Слово про побратима
Юрій Брилинський
Не знав як почати. Хотілось мені так, щоб не банально. А в голову лізла фраза якнайбанальніша: «Нас поєднала чи здружила пісня». Наче цитата з якоїсь полкової пісні. Але так воно й було насправді. Осінь 1962-го року. Студенти їдуть у Кіровоградську область збирати кукурудзу, помідори і ще якісь харчі. «Трудовий семестр». А нас залишають на два місяці у Львові, бо йде підготовка до святкування 300-річчя університету, а ми учасники святкового концерту. Залишається хор, симфонічний оркестр, танцювальний ансамбль, оркестр народних інструментів, духовий, солісти. От там, на репетиціях хору, яким керував світлої пам’яті Сергій Георгійович Амбарцумян, ми й познайомилися. Я не знаю, чому сформувалась саме така компанія: Богдан Стельмах, Роман Слабий, Святослав Праск, Іван Білоус, Любко Шеремета і я. З одного факультету були тільки три останні, з географічного, я вчився на філології, Слабий на біології, а Стельмах на мехматі. Після вечірньої репетиції ми разом виходили з університету, часом відпроваджували Амбарцумяна до рогу вулиць Зеленої і Руставелі, а потім знову блукали містом. Часом заходили до Любка Шеремети на площу Ринок. Грошей на якісь забави не було, от хіба на пляшку сухого «Ркацителі», або «Аліготе» скидалися, і то дуже рідко. Йти додому мені з Богданом було по дорозі, бо я жив у своєї бабці на Замарстинівській, відразу за залізничним мостом, а Богдан — у сестри Зосі на Підзамчому. Вулиця називалась Огіркова і була оспівана поетом Василем Колодієм. Богдан часто цитував ці слова: «І дарма, що наша Огіркова досі не одягнена у брук». Отак блукаючи вулицями нічного Львова, розмовляючи, читаючи вірші, ми й пізнавали один одного. Виявилось, що Богдан пише вірші, хоч це заняття було пріоритетом філології, начебто. Якось Амбарцумян приніс ноти і слова грузинської пісні про Арагві. Слова були російською і знадобився переклад. За цю справу взялися кілька людей, переважно, філологів, але коли почали порівнювати зроблене, то найкращим виявився переклад Стельмаха, хоч він на той час ще був математиком. Текст був легкий, мелодійний і, сказати б, граціозний, вишуканий. Видно було, що йому властиве природне відчуття мелодики слова. Мабуть, вроджена музикальність, любов до пісні, та ще те, що Сергій Амбарцумян виховував у нас добрі музичні смаки, спричинилися до того, що Богдан почав писати дуже добрі пісенні тексти. Навіть його переклади пісенних текстів часто звучать не гірше, а навіть ліпше, ніж мовою оригіналу. Скажімо, його переклад відомого в ті часи шлягеру «Вінок Дунаю» у виконанні Едіти П’єхи. Уже перший рядок: «Вышла мадьярка на берег Дуная, бросила в воду цветок» у Богдана звучить значно мелодійніше: «Вийшла мадярка на берег Дунаю, квітку у воду кида». Або ж пісня «Под железный звон кольчуги», яку з характерними інтонаціями виконував В. Мулєрман. Богдан взагалі написав інший текст, звучніший, ритмічніший, суворіший. От порівняймо:
Под железный звон кольчуги.
Под железный звон кольчуги,
На коня верхом садясь,
Ярославне в час разлуки —
Говорил, наверно князь.
У Стельмаха:
Княжий кінь, шовкова грива,
Княжий кінь, шовкова грива,
Ярославна на поріг.
Стременом задзвонить гридень,
Стременом задзвонить гридень,
Засурмить к походу ріг.
Пісня набула нового колориту, і відразу стало зрозуміло, що композитор «творчо використав» або ж украв мелодію української пісні «їхав козак за Дунай».
