Воздвиження храму
Тарас Салига
Стельмах Богдан Михайлович — поет, драматург, перекладач, автор численних українських пісень – народився 2 жовтня 1943 року в селі Туркотин Золочівського району па Львівщині. Вчився в Туркотинській початковій та Куровицькій семирічній школах. З 1957 року - у Львові, де у 1960-му закінчив СШ № 22. Студіював у Львівському університеті імені Івана Франка - спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964 - 67 pp. відбував солдатчину у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Рава-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділом музично-драматичного театру в Дрогобичі. В 1977 році став членом Спілки письменників України і перейшов на творчу роботу. З 1993 року Б. Стельмах — головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського обласного управління культури, з 1994-го - заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1998-го — радник міського голови Львова. Богдан Стельмах с автором книжок «Примула, квітка віща» (1969), «Земний вогонь» (1979), «Правдива пісня» (1982), «Батькові слова» (1984), «Пшеничне перевесло» (1988), «Сонечкова донечка» (1988), «Сто пісень» (1990), «Тарас» (1991), «Фрак для доцента» (1991), «Прикрі пригоди в країні пригоди» (1991), «Писанка» (1993), «Початок радісних пісень» (2000), «Світлиця пісень і спогадів» (2001), а також доброї сотні пісень з такими українськими композиторами, як М. Скорик, Б. Янівський, В. Івасюк, В. Каміпський, І. Білозір та інші. У доробку поета кілька оперних лібрето, серед яких і «Мойсей» за поемою І. Франка. З перекладів варто назвати переспіви давньоєгипетської лірики, інтерпретацію поеми «Слово про Ігорів полк», комедію Тірсо де Моліни «Благочестива Марта», п'єси Едмона Ростана «Шантеклер» та «Романтики», лібрето опери Дж. Верді «Фальстаф» та інші драматичні твори. У театрах України йшли та йдуть вистави за п'єсами Б. Стельмаха. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами. Б. Стельмах - лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994) та імені Лесі Українки (1996).
У критичних бесідах про поезію Богдана Стельмаха, які хоч і не дуже часто виникали після появи його збірок, неодмінно йшлося про самобутність таланту їх автора, творчість якого, як говорилось, не тільки адекватна загальним тенденціям живого літпроцесу, а й по-своєму його скрашує неповторним чаром слова та версифікаційною культурою творів. Такі оцінки, безперечно, творили добре «реноме» поетові. І, як кажуть, він ніколи не випадав із поля читацького зору.
І все ж популярність йому забезпечувала не так критика, як поетові пісенні тексти, музику до яких писали В. Івасюк, Б. Янівський, І. Білозір, М. Скорик, В. Камінський, Дутківський та інші композитори. Стельмахової авторсько-пісенної популярності може вистачити на кілька поколінь складачів-пісенників. Досить лише згадати його «Тільки раз цвіте любов», «Світлицю», «Пшеничне перевесло», «Розпитаю про любов», «Цілюще джерело», «Гуси-лебеді» та інші, як сьогодні уже пригадуються найвищі злети нашої української естради.
Пісня - душа народу. Це наче б і банальна фраза, але вона «не затерлася» від безлічі повторень, бо вона - істина, життєтворча сила. Стельмах збагнув це дуже вчасно, він побачив, що його пісню підхопив народ. Вона «цвіла» на народних забавах, хрестинах, весіллях та при всіляких інших оказіях, де репертуар «не спускають», його обирає серце. На щастя, від цього поет не впадав у гординю, а навпаки, кожен свій новий твір вимірював оцінкою саме таких критеріїв. Одне слово, популярність, що приносила Стельмахові пісня, не дозволяла поетові ставити творчу планку нижче, працюючи в інших жанрах. Пригадаймо, наприклад, успіх його драматичних вистав, адресованих найвимогливішим глядачам - юному поколінню.
