Гранями сонета – ставай на прю!
Т. Назаренко
Ось — книжка сонетів «Шаблі тополь» (Київ, 1992), його десята поетична збірка, доповнена і перевидана в Харкові заходами видавництва «Майдан» 1995 року.
Левову частку поезій у збірці вирізняє гостро полемічний, навіть публіцистичний чи сатиричний характер, інтенція до віддзеркалення болючих політичних і соціальних проблем сучасної української дійсності — адже створені вони були переважно під час подорожі автора по Україні напередодні референдуму, який і вирішив питання про незалежність країни. А втім, українська поетична традиція нараховує чимало неканонічних за змістом взірців цієї форми: як приклад можна навести «Тюремні сонети» Івана Франка чи «Ґратовані сонети» Івана Світличного тощо. І це є досить симптоматичним, бо ідейно-політичну заанґажованість українських митців можна простежити від автора «Слова о полку Ігоревім» до ранньобарокового полеміста Івана Вишенського, від Тараса Шевченка до Івана Франка й Лесі Українки, від Володимира Винниченка та Олега Ольжича до поетів-правозахисників.
Сама тематика залучених до збірки, так би мовити, публіцистичних сонетів є ніби запозиченою зі шпальт сучасних українських газет. Попри весь драматизм окреслених проблем, це створює відчуття навмисної буденності, прозаїчності, що й зумовлює стильову лапідарність, мозаїчність, фрагментарність дескриптивних1 малюнків чи начерків, позбавлених буйної орнаментики чи вишуканої поетичної семантики, синтакси й лексики. Автор послуговується здебільшого влучним епітетом («В подвір’ї квилить вихудле маля», «Куди ж поділа, комунальна мріє, / Колгоспний рай, обіцяний з Кремля?», «Забито в люд колоніяльний цвях»), інколи в поєднанні з алюзією («Пішли в поля державні кріпаки / На несвоєму полі заробляти / І на картоплю, і на хліб глевкий»), або самою алюзією («Село! І з болю серце захворіє...»), стриманою метафорою («Круті вибоїни по вулицях / Парують гниллю», «Болить земля. Нуклідові пухлини / Ятрять лани, що корчаться від скрут») або гіперболою, яка часом і не сприймається в контексті саме як гіпербола («Тебе впритул — до костей — обікрали, / Пограбували всі твої скарби», «У кожнім парку — масова могила», «В димах не видно й заводського тла — / Вугільним жаром домни перегріли»). Але, з іншого боку, сонети Славутича надзвичайно далекі від позірно-безпристрасної описовості, вони запалені глибоким, неприхованим почуттям синовнього болю за зраджену, занапащену, скривджену батьківщину. Говорячи про трагічну долю України, про численні жертви, які сторіччями клала вона на вівтар нещодавно здобутої незалежності, про економічну та екологічну кризу («На Україні не один Чорнобиль!»), про руйнацію відвічних моральних і християнських цінностей, автор не може бути об’єктивно спокійним, нейтральним. Майже кожний рядок публіцистичних або, точніше, документальних сонетів Славутича волає стражданням, експресія якого нерідко одягається в шати риторичної фігури («Така велика, світова жальба! / Куди подівся імпет України?», «Чи ж буде, Боже, справедлива кара / На підгодованих партійних слуг? / На зло і сприт, і підступ яничара?», «Якщо село обдерли догола, / А місто чорним чадом отруїли, / Що ж нам зосталось?»). Не випадково лейтмотивом деяких сонетів Славутича можна вважати патетичні рядки останнього терцета з першої вміщеної в збірці поезії «Я так жадав ту землю цілувати» — «О неземна скорбото, / Зоглянься й жалощі мої візьми! / Не цілував я діл — кропив його слізьми». Але досить виразно лунає в збірці також визвольний мотив, закарбований у поетичне кредо, що його висловлює він в останньому терцеті поезії «Була доба...»:
Кріпись, поете! Гранями сонета,
В блакитно-жовтих Рухівських стяжках.
Ставай на прю — мов лезами багнета.
І в першому катрені наступного твору:
Гей-гей, сонети! Самобутні, гнівні,
Документальні, деякі й слабі,
Та не хитливі, як човни в плавбі.
Пройтися б нам на січовому рівні!
Бойові, викривальні інтонації притаманні насамперед тим сонетам, у яких поет недвозначно говорить про об’єктивні причини нещодавніх лихоліть (репресії, голодомор) і сьогоденного жалюгідного становища в Україні («Московська змора, колотень упертий, / Старить усе...», «Жирують хижо ленінці заядлі», «Ще й досі в круг кривавої махіни / Веде народи брежнєвська ганьба», «Вались, дробись, імперіє злочинців, / Країно крови, литої щодня!») і батожить московську комуністичну кліку, гострим пером створюючи експресивні портрети її вождинців, починаючи навіть не з головного керманича кремлівських шквалів і народовбивств — «Кретинський лоб, створивши діямат, / Без пейсів Маркса тьмарив, як одура», а з Юрія Долгорукого, «спритного ризодранця» («Грабівник») та інших «лютих москвинчаків», що протягом століть охоче проливали українську кров, і закінчуючи їх ідейними спадкоємцями — зайдами-«можновладцями» різного калібру.
Окреме місце в цій портретній галереї посідає перший і останній президент горезвісного Радянського Союзу, який є центральним персонажем циклу із шести сонетів під загальною назвою «Горбачовіяда». Перші три сонети цього циклу присвячені інтерпретації діяльності Горбачова як лідера комуністичної партії та президента. «Останній цвях у партії труну / Забив назавжди молот Горбачова», — так починається перший сонет циклу «Горбачовіяда», започатковуючи, як здається, досить позитивне ставлення до наслідків його діяльності. До цього ж мотиву Славутич повертається в останніх рядках другого терцета: «По всіх містах поставте монумент / І підпишіть: „Убивця вбив убивцю“», — де іменник «убивця» сприймається вже двозначно. Тут в авторській інтерпретації Горбачов виступає і як убивця злочинної комуністичної партії (порівнюючись у цій іпостасі з протагоністом відомої поеми Адама Міцкевича «Валенрод»), і як винуватець загибелі безневинних громадян Литви, Грузії, Вірменії (цей перелік можна подовжити завдяки багатоасоціативності другого терцета третього сонета в циклі: «Блищать лопатки, як отруйний стронцій, — / І красить кров грузинів і вірмен / Запраглий визволу з кайдан терен»). Про недвозначне ставлення автора твору до його героя свідчить і виповнений сарказмом несподіваний останній рядок першого сонета «Хвались, перебудований сміливцю!», і характерні для другого і третього сонетів знаки запитання, подані в дужках після епітетів з безперечно позитивною коннотацією,1 а також номінативних чи дієслівних конструкцій, які є засобами характеристики президента чи його діяльності: «у Горбачова, мудрого (?) Михайла», «хоробрий (?) син кубанця», «Чи спинить лет кубанського орла (?) / Руйнівний марш Москви на Україну?», «Коли прикладами Литву вбивали / Тоді ще спав (?) союзний президент. / Гай-гай! Про цей навмисний інцидент / Його звістили пізно (?) генерали», — і запроваджена тавтологія «навмисний інцидент». У цьому контексті не здається несподіваним і четвертий сонет циклу, який ґрунтується на міфах і легендах, почутих поетом із усних джерел під час його подорожі по Кубані, з позначкою «Мати мовить» — обкладання прокльонами свого високопоставленого сина, який «один на одного цькував народи, / Аби до влади в хитрощах дійти». Відповідно п’ятий сонет циклу — це відповідь невдахи (як він сам вважає: «Нетяга я в житті, в політиці партач») сина-президента. Симптоматичним, на мій погляд, є те, що, нарікаючи на всі нещастя, яких завдали народам «кочівники з кремлівської орди» — до речі, мотив неслов’янського, нехристиянського, варварського походження московських можновладців є одним із провідних у збірці, — герой циклу не знаходить слів ні для особистого каяття, ні для визнання численних злочинів, заподіяних керованою ним партією як у сталінську, так і в нову, постбрежнєвську добу, і в цьому авторська уява ні на йоту не грішить проти правди.
В останньому сонеті циклу, в епілозі, Славутич торкається ще однієї болючої проблеми сьогодення — імперських амбіцій, що їх плекають московські лідери стосовно України. Хоча йдеться знов-таки про Горбачова, героя чи скоріше антигероя циклу, бажання поділити Україну «на етночастки» (такий знайомий принцип: поділяй і владарюй), як відомо, не залишає і нових російських лідерів, які багато в чому наслідують політичні принципи своїх попередників.
На окрему увагу, безперечно, заслуговують історичні мотиви Славутича, різноманітно репрезентовані в збірці.
Легендарне минуле України та її «вікопомна слава» створюють контрастний фон, необхідний для адекватного сприйняття реалій сьогодення. […] Образи героїчного минулого використовує Славутич і для створення портретів сучасників-правооборонців. «Так проти шашелів хортицький дуб / Стоїть відпорно, запорожцям любий», — пише поет про Івана Дзюбу; аналогічним же засобом Славутич послуговується і в сонеті «Стусова криниця».
До збірки «Шаблі тополь» залучені й сонети, створені Славутичем раніше, у 80-ті роки; вони відрізняються від згаданих і тематикою, і тональністю, і поетичними засобами передачі почуттів. Це — сонети-роздуми, «правдивої екстази днина», більш філософські, інколи елегійні, часом іронічні (особливо про невдах у любовних походеньках, як «Дививсь козак на профіль амазонки»). Славутич порівнює сонет такого гатунку з плеканою квіткою, краса якої милує око і дарує насолоду душі.
Нова збірка поезій Яра Славутича дозволяє побачити і нові грані майстерності, поетичного обдаровання автора, і осягнути невичерпні потенції прадавнього, майже архаїчного жанру — сонета, який своїми таємничими принадами вабить і завжди вабитиме справжніх майстрів слова.
Л-ра: Березіль. – 1996. – № 1-2. – С. 184-188.
Твори
Критика