Наразі життя наше складається дуже непросто. Я тепер думаю, що оця наша компанія підібралась ще й тому, що все-таки було щось, що нас об’єднувало. Ми всі були «неблагонадійними». Був у кожному вузі так званий «перший відділ», тобто відділ КГБ, куди нас час від часу викликали. Пам’ятаю, який я був здивований, коли наш староста раптом сказав мені: «Брилинський, зайдеш у перший відділ». Я не знав, що це, і куди йти, і для чого. Мені пояснили: «Для уточнєнія». Клієнтом цього відділу був і Богдан, бо ж син репресованого. Коли траплялась нагода позбутися такого студента, адміністрація робила це швидко і без особливого співчуття. Роботи в «необ’ятной стране» багато: цілина, комсомольські новобудови — їдь, куди хочеш, і перевиховуйся. Богдана виключили з університету через якусь дурницю, він перевівся в політехнічний, але через короткий час його відрахували і звідти. Без жодних пояснень. Якийсь час Богдан працює у лісництві в Раві-Руській, там на посаді лісничого чи головного інженера лісгоспу був його старший брат Ярослав. Потім знову вступає в університет, — але вже на філологічний факультет. Відбувається усе це в 1963-64 роках. Гряде чорна брежнівська реакція. Позбавляють посади ректора Євгена Костьовича Назаренка, покидає наш університетський хор Сергій Амбарцумян, змушений покинути. І його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі». Ми створюємо ансамбль «Черемош», щоб далі якось триматись купи, і влітку всім ансамблем їдемо в університетський табір «Карпати». Власне після приїзду довідуємось, що в університеті новий ректор — Максимович, колишній ректор політехніки. Стає трохи моторошно, хоч життя продовжується. Створюється клуб творчої молоді «Пролісок», активним учасником якого є і Богдан Стельмах. Тоді ми відкриваємо для себе геніальну поезію Богдана-Ігоря Антонича. В клубі готується вечір, присвячений поету, й Ігор Калинець, який на той час працює в архіві, крадькома виносить звідтіль книжечки поезій Антонича і дає нам на одну ніч. За одну ніч ми встигли переписати цілу книжку. Допомагали хлопці з гуртожитку. Вплив поезії Антонича був великий. Треба додати, що на той час таким самим відкриттям для нас був і молодий Тичина. Нам потрапила до рук чудово видана збірка Тичини «Золотий гомін». «Збірка збірок», як називалась ця книжка, видана у Львові. Видана дуже цікаво поліграфічно, і зібрано було там дійсно все найкраще, що написав поет. Тоді ж приїздять до Львова Микола Вінграновський, Іван Драч, Іван Дзюба. І їхні блискучі виступи в різних аудиторіях Львова доповнюють ту картину змін літературних смаків, намагання докопатися до закопаних скарбів, які з волі більшовиків і їхніх холуїв були поховані в сховищах спецхранів, вилучені з нашого життя, здавалося б, навіки. Треба сказати, що незважаючи на такі «похоронні» дії компартійного керівництва, ми читали, що хотіли, починаючи від Хвильового, Осьмачки, Любченка, Винниченка аж до Ольжича, Маланюка, Теліги і, звичайно ж, Донцова. Тому мене завжди дивували стогони і жалісливі нарікання молодшого покоління, що вони були відрізані від спадщини, не мали змоги прочитати ці твори. Не мали змоги, бо не хотіли або боялися, що за читання цієї літератури можна потрапити за грати.
Тепер щодо знаменитого «поетового краю», в якім необхідно побувати, щоб зрозуміти поета. В Богдановому селі, а зветься воно Туркотин або ж Туркутин, як кажуть аборигени, я бував часто. Це недалеко від Курович, під горою. Дуже гарне мальовниче село. Зрештою, його добре видно із траси, яка йде на Золочів, Тернопіль. Обійстя Стельмахів — це гарний дім під бляхою, великий сад і криниця з найкращою водою в селі. Принаймні корчмар тільки цією водою розбавляв спирт, як свідчать старожили-споживачі. На час нашого знайомства Богданів батько вже був небіжчик. Сибір доконав. В селі залишилася мама, дуже мила, добра галицька селянка з вродженою інтелігентністю. Сестри Марія і Зося працювали у Львові. Брат Ярослав лісникував то в Рахові, то в Раві-Руській, а потім теж опинився у Львові. Дуже часто світлиця Стельмахів, особливо на празник, переповнювалась людьми. Нічого не бракувало в цій світлиці, а особливо багата була вона на пісню. Ми любили і вміли співати. Коли приїжджали Богданові товариші з університету, то пісням не було кінця. Ніби змагання йшло між старшими і молодими: «Ану ще такої. А таку знаєте? А ось цю послухайте... Перемагав, звичайно, вуйко Олекса, брат Богданової мами. Пісню, яку він співав, «Люди п’ють, люди мають», я й досі не зустрів десь записану, та й ніхто, крім нас з Богданом, мабуть, її не знав. Вуйко Олекса — постать надзвичайно цікава і колоритна. Січовий стрілець, воював під орудою Мирона Безручка, на той час уже пас корову по межах і дуже чекав, коли прийде Богдан з товаришами, щоб наговоритись і наспіватись. До найцікавіших оповідей належала легенда про те, як він бачив Леніна і Троцького. На Богданове: «Вуйку, не брешіть, бо Ленін ніколи в Україні не був», переконливо відповідав: «Та, бігме, Бодю, видів. В Жмеринці на вокзалі. Такі два маленькі жидки з борідками». Як потім виявилось, справді щось там у Жмеринці на вокзалі відбувалось, але були це Калінін і Петровський.
