Особливості вираження авторської позиції в побутовому нарисі Анатолія Свидницького «Жебраки»
Вікторія Бубнова
Проблема авторської позиції є однією з найактуальніших у сучасному літературознавстві. Різні аспекти цієї проблеми досліджувалися в працях Р. Барта, М. Бахтіна, В. Виноградова, А. Ґінзбурґ, М. Гуменного, Б. Кормана, С. Руссової, В. Смілянської, В, Тюпи, А. Уколової та інших. Спираючись на досвід попередників, які проблему автора переважно розробляли на матеріалі творчості окремих митців, ми робимо спробу дослідити особливості вираження авторської позиції у побутовому нарисі А. Свидницького «Жебраки».
Авторська позиція є художнім вираженням ставлення автора як особистості до дійсності. Міра активності чи пасивності авторської позиції залежить від ідейно-художніх завдань автора. Авторська позиція виявляється у відборі життєвого матеріалу, особливостях його викладу, доборі образів, засобів їх вираження, ситуацій, деталей і т. д.
Серед наукових досліджень, присвячених аналізові творчості А. Свидницького, треба відзначити праці М. Зерова, В. Герасименка, М. Сиваченка, П. Хропка, Н. Жука, Н. Гаєвської, Н. Фігурної та ін.
Твір має назву - «Жебраки», яка є доступною для розуміння, передає основу змісту, суть твору, вказує на головний об’єкт зображення, бо родина, яка потерпіла від жебраків, не є головним об’єктом зображення, це лише жертви злочинців.
Епіграф до твору відсутній, але підназва оповідання - «Очерк из быта подольских компрачикосов» - вказує на інтертекстуальність твору, в ній вжите слово іншомовного походження «компрачікоси» (ісп. comprachicos; comprar - купувати і chico - дитина) — в Іспанії, Великобританії, Німеччині, Франції – у XIII-XVII ст. злочинні товариства, які викрадали, купували і продавали дітей. Вони спотворювали їх і продавали як блазнів, акробатів і та ін.
Вживання А. Свидницьким іншомовного слова вказує на зв’язок з подібними творами зарубіжної літератури, в яких ця тема розроблялася і була актуальною на той час.
У 60-х роках XIX століття жебрацтво було таким страшним соціальним злом, що про нього не переставали писати російські часописи та газети. Як подає М. Сиваченко у книзі «Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі», перу російського письменника І. Прижова належить дослідження «Нищие на святой Руси» (Москва, 1862). Ряд творів на цю тему написав О. Левітов: «Железинское подворье и его обитатели», «Московские нищие на поминках», «Запивоха» та інші. Разом з М. Вороновим він створив книгу нарисів «Московские трущобы».
Згодом схожі з цим мотиви розробляли також І. Нечуй-Левицький («Київські прохачі») та В. Короленко. Однією з перших його творів була повість «В дурном обществе» (1885). Незабаром з невеликими скороченнями її надрукували для дітей під назвою «Дети подземелья». Із розповідей про бродяг ним також написані твори «Соколинец», «Федор Бесприютный».
Знайшла ця тема своє відображення і в творчості А. Свидницького. Факти викрадення і калічення дітей жебраками з метою сильнішого психологічного впливу на жертводавців відомі були письменникові з виданого на той час роману В. Гюґо «Людина, яка сміється» у кількох російських перекладах. І в цей самий час в «Петербургских ведомостях» (1869) був опублікований, а 13 серпня 1869 року в газеті «Киевлянин» під заголовком «разные разности» був передрукований нарис «Русские компрачикосы». Автор цього нарису писав, що роман В. Гюґо «Людина, яка сміється» порушував таке питання, яке багато років його цікавило. Далі він навів уривок з твору Гюґо про те, що у минулому в Англії та в інших країнах діяли злочинці, які займалися жахливим промислом, - компрачикоси. По-іспанськи ця назва означала «покупці дітей». Купуючи дітей, компрачикоси робили з них виродків, спекулюючи на співчутті людей до них, і мали від цього неабиякий зиск. Автор нарису писав, що в Росії є також компрачикоси і розповів про Коренний ярмарок у Курську, на якому було багато жебраків і покалічених дітей. Закінчується нарис переказом, як у 30-х роках одна з прочанок по якихось родимках в одному з калік впізнала свого сина. Коли вона назвала його по імені, він стрепенувся і почав «аакати», бо говорити не міг. Мати побігла за поліцією, але, повернувшись, побачила лише сина, а жебраки зникли.