До речі, хто мав змогу чути Стельмахові твори в усному виконанні автора на різних літературних імпрезах: творчих вечорах, народних вічах, поетичних фестивалях тощо - той, як тепер я, стверджуватиме, що його слово впливає на слухача магічною силою, воно забирає аудиторію в полон, у сотворений Стельмахів світ, хоч якою ця авдиторія була б - старша чи молодша. Очевидно, що цьому може бути багато пояснень. Може бути й таке, що поезія «на слух» часто справляє цілком інше враження, ніж, вона та сама, при її критичному розгляді. Тут, як кажуть, опонування зайве. І все ж, що так у ній приваблює шанувальників музи Евтерпи? Думається, естетична послідовність автора, його генетичне чуття слова, загубленого десь на маргінесі діалекту чи в історичних мовних глибинах, і зігріття, леліяння цього слова та повернення його в уста народу у мовно-лексичний норматив. Отже, Стельмах вміє досконало реанімувати архаїчну лексику. А в ідейно-тематичному вимірі його поезія - це фоліант українських історичних драм на тлі героїчної минувшини. Можна сказати, що Богдан Стельмах споруджує свій поетичний храм, в якому на іконах віршів - подвиги предків, тих, що впали за волю, і тих, що перебули комуністичне пекло. Тут проходять «чистилище» вчорашні лукавці, що молилися богам іншим. Отже, Україна у своїй героїчній і сумній долі, у вірі свого повного воскресіння - кров і плоть віршів Богдана Стельмаха.
Художня полісемія образу України розпросторюється від першої збірки поета - «Примула, квітка віща» (1969) до книг найновіших, себто до книги «Вірші про Україну» (2004), яка, власне, є томом вибраних творів зазначеної теми.
Україна - центральна вісь лірико-публіцистичних медитацій поета, що починається у княжій історії, зокрема в епосі Звенигорода, і пролягає крізь усі століття аж до наших днів: «У віршах про Україну // Кожна буква - людина. // У віршах про Україну // Кожне слово - родина. // У віршах про Україну // П’ятдесят мільйонів літер. //Як оплакувати руїну, //То мало не кожна -лідер. //Як оспівувати червоні //Криваві калинові грона, // То всі п’ятдесят мільйонів// Співатимуть - до мільйона. // Коли ж боронити рідну //від ката і хвата треба, // Літер не густо видно - //Як зір серед хмарного неба».
Та наша дійсність, яка теж стає історією, на жаль, безапеляційно спростовує поетову статистику: нас активно меншає, і нас уже далеко не п’ятдесят мільйонів, тобто наших «літер не густо видно», щоправда, тому, що часто-густо наш «патріотизм - празнична одежина». Цю лицемірну «празничну одежину» ліричний герой Богдана Стельмаха не намагається зняти з того, хто її одягнув і кому вона приросла до тіла, зі злобивою критичною люттю, оголошуючи себе «патентованим» патріотом «найвищої проби», а знаходить мову грунтовніших переконань - мову християнської моралі, молитви людини, яка стоїть на краю кручі над прірвою і молиться, волає до світу, до його гідності. Вірш «Повертайте мене Україні» з мотивом перепоховальної хресної дороги Тараса Шевченка і Василя Стуса є саме таким.
Повертайте мене Україні
По слідах вороного коня,
По стрілі тополиної тіні
Повертайте мене Україні,
З-під ворожого нам вороння.
Повертайте мене Україні,
Де б не впав я, підкошений злом.
Ой, додому! - хоча б в домовині
Повертайте мене Україні,
Щоб вишневий туман - над чолом...
Повертайте мене Україні
Проз чужинців - хай кожна ізба
Покаяльно клячить на коліні.
Повертайте мене Україні -
В рабстві вмерлого, та не раба.
Повертайте мене Україні,
Не забудьте мене в чужині.
І вовіки, і присно, і нині
Повертайте мене Україні,
А її — повертайте мені.
