29-11-2020 Яр Славутич 183

Канадська північ в українській ліриці (Яр Славутич, цикл «Північне сяйво»)

Канадська північ в українській ліриці (Яр Славутич, цикл «Північне сяйво»)

Тетяна Назаренко

Українська пейзажна лірика відома оспівуванням квітучої весни, ласкавого літа й щедрої осени. Самі ці пори року, що чарують розмаїттям барв, звуків, пахощів, надихають поетову музу. А млява українська зима з вогкими відлигами, мокрим снігом, що швидко тане, і пронизливими вітрами на півночі країни, рясним дощем і похмурим небом на півдні, яке щільно вкрите важкими хмарами, не належить до улюблениць українських літераторів. Отож зимові мотиви не часто з’являються в українській ліриці. Щоправда, ті українські поети, які за радянського часу були заслані до Сибіру, як Іван Савич чи о. Микола Сарма-Соколовський, у своїй творчості звертались до суворої північної зими, де «мерзне в тузі душа» серед заметів-снігів, що «віками оре хуги дикої плуг». Серед українських поетів Канади північні мотиви привернули увагу о. Стефана Семчука, автора вірша «40 нижче зера». Чи не найповніше тема північної зими розкрита в пейзажній ліриці Яра Славутича, зокрема в його циклі 60-х років «Північне сяйво», присвяченому західно-канадській природі. Цей цикл надруковано у збірці «Завойовники прерій», що вийшла 1968 року. Пізніше, у 70-і роки, поет додав кілька нових поезій до згаданого циклу.

На мою думку, з усієї пейзажної лірики поета «Північне сяйво» — найцікавіший цикл, який розкриває ще один аспект поетичної музи Славутича, не помітний у його інших збірках. Його було створено невдовзі після переїзду автора з Монтерея в Каліфорнії до провінції Альберта в Західній Канаді, зокрема до Едмонтона, міста на півночі країни. Зрозуміло, що каліфорнійський клімат і природа разюче відрізнялись від природних умов північної Альберти. Замість «розлогих кипарисів», колібрі, що «дзвенять над окраєм зеленим», «ноктюрну скель», поета зустріли «млисті, безлисті пласти», «вбогі паплі», «рахітні гущі», «лишайна тундра» та «тугі цілини прерій».

Не чути зозуль, нема й солов’я,
Якими дзвеніла юність моя.
Ні дуба, ні клена...

А в додаток — довга сувора зима, що тягнеться майже півроку, бо перший сніг покриває альбертську землю, як звичайно, в жовтні і тримається аж до кінця квітня. І якщо влітку чи восени розлогі альбертські ниви, зорані плугами українських переселенців, нагадували поетові лани рідної України, то за довгу зиму ця непевна ілюзія зникала остаточно, залишаючи на серці сум і смуток. Туга за рідною землею ятрила поетову душу ще в мальовничій Каліфорнії, але саме в Альберті, аскетична природа якої так разюче відрізняється від пишних українських краєвидів, вона вилилась у поетичну сув’язь «Північне сяйво».

Отож згаданий цикл містить пейзажно-медитативну лірику з виразними ностальгійними нотками. Поезії циклу приваблюють щирістю інтонацій і неприхованим смутком, що інколи сягає розпачу — таких зрозумілих почувань у сповідальності автора. Кому з мешканців півночі не зрозуміла ота туга за сонцем, за теплом, що час від часу охоплює людину під час безкінечної, немилосердної зими, навіть передчуття якої викликає сум і відчай.

Ця повністю наведена поезія тематично передує зимовому циклу, хоча її створено у 70-роки й розташовано в середині «Північного сяйва». Автор не вказує прямо, що йдеться про осінній пейзаж, але за допомогою ключових слів («пруття безлисті», «голі луги», «пісня остання») не важко відтворити в уяві малюнок з характерними ознаками осінньої пори напередодні зими. Тональність його цілком співзвучна лейтмотивові циклу: оголена земля прерій ридає у передчутті страшного й невідворотного зимового випробування-покарання. Динамічний ритм поезії відлунюється в кількох інших творах циклу, що безпосередньо відтворюють образ зимового «біловиру» (новотвір поета) з різкими порухами «дужого, байдужого вітру», хуртовинами, заметілями. Завдяки скороченим рядкам, що складаються з двох або одного слова, акцентується кожна семантична одиниця строфи. Емфатичний акцент також посилюється розміром, двостоповим дактилем, «тісним», за визначенням Івана Безпечного, а ще до того з усіченою другою стопою, та візерунком римування а-а-б-в-в-б. де в чотирьох рядках із шести кожне друге слово римується.