А. Свидницький швидко зреагував на нову тему дня. Осмисливши дійсні факти свого часу, письменник вже через три місяці опублікував своє оповідання «Жебраки» з підзаголовком «Очерк из быта подольских компрачикосов». Треба думати, що саме нарис «Русские компрачикосы» спонукав А. Свидницького, людину спостережливу, вразливу, дати літературно-художній вираз подібним явищам, торкнутися тем, яких ще не знала українська проза, написати про людей соціального дна українського суспільства. А вже сам вибір матеріалу визначає позицію автора.
Імовірність подій, відтворених у нарисі А. Свидницького, стверджувала газета «Волынские епархиальные ведомости». Передрукувавши в 1970 р. цей нарис, редакція газети подала коментар: «На Волині ще й досі у великі свята можна зустріти калік неприродно спотворених. Природа не так жорстока до людини, як насильницька рука злочинців. Ми чули, що ще в 1868 році сталося викрадання дітей в одно свято. Може, злочинницьке скалічення відбувається і нині».
Автор сам визначає жанр твору: «очерк из быта подольских компрачикосов», тобто побутовий нарис. У літературознавчому словнику-довіднику серії «Nota bene» подаються відомості про нарис: «Як жанрова форма нарис поширився у XIX столітті, будучи пограничним жанром (на межі публіцистики та художньої прози)». Н. Крутикова зазначає: «Побутово-реалістичний матеріал у нарисі... поєднується з переказами про анекдотичну або жахливу бувальщину...».
Через заборону валуєвським циркуляром українського друку А. Свидницький змушений був писати свої оповідання російською мовою, тому авторське мовлення в цьому нарисі ведеться російською. Але для створення національного колориту в численні репліки персонажів письменник вкраплює українські слова та звороти місцевого подільського діалекту, які значно рідше, але трапляються також і в авторській мові: «відпуст», «наймит», «шажок», «псальми», «навпростець», «маняка».
Чимало уваги приділяється А. Свидницьким змалюванню звичаїв і обрядів українців: описується звичай, за яким батьки заздалегідь домовлялися одружити дітей, обряд відпусти, старовинний звичай так званого викликання, коли в місцях багатолюдного скупчення народу найнятий чоловік ставав на воза, підіймав шапку і викликав, закликаючи слухачів, оголошував те, що його цікавило. Таку людину називали «кликун». Пише письменник і про вірування людей в нечисту силу, яка живе в лісі. Це говорить про національне спрямування творчості письменника, вказує на те, що наміром автора було показати деякі болючі проблеми національного буття.
Творам цього жанру притаманна прив’язаність до часу, але в даному нарисі немає хронотопної конкретизації. Письменник свідомо подає часову невизначеність: «Вспомним то не очень далекое время», «...тогда они были не то, что они теперь», «Так прошел не один год», «Шесть лет спустя после свадьбы», «...прошло еще несколько лет», «Три года прошло с тех пор», «...много лет страдал». Не вказує автор і на конкретне місце, де відбувається дія: «...жили в одном селе», «Монастирь, где был отпуст». Ми лише знаємо, що події відбуваються на Поділлі, бо автор пише про «нищих Подольской губернии».
Розпочинається твір публіцистичним вступом, де автор, звертаючись до читача, характеризує таке соціальне явище, як жебракування, трактує його узагальнено, збірно. Обравши форму оповіді від першої особи, А. Свидницький дає досить розлогу картину жебрацтва на Поділлі, пригадує часи, коли жебраки групувалися в два цехи — «сатанівський», від містечка Сатановки, та «поташнянський», від села Поташної Гайсинського повіту. Автор пише про тих людей, які поповнювали когорту жебраків. Це були переважно люди, які терпіли соціальний гніт: військові дезертири, втікачі з заслання, з в’язниць, з кріпацької неволі, діти, які втекли від батьків, — всі ті, хто не міг з будь-яких причин залишатися за місцем мешкання. Вся ця розповідь постає як спогад оповідача, як погляд на минулі події. Тут же автор подає оцінку діяльності людей цього прошарку суспільства, прямо вказує на аморальність жебраків: «...они не отличаются нравственностью...», бо заняття цих людей - розбійництво, крадіжки, святотатство, розпуста. З перших же рядків нарису стає зрозумілим: письменник засуджує такий спосіб життя.
Створюється враження, що автор був свідком тих подій, уся ця розповідь постає як спогад оповідача, як погляд у минуле (на минулі події з певної часової відстані).
У наступних п’яти розділах автор розкриває це соціальне явище у конкретних вчинках героїв, «переходить до розробки основної, белетристичної частини, яка слугувала немовби розгорнутою художньою ілюстрацією до відповідної ідеї, висловленої в публіцистичному вступі».