Богдан обезсмертить мамину світлицю у пісні разом з Ігорем Білозором. Але буде це потім. Наразі 1964 рік. Нас забирають до війська. Я опиняюсь в Рівному, а Богдан аж у Красноярську.
Це було велике потрясіння. Ніби знаєш, що маєш відбути цей «долг Родине», одначе крадькома думаєш: «А може, пронесе?» Не пронесло. Хапають і везуть невідомо куди. Аж у Красноярськ. А могли ж і на Чукотку. Але цей стрес спонукує до самодисципліни, до певної самоізоляції від цього бруду, грубіянства, хамства, лизоблюдства. Тікаєш у книжки, у мрії або починаєш інтенсивно використовувати кожну вільну хвилину, аби щось писати. Хоч листи. В мене збереглися листи від Богдана. Армійські листи. їх багато і майже в кожному вірш, а навіть кілька. Не дуже добрі вірші, бо написані вони стражданням, болем і надією.
На той час припадає і співпраця Богдана з Мирославом Скориком. Можливо, це перші пісні на слова Богдана Стельмаха. Три роки в армії були дуже творчо інтенсивними, і вернувся Богдан не з порожніми руками.
Я так багато приділяю уваги пісням Стельмаха, бо це справді дуже вагома і цікава сторінка його творчості. Він навіть заслужив реноме поета-пісняра, хоч, як на мене, ця категорія дещо занижує і звужує рівень творчості поета.
Після армії починається дуже плідна співпраця Стельмаха з композитором Богданом Янівським. Як це почалося, не можу сказати, та й не хочу заглиблюватись у ці тонкощі датування, бо пишу не про це. Я не історик. Ми всі тоді були одна велика компанія: письменники, актори, режисери, художники. Ми бродили по кнайпах і майстернях, пили все, на що вистачало грошей, і вели безкінечні розмови про поезію, мистецтво, музику. Здивований Володимир Оглоблін, прекрасний режисер, з яким Богдан потім співпрацюватиме, якось вигукне за чаркою в «Комарику»: «Ну, в театрі Франка теж п’ють, але говорять про гроші і шмотки, а тут про мистецтво!» Згадуючи ті часи, Любомир Медвідь якось скаже мені: «Ти знаєш: я часом думаю, чи недаремно ми тратили тоді стільки часу на оті «всеношні» по кнайпах і майстернях, і приходжу до висновку, що, мабуть, ні. Щось у тім було». Принаймні тоді находились найкращі пісні Янівського — Стельмаха. Цікаво, що багато з цих пісень були написані до театральних вистав. Одна з найкращих, «Не забудь, яка гірка людської пам’яті ріка», була створена для вистави «Голубі олені» за п’єсою О. Коломійця у постановці Володимира Опанасенка. Романтична історія, може, навіть мелодраматична про двох закоханих, яких тут же розлучила війна, була скрашена цією чудовою піснею. Володя Опанасенко дав прозвучати цій пісні у виставі цілковито. Крутився сценічний круг, мерехтіли в голубому світлі примарні декорації Валерія Бортякова і звучала прекрасна пісня. Від початку до кінця. Пісня це не примітивна мелодія до ще примітивнішого тексту чи навпаки. Пісня це глибока, прекрасна мелодія, саме мелодія, і не менш глибокі, проникливі слова, а не тирликання про смерічки, марічки, потічки. Щаслива доля звела Ігоря Білозора з Богданом. Я недавно слухав по радіо пісню, яка дуже рідко звучить — «Рушили хлопці в далеку дорогу». Яка це тонка стилізація під рекрутські пісні, що їх співають у нас, коли відпроваджують в армію. А може, точніше було б сказати «співали у нас». І таких пісень Ігор і Богдан написали чимало. Згадати б хоча «Весільний марш», «Не сип, мила, скла», «Була б з тобою, любий», і ще, і ще,включаючи прекрасну «Світлицю», як підсумок, бо ж після цього все обірвалось. А здавалось, що починаючи від «Пшеничного перевесла», буде нескінченною тривала співпраця, і як перевеслу їй не буде кінця. Ось наче воскрес Володя Івасюк у Ігорі. Але все обірвалось ще до фізичної смерті Ігоря. Богдан постійно був у конфлікті з