Деякі особливості побудови сюжету в драмах Джона Сінга
Ю. Проценко
Творчість Джона Міллінгтона Сінга (1871-1909) як значне і своєрідне явище в розвитку європейської драматургії XX ст. продовжує цікавити літературознавців багатьох країн. Про широту і різноманітність проблем, пов’язаних з літературною спадщиною ірландського драматурга може дати уявлення перелік присвячених йому книг та статей, надрукований у 1971 р. Королівською ірландською академією. Дослідники розглядають різні аспекти творчості драматурга, починаючи з постановки загальних проблем і кінчаючи частковими особливостями його драматургічної системи.
Так, Джін Флад (Мічіганський університет, США) вивчає естетичні погляди Д. М. Сінга, Колін Шистіан (університет в Де Ліллі) — традиції та новаторство в його п’єсах, тема Д. Бурхола (Копенгагенський університет) — «Лейтмотив у драматургії Сінга», А. Д. Смут (університет у Північній Кароліні) здійснив порівняння драматургії Сінга і Гарсія Лорки тощо. Така пильна увага до творчості драматурга визначається передусім самим феноменом ірландської літератури, що з’явився на європейській арені наприкінці XIX — на початку XX ст. і був визначений як Ірландське національне відродження.
Друга причина — специфічна роль таких талановитих і своєрідних письменників-ірландців, як Бернард Шоу, Оскар Уайльд, Шон О’Кейсі, Брендан Бієн, в загальному процесі розвитку англійської літератури.
Своєрідно визначив цю роль Кеннет Тайнен: «Такий вже священний обов’язок Ірландії — кожні кілька років засилати до нас по одному драматургові, який тільки й рятує англійський театр від безсловесного спліну».
Проте головною причиною активного інтересу до творчості Джона Сінга є, безперечно, яскравість і оригінальність його обдарування, яке, ніби спалах блискавки, освітило шляхи розвитку ірландської драматургії в часи її зародження. Він прийшов у літературу в період суспільного піднесення в Ірландії (кінець XIX — початок XX ст.), коли надії на національне самовизначення країни за допомогою конституційних методів були вже втрачені і національно-визвольна боротьба вступила в нову фазу. Починається боротьба передової інтелігенції за відродження ірландської мови, яку систематично і планомірно викорінювали англійські завойовники, поступово перетворивши її на об’єкт знущань і ознаку неосвіченості. Відроджується література ірландського народу, яка несе на собі сліди століть гніту і боротьби за політичне та національне самоутвердження. Письменники Ірландського відродження — Вільям Батлер Йітс, Леді Грегорі, Джордж Мур та ін. — звертаються до давніх ірландських літературних традицій, до древніх саг, до патріархального ірландського села, ще не зачепленого буржуазною цивілізацією. Наслідком цього була висока одухотвореність, поетичність їх творів. Хоча, з іншого боку, це призвело до надмірної і не завжди виправданої ідеалізації ірландського селянина.
Сінг, найбільш яскравий представник Ірландського відродження, не був його засновником, та й розвиток творчості драматурга дістав дещо інше спрямування. Роль Сінга в Ірландському відродженні дуже точно схарактеризував Герберт Хауарт:
«Сінг прийшов у літературу в вирішальний момент розвитку ірландського літературного руху і за допомогою Йітса, який боровся за нього, визначив успіх цього руху і в той же час змінив напрям його розвитку. Після смерті драматурга літературний рух пішов шляхом Сінга, а не Йітса».
Формування ірландського національного театру і визрівання Сінга як драматурга відбувалися паралельно. З 1868 по 1902 р. Сінг щороку проводить літо на Аранських островах, збираючи матеріал для своїх майбутніх п’єс. Решту часу він перебуває у Парижі. Саме в цей період у Дубліні боротьба за ірландський національний театр досягає найбільшої гостроти і завершується відкриттям Ірландського літературного театру (1899) і заснуванням Ірландського національного театрального товариства (1902). У 1902 році Сінг залишає Париж і активно включається в театральне та літературне життя Дубліна. Зустріч Сінга з ірландським національним театром знаменна як початок нових шляхів розвитку театру і самого письменника.