Розповідь ведеться від першої особи, така форма оповіді слугувала майже виключно фіксації зовнішніх вражень. Особа оповідача залишається неназваною, його присутність сприймається лише у формі певного «голосу». Оповідач у творі виступає як «всевидюча», «всезнаюча» особа: знає, що відбувається, бачить те, чого не помічають, не знають і не можуть знати його герої. Зображувані події оповідач спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя. Сам письменник прямо чи опосередковано виявляє своє ставлення до зображуваного.
Автор імен не називає. Своїх персонажів називає «шляхтичи», «дочь», «сын», «коханю», «дети», «старые», «молодые», «свекор», «тетка», «тесть». Безіменність свідчить про велику міру узагальненості образів.
Здебільшого ставлення до жебраків викликає співчуття. У нарисі письменник ламає загальноприйняте ставлення - авторського співчуття немає. В авторському освітленні наймит - негативний персонаж, і все ж в епізоді зі сліпими А. Свидницький більше показує кумедну ситуацію, ввівши в нарис старчаче перекидання торбами. Тут же А. Свидницький подає образки, які дають можливість уявити дійсну картину зла. З розмови сліпих ми дізнаємося про долю гарної кухарки, яку було осліплено «одним знатним цехмістром» - старшиною об’єднання людей одного соціального стану - за те, що з двох закоханих в неї чоловіків обрала молодшого, не позарившись на знатність та гроші старшого. Письменник наводить оцінку цього злодіяння сліпцями: «Оно бы и не следовало, но уж такой завзятый... Славный будет цехмистер!». Від одного із співрозмовників дізнаємося його історію осліплення: людину покарано за те, що хотів врятувати дитину від скалічення. Ці розповіді - узагальнення зла, що несло таке явище, як жебрацтво. Навіть наймит - людина непорядна, розшукуючи дитину, «песни пел,... валялся на траве, вполне счастливый собой» - слухав ці історії «о различных подвигах... то с негодованием, то с омерзением». Автор навмисне подає оцінку старцям через сприйняття негативного героя. Ніякого почуття жалю не виникає, бо діяння цих людей суперечать всім загальнолюдським нормам поведінки.
Письменник розглядає жебрацтво не як горе людини, а як ремесло. Провідним засобом збагачення таких «ремісників» стають навмисне скалічені ними діти. Страждання не може бути ремеслом. Автор-гуманіст засуджує цинізм тогочасного суспільства. Адже, виявляється, що й серед багатих українських міщан були такі, що не погидували скористатися «послугами» жебраків для досягнення своєї власної не менш аморальної мети. Така тітка, що віддає дитину свого брата на поталу жебракам, розраховуючи на спадок.
Конфлікт твору не лежить на поверхні, батьки не підозрюють про зловмисні наміри тітки, яка є головним злочинцем, у матері «серце тануло від ласк» тітки до її дитини. З метою наживи, щоб стати спадкоємницею маєтку шляхтича, його сестра, рідна тітка дівчинки, знаючи про звірячі повадки жебраків, все ж вирішила їхніми руками втілити свій задум, вміло приховуючи своє дійсне обличчя. Ми ще не маємо уяви про злодійські наміри шляхтянки, як чуємо голос автора: «Друзья радовались, соседи завидовали, враги досадовали - особенно те, кто облизывался, ожидая наследства». А. Свидницький натякає саме на тітку. А згодом висловлює своє ставлення до неї: «...тетушка ... изо всей силы корчившая барыню. Она уже давно имела в виду даже имение, которое рассчитывала купить на ожидаемое после племянников наследство. Понятно, что рождение у них дочери было для нее страшным ударом. Тем не менее она ласкалась к ним, ласкала дитя...». I далі автор розкриває лицемірство тітки, коли та, маючи внутрішню ненависть, злобу, цілує, називає дитину «купидоночком», «красавицей на весь свет».
Автор використовує художній засіб-«маску». Приховуючи внутрішню ненависть, керуючись жадобою збагачення, тітка виношує план злочину. Ми бачимо лише його втілення. «Маску» знімає дитина. Хоча це здається неймовірним, коли її викрали, «шел дитяти пятый годок», а через три роки вона пригадала матір, викрила всіх причетних до злочину (хто продавав, хто купував, хто калічив). Чи могла все це запам’ятати дитина в момент страшного болю?
А. Свидницький показує злочинність українських міщан, які претендують на високе становище в суспільстві, а насправді - злочинці за внутрішнім своїм змістом. Таке звиродніння людей письменник засуджує. Очевидно, слово «жебраки» має причетність і до цього типу звироднілих душею людей. Вони жебраки за станом своєї душі, в якій вже нічому святому немає місця. Так жебраки - звироднілі представники соціального дна об’єднуються із жебраками духовними, що належать до вищих соціальних прошарків. Подібна варіантність образів жебраків дозволяє авторові загалом розкрити тему духовного жебрацтва тогочасного суспільства. Жертвами духовного убозтва стають усі порядні люди і він як особистість зокрема.