тогочасною владою. Там, «де слід», знали добре про його походження, про батька, про родичів, які загинули в УПА. Досить було сказати якесь необережне слово, як ріднесенькі «стукачі», а ім’я їм «легіон», відразу доносили та ще й зі своїми коментарями. Так було в Дрогобичі у театрі, де працював на той час Богдан завлітом і мав необережність сказати, що «Степан Бандера був непоганий чоловік», вже на другий день треба було пояснювати кагебістам, «что ви імєлі ввіду». А от того дня Богдан наче сам чекав,щоб привселюдно дати по морді партійним бонзам. Це був захід, присвячений якомусь ювілею О. Пушкіна, і там Богдан прочитав свій вірш про «Дантесів». Мабуть, найбільше обурили можновладців слова «прилизаний гицель дантес», бо всі якраз були й справді прилизані. Реакція була негайною. Виклик до представника КГБ, в прокуратуру міста, а це дуже серйозне попередження, збори в Спілці письменників, де ніхто не виступив на захист Стельмаха, а слова покійного Романа Федоріва про те, що «я не знаю, що буде з «Ватрою», мався на оці ансамбль «Ватра», виявились пророчими. Влада знала, куди бити. Гонорари від пісень були тоді єдиним засобом для існування сім’ї Стельмаха. І от влада забороняє виконувати будь-де, будь-які пісні на слова Богдана. А найбільше його пісень співала, власне, «Ватра». Це був тяжкий, підступний удар із важкими наслідками. Особливо для Ігоря. Може, він сам цього не помічав, але відтоді він не написав жодної пісні, яка б сягнула тої планки, яку поставив своїми текстами Стельмах. Навіть спроба потім написати щось для нашої вистави «Василь Свистун» виявилася невдалою, хоч тексти писав Стельмах. А які прекрасні пісні були написані до вистави «По щучому велінню». Особливо пісня Щуки: «Тужу я за глибінню, пусти мене, пусти». Коли заборонили пісні на слова Стельмаха, то й у цій виставі треба було міняти пісенні тексти. Вистава вмерла.
Театральну кар’єру Борис розпочав з ролі Падура із «Маклени Граси» Миколи Куліша. На той час керував студтеатром народний артист України Володимир Максименко, а асистував йому Володимир Глухий, тоді ще не заслужений артист України, випускник університету і студії при Театрі ім. М. Заньковецької. Власне, ідея зіграти уривки чи сцени з «Маклени Граси» належала Глухому. Пізніше він сам блискуче зіграє роль Падура у виставі, яку поставить Сергій Данченко в Театрі ім. М. Заньковецької. Добре пам’ятаю, бо ходив на репетиції як глядач, роботу над виставою «Дівчина з валізкою». П’єсу написав Володимир Максименко, а ставив Володимир Глухий. Богдан Стельмах був виконавцем головної ролі і грав добре. Видно, таки добре тягнуло Стельмаха на театральну стезю. Я мав щастя грати у виставі за п’єсою Богдана Стельмаха «Чари правдивої пісні», яка з успіхом йшла у Театрі М. Заньковецької у постановці Богдана Сусловського, з музикою Богдана Янівського і оформленням Ірини Нірод. Хоч грав я дуже негативну роль, бо ж називалась вона Зло, але грав з великим задоволенням. Ще одна вистава, яка йшла у нашому театрі — це «Біда навчить ». Богдан інсценізував відому казку Лесі Українки, а ставив виставу Григорій Шумейко, і йшла вона на нашій сцені досить довго. Мушу ще згадати, що у виставу «Маруся Чурай» за поемою Ліни Костенко режисер Федір Стригун вставив один не костенківський текст - це пісня Віктора Камінського на слова Богдана Стельмаха «Отака історія». Знаючи, як Ліна Василівна ревно ставиться до всяких «інтервенцій» у свою творчість, я при зустрічі на гастролях у Києві запитав її,чи не виглядає інородним цей текст у структурі її тексту. На що Ліна Василівна відповіла, що абсолютно ні, і що «цього хлопця я знаю давно».Справді, Ліна Костенко давно знала поезію Стельмаха і оцінювала її високо.