Драматургічний доробок Сінга становлять сім п’єс: «Коли зайшов місяць» (1903), «У присмерку долини» (1903), «Ті, що скачуть до моря» (1904), «Джерело святих» (1905), «Весілля лудильника» (1907), «Добрий парубок — гордість Заходу» (1907) і «Дейрдре — дочка печалей» (1909). Вже в першій п’єсі закладені основи драматургічної системи Сінга, визначені особливості його естетики. В передостанній, найбільш зрілій п’єсі — «Добрий парубок — гордість Заходу» — ці особливості дістали якнайповнішого і довершеного вияву. Ось чому для розуміння творчої своєрідності драматурга і, зокрема, особливостей сюжетобудування в його драмах нам уявляється внутрішньо виправданим вибір саме цих двох п’єс.
В записнику 1907 р. Джон Сінг зазначив: «Ніякої суб’єктивної оригінальності недостатньо, аби перетворити барвистий твір у неповторний, якщо він при цьому не змальовує життя в якійсь певній місцевості у певну епоху... Тільки життєві конфлікти здатні поставити на твердий грунт і надати сили і міці трагедії та сміхові, цим двом єдиним полюсам мистецтва».
Отже, життєві конфлікти у певній місцевості, у певну епоху — такий принцип побудови сюжету в драматургії Сінга. Спостереження над ірландською дійсністю, увага до соковитої, енергійної мови — все це ми знаходимо вже в перших творах Сінга — у книгах нарисів «Аранські острови» (1907) та «В Уїклоу, Західному Керрі і Коннемарі» (1910). Сінг писав: «Я вважаю «Аранські острови» своєю першою серйозною працею — вони були написані раніше від п’єс. Використавши у книзі і в деяких статтях про життя ірландського селянства, що мешкає у графстві Уїклоу, бесіди з людьми і оповідання, почуті від них, я виробив селянський діалект, який ожив згодом у мові героїв моїх драм».
Життєвий матеріал, зібраний у нарисах Сінга, став основою і для сюжетів його майбутніх п’єс.
Прем’єра драми «В присмерку долини» відбулася 1903 р. Вона наочно продемонструвала глибоке знання сучасної авторові ірландської дійсності і його вміння вибирати драматургічно значні конфлікти. Під час першої подорожі Сінга на Аранські острови (1898) старий бродяга Пет Діран, нащадок древніх бардів, розповів йому історію, що начебто сталася з самим оповідачем по дорозі з Голуея в Дублін. Ніч і негода застали Пета Дірана в дорозі. Шукаючи притулку, він постукав у вікно однієї хижі і побачив у кімнаті покійника. Після деяких вагань Пет вирішив, що покійник не небезпечніший ніж жива людина і зайшов усередину. Господиня зустріла його привітно, напоїла чаєм і попросила побути біля її покійного чоловіка. Потім вона пішла, щоб сповістити про смерть чоловіка сусідів. В цей час мрець устав із свого ложа пояснив подорожньому, що він лише удає мертвого, аби викрити свою зрадливу дружину. Невдовзі хазяйка повернулася з молодим чоловіком, який пішов до сусідньої кімнати спочити. Коли жінка пішла за ним, «покійник» встав, узяв палку і вбив коханця своєї дружини. Таку історію розповів Пет Діран. Грін і Стефенс, автори однієї з найбільш цікавих монографій про Сінга, вказують, що Ірландська фольклорна комісія записала чотири варіанти цієї історії: три у графстві Голуей і один на півострові Дінгл у графстві Керрі0. 1860 р. у тижневику «Once a Week» було надруковано оповідання «Нічна пригода в Ірландії», що нагадувало історію Пета Дірана. На цій підставі дослідник Д. Коркері вважає, що і Пет Діран міг прочитати цю історію в тижневику. Під час зимових гастролей 1911-1912 років в Америці після вистави «У присмерку долини» актори зустрічалися з ірландцями-емігрантами, які чули цю історію ще в дитинстві.
