Проблема української жінки (на матеріалі роману А. Свидницького «Люборацькі»)
Наталія Фігурна
«Природним хистом оборонений від людської непам’яті...» — ці слова М. Зерова вочевидь найбільше стосуються найдовершенішого твору прозаїка — сімейної хроніки «Люборацькі». Серед численних аспектів роману розглянемо проблему української жінки, якій досі не було приділено осібної уваги. Отож метою нашого дослідження є посилення уваги до характеристики жіночих образів твору.
Визначаючи провідну думку «Люборацьких», Н. Жук пише: «Однією з основних проблем роману є показ загибелі молодої обдарованої людини», маючи на увазі Антонія Люборацького. На нашу думку, такою непересічною особистістю у творі постає і старша сестра Антонія — Марія. Жіночі характери Свидницький розглядає в динаміці, дає читачеві змогу побачити розвиток певного образу, логічну зумовленість і причини його змін. Образ української жінки глибоко хвилює автора, жіноче питання в романі сягає рівня проблеми характерними внутрішніми суперечностями (ознаками кризи), письменник шукає їх шляхи розв’язання.
Основні жіночі образи роману можна умовно розділити на дві групи. Першу представляють дружина сільського священика Люборацького та дві молодші дочки — Орися і Текля. Друга група — старша попівна Люборацьких Марія, Галя — наречена Антонія Люборацького та вихователька польської школи Фрузина Печержинська.
Усі шестеро є вихідцями з українського села, тобто, з власне українського середовища. Однак у подальшому їхні дороги розійдуться. І коли перші залишаться тими ж українками, яких немало було на Поділлі у другій половині XIX ст., другі повернуть до іншої національної орієнтації, що істотно вплине на їхню подальшу долю.
Попадя Люборацька — захисниця патріархального укладу української сім’ї, осередку українського духу в родині, але вона неспроможна відстояти свою позицію. Їй властиве національне самоусвідомлення, успадковане від предків — вільнолюбивих козаків і козачок доби Гетьманщини. Та водночас вона увібрала й відчуття меншовартості, що розвинулося в свідомості українця вже після козацької доби. Люборацька вже не та давня українська жінка, повноправний член родини й суспільства, а тільки попадя, невільниця чоловіка-попа — навіть ім’я її для читача лишається невідомим.
Дослідники творчості А. Свидницького одностайно сходяться на тому, що попадя — «людина старосвітська, з рисами патріархального світогляду», забобонна. Люборацькій властива житейська мудрість, досвід українських народних традицій, які вона намагається передати своїм дітям. Та доньки не можуть сприйняти традиційні істини у викладі неосвіченої матері, відтак навіть і корисні знання дітьми недооцінюються й не засвоюються.
Молодші дочки попаді — Орися та Текля загалом пішли за материнською наукою, у подальшому стали б копією своєї матері, та життєві обставини накладають на їхні долі ще трагічніший відбиток. Орися гине від п’яної руки свого чоловіка, а Текля іде у монастир, де її терпимість і покірливість лише розвиватимуться.
Друга група жінок у романі — Мася, Галя і Фрузина — відрізняються передусім тими рисами, яких набули внаслідок причетності до польської навчально-виховної системи, що діяла на Правобережній Україні. Мася і Галя були ученицями польських шкіл-пансіонів, Фрузина вчителювала в такій школі. В образі Печержинської письменник показав специфіку навчально-виховної системи польської орієнтації. Фрузина стала вчителькою, аби заробляти на життя без особливого труду.
«Учителювання» для колишньої панської полюбовниці аж ніяк не було педагогічним поривом. Замість добрих якостей, які сформовані в дітях українською народною традицією, вона насаджує лицемірство, непорядність, лінивство, пихату гордовитість, егоїзм, по суті, вбиває в дітях їхню природню — українську — натуру. А привчання до «вишуканих» манер, до «шляхетної» мови, то є, власне, розставлення «силець», що призводить, зрештою, до тотального ополячування.
Денаціоналізована людина втрачає усвідомлення рідної землі, а отже, й почуття відповідальності за неї. Вона позбувається органічного зв’язку зі своєю батьківщиною, з тією мудрістю, яка необхідна їй для життя на рідній землі.
Національна невизначеність ще змалку роз’єднує людину з тією землею, на якій споконвіку жили її пращури. Таким людям ніколи не звести своєї власної держави.
Мася й Галя вийшли із родин сільських священиків, обидві пройшли подібний вишкіл у польських пансіонах, але їх подальша доля складається по-різному. Галя в кінці роману — «молода попадя, така розкішна з себе», «собі щаслива», а от Мася «у хлівчику зарізалась у неділю». Характери обох попівен сформувалися значною мірою внаслідок виховання в польському пансіоні.
Галя виносить з «ляського» закладу непорядність, зрадливість, жорстокість, пихатість, а головне — пристосуванство. Через це вона поєднує своє життя не з благородним Антосем Люборацьким, якого колись кохала, а з його антиподом — Іпатієм Робусинським; прислужництво бурсацько-семінарському начальству забезпечило йому «тепленьке» місце. До того ж вона добирає собі коханців теж не з порожньою кишенею, в чому й зізнається: «... пани мене люблять, і все». Отож, крім матеріальних інтересів, цю жінку не цікавить більше ніщо.