А вже перша поезія циклу «Білі змії повзуть по схилах» уводить усі головні мотиви, що отримають розвиток у наступних віршах: мотив зимового відчаю, депресії, ностальгії, смерти й навіть поступового одужання, подолання зимового розпачу. Але насамперед автор створює атмосферу білого зледеніння тіла і, здається, душі:

Білі змії повзуть по схилах, Білі змії прудких завій [...] Десь похований під снігами…

Пейзаж, що ми його зустрічаємо у «Північному сяйві», зимовий у прямому й метафоричному значенні слова. Навкруги — білий безкрай, усі відчуття ніби замерзли, взялися льодом. Лише смуток, відчай і туга залишилися в серці. Безбарвність і набридлива монотонність зимового пейзажу, домінуючими кольорами якого є різні відтінки білого, підкреслюються майже у кожній поезії циклу: «білі змії прудких завій», глуха тундра «у срібній пряжі», «білошатна полярна завія», «блідава мла», «морозна блідь». Навіть сонце не приносить втіхи: воно блідаве й «неначе бронтозаврове яйце ... по небу важко, втомлено пливе». А інколи ввижається, що «замерзло жовтаве сонце в небесній кризі». У довгу полярну ніч сонце, позбавлене променистого сяйва й ніби вкрите крижаним шаром («сонця погашена мідь»), несміливо зорить на замезрлу землю і скидається на безбарвний місяць, який на землю «блідаву млу ллє навдалу». Психологія природи й навколишнього середовища сягає високого рівня: емоції ліричного героя, ніби скристалізувавшись, набувають мертвущої, закутої в кригу форми.

Мене обіймають зловісні,
Ненатлі рамена зими. [...]

Навкруг невідоме холодне
Мовчання, як фатум, лягло.

Дві яскраві плями, що зустрічаються у монохроматичній палітрі циклу, — «кривава рана» вечірнього сонця і червоний жар рясної горобини, також викликають асоціації зі стражданням, журбою («горить-горить горобина-журба») та смертю:

На голих пагорбах — багряні рани,
А з них рожева накрапає кров.
І по снігу парує слід рахманний,
Неначе смерти сива корогов.

Цікавим є те, що саме жаріюча горобина — ніби звістка з рідного краю — порушує смертну одноманітність білости, але й вона не в змозі подолати зимовий відчай.

Відчуття розпачу поглиблюється, абсолютизується, світосприйняття наближується до апокаліптичного.

Жах мене поймає,
Що ці полярні, в лишаях, кущі
Схололе сонце у тенета зловлять,
Замкнуть під сніг у темну глибину,—
І біля входу стане, мов на чатах,
Незримий цербер, крижаний мороз.
І вже не вернеться весна ніколи,
І не розтопляться тугі сніги.
І будуть жити тільки біла вічність
І біла далеч — білошатна смерть.

Зима сприймається як покарання за гріхи, незрозумілі, неокреслені, а відтак і жорстокість покарання здається несправедливою. Як пише поет в одному із віршів циклу, «гнів землю снігами обрамив», але мотивації цього гніву залишаються невизначеними. У третій частині поезії «Біловир» йдеться про «алясканську кару», і знову-таки причини, що її викликали (крім цілком природних, пов’язаних зі зміною річних пір) не розкриваються. Мотив покарання зумовлює інший образ — морозу-цербера, що чатує біля брами до пекла. Асоціативний ланцюжок тягнеться далі: зима — це крижане пекло, себто смерть, яка вбирається в різні шати («Давлять душу вітрів двобої, / Навівають смертельний тлін», «Падає, падає сніг, /Всесвіт у савани в’є», «І біла далеч — білошатна смерть», «Висить наді мною / Могутній розпач — як смертельний птах»), але завжди сприймається як фізична й духовна субстанція. Зимова смерть природи викликає непереборний відчай («Нема рятунку», «Моє буття кончини досягло»), а відтак загрожує й творчому натхненню поета, прирікаючи його на мовчання й духовну загибель.

Як не парадоксально, але саме «морозна блідь» і «холодне мовчання» природи пробуджують в уяві ліричного героя складні рефлексії й викликають багаті асоціації. Поетична мова циклу рясніє метафорами, порівняннями, персоніфікаціями, гіперболами. Несподівані, непересічні образи з’являються мало не в кожному вірші: грудневе сонце, що мов «бронтозаврове яйце» пливе по небу й «черевом угнутим ... торкається гілля дерев», розігрується «вітрів двобій», «крізь каламуть перлами небо ридає», «піднявши білі прапори, пливе в полон хуртеча». Цей перелік можна легко продовжити.

Для художньо вірогідного відтворення завивання вітрів, снігопаду, шурхоту снігових поземків Славутич використовує різні засоби поетичної фоніки, зокрема алітерацію та асонанс («змії повзуть», «полярні пливуть плачі», сніг «жданий, жаданий, легко лягає до ніг»). Саме під час створення циклу поет глибше зацікавився звукописом і навіть почав вивчати французьку мову для того, щоб дослідити механізм звукової організації мови у творчості Поля Верлена. Зрозуміло, що ці додаткові засоби емоційного впливу на сприйняття читача зустрічаються не в кожній поезії циклу, але назагал у більшості творів «Північного сяйва» (насамперед виразно пейзажні вірші чи фрагменти) застосовується звуковий супровід до вербальних образів.

Заслуговує на увагу й ритмічний візерунок поезій циклу. Далеко не всі вірші «Північного сяйва» мають неспішний, ніби завмерлий ритм, як-от «Падає, падає сніг, / Сковує душу мороз» або «Блідаве сонце низько над землею / Низькі, безлисті, мертві дерева». Кілька поезій передають відчуття невпинного руху, де кожна строфа — це нова картина, новий образ, що швидко, імпульсивно змінюється, наче в кінематографі початку сторіччя.