Зіставлення розповіді Пета Дірана з драмою Сінга дозволяє простежити шляхи, якими йшов драматург у створенні її сюжету. Події в оповіданні позбавлені якоїсь суб’єктивної оцінки оповідача, «герої» Дірана не наділені індивідуальними рисами, не згадуються навіть їх імена. Це просто чоловік, жінка, коханець. Вчинки дійових осіб психологічно не вмотивовуються, автора цікавлять лише самі події, а не причини, що їх породили.
Взявши за основу сюжету цю подію, Сінг не тільки чітко окреслив характери, а й переніс події драми в умови сільської Ірландії, точно визначивши місце дії: «Самотня хижа, що стоїть при початку вузької долини в графстві Уїклоу». Пейзаж, що визначає емоційну атмосферу драми і створює настрій запустіння, нудьги і самотності, заснований на враженнях Сінга від поїздки в графство Уїклоу, і нагадує деякі картини природи з «Аранських островів». У п’єсі Нора Берк говорить: «Дивишся надвір і нічого ти не бачиш, окрім туманів, як вони спускаються в болото, і знову ж туманів, як вони піднімаються з болота, і нічого ти не почуєш, окрім вітру, що завиває поміж поламаних дерев, які залишилися від великої бурі, крім реву гірських потоків та шуму дощу... В безлюдному місці хочеться з кимсь побалакати, і тому шукаєш, аби зустріти когось надвечір».
У такій атмосфері живе героїня п’єси Нора Берк. Значні зміни внесено і в розстановку смислових акцентів. Якщо в оповіданні Дірана хазяйка будинку справді завинила своїм безчесним вчинком і заслуговувала на жорстоке покарання за зраду чоловікові, то Нора Берк у п’єсі — просто товариська людина, поетична натура, що нудиться на самоті у своїй хижці. В ірландському селі чоловіки одружуються дуже пізно, тому в більшості випадків ці шлюби засновуються не на взаємній любові, а на матеріальному розрахунку. Жінка змушена приймати пропозицію будь-якого чоловіка, аби тільки він міг забезпечити їй відносний достаток. Саме в таке становище потрапила і Нора Берк і, пояснюючи своє життя з Берком, вона говорить: «А як би я жила потім, на старість, коли б не вийшла заміж за людину, в якої була своя маленька ферма і корови свої, і вівці, що пасуться на схилах гір?».
Молодий фермер Майкл Дара, який розраховує, що тепер гарна вдова вийде заміж за нього, погоджується з Норою: «Можливо, ти вчинила не так вже й погано, бо тут трава гарна, дарма, що місце пустельне, та певне він тобі ще й гроші чималі залишив». Та й сам Ден Берк, чоловік Нори, гадає, що. одружившися з нею, приніс їй щастя. Старому Денові невідоме почуття любові, його розумінню недоступне прагнення Нори вирватися із задушливого світу користолюбства і наживи, де боротьба з матеріальними нестатками призводить до зубожіння духу.
Ден Берк пояснює свої підозри щодо Нориної зради лише тим, що вона погана дружина, а тому, мовляв, заслуговує на найсуворіше покарання. Всі симпатії Сінга, що ненавидів гніт і тиранію, на боці Нори, яка прагне людського співчуття, духовного спілкування з людьми. Тому, будуючи сюжет, драматург усунув усі ті моменти розповіді Пета Дірана, що могли б представити Нору Берк у невигідному світлі. Його обурює і засмучує, що волелюбна, поетична натура Нори замість вільного життя має лише пута гіркого обов’язку.
У своїй першій п’єсі Сінг відкинув існуючий на той час стереотип зображення ірландського селянина на англійській та ірландській сцені. До появи п’єси «У присмерку долини» ірландського селянина зображували веселим, добродушним, задоволеним з власного життя п’яничкою та балакуном. Натомість Ден Берк і Майкл Дара — це вже не комедійні персонажі, а життєво достовірні, повнокровні образи ірландських фермерів, які основною метою свого життя вважають збагачення. Елен Прайс, автор дослідження про Сінга, дотепно зауважує, що Ден Берк — це той же Майкл Дара через 30 років.
