В полоні долі
Роман Горак
Доля... Шевченкова Доля...
Так сталося, що мало хто зараз, як, зрештою, і колись, говорить про Шевченкову Музу, як це звичайно говорять про музи інших поетів. У нас - Доля. І ніхто не береться сказати, чи була вона доброю, чи злою...
Він дуже часто звертався до неї. Викликав її. Просив озватись, а не раз у відчаї благав у Господа: якщо вже нема у нього ніякої, то хоч послати йому «злої, злої»...
Ця Доля, як свідомість того, що життєвий шлях Тараса Шевченка був шляхом правди, центральною у драматичній поемі-тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас».
Тут оживає Тарасове слово, тут скресають всі наші національні болі і кривди, образи і втрати. Тут ми страждаємо і плачемо, як страждав і плакав сам Шевченко. І прагнемо тим своїм стражданням і болями очиститись перед ним. Не хочемо, аби на нас наші нащадки казали, що ми «славних прадідів великих правнуки погані»...
Поема Богдана Стельмаха - це не тільки оповідь про життя і дорогу до правди Тараса Шевченка. Це наша дорога, якій не видно кінця, як не прикро це визнавати. Тому й він, Тарас Шевченко, возведений нами до рівня наших найсвятіших чеснот, нашого національного символу. Це наш шлях, обраний для нас Всевишнім, до нашої землі обітованої.
В поемі чотири частини: «Безталання», «Доля», «Слова» і «Слава». Концептуально поема Богдана Стельмаха співзвучна ліричному циклові віршів Тараса Шевченка «Доля», «Муза», «Слава», написаних у Нижньому Новгороді 9 лютого 1858 року по дорозі із заслання.
Доля, як дійова особа поеми, з’являється вже у першому епізоді «Безталання», копи Тарас шестирічним хлопчиною бреде передвечірнім українським степом до сонця, яке «за хвилю покотиться у прірву обрію». І йому, що ледве волочить ноги серед трав і сюрчання польових коників, вчуваються голоси степу, котрим колись гарцювала козацька воля... Він йде, щоб побачити ті залізні стовпи, що підпирають небо. Дивне бажання дитини! Сотні, тисячі тисяч дітей у дитинстві чують ту казку, але лишень одиниці йдуть шукати їх. Йдуть до обрію, котрий постійно віддаляється і дійти до нього неможливо. Але йдуть.
І втомлене хлоп'я засне під зіркою в степу. І викличе у сні до себе Запорожця. Той Запорожець, як і Доля, не покине Шевченка ніколи-дитиною, юнаком дорослим, на старість. Він буде діставати різні обличчя, різні характери, різну подобу: від лицаря до раба лакея, гречкосія, «свого землячка» в Петербурзі, панського слуги, що січе різками неслухняного Тараса, «мудрого» дядька, що вчить «як в світі жити». Він буде мінятися в часі, і в поведінці. Як усі ми... Цей Запорожець і його метаморфози належать чи не до найкращих знахідок автора поеми і нагадують нам, ким були ми і в що перетворились. Вони - невблаганний образ нашої історії і нас.
І в епізоді другому, де вже Тарасові років 9-11 невблаганна Доля забирає в чужу хату сестру Катерину - його захисток від усього, а потім матір «ще молодую», дає лиху мачуху, а відтак забирає і батька.
І став Тарас сиротою. Круглим.
Сцена прощання Тарасової матері з дітьми, метафоричність її мови, той біль, вилитий у слова, перехопить спазмами горло кожному, хто читатиме її Це, безумовно, неймовірно емоційна сцена, рівної якій годі шукати в нашій сьогоднішній літературі.
Тоді до Тараса прийде Безталання, в честь якого й названа перша поема тетралогії, і скаже:
«Страждай на здоров'я, клени свою долю.
Бо що таке доля? Вона тебе дурить! -
То сонцем зогріє, то ніччю обтулить...
Цього щоб не бачив, а це обминав...
А я тобі правду! Щоб бачив і знав».
І дотримало слова. Не обдурило.
