Золотоверхий Київ у поезії Яра Славутича
Володимир Жила
Де б не жив ти і як не діяв,
По яких не блукав містах,
Твоя святість — твій рідний Київ,
Хоч ти сам — перелітний птах
Цими словами звертається Яр Славутич до своїх читачів. Слова ці звучать піднесено, урочисто та втілюють глибоку думку. У них видно високий стрій душі поета. Вірш написано в особливому урочисто-патетичному тоні, — це гімн, зразок громадянської лірики. Центр мистецької уваги перенесено тут на вузлові пункти сюжету: взаємини з Києвом у поета й читача. Цілком природно виникла в автора доконечна потреба сказати найсокровенніші слова, щоб зважити минуле Києва, проаналізувати сучасне та проникнути в прийдешнє:
Тільки він — споконвічна совість І коли, ностальгійні муки
Дум і прагнень твого життя, Кладучи на кличі згори,
Всемогутня прадавність-новість Ти натруджені схрестиш руки —
Відчуття, бороття й буття. З ним у серці й помри!
Поза будь-якими сумнівами, Славутич не створив би цього вірша, коли б не зазнав невгамовного болю і смутку вигнанця, що живе вірою, висловленою з оптимістичною інтонацією. Твір задумано як величну пісню. Вона звучить палко й натхненно в багатоголосному хоралі, який чітко позначений єдністю почуття й думки, ідейною зрілістю й завершеністю мистецької форми. Київ для Славутича — це одне з вічних джерел творчості і взірець краси, — це «споконвічна совість» прагнень і дум кожного українця, що в нелегкі дні випробування шукає розради, тамуючи біль розлуки зі столицею України. Сила Києва у всемогутній прадавності, що визначає наше буття, пройняте вірою в досягнення мети.
Факт, що поет написав цей вірш в одному з найдавніших міст світу, у Біблосі в Лівані, ще більше підсилює його значення та сприяє розширенню обріїв тематики — робить його небуденним у плині часу — та створює грандіозне відчуття давності Києва.
Щоб поширити уявлення читачів про поетову місію на Заході, перейдемо до сонета «Рим — велич, а Флоренція — краса». Київ для Славутича — це щось більше, ніж велич і краса, це сума цього й того, це окрема естетична величина, яку він свідомо розгортає у зламі сонета, де перший тривірш включає тему протилежну тій, що була на початку твору. Поет піднесено стверджує:
...ти, о рідний Києве днедавній,
Мене місійно по світах ведеш
І надихаєш, подвигами славний.
Цей тривірш чіткий, лаконічний, тема його поглиблена місією поета, що йому судилося виконати. Київ ніби голосом Славутича промовляє до читача, скеровуючи поета в далеку дорогу, даючи йому необхідне натхнення, але не звичайне собі, а окрилене подвигами слави. Останній тривірш блискуче розв’язує протиріччя, антитезу між зав’язкою і вислідом. Створюється відчуття величної самопосвяти:
Щоб я тобі лиш відданий без меж,
Окрай Мадон примкнувши злегка вії,
Звитяжно снив Орантою Софії.
У цьому закінченні сонета поглиблюється філософський відтінок теми, що набирає нового ідейно-естетичного звучання, сприяє розширенню змісту та вказує на доцільність мудрої розв’язки.
Талант поета засвітився новими гранями у вірші «Київ», поетичній ораторії на честь української столиці. Славутич широко, в часі й просторі, змальовує розвиток міста. Основним літературним джерелом є історія, що дає авторові не лише матеріал, а й поштовх до писання. Київ — це невід’ємний осередок українського народу, виразник його прагнень. Сила міста у зв’язках із народом. Без нього воно ніколи не було б столицею. Визначаючи активну роль Києва як рушійної сили в історичному процесі, поет проникливо розкриває глибинні джерела, що віками живили й живлять місто наших мрій:
Незборний, на горах суворих
Твердинею віри стоїть,
Під стягом Софії на порох
Розбивши навали століть.
Мов райдуга — даль неозора:
Довкола на тисячу верст
Могута дзвінка Святогора
Несе Володимирів хрест.
І вгору, як шабля, злітає
Богдана важка булава,
Бо славу князів обкрадає
Зухвала молодша Москва.
І гнівний від крови ординців,
Від сяйва снаги золотий,
Він кличе на прю піхотинців,
Зове гармашів до мети;
Він чорними ранами Лаври,
Де сяє поганьблений храм,
Гримить у козацькі литаври,
Когорти збирає до брам,
О городе, красно похмурий!
Я вірю в омріяну мить,
Я чую, як прапор Петлюри
В серцях легіонів шумить.