Таким чином, і в цих характерах драматург також зміщує акценти порівняно з розповіддю. І робить він це для того, щоб, представивши чоловіка у такому непривабливому вигляді, тим самим дати певне психологічне вмотивування вчинкам Нори. Завжди позбавлена спілкування з людьми, Нора після тривалих роздумів насамоті доходить усвідомлення фатальної помилки, якої вона припустилася замолоду. «Я іноді думаю довгими безсонними ночами, що я все-таки була тоді дуже дурною, Майкл Дара. На біса мені вся ця ферма, і корови, і вівці, і пасовиська на горбах, коли цілісінький день сидиш сама біля дверей».
Витівка Дена Берка, що удав померлого, аби піймати дружину на зраді, ще більше виявила суть їх стосунків і це стало поштовхом до дальшої поведінки Нори.
Цілком логічно вписується в хід подій, що відбуваються в домі Берків, поява Бродяги. Бродяжництво — ще одна характерна риса ірландської дійсності кінця XIX ст. Бродяга — неодмінний герой майже всіх п’єс Сінга, причому автор ставиться до нього з великою симпатією, вважаючи, що долі бродяги і митця багато в чому подібні. Про це він пише в одному із своїх нарисів: «У середньобуржуазній родині обдарований син, завжди найбідніший, стає письменником чи художником; у селянській родині талановитий син поступово опускається на дно і невдовзі стає бродягою на дорогах».
В епізоді, який розповів Діран, він, очевидець події, залишався особою нейтральною, випадковим свідком дивного випадку. В драмі «У присмерку долини» Бродяга стає активною дійовою особою. Образ Бродяги — своєрідне продовження позасценічного образу Петча Дарсі з оповідання Нори. В одному з нарисів про графство Уїклоу Сінг розповів, як у горах було знайдено тіло людини, покльоване круками. Очевидно, саме цей випадок використано і в спогаді Нори Берк про Петча Дарсі. Людина незвичайної сили і вдачі, яка відкрито зневажає матеріальне благополуччя, він приходить у зіткнення із власницьким світом і гине у горах, але й після його смерті люди складають легенди про його силу і дивні вчинки.
Бродяга не видається Норі таким же героєм, але він вільний. Він з великим співчуттям ставиться до Нори і обіцяє їй духовну свободу за межами цього задушливого світу наживи, свободу в повній єдності з природою. В Нори перемагає волелюбність, хоч на своє майбутнє вона дивиться тверезо, розуміючи, що від блукань по дорогах Ірландії не слід сподіватись чогось хорошого.
Нора залишає свій дім, і це є розв’язанням основного драматичного конфлікту п’єси — зіткнення двох протилежних позицій, протилежних ставлень до матеріальних і духовних цінностей і до самої людини, представлених образами Дена Берка і Майкла Дари, з одного боку, і Бродяги — з другого. В цьому розумінні автори ряду праць про творчість Джона Сінга (Елізабет Коуксхед, Ендрю Мелоун, Донна Герстенбергер) мають підстави порівнювати образ Нори Берк (і весь фінал п’єси) з образом Нори Хельмер з «Лялькового будинку» Ібсена.
Перша драма Джона Сінга вже була свідченням драматургічної майстерності автора. Л. Стронг у книзі «Джон М. Сінг» підкреслює, що п’єсі «В присмерку долини» притаманна надзвичайна концентрація думки і наповненість образів, у кожному з яких можна простежити ціле життя. Елен Прайс пише про те, що драматург вміло переплітає елементи трагічного й комічного, причому «комічне природно і доречно вплітається в загальний серйозний тон п’єси, то даючи деяку розрядку напруженості, то ще більше підкреслюючи похмурість загальної атмосфери п’єси».
Таким чином, відштовхнувшись від фольклорної історії, де були лише схеми дійових осіб, Сінг створив драму, пов’язану з життям і побутом ірландського народу, твір з неповторними, оригінальними характерами.