Ні, Богдан Стельмах не переповідає нам невідомих чи маловідомих фактів із життя Тараса Шевченка. Поет свідомо обирає ті, які знайомі всім зі шкільної лавки і є хрестоматійними, але переповідає так, як нам не оповідав досі ніхто в нашій літературі. В тій оповіді крик зболеної душі поета, що пройшов дорогу від тих же залізних стовпів серед голосів знівеченої нашої історії, в котрій той «зрікався мови», а той «зрікався роду», про долю іншого поета, знаходячи співзвучність тим болям з болями всього українського народу. І в цьому найбільша вартісність поеми Богдана Стельмаха «Тарас».
Часто Богдан Стельмах основну думку, навіяну Шевченковими поезіями, доповнює суто своїми рефлексіями, яких немає у Шевченка, але які дуже влучно доповнюють їх, як, наприклад, оповідь прокрила які майструє Тарас і роздає їх усім навколо. Аби відірвались на них від щоденного важкого життя і піднялися вгору, де Сонце, де воля, де простір. Там, де мріємо побувати і куди нас може піднести Поезія.
І веде Доля Шевченка далі. Йому вже 14, і він шукає свою долю між людьми. Він хоче бути художником. аби вміти намалювати той світ, який бачить, і лики святих, на милосердя яких уповає... Та Доля знає, що поведе далі свого обранця страшною дорогою мук. Безталання, якому хлопець колись подарував крила, щоб воно літало, тепер у розпачі від того, що чекає Шевченка, і хоче допомогти йому позбавитись майбутніх мук, а тому дає йому в руки петлю.
Чи було таке, чи ні - ніхто не скаже. Не говорить про це й Шевченко. Мовчать дослідники, бо вони досліджують «тексти», а не факти. А факт такий невідомий. Але душа поета Б.Стельмаха здатна переконати, що в тій ситуації, той факт... «міг мати місце...» Правда художня бере гору над історичною. І молиться Тарас до Господа, щоб проніс чашу сю над ним, і плете-плете Безталання мотузку. Ще мить...
І змилосердився Господь над дитям своїм. І зіслав йому в цю мить любов в образі Феодосії, а петлю перетворив на путо для теляти. Яка могутня метафора, знайдена Богданом Стельмахом для даної ситуації. Це вже потім, коли Україною во славі мандруватиме Тарас Шевченко, отець Григорій Кошиць, батько відомого українського хорового диригента та композитора Олександра Кошиця, запросить Шевченка до себе в гості, а Тарас Шевченко попросить у нього руки його дочки. І той відмовить. Бо Шевченко Шевченком, а не гоже йому, отцю Григорію, віддавати дочку дружиною своєму колишньому слузі, і буде покараний: Феодосія через це зійде з розуму і помре...
І вся ця оповідь, така трагічна за своїм змістом, промине в поемі кількома поетичними рядками... А по тім прийде заключний епізод, а з ним пан Енгельгардт, чиєю власністю був Тарас. Шевченко разом із родиною, і покої у Вільшаній, і Доля, і Безталання, і Запорожець, що з лицаря дитячих снів Шевченка перетворився в реального панського посіпаку та примушує нас своїми метаморфозами шукати відповіді на запитання: хто ми, що ми і чому ми караємось на цьому білому світі... Муштра Тараса Шевченка в покоях пана Енгельгардта зображена Богданом Стельмахом настільки майстерними засобами, що здається: пан знущається не над Тарасом, а над тобою. Проте ця муштра буде лише прологом до справжньої муштри в Оренбурзьких степах, куди невдовзі приведе його Доля.
Побиттям Шевченка і глумом над його почуваннями закінчується перша частина тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас». До побитої дитини приходять рідні, яких вже немає серед живих, Безталання, Доля, Любов дитяча і юнацька, і Кобзар. Прийшли провести Тараса в дорогу на північ. Така воля пана. Кинувся Тарас до Кобзаря - апостола гайдамацького, але німий Кобзар, а рукави - без рук.
Німує Україна...
