знаходимо у В. Фолкнера («Святилище», «Галас і шаленство», «Авессалом! Авессалом!»), Е. Носсака («Справа д’Артеза»), Т. Бернхарда («Мороз»). Останній — найближчий до роману Ф. Рогового «Поруки для батька»: тут певний «фамулянт» теж дослівно фіксує чужі думки, висловлювання, зокрема художника Штрауха, аби згодом передати їх його братові лікарю Штрауху.
Водночас кожен із персонажів для автора є своєрідним символом, «міфічною постаттю» (Г. Гессе), яка дає змогу самовиявитись. Сконструйовані у відповідності з власним досвідом, наділені власними авторовими емоціями та ліризмом, вони стають носіями й авторових думок, почуттів, переживань. Це і давало підстави Ф. Роговому називати свої романи «душевними монологами», а форму оповіді кваліфікувати як «потік почуття».
Будуючи свої твори за законами гри — гри формалістичної, письменникові пощастило органічно поєднати особисте й загальне, ліричне та епічне, синтезувати чуття і думку і тим досягнути повноти художнього висловлення.
Л-ра: СіЧ. – 1999. – № 7. – С. 10-13.
Твори
Критика