На замовлення театру ім. Івана Франка Стельмах переклав п’єсу Тірсо де Моліна «Благочестива Марта».
Виставу ставив режисер надзвичайно вимогливий, один з найкращих професіоналів в Україні, Народний артист України Володимир Оглоблін. От під його професійним оком Богдан і робив цей переклад. Переклад робився театральний, щоб не було місць, важких для сприйняття, щоб акторам було зручно говорити текст. Результат був чудовий. Я дивився цю виставу у Львові і мав море насолоди. Роль Марти грала майбутній міністр культури Лариса Хоролець. А Хостікоєв з Богданом Бенюком витворювали чудеса акторської майстерності на сцені. Проте всіх перевершив Валерій Івченко. Його перший вихід був концертним номером, який супроводжувався громом оплесків.
Тепер вистава «Благочестива Марта» у перекладі Стельмаха і постановці Али Бабенко йде на сцені театру ім. Заньковецької. Артистична кар’єра Стельмаха продовжилась у новоствореному в дев'яностих роках театрі «Не журись». Там була створена за сценарієм Богдана Стельмаха вистава «Пісні з-за грат». В цій виставі Богдан з успіхом виконував роль Поета. Взагалі Стельмаху властива така риса характеру – робити все добре. Я був свідком як він будував дачу. Сам один від фундаменту до даху. Як на мене, то і з роллю чиновника він впорався добре.
Ще хочу сказати ось про що. Відомий художник Іван Крислач, земляк Стельмаха, із сусіднього села Станимир, розказує, що добре пам’ятає один із концертів на честь Тараса Шевченка у Туркотині, де маленький Богдан, якого тримала на руках старша сестра Марія, читав «Розриту могилу». Я розумію, що це може послужити доброю поживою для сучасних іроністів і «розвінчувальників» міфів, для чергової порції «бузинятини», для тих, хто вміє тільки одне — затоптувати в болото перлини. Ми виховувалися інакше. В нас у світлиці висів портрет Шевченка поруч з іконами і для тих, у кого на стіні висів портрет Леніна чи Сталіна, а ікон і духу не було, важко зрозуміти, чому ми так шануємо Шевченка. Коли у Львові творився дивний ажіотаж довкола пам’ятника Шевченкові, де йому стояти, коли на догоду тодішній владі визначались різні місця, але тільки не це, де він стоїть нині, Богдан Стельмах на вечорі пам’яті Шевченка прочитав свій вірш, де точно вказав на місце пам’ятника і закликав львів’ян класти квіти на це місце і таким чином виявити свою волю.
Наступного дня Богдан зайшов до мене у театр і запропонував пройтися. Коли ми підійшли до «клумби», Богдан тихо сказав: «Бачиш, вже є». Я не міг зрозуміти, про що він говорить, бо не був на тому вечорі. Богдан показав на квіти. Їх було вже досить багато і ставало щораз більше. Невдовзі там уже була гора квітів. Потім появився камінь, який поставили хлопці-скульптори. Місце було освячене. Тут йому стояти. Там він і стоїть донині і буде стояти завжди.
Драматична тетралогія «Тарас Шевченко» є своєрідною відповіддю сучасним очорнителям поета. Як на мене, твір цей заслуговує на сценічне втілення. Зрештою вже були дві дуже вдалі спроби. Першу частину поставив колись Сергій Проскурня в Першому українському театрі для дітей і юнацтва в 1999 році. Чудово виконував роль Шевченка Василь Баша. А друга дуже вдала спроба була в Хмельницьку, в ляльковому театрі, де завлітом працював поет Павло Гірник. Йому й спало на думку зробити для найменших лялькову виставу про генія. Тепер вистава йде в Львівському ляльковому театрі. Коли в розмові хтось із начальства висловив думку, чи доречно це робити саме в ляльковому театрі, я сказав: «Якщо можна про Ісуса, то чому не можна про Шевченка». Власне таким способом, мабуть, і можна в дитячу душу засіяти перші зеренця шани до великого і святого. А вони потім проростуть і дадуть добрі плоди.
Л-ра: Дзвін. – 2003. – № 10. – С. 143-146.
Твори
Критика