Друга частина поеми названа «Долею», і в шести епізодах оповідає про Тараса Шевченка від 16 до 27 років. Ця оповідь починається з малодослідженого шевченкознавцями перебування Тараса Шевченка у Вільно і де, за припущенням дослідників, він бере уроки малювання у Йонаса Рустемаса, литовського художника, вірменина за походженням. У 1798-1832 роках той викладав малювання у Віленському університеті. На основі згадки про нього в листі до Броніслава Залеського від 10 лютого 1855 року дослідники роблять висновок, що Тарас Шевченко вчився у нього. Богдан Стельмах Вільно вибрав не тільки тому. Там прийшла до Тараса Шевченка перша юнацька любов до Ядвіги Гусиковської, про яку нам нічогісінько не відомо, окрім хіба того, що була полькою і швачкою та познайомилась якимсь чином з Тарасом Шевченком 1830 року. «Я первый раз пришел тогда к мысли, - признавався Тарас Шевченко в листі до Івана Сошенка, - отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочия свободные сословия?» А в «Щоденнику» в записі від 5 вересня 1857 року він згадував «милую Дуню». Дивовижне признання Тараса Шевченка Іванові Сошенкові і дивовижно тонка алегорія цієї любові передана Богданом Стельмахом в образі голуба, якого в залізній клітці тримає у руках Доля, і голубки, вільної і не скутої, що сидить на плечі цієї ж Долі. Образи, запозичені поетом з народної пісні, стають тут символом кохання Тараса Шевченка. Ліризм стосунків закоханих брутально затоптується дійсністю в образі двох молодиків (один білявий, а другий чорнявий) і їх презирливістю до кріпака, який не сміє любити вільну дівчину. Діалог Ядзі (так у поемі називає її Богдан Стельмах) і Тараса Шевченка при прощанні - це дивовижний зразок поезії, коріння якого в українській народній пісні, її образності й чарі, та яку так уміло трансформує Богдан Стельмах.
І вже в наступному епізоді Тарасові 18 років і він у Петербурзі, куди завіз його зі своїми слугами пан Енгельгардт. Починається той Петербурге постаменту над Невою з «литвом в сто пудів» Державного Копита. Цей образ копита коня «медного всадника» Петра І, що вибудував свою столицю на кістках українських козаків, стає зловіщим символом у всій Шевченковій долі.
Поети мають право на відкриття. На це відкриття має право і Богдан Стельмах, відкривши оте Державне Копито «всадника», яким так захоплювалась «типова» і «нетипова» інтелігенція Росії і Малоросії. Так досі ніхто не називав... Під Копитом мало тремтіти все. Цей образ поеми стає могутнім символом всієї Росії, в якій жив Тарас Шевченко.
І знову тут Запорожець, але в образі вже «землячка» зі «Сну» Тараса Шевченка, і наука у Василя Григоровича Ширяева з кріпаків, одного з найвідоміших майстрів декоративного живопису Петербурга.
Для Богдана Стельмаха цей епізод навчання важливий тим, що бажання бути вільним у Шевченка в майстерні Ширяева переростає в бунтарство, і тут він починає писати поезії, яким сам ще не знає ціни. І знову, як колись, Доля змилосерджується над юнаком і веде його в Літній сад, де той по дорозі між роботою і майстернею змальовує скульптури. Богдан Стельмах перетворює їх у дівчат, що повиходили з Дніпра, як у поемі «Причинна». Ними, проте, вже ніхто не цікавиться, крім художників. Така їх доля. І вони, кам'яні, оживають, ведуть розмову між собою про дивного юнака, який їх змальовує. Цей епізод за своєю внутрішньою напруженістю, образністю та метафоричністю є одним із найпоетичніших у поемі. Тут обіграна кожна деталь відомого випадку з біографії Тараса Шевченка у Літньому саду. Ніби Шевченко дарує тим закам’янілим дівчатам життя - хоч на мить.