Р. Міщук зазначає: «У цьому світі, то суворо драматичному, то смішному, люди менш за все дбають про збереження честі, совісті - такий висновок нерідко прочитується із творів Свидницького».
Сила материнської любові протиставляється силам зла.
Вагомим засобом психологізації художніх образів, що його використовує А. Свидницький, є глибока релігійність. Терпляче чекала народження дитини, просячи допомоги у Бога, потім «искренно она благодарила пресвятую Деву ...как усердно молилась, ...чтобы дитя росло и цвело, как мак», дала обітницю щороку ходити на відпуст, в думках постійно нашіптувала молитви.
А. Свидницький - майстер парадоксальних ситуацій: дала Божа Матір і забрала дитя, бо пішли «ніщим» подавати шажок, а в цей час вкрали дитину і скалічили.
Пейзаж у творі суголосний подіям, картина природи співвідноситься з настроєм героїв, уособлює людські переживання. Розлогі, послідовні описи природи подані з погляду зовнішнього спостерігача. Майстерно зображено грозу в лісі, яка застала матір у пошуках дитини, подано опис лісу з розкішними полянами, з невеликими рибними озерами, докладний опис монастиря, де збиралися жебраки, картину старечого табору в яру під туманом. Описано почування жінки в лісі, передчуття нею небезпеки, нагнітання в душі страху. Письменник подає тонку психологічну характеристику нещасної матері. Велика сила кохання: «Любовь к дочери придавала несчастной матери мужество и силу; возможность отыскать любимое дитя заглушила все инстинкты», «однако материнское чувство взяло перевес над трусостью».
Страждання дитини показано через сприйняття матері: чула, як кричала дитина від болі, не в змозі витримати, втратила свідомість.
Нещасна мати три роки розшукувала своє дитя. Не було жодного містечка, села, монастиря чи церкви, куди стікався народ, де б вона не була по кілька разів. Для підсилення сприйняття читачами відчаю, душевного болю, страждання матері автор використовує повторювальну частку «ні»: «ни монастыря», «ни церкви», «ни каплицы». Письменник співчуває героїні, називає «несчастной», «неутешной», він знає, що вона «отдала бы жизнь, только б отыскать свою малютку».
Глибина материнської любові проявилася в кульмінаційному моменті твору - під час зустрічі з дитиною. Вигляд доньки з викрученими руками і ногами, з вивернутою шиєю довів нещасну матір до божевілля.
Батько ж багато років страждав, дивлячись на божевільну дружину і каліку - дитину. Одним реченням, одним уміло дібраним словом передані скалічені долі людей.
Співчуття вимагають не жебраки, а їхні жертви. Так по-новому підійшов митець до розкриття теми жебрацтва в літературі.
Автор милується малям, називає «ангелятком», «голуб’ятком», в описі дитини використовує порівняння: «как мак», «как дозревающая вишня», «как пшеничный колос». Злодійське викрадення дитини розцінюється автором як трагедія. Через ряд риторичних запитань і через образи речей, які залишилися після викрадення, нам передається розпач письменника: «Но, увы, куда закатилась эта зоречка ясная? ...на своем месте лежал платок, которым было окутано дитя, и вязанка бубликов лежала, из которых один был надкушен: но где те ручки, что их держали? Где те зубки, что их кусали? Где та крошка, что здесь сидела?». Образ дитини є концептуальним у творчості А. Свидницького. Болить йому скалічене життя дітей. Яке моральне, психічне виродження чекає їх, крім фізичного? Ця проблема турбувала А. Свидницького як просвітителя і гуманіста своєї епохи. Продовжуючи традиції Г. Квітки-Основ’яненка, А. Свидницький розписує у розв’язці покарання за злочин: помста жебракам розгніваних людей, вражених страшною зустріччю матері з донькою, самогубство тітки від страху перед розправою за вчинений злочин.
Нарис А. Свидницького «Жебраки» характеризується поєднанням авторських міркувань, публіцистичних відступів з белетристичною розповіддю.
Письменник досліджує не стільки економічні умови, що призвели до існування злочинних жебрацьких товариств, скільки демонструє наслідки їх існування. Показує подібних у своєму духовному виродженні представників різних соціальних прошарків. Тема не звучить у межах соціального протистояння, а в межах морально-етичного, духовного рівня.
Л-ра: Мандрівець. – 2005. – № 4. – С. 57-61.
Твори
Критика