Повернемося знову до того висловлювання Сінга, де сформульовані його погляди на творчість драматурга. Тут підкреслюється думка, що зображення життєвих конфліктів у певній місцевості і в певну епоху повинно лягти в основу суб’єктивного, оригінального погляду на навколишню дійсність. Проте оригінальне зображення барвистого розмаїття життя не є для драматурга самоціллю.
Підходячи до реалістичної багатогранності життя з цілком несподіваної сторони, Сінг розкриває ті глибинні закономірності людських стосунків, які часто неможливо збагнути за допомогою прямого зображення дійсності. Після перегляду п’єс Сінга в Театрі Абатства відомий англійський театральний критик Макс Бірбом писав, що «вони викликають почуття вдоволення від того, що бачиш щось дуже просте і водночас дуже дивне».
Ситуація-парадокс використовується для проникнення в життєві суперечності, для показу тих потаємних пружин, котрі штовхають людей на цілком несподівані вчинки. В цьому розумінні парадоксальність ситуацій можна було спостерігати вже в першій драмі Сінга «В присмерку долини», де сама сюжетна історія балансує на грані побутової логіки і фантастики, казки. Але найбільш показовою щодо цього є комедія Джона Сінга «Добрий парубок — гордість Заходу», вперше поставлена в Театрі Абатства 1907 р. Сам автор підкреслював, що хоч деякі місця в «Доброму парубку» «є або мають бути екстравагантною комедією, все ж основна частина того, що у п’єсі показано або стоїть за показаним — абсолютно серйозна, якщо подивитись на цю справу у правильному світлі». Цілий ланцюг найпарадоксальніших ситуацій зливається у п’єсу-парадокс. 1 хоч герої п’єси чинять безглузді вчинки, — насправді в їх поведінці є своя внутрішня логіка, яку і виявляє рух сюжету п’єси.
В основу «Доброго парубка» покладено випадок із реального життя, описаний у книгах нарисів Сінга. Як і в інших його п’єсах, реальні життєві події, становлячи міцний фундамент твору, підпорядковувались художньому задумові драматурга.
На відміну від першої п’єси, де було всього чотири дійові особи, в «Доброму парубку» їх значно більше. Введено чимало другорядних персонажів, причому їх образи індивідуалізовані і життєво багатогранні. Суттєву роль у композиції драми відіграють також масові сцени за участю селян.
Проте рухає сюжет історія Крісті Мехоуна, який протягом трьох днів перетворився з сільського нечупари і «посміховиська всього жіноцтва у межах чотирьох округів» — на героя, «доброго парубка — гордість Заходу». Історія ця розвивається на парадоксах, на несподіваних алогічних поворотах подій.
Засліплений гнівом, Крісті піднімає руку на батька, який намагається одружити його з літньою жінкою, що має лиху славу. Тікаючи від поліції, він одинадцять днів блукає дорогами Ірландії, аж поки потрапляє в корчму одного із поселень округу Мейо. Спонукуваний цікавістю селян, Крісті розповідає їм про те, що він вдарив батька рискалем по черепу, а батько «осів на обидві ноги, як порожній лантух, без жодного стогону, і навіть не мугикнув». Зачувши про «подвиг» Крісті, один із селян захоплено вигукує: «Ну й хоробрий же ти парубок!»
Такий перший хід Сінга в цій парадоксальній лінії сюжету: вбивство батька викликає не обурення, а захоплення. Це захоплення вільним виявом гніву на сваволю старого. Але, як показує драматург, захоплений прийом, який зустрів Крісті в селян,, не був і випадковістю. В цих місцях «тільки й можна зустріти, що рудого Лінахана з його кривим оком та кульгавого Петчіна, чи цих скажених Малренні, яких і з Каліфорнії нагнали за те, що вони божевільні». Тобто будь-яка подія, будь-який вчинок, що порушує похмурий, тоскний плин життя, викликає бурхливе захоплення селян, і розповіді про нього довго переходять з вуст у вуста. «Де тепер знайдеш такого, як Денін Салліван, щоб вибив око поліцаєві? Чи такого, як Маркас Квін, царство йому небесне, котрого засадили на півроку за те, що калічив чужих овець, а він який майстер був усілякі дива оповідати про святу Ірландію. Бувало, жінки заливаються-плачуть, його слухаючи. Де ти тепер таких знайдеш, я тебе питаю?». Ці слова Пегін Майк є певним реалістичним поясненням того дива, що сталося з Крісті Мехоуном. Його розповідь вдала на вдячний грунт і дала пишні сходи. Захоплені і відвідувачі корчми, і найкраща дівчина в селищі, дочка корчмаря Пегін Майк. Адже Крісті — це не який-небудь «звичайний, безпечний вбивця», його самі поліцаї бояться. Адже «парубок, що рідного батька порішив, самого рогатого чорта на вила посадовить». І якби мати в домі такого парубка, то можна нікого не боятись — «ні клятих головорізів із солдатні розпусної, ні навіть покійників, що встають з могил».