А в Петербурзі майдани, туман, колони, вікна, грати, екіпажі, тягар Державного Копита і філери (це з ремарки до четвертого епізоду: коротко і зрозуміло). Цей тягар примушує філера говорити з «всадником» про Шевченка і доповідати Копиту, що робиться навколо Шевченка в тім числі: Тарасу вже 23 роки, він боляче переносить своє кріпацтво, тим більше, коли потрапляє у світ Мистецтва, де Брюллов, Жуковський, Венеціанов, Григорович – «нетипова» російська інтелігенція. Сюди його приводить Іван Сошенко. В Шевченкові всі бачать великий талант художника, який постановляють вивільнити від пана Енгельгардта. Так, всі бачать саме талант. Людини і Тарасових страждань - ні... Десь зникло Безталання, щоб прийти з допомогою, як тоді у отця Григорія Кошиця.
За Тараса Шевченка з Енгельгардтом йде торг. Дорого хоче за кріпака Енгельгардт - 2500 карбованців. Навряд чи в Росії давали за якогось кріпака більше. За собак, коней, якщо судити по «Запискам охотника» Івана Тургенева так, за людину в образі кріпака-ні... Таких грошей у тих, хто брався викупити Тараса Шевченка з неволі, не знайшлось. Карл Брюллов малює портрет В.Жуковського і розігрує його на лотереї. Так було тоді заведено у вищих кругах забавлятися. В.Жуковський - вчитель царських дітей, а імператорська сім'я не мала його парсуни. Тому купила з любові до своїх «чад» і помістила в галереї, де він і досі. «Неістовий» Віссаріон Бєлінський, відомий критик, «демократ» і махровий україноненависник до кінця свого короткого життя так і не міг вибачити Шевченкові, що він у «Сні» насміявся над тою родиною, особливо над царицею «довгоногою». Добре, що «упекли» Шевченка за таку провину в Оренбургські степи, вважав «тонкий» критик з «нетипової» російської інтелігенції В.Бєлінський.
«Доля» закінчується виходом «Кобзаря» завдяки старанням і пожертві поміщика Петра Івановича Мартоса, про якого відомо, що народився 1811 року і невідомо, коли помер. Не захотіли цього дізнатись нащадки. Був поміщиком полтавським і відставним штабс-ротмістром. Тарас Шевченко виконав його акварельний портрет, який не дійшов до наших днів. У виданні «Кобзаря» 1840 року Тарас Шевченко присвятив йому поему «Тарасова ніч». В наступних виданнях цю присвяту знято. Доля захотіла, щоб своїм благодійником Тарас Шевченко був за свої поезії пізніше висміяний і зневажений. Ми всі подібні своїми благими намірами до цього штабс-ротмістра у відставці: копи хвалять інші, хвалимо й ми. Коли поет потрапляє в опалу, ми його ганимо один поперед другого. Богдан Стельмах відчув це на своїй шкірі, коли потрапив у немилість за вірші, що не подобались тодішнім нашим можновладцям - поміщикам-компартійцям.
Третя частина драматичної поеми «Тарас» має назву «Слова» і містить оповідь про Тараса Шевченка від 27 до 36 років на основі шести епізодів, які є найбільш яскравими для висвітлення авторського задуму. Це оповідь про те, як зустрів світ «Кобзаря». Автор блискуче оповідає про це суперечкою запорожців з цензором і розмовою Тараса Шевченка із запорожцями, що воскресли в Шевченковій пам’яті з оповідей діда Івана. В цьому ж ключі зображена дискусія з приводу виходу поеми «Гайдамаки», котра вперше з’явилась з незначними цензурними куп’юрами в 1841 році і навколо якої розгорнулась ідейна боротьба, що теж талановито передано Богданом Стельмахом в уявній суперечці гайдамаків, рецензента, чиновників, Долі та Слів - єдиних незрадних післанців України до Шевченка. Вони прийшли до Поета, щоб потім у думах повернутись в Україну... сиротами... І знову спазми стискують горло...
А потім року Божого 1843-го Тарасу Шевченкові дали можливість відвідати Україну, про яку мріяв, яка постійно тривожила його сни, якої не бачив, відколи вивіз його з неї Енгельгардт та яка уявлялась йому попри все раєм на землі.
Доля починає показувати йому цей рай з маєтку Тарновських Качанівки на Чернігівщині (епізод перший), усміхається йому любов'ю до Ганни Закревської (Богдан Стельмах називає її Вродливицею), яка була заміжня за Платоном Закревським і чуття до якої проніс через усе життя. Із заслання у 1848 році присвятив їй вірш ТЗ» («Немає гірше, як неволя»). Ганна Закревська так і не дочекалась повернення Тараса Шевченка із заслання і померла 1857 року, коли їй було 35 літ. Від Ганни Доля поведе Тараса Шевченка до княжни Варвари Рєпніної, набагато старшої від нього, яка пристрасно, майже до розпуки, покохала поета, стала його ангелом-хранителем, страждала плакала, бо не знаходила взаємності з його боку. Між ними була стіна, перейти яку він не міг. Вона намагалась полегшити долю і страждання Шевченка, але.. Шевченко подарував їй свій автопортрет, їй присвятив поему «Тризна». Вона писала Шевченкові у зас-ланні, поки шеф жандармів О.Орлов заборонив їй листуватися з гнаним поетом. Вона послухалась. В наступних епізодах Б.Стельмах оповість і про їх останню зустріч у Москві 17 березня 1858 року, коли поет повертався із заслання. Вони вже були чужі одне одному. Кілька слів, кілька поглядів і запис Шевченка в «Щоденнику» про відвідини княжної та що вона «подурнела». І все. Не пробачив зради...
Поспішав тоді 1843 року до родини, що каралась у кріпацтві. І земний рай, до якого поспішав, постає перед ним одною великою Розритою Могилою.
Епізод третій - Київ, друзі, поема «Сон», що принесла Шевченкові славу, і Оренбурзькі степи, мандри по Розритій Могилі і врешті Переяслав, у який не хотів їхати, хоч там чекав його приятель з Петербурга колишній морський лікар Андрій Козачковський. Там, на Переяславщині, і народжуються один за одним шедеври, рівних яким немає у світових літературах. Найзолотіший фонд нашої літератури... Врешті хвороба у В’юнищах, які нині затопило Канівське море. Там був у гостях у Степана Никифоровича Самойлова, що мав декілька кріпаків та трохи землі. І історія написання 25.XII.1845 року «Заповіту». Цей момент автор поеми «Тарас» робить у третій частині основним. Над вмираючим Шевченком збирається царський двір, генерали, цариця, цар. Всі радіють, що ось-ось Шевченко помре. Ще мить, ще... Даремні їх сподівання. Шевченко записує свій натхненний «Заповіт»
І знову мандри Україною. Із них Богдан Стельмах вибирає весілля Пантелеймона Куліша з Олександрою Білозерською, що стала опісля відомою українською письменницею Ганною Барвінок. Тарас Шевченко був на тому весіллі боярином. Наспівавшись з боярином різних народних пісень, розчулена молода зірвала зі свойого весільного вінка квітку і подарувала Шевченкові. Всі ахнули: ця квітка з весільного вінка має принести нещастя.
І принесла... Шевченка заарештовують. А далі слідство в Петербурзі, тюрма... І приходить у ту страшну хвилину до свого сина Україна. Вся. При мирній тихій вечері під вишнею, над котрою гудуть хрущі і стає вечірня зіронька.
Прощання. Ніхто не провів на каторгу. Ніхто. Вдячний долі за те, що не має ні матері, ні батька. Бо не переніс би їх сліз. Бо бачив, як плакала мати Миколи Костомарова. Не хотів, щоб так плакала його.
Ще не все достраждав, ще не все «он изведал»... «Мог умереть он, конечно, под палками», як писав Микола Некрасов у вірші «На смерть Шевченка». I каторга, і Оренбург, і муштра... «Эх, братушки, браво, солдатушки, где же ваши жены»...