Я бачу, як темрява тане
Над щастям повернень і стріч,
Як вулиць вітальні каштани
Палають мільйонами свіч.
І правного змагу держава —
Відроджена — владно встає;
І прадідна, київська слава
Буття окриляє моє. (1953)
Закінчення вірша своєрідно сконкретизоване, воно міцно наснажене.
Розкриваючи перед читачем підхід Славутича до тематики Києва, треба прослідити його розуміння Київської Руси: що саме творить його естетичний ідеал, змальований у глибокому філософському осмисленні єдності героїчного й гарного, а що в його інтерпретації виражає суть історичного буття. Добрим прикладом цього є «Київська слава» у збірці Гомін віків (1946). Аналіз цього циклу дає можливість визначити світогляд поета та усвідомити розуміння ним історичних подій українського середньовіччя. Цикл складається з таких поезій: «Олег у Цар-граді», «З княжої думи», «Перейнята слава», «Битва», «Плач Ярославни» тощо. Ці твори оспівують українське минуле, стаючи вдалим мистецьким зображенням узагальнених його важливих рис. Історичні образи формуються в процесі тривалого й напруженого мистецького мислення.
«Борімось, як тури, на славу синів!» —
Олег покликає орлино,
І рине до герцю, гартуючи гнів,
Хороброго князя дружина.
Усе чіткіше і глибше розкриває поет минуле, уловлюючи найтонші коливання настроїв, що звучать переконливо та складають справжнє поняття про княжий героїзм та про славу, за яку боролися дружинники Олега. Штурмуючи столицю Візантії, вони виступали проти сильного ворога, що, не бувши в силі встоятися, шукав захисту під «ласкою богів». А тим часом князь Олег вступає
До пишного міста Цар-граду,
І вішає гордо щита до воріт —
Нащадкам своїм на відраду:
Навіки хай славиться воями Русь,
Могутня, полянська держава.
Хоч я не віщун і ректи не берусь —
Гримітиме предківська слава!
Рядки, наповнені добірними словами, сприймаються читачем, як щось органічне; це величні образи минулого, натхненного зусиллям далеких предків-героїв, людей гордої життєвої долі. Всі ті образи розкривають перед нами внутрішній світ народу в боротьбі, виявляючи його волю й войовничість у всій їхній складності. Великими ідеями пройняті й дальші рядки цього циклу:
Він похвалює дружинників, Та повчайте наших русичів
Волхвам книги поручає він, Сонця-віри християнської,
Промовляє річ повчальную: Щоб наукою прославили
«Волхви, смердами шановані, Всемогутню Україну-Русь
Прочитайте книги грецькії На віки віків!».
Наведено приклад поширення київської слави на науку, яка була тоді для русичів «сонцем віри християнської» — живою думкою й почуттям, що випливали з життєдайної криниці знання, а це доповнювало та утверджувало всемогутність України-Руси «на віки віків». У цьому якраз і криється багатогранність і глибокий зміст київської слави. Отже завершеність цього циклу не лише в його мистецькій красі, але і в його ідеї «Київської слави», висловленій у досконалій формі.
Читаючи норманські саги (Осло, 24 липня 1966 p.), Славутич створив «Гаральдів плач». Як відомо, історики прозвали князя Ярослава Мудрого «тестем Європи», внаслідок родинних посвоячень із чужоземними монархами: наприклад, дочка Анна Ярославна вийшла заміж за французького короля Генрика II, Єлисавета Ярославна — за короля Норвегії Гаральда Суворого тощо. Саги, в які вчитувався наш поет, займають проміжне місце між фольклором і літературою, вони багаті на цікаві оригінальні вигадки, що стверджують і підсумовують життєві факти і сприймаються як сутня правда. Гаральд був поетично обдарований, з-під його пера «дійшло до нас кілька поетичних творів, зокрема пісня, присвячена Єлисаветі Ярославні, яку називає він «руською дівчиною з золотою гривною». Постать колоритна й гідна уваги поета. Чому ж тоді «плач», а не радість і прославлення, які можна було б змалювати не менш барвисто й цікаво, осягаючи прекрасне? А тому що поетові хотілося дати широку гаму почуттів особистої сповіді героя, яка наприкінці переходить у ліричний вибух:
З розпуки, де круча двигоне,
Я кинуся в пекло мутне, —
Не хоче, не хоче, не хоче
Киянка за мужа мене.
Наскрізь правдиві й по-мистецькому обумовлені картини, що як колись так і тепер, здатні навчати й виховувати.