Мася Люборацька в подібному закладі також здобула не кращі якості, а до того ж набралась крайньої неприязні до усього українського. Рішуча, активна, вона намагається самостійно влаштувати своє життя, ідучи й на ризик. Це той тип вільної жінки, який Марія очевидно успадкувала від своїх давніх козацьких предків. Однак її свободолюбна енергія спрямувалась на рішучий розрив зі своїм народом. За сприятливіших умов вона могла б стати й національно свідомою жінкою-просвітителькою, якби пройшла добру українську школу. Отож священицький стан спроможний був зростити нових людей — прогресивну інтелігенцію, але це виключалося за тих суспільно-політичних обставин, що склались у Правобережній Україні другої пол. XIX ст., за відсутності українських освітніх закладів, за освітньої дискримінації жіноцтва. Масин нестримний порив до свободи не зміг знайти виходу й обернувся їй на шкоду — на непримиренну ворожнечу з рідними та - на самознищення.
За визначенням В. Герасименка, Мася гине «через соціальну і культурну сліпоту». Такий підхід, думається, потребує сьогодні уточнення, адже «сліпота» героїні — передусім національна.
Образ непокірної, рішучої героїні, хоча й далеко не ідеальної, що визначилось тодішніми несприятливими суспільними умовами, слід вважати сміливим новаторством, — Свидницький порушив традиційний для XIX ст. підхід до зображення української жінки, котра, за словами Б. Рубчака, в основному визначалась як «дівчина — коханка — сестра — мати — Муза — Україна — Богоматір».
А. Свидницький намагається розкрити жіночі образи багатогранно — через портретні характеристики, лаконічні зауваження від автора, мовні особливості героїнь; поведінка персонажів виявляє їхню дієвість чи пасивність. Письменник залучає ще один аспект, якого дослідники досі не брали до уваги. Йдеться про відображення ролі жінки у світоглядному комплексі тієї чи тієї нації, свідчить також про зацікавленість Свидницького як проблемою жінки, так і проблемою взаємин різних націй в Україні.
Багатонаціональність населення нашої Батьківщини в романі відтворено досить колоритно: найбільше А. Свидницький приділив увагу взаєминам трьох націй - української, польської та російської.
У тодішньому розумінні польським еталоном жіночості вважалася випещена панянка — бліда, тендітна, не здатна до «мужицької» роботи, пихата, зарозуміла у ставленні до людей нижчого суспільного стану. Навчали таких «шляхтянок» лише закону божого, писати, танцювати, вишивати».
Російський взірець жінки зовсім інакший. Найколоритніше у романі це відтворено через ставлення до жіноцтва богослова-росіянина Тимохи Петропавловського. Жінка для нього — це передовсім домогосподарка, прислужниця, яка повинна задовольняти усі його бажання. Так, обираючи серед українських дівчат собі наречену, Тимоха каже: «я уже по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Атдахнуть хачу». Коли йому радять при виборі дружини зважати також і на думку дівчини — її бажання чи небажання вийти за нього, Петропавловського це дуже дивує: «Еще бы на нее, какую-нибудь девчонку, обращать внимание! Ишь, мазепы, что выдумали!». Кожну з дочок Люборацьких він безцеремонно оглядав наче «кобилу на торзі» з голови до ніг, а тоді ще «пішов навкруги обдивлятися». Подібне ставлення до жінок сприйняли вже й ті українці, що здобули вишкіл у російських навчальних закладах. Так, навіть Антосьо Люборацький висловлюється про жінок: «... хіба ви люди?.. люди — тільки чоловіча стать».
Жінка у світогляді великороса — безсловесна рабиня, невільниця, ставлення до якої було теж відповідним, вочевидь породжене сусідськими — азіатськими впливами. Внаслідок тривалих імперських впливів цей комплекс став чинити тиск на український менталітет, що, врешті-решт, таки залишило свій відбиток на психології українця.
Прогресивний, власне український погляд на жінку в романі висловлено через роздуми Антося. Бажаючи поліпшити життя в своєму краї, юнак прагне накреслити для цього два таких шляхи. Перший — це демократизація освіти, другий — зміна ставлення до жінки. І не можна не відзначити оригінальність міркувань А.Свидницького у цьому плані: «... бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв’яка до скотини, так до Чоловіка, а закінчив Свою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби; тим, щоб було де жити; Цій, щоб було за ким жити... Я знаю, що то жінка...».
Так жінка в українському розумінні є довершеною істотою, певним домашнім божеством, що покликане продовжити життя родини у новому витку, — Матір’ю і Берегинею. Письменник доводить, що українська жінка врівноважена, трудяща, дбайлива, любить порядок у всьому.
Але в цьому ж романі показано й інше: сучасниці — це, на жаль, уже не жінки, якими вони були колись. Не кращі впливи панівної нації позначилися на характері українського народу, українка XIX ст. значно відрізняється від українки середньовічної доби: вона малоосвічена, або й взагалі без освіти, відтак почувається пригніченою; втративши колись притаманні їй риси рішучості, дієвості, жінка опиняється в моральній і фізичній кабалі стосовно свого чоловіка, втрачає волелюбність, стає надмірно покірливою.
Лише за умов державності українська нація була би захищеною від шкідливо асимілюючих впливів інших народів, розв’язала би, серед інших, і жіночу проблему, зокрема національно визначену освіту жінки. Освіченість допомагає жінці переосмислити традиційні знання і подати їх дітям у новій, доступній і зрозумілій формі. Споконвічна національна мудрість має стати для підростаючого покоління в подальшому тим базисом, на якому воно зводитиме якісно нову будову.
Л-ра: СіЧ. – 1999. – № 11. – С. 14-16.
Твори
Критика