І піски, сіре невмите небо і заспані хвилі. Відчай і царська заборона писати й малювати. Сюди у ті степи, відсилають вбивць. І його, поета. Та ще поляків, що повстали за волю своєї батьківщини, загарбаної Росією.
З Шевченком тільки Слова. Ті, що примандрували з України, в яку колись посилав їх йти «попідтинню сиротами». Вони не покинули його. Віднайшли в пісках, яких злякались і Доля, і його Безталання, і Запорожець, бо не прийшов навіть у снах...
Останню, четверту частину, Б.Стельмах назвав «Слава».
Ні, вона не почалась у тих пісках. Вона прийшла до Шевченка ще раніше. По виході «Кобзаря».
Під час другої мандрівки Україною Шевченка називали «батьком». Ставлення до Слави самого Тараса Шевченка двоїсте: він жадає справжньої слави і розвінчує фальшиву, яка «з п’яними кесарями // По шинках хилялась». Про свою славу любив жартувати. Ці гіркі жарти - наслідок роздумів про славу в тогочасному суспільстві. Вона в такому випадку видається йому «мальованою кралею» кесарів, таких як «злодій» Наполеон III і Микола І. Розумів, що його справжня Слава є в Славі України, яка вирветься з московських пут і, як казав Іван Франко, «засяє у народів вольнім колі».
В першому з шести епізодів останньої частини тетралогії Тарасові Шевченку вже 38 років. Новопетровський форт. Торохтіння барабанів. Муштра. «Тяни носок»... знущання. Жорстока Доля, огледівшись, що вчинила з Шевченком, хоч чимось хоче скрасити його життя: то знайде серед солдатів його земляка, то познайомить з «ляхами» - польськими революціонерами, багато з яких стануть йому сердешними приятелями, то з’явить татарку - «красиву, як азійська ніч».
І рука тягнеться до паперу. Україна не дає спокою. Тут, на засланні, він напише найкращі свої поезії про неї. І вони стануть безсмертними. Це безсмертя Богдан Стельмах виражає дивовижно вдалою образною знахідкою: папір, на якому ці вірші, не горить. Його палять всі, але він не горить. Знову прекрасна метафора, віднайдена автором для виразу незнищенності для нас створеного Шевченком.
Ще розгублена стражданнями Шевченка Доля дарує йому в тих пісках спілкування з Агатою Омелянівною Усковою, дружиною коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Олександровича Ускова, про яку Тарас Шевченко в листі до Броніслава Залєського від 9 жовтня 1854 року писав: «Эта прекраснейшая женщина для меня есть истинная благодать Божия. Это одно, единственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии».
Долі видалось, що надто щедрою є для Шевченка. Спохопилась... І поповзли між офіцернею плітки про дружину коменданта і Шевченка. На довершення забрала від Ускова сина Дмитрика, єдиної утіхи і відради Тараса Шевченка.
І знову пекучий біль. І вже Шевченкові 40 років, і 42, і 43. В третьому епізоді Богдан Стельмах влаштовує своєрідну дискусію між Славами Шевченка - Доброю і Поганою, яка активно діє і сьогодні. Знає-бо, клята, що робить.
Врешті, приходить звільнення. Доля і Запорожець лякаються вигляду Тараса Шевченка. «Нащо йому ця дика борода?»
З наступних моментів біографії Тараса Шевченка Богдан Стельмах вибирає повернення поета додому і його вимушену зупинку в Нижньому Новгороді, куди він прибув пароплавом 20 вересня 1857 року і мав намір відразу їхати в Петербург.
У Нижньому Новгороді він мусив жити аж до 8 березня 1858 року, і це був дуже важливий для нього період акліматизації до «нормального» життя. Тут його відвідав М. Щепкін, тут Тарас Шевченко написав поему «Неофіти», «Юродивий», врешті, триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали». Тут розпочав редакційну роботу над віршами з захалявних книжок, які написав у неволі. Тут зустрів актрису Катерину Піунову, якій 30 січня 1858 року запропонував одружитися з ним і отримав відмову...
Врешті було отримано дозвіл їхати далі. В Москву приїхав 10 березня і пробув там до 26 березня 1858 року, замешкавши на квартирі у М. Щепкіна. Відвідав давніх друзів і княжну Варвару Рєпніну.
Всюди тиск Державного Копита...
Б. Стельмах майже обминає прибуття Тараса Шевченка у Петербург і те, як зустріли його «революціонери-демократи», про що дуже любило писати радянське літературознавство, яке, до слова, теж було під тиском Державного Копита. Обминає диспути і відразу переносить читача туди, де найбільше прагнув бути Тарас Шевченко. Керелівка, 1859 рік, і його третя, а водночас остання подорож в Україну, на яку йому «височайше» дозволили. 27 червня він приїхав до братів Йосипа та Микити, був у сестри Ярини. Кріпаки. Всі навколо кріпаки, без волі... І тут, після довгої розлуки, з’являються йому в Україні Запорожець і Доля. Щоб ятрити рани. Не був довго в Керелівці. Не міг. 28 червня виїхав у Корсунь до троюрідного брата Варфоломія Шевченка, щоби з ним знайти між Россю і Дніпром шматок землі, аби поселитись. Знайшов між Каневом і Пекарями в Межиріцькому маєтку поміщика Никодима Павловича Парчевського, одного з найогидніших типів, які зустрічались на життєвій дорозі Шевченка.
Доля хотіла, щоб мрія Шевченка не здійснилась. Парчевський спочатку погодився продати землю, але потім відмовився. Боявся Шевченка...
Чекаючи на приїзд поміщика на домовленому місці, Шевченко розговорився з приятелем Парчевського «уродзоним шляхціцем» А. Козловським. Зайшла розмова на релігійну тему і зокрема про Матір Божу. Тарас Шевченко був православним і притримувався православного погляду в цьому питанні, з чим не погодився «уродзони» і зробив на Шевченка донос про його зневагу Божої Матері, через що Тараса Шевченка було заарештовано по дорозі до М. Максимовича, що жив на хуторі, званім Михайловою Горою, біля села Прохорівки 13 червня. 14 серпня Шевченко вимушений був покинути назавжди Україну.
Більше ніколи не побачить її. Ніколи. І тут знову з’являється Безталання. Воно довго не давалось чути. Ото лише тепер. Вже без крил, які йому колись подарував Тарас Шевченко.
Аж ось Петербург. Житло при Академії. Вузька кімната на одне вікно. Шевченкові 47 літ.
Це вже остання зустріч із Шевченком. До нього приходять всі, хто йшов з ним Його дорогою: Доля, Запорожець, рідні його серцю люди, добра і погана Слава. Прийшли попрощатися з ним. За хвилю відійде. Ще промайне в цьому епізоді його остання наречена Ликера Полусмак, кріпачка, яку привіз у Петербург поміщик.
І ось уже Доля диктує йому останній вірш. За десять днів до смерті: «Чи не покинуть нам, небого, вірші нікчемні віршувать» і лагодитись у далеку дорогу, звідки нема вороття. Вірш записав олівцем на офорті автопортрету 1860 року. Під першими 36 рядками вірша поставив дату «14 февраля», а останні 36 рядків датовано «15 февраля».
Ще буде друг Г.Лазаревський, який організує перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну: в Каневі насипле йому високу могилу та заповість себе поховати в Качанівці, де часто бував у своїх мандрах Тарас Шевченко і де останній раз був у серпні 1859 року та посадив дуба. Коло нього просив себе поховати Г. Честахівський і просив насипати таку могилу, як на Шевченкові.
І вже рахує Доля Шевченкові хвилини. Ще мить. 10 березня 1861 року... Після 9 березня, коли народився...
Його провели у Славу всі, хто йшов з ним усю страдну дорогу... Провели велично... Так в поемі...