Не меншим духовим вибухом пройнятий вірш «Габришини» з їдкими словами «...на торжищі ідей...», що взяті в Миколи Зерова для епіграфа. Блаженніший патріарх о. Йосиф І змальований тут як «звитяга бурі», «святий борець», який духово перемагає своїх ворогів, габришиних: «Тремтіть, габришини! Це ваш кінець, (Бо не Москва, не Рим, а рідний Київ —) Основ духовости правдивий вияв».
І тут, у цій інвективі, дорожить поет Києвом вище всього іншого. А його образ — це могутній вияв ширини національно-політичного мислення і поетичного відчуття. Помічаємо тут прямування до ієрархічно-релігійної єдності та краси, до зміцнення гарного з корисним, що є естетичною програмою поета, втіленою в багатьох його творах.
Важливу згадку про Київ знаходимо в розділі «Лиса гора» з поеми «Моя доба». Змальовано тут прощання, пройняте усвідомленням глибокої духової спільності Києва та стурбованого поета. Стоячи на сторожі рідної столиці, джерела його натхнення, автор глибоко проникає в естетичні основи її краси, у всі сфери дорогого йому вічного міста:
Прощай, каштанова, дзвінка столице! О, Володимира хрещата крице,
Свята Софіє, не втрачай прикрас! Благословляй високодумних нас,
Твоє верховне гроно білолице Що хоч недовго в Києві бували,
Скрашало завжди мій юнацький час. Та на Софійській площі раювали!
Історичне значення у творчості Славутича має десята пісня «Моєї доби» — Теліга в Києві». Як засвідчує поет, задум цієї поеми він виношував багато років, бо хотілося, щоб кожна октава була правдивою, щоб кожна деталь була вивірена логікою цілого та перевтілилася творчою фантазією в образ конкретної людини чи події. Йому не треба було покладатися на творчу уяву, фантазію, зображуючи поетку О. Телігу. Він знав її особисто в Києві як живу. Змальовуючи її, він часто перевтілюється в неї, ніби живе її життям. Київ постає дуже реальним, реалістичним; у картинах багато безнадії, безперспективності:
Старий Хрещатик плаче між руїн.
Жахають жахом спалені дільниці [...]
Мерців гойдає вітер на Подолі,
Валує пилом вулиця курна...
...юнак між київських руїн.
Але й тут є картини, що вказують на духове піднесення — цінні оптимістичні здобутки уяви поета.
[…]
Багато чого, що писав Славутич про Київ, — це сповідь, ліричний вибух, важливий громадський роздум. У його віршах лунають знаменні слова, часто сполучені з зойком пораненої душі, що боліє, але не піддається, йдучи у світ із окриком борця:
Я мрію про щастя жадане, За труд і невтомниві мандри,
Коли з верховіть навесні За серця надхненний борвій,
Ти врониш, дніпровий каштане, За слово моєї Кассандри
Пречисту пелюстку мені. Про тебе, о Києве мій!
У теплій долоні крізь Київ Чи ж будуть Славути близини
Я гордо нестиму її — Лунати у дзвонах церков,
Признання відземного вияв Вітаючи рідного сина,
За всі поривання мої. Що вірну зберіг любов?
Поет розкриває глибинні джерела, що живлять його уяву та вказують на глибоку духову спільність із дорогою столицею. Настрій твору піднесений, а мова велична, гідна захоплення. Це пісня подвижника, що бере на себе тягар відповідальності за долю свого народу. Це також опритомнюючий голос, що пробуджує, не зносить млявості й пасивності. Кожне слово — це прагнення утвердити свою етику мужності. Поет свідомий, що гострота думки є передумовою чину, бо вона вказує на глибину переживань, роздумів та на розуміння життя.
У читача мотиви Києва викликають подив, бо це не розпачливий плач, а об’єктивний і тверезий погляд на столицю та її долю. У віршах багато дзвінких слів, скристалізованих у ході тривог і болів, багато вистражданих ідей, що яскраво визначають поетичний і громадський профіль автора. Любов до рідної столиці означає в Славутича не лише привернення уваги до Києва, до його минулого й сучасного. Ця любов дає ключ до розуміння поетового звеличування столиці, до його сміливої, гострої думки, послідовно спрямованої на дію.
До 2000-річчя Києва окремі строфи чи суцільні вірші Славутича мають у собі щось більше за слова, що гармонійно злилися в мистецьке ціле. У них живе думка великого києвопоклонника, успіх якого спирається на щирість і глибину переживань, на героїчне розуміння рідної столиці, яка постійно з’являється в чарівних снах:
Привіт із Києва, палкий привіт!
У величавій, бойовій напрузі
Живе столиця і плекає міт —
Безсмертний подвиг у смертельнім крузі!
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 2-3. – С. 107-112.
Твори
Критика