Так несподівано до Крісті приходить слава героя і людини, «яку тільки зачепи — такого страху нажене, що жах!» Здивований Крісті починає вірити в свою незвичайну силу і винятковість. А тут ще Пегін Майк закохується в «героя» і відмовляє своєму нареченому, дебелому й полохливому фермерові Шоону. Сільські дівчата з цікавістю позирають на Крісті і на знак поваги несуть йому свої дарунки — грудку масла, шматок пирога, двійко качиних яєць на сніданок, варену курку. Вдова Квін і Пегін Майк стають суперницями через Крісті Мехоуна. Тож він і починає думати, мовляв, дурний він був, «що не здогадався добити свого старого набагато раніше».
Крісті купається в промінні своєї слави. Коли вперше в житті він намагається висловити свої почуття, то на подив собі виявляє, що він ще й поет. Натхненний загальним захопленням і повагою, Крісті поступово стає справді добрим парубком. Зміцнює його віру в себе і перемога на сільських спортивних змаганнях.
Такий другий парадоксальний хід сюжету драми, котрий, як і перший, виявляється психологічно виправданим: полохлива і затуркана людина під впливом глибокої певності оточення в її сміливості справді стає сміливою і сильною, вона починає творити себе за подобою героя, породженого уявою людей, що так скучили за чудесами.
На початку п’єси існує велика невідповідальність між вигаданим образом героя і справжнім Крісті Мехоуном. Драматург використовує це для створення комедійних ситуацій. Та поступово невідповідність зникає, п’єса втрачає свою комедійність, а натомість у ній з’являються трагічні елементи. О. М. Горький, а також дослідники творчості Сінга Уна Елліс Фермор і Донна Герстенбергер, визначали жанр «Доброго парубка» як трагікомедію.
Перший замах на життя батька був вираженням бунту Крісті проти тиранії батьківської влади, проти нав’язуваного йому осоружного шлюбу. Тому він був зрозумілим і обгрунтованим. Старий Мехоун заслужив кару за свої знущання над сином, а Крісті вчинив свій злочин у пориві гніву — саме під таким поглядом Сінг розглядає вчинок Крісті, не приховуючи своєї симпатії до «героя».
Поява старого Мехоуна з брудною скривавленою пов’язкою на голові була цілковитою несподіванкою для жителів села і ще більше для Крісті, який саме досяг зеніту своєї слави. Старий Мехоун, виявляється, пишається тим, що рідний син так стукнув його по голові, хоч ніякий він не розбійник, а просто «жалюгідний шмаркач, та ще й до того заїка». І хіба ж не справжнє диво, що ось уже десять днів старий Мехоун женеться за ним «з такою діркою на горищі?» Поява старого — ще одна несподіванка сюжету, яка виходить за межі звичної побутової логіки (за якою він, по-перше, давно вже мав би вмерти, а по-друге, люто зненавидіти сина). Але вчинок Крісті захоплює його батька тим, що нарешті цей шмаркач засвідчив якості справжньої людини, виявився здатним на бунт, хай навіть хвилинний.
Тим часом Крісті, у якого минув перший переляк, зважується вдруге вбити батька, щоб довести Пегін і всім селянам, що він справжній герой і не обдурював їх. Цей момент другого, вже свідомого замаху на батька є кульмінаційним у п’єсі.
Крісті знову з’являється перед Пегін, сподіваючись похвал — адже він довів, що він не пустобрех, а справжній мужчина. І тут виникає новий парадокс сюжету: загальна реакція на вчинок Крісті виявляється зовсім іншою. Його прив’язують до ніжки стола, і Пегін з благословення господа-бога починає припалювати йому п’ятку тліючим торфом. Виявляється, «геройство на словах і брудна справа — зовсім не те саме». Свідоме, холодно розраховане вбивство і вбивство в пориві гніву — з погляду народу це зовсім різні речі. Сприйняття першого замаху Крісті показане драматургом з додержанням усіх умовностей, притаманних світовій комедії, де кров ніколи не буває справжньою, а удари ніколи не завдають справжнього болю. Поступове зникнення комедійного тону підкреслене другим замахом на батька, а сцена покарання Крісті має трагічний характер.
Проте зрада Пегін не зламала Крісті, він не знав у власних очах, а продовжує вірити в себе, бо тепер він став вищий за цей натовп, який спершу підніс його, а нині знущається за те, що Крісті насправді став таким, яким був лише в уяві інших.
Репліки Крісті і ремарки до них свідчать, що він почувається впевнено і сповнений захоплення собою. Але й старий Мехоун надто живучий, розправитись із ним не так просто. Тепер реакція Крісті на появу батька не має нічого спільного з тим переляком, який був викликаний першою появою старого. «Ти що, хочеш, щоб тебе втретє вбили? Чого тобі ще треба?» Але батько вже більше не претендує на владу. Він пишається своїм сином, його мужністю і витримкою. Крісті і старий Мехоун йдуть, «як доблесний воїн із своїм бусурманським рабом». Тепер батько варитиме для Крісті вівсянку і чиститиме картоплю, бо Крісті «переможець в усіх боях». Старий наперед радіє з того ,як розповідатиме «про негідників, що живуть в Мейо та про тутешніх дурнів». Крісті до них не має зла: «Адже ви кінець-кінцем зробили з мене гарного парубка, і тепер не життя мені буде, а масниця, і житиму я в радісних мріях до страшного суду». Парадокси фіналу увінчують послідовність зовнішніх алогізмів і невідповідностей, з яких складається сюжет. Але разом з тим, як бачимо, автор мав рацію, коли твердив, що п’єса «абсолютно серйозна». Розуміння цього, «правильне освітлення» визначається, очевидно, певним кутом зору, вибором тієї системи вимірів, в якій тільки й можна належно оцінити твір. Ця система в даному разі — сатирична, її основні показники — алогізм, гіпербола, гротеск, парадокс.
Ендрю Мелоун, називаючи «Доброго парубка» шедевром Сінга і видатним твором ірландської драматургії, вказує, що за своєю сатиричною спрямованістю ця комедія наближається до «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта. В один ряд з Свіфтом та Шоу ставив Сінга і А. В. Луначарський. Здатність Сінга проникати в психіку людей, його глибоке розуміння людської натури високо оцінював О. М. Горький. У передмові до американського видання своєї п’єси «Старий» він писав: «Мені здається, я знаю людей, які могли і можуть створювати п’єси, сповнені внутрішньої гармонії, штучності в цих п’єсах не відчувається, її замінює мистецтво. Однією з таких п’єс я вважаю трагікомедію ірландця Джона Сінга «Герой». «Джон Сінг, — зазначає далі Горький, — як істинний мудрий художник, нічого не говорить від себе, він просто показує людей... Люди Джона Сінга діють так само, як завжди і всюди діяли люди і як. напевно, довго ще будемо діяти всі ми».
Думка М. Горького важлива саме для розуміння тієї внутрішньої гармонії, яка відзначає «Доброго парубка». Глибинне пізнання народних характерів і висока мистецька досконалість зробили з цієї п’єси взірцеву трагікомедію, один з найпомітніших творів драматургії XX сторіччя.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1973. – № 7. – С. 39-45.
Твори
Критика