Всього 24 епізоди з життя Тараса Шевченка лягли в основу драматичної поеми-тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас». Це зовсім не біографічна оповідь у звиклому розумінні цього слова. Таких біографічних оповідей у нашій літературі вистачає. Це - біографія душі поета, яка й являє нам його суть. Поетична оповідь, якої досі в нашій літературі не було, хоч спроби її написання були, але їм не судилось зреалізуватись. Над такою оповіддю про Тараса Шевченка постійно висів дамоклів меч ідеології. Будь-яка біографія Тараса Шевченка, прозова чи поетична, мала зводитись до певних ідеологічних штампів, де Шевченко мав бути революціонер-демократ селянського рівня, бо до вищого його не допускалось, мала оспівуватись дружба з великим російським народом, засуджуватись і затавровуватись українські пани і всілякі українські буржуазні націоналісти. А якщо треба було торкнутись питання, що Тарас Шевченко інакше оцінював у своїй творчості те чи інше суспільне чи історичне явище, слід було обов’язково наголосити, що Шевченко помилявся і його необхідно було поправити в дусі панівної ідеології, як колись поправляли його рецензенти та цензори, з драматичної поеми Богдана Стельмаха «Тарас» і які продовжують жити поміж нами поза поемою. Про це добре відомо й самому авторові, голос якого був завше, як і Шевченків, голосом його рідного українського народу і слово його було вирішальним і остаточним при виборі місця для встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові у Львові. За той пам’ятник Львів воював більше століття — спочатку з австрійськими, а відтак польськими і більшовицькими окупантами. Час розвалу імперії Львів зустрів твердою постановою нарешті збудувати пам’ятник, за який боролись цілі покоління. Гроші на його спорудження давали всі, кому було дороге ім’я Тараса Шевченка і України. Опиратись волі народу, що рвав з себе пута неволі, старому режимові було неможливо, але можливим було відіпхнути цей пам’ятник на задвірки Львова, подібно до того, як колись ще перед Першою світовою війною, всі зусилля української громадськості були зведені до того, що іменем Тараса Шевченка назвали вулицю з одним будинком десь на околиці. За такий проект стояли горою «найвідоміші» і «найавторитетніші» діячі, а навіть флюгерні поети з Шевченківськими та іншими преміями імперських часів. Вони робили свою чорну справу...
А він, Богдан Стельмах, що не мав тоді ні премій, ні нагород, сколихнув увесь Львів та Україну і закликав український народ класти квіти на те місце, де хочемо, щоб стояв пам’ятник Тарасові Шевченкові. І народ послухав свого поета. Поніс квіти на місце, де й сьогодні височіє пам’ятник Тарасу Шевченку у Львові. Це була перемога народу і його поета.
Він, Богдан Стельмах, був чи не єдиним львівським поетом, який кинув правду у вічі тим, хто називав себе опікунами української культури і завдяки старанням яких українська культура розвивається і процвітає; він назвав їх дантесами цієї культури. Один із таких дантесів, який у Львові грав роль мінілєніна, упізнав себе у вірші, і з того часу перед Богданом Стельмахом були закриті всі без винятку часописи та видавництва. Водночас були заборонені й пісні, написані на поезії Богдана Стельмаха.
Богдан Стельмах вистояв. Йому, як поетові, було добре відомо, що відчував Тарас Шевченко, коли йому заборонили писати і малювати.
Він, Богдан Стельмах, не побоявся сказати правду і новій владі, що хизувалась своєю незалежністю та демократичністю, — віршем «Не пора», який вперше прочитав у Нагуєвичах на відкритті відбудованої після спалення злочинцями хати Івана Франка, яких влада так і не могла знайти, хоч на одного з них усі вказували пальцями.
Богдан Стельмах є одним із небагатьох українських поетів новітньої доби української літератури, що має моральне право написати таку поему про Тараса Шевченка, яку написав, і який за Шевченком може сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».
Для написання такої поеми Доля вибрала саме його, Богдана Стельмаха, твір якого за своїми художніми якостями, глибиною осмислення нашої трагічної історії через призму життя і творчості Тараса Шевченка, що став символом України, належить до одного з найбільших здобутків нашої літератури останніх десятиліть.
Л-ра: Дзвін. – 2002. – № 10. – С. 154-158.
Твори
Критика