Колись Дмитро Донцов наполягав, що «драматизм, сарказм, протест, динамізм - ці зворушення майже незнані українській літературі». Звичайно, можна було б дискутувати з апологетом української націоналістичної (читай - національної) ідеї, якщо б не брати до уваги, що він - Донцов висловлювався про літературу саме так тоді, коли вона, на його думку, впадала в «стан ідилічного самозадоволення» та «солодкого розмріяного сентименталізму», «знудження», а не провокувала інших ідей, рятуючись від національної духовної катастрофи.
Але навіщо апелювати аж до Д. Донцова у двадцяті роки двадцятого століття, коли йдеться про поезію Богдана Стельмаха, автора уже XXI століття? Таке зауваження може бути цілком доречним за умови, якщо не брати до уваги одної сумної тенденції: сьогодні те, що Донцов колись називав «динамізмом», «протестом», «драматизмом», себто духовною зброєю художнього слова, починає зникати. Література космополітизується, що мало б бути при незалежній державі навпаки. Ми поволі стаємо байдужими до тих, хто сквернить імена Шевченка і Франка. Та й хіба тільки?! Сьогодні «оперені» та й навіть ще «неоперені» адепти красного слова кажуть, що головне - здобути письменницьке ім’я і «вийти» в Європу, а з чим іти до тієї Європи, їм байдуже.
Богдан Стельмах - поет, який цьому одверто протистоїть. Його герой світоглядно сформований. Пристосуванство - не його мораль. Він активно діє, покликаючись на досвід історії, уроки української літературної класики та досвід тих своїх сучасників, хто заперечує конформізм. Конформізм для Стельмаха як соціальна і моральна орієнтація цілковито чужий. Для нього позиція - поле бою за духовно здорову людину:
На батькові крапку поставили в Комі,
Мені - готували у львівськім обкомі.
Між нами вже тридцять змордованих літ.
Стою при одвірку, вони - за столом.
Задутих у сніг та закутих у лід.
Їх очі залиті мороженим склом.
Сопуть вони, кожне в облуді нещасне,
Вони мене судять за слово невчасне.
Вони мене, праведні, мусять судити,
Бо «є така думка», бо можуть зсадити
З порядних і вельми принадних посад,
Або взагалі можуть копнути в зад...
Учора ще друзі — свояцькі у дим,
Сьогодні осудники — всі як один...
Ви, батьку, їм вибачте - кволим пілатам
За те, що в догоду партійним піратам
І вас побивали на тому огудді. -
Які наші друзі, такі наші судді...
Авторська оповідь автентична життєпису поета, який він художньо інтенсифікує реалістичними деталями, взятими зі своєї біографії. А Стельмахова біографія - сказати б, типова «сильвета» багатьох письменників його покоління, котрому випало переносити спільний тягар імперського гніту і за однакових умов зазнавати однакової «свободи» творчості. Хтось більше, а хтось менше гнувся під цим тягарем, когось при цій «свободі» не друкували зовсім, а ще хтось, лукавлячи перед самим собою, облагороджувавсь «під чистим вогнем Іллічевих знамен». Стельмахів ліричний герой сьогодні не міг би сказати, що він цього не робив. Та якщо його колись і занесло «на слизьке», то хіба що під примусом пильних редакторів причепити до збірки віршів «червоного паровоза», бо інакше її не вдавалось витягти на світ із видавництва. Та у Стельмаховому випадку, як і у випадках багатьох інших авторів, цей «паровоз» не тягнув, а його пхали вагони. Зрештою, розгортаючи цей образ і далі асоціативно, пасажири, мабуть, ніколи не звертають уваги на паровоз, а до вагонів їм не байдуже. Як і справді не повірити поетовому спогаду з дитинства, вилитому у вірш «Ми з мамою вертаємось з вечірні»: «Як ніколи досі //небо темнаве // а зірки голосисті мов птахи // що наклювалися золота // з церковних свічників - // його тут повно в тиші псальми // на пожовклих пагорбах // Євангелія // від Луки // від Матвія // від