Образи, створені таким чином, — фрагментарні, мозаїчні. Домалювати їх, завершити поетичний малюнок, ледве окреслений митцем, — завдання читача, який додає свої суб’єктивні враження до поетових рефлексій та асоціацій. Але й чимало пейзажних поезій циклу з уповільненим ритмом і ніби послідовним розкриттям образів також сприймаються як фрагментарні. Насамперед це зумовлюється стислістю більшости поезій, найдовші з яких мають лише п’ять строф. Але і в найдовших поезіях суто дескриптивний дискурс межується із внутрішнім діалогом, звертаннями (часто риторичними) до природних сил, медитативними фрагментами, афектаціями. «Де ви, радісні будні? / Де ви, півдня степи?» — запитує ліричний герой поезії «Плач голодних койотів». «Де я? В якому краю?» — питає він себе у триптиху «Падає, падає сніг». «Серце самотнє моє, / Ридма ридай!» — у розпачі наказує він у тому ж самому вірші. У «Біловирі» ліричний герой звертається до бурі («Біловире. срібляста буре! / Яснотою продми / Моє серце, з розпуки похмуре, / Що стрясає грудьми»), до вітру («Дужий, байдужий вітре! / Дми на буття нехитре!»), а в першій поезії циклу — до рідної мови, українського слова, що ніби північне сяйво світить і сяє з вершин. З одного боку, емотивні конструкції урізноманітнюють ліричний дискурс і тісніше прив’язують пейзажність лірики до душевного настрою ліричного героя, але з другого — створюють відчуття текстової фрагментарности, а відтак і недомовленосте, компенсувати яку належить читачевій уяві.

Чим ближче закінчення циклу, тим менш ворожою здається північна зима. Відчуття страху, розпачу, відчаю поступово зникають. Натомість з’являється бажання осягнути містерію природних метаморфоз. Уже в першому вірші «Білі змії повзуть по схилах» виникає образ північного сяйва, надзвичайно важливий для поетики всього циклу, про що свідчить сама назва поетичної композиції. Порівняння рідного українського слова з північним сяйвом провіщає можливість духовного відродження героя, подолання зимового відчаю й песимізму. Фактично завершує цикл поезія «Північне сяйво» (чотири інші поезії, приєднані до циклу, не є тематично спорідненими), в якому природа постає як потаємне божество, а не як покарання.

Але мотиви нескорення зимовому відчаєві помітні також у попередніх віршах циклу. Так, третя заключна частина поезії «Падає сніг...» завершується промовистими рядками: «... ненатлий мій дух / Владно вергає вперед / Земність мою, наче пух... / Хай алясканська пурга / Б’ється об серце тверде!»

І своє ж таки серце поет годен принести в жертву, щоб зігріти й напоїти «спраг- нену паплю» та відчути, як напоєне гарячим серцем «гойно б гілля взеленіло» («Облаток неталого снігу»). А у фінальних рядках «Біловиру» йдеться про творчу наснагу поета, не викорінену зимовими випробуваннями: Алясканською карою, Що гуде відусіль. Розметай понад хмарою Мій палаючий біль! Щоб я, битий поталою, Своє слово нагрів Яснотою, посталою З алясканських вітрів!

Поступова зміна тональности та емоційного настрою, що простежується від вірша до вірша, сприймається як невпинний процес одужання героя від його «зимофобії», зміцнення духовних сил, примирення з неминущою циклічністю природи й циклічністю життя, не підвладного людській доцільності. Фінальним акордом цього нового вистражданого світосприйняття є вже згадана поезія «Північне сяйво». Уже перші рядки вірша свідчать про зміну настрою, що відбулася в душі героя: «О як люблю я милуватись вами, / раптові мерехти нічних небес!» Уже не скарга, не плач, а милування дивовижним природним феноменом, естетичне сприйняття природної краси у всій її незбагненності та втаємниченості. Ліричний герой поезії вбачає у північному сяйві потаємну силу «Державця Всесвіту, Землі й людей», що «Краси цінителям, поетам Сяйва / Про себе вістку з неба подає». І ця вістка сприймається ліричним героєм як добрий знак надії. Тому і остання строфа поезії — це вже заклик зціленого красою поета до тих, хто все ще перебуває у полоні зимової туги й відчаю:

О ви, що палко марите весною
У новорічні довгі вечори,
Виходьте з хат, милуйтесь яснограєм —
Вістує радість незбагненний Бог!

Дивовижне північне сяйво розганяє мару відчаю, розпачу, жаху, що охопила була душу ліричного героя. Його одужання — це духовний катарсис, що повертає героя до втраченої сутности, до усвідомлення себе знову митцем, творчість якого підвладна Богові й наснажена його промислом. Цією високою епіфанічною ноткою й завершується ліричний цикл Яра Славутича «Північне сяйво».

Л-ра: Всесвіт. – 2002. – № 11-12. – С. 135-138.

Біографія

Твори

Критика


Читати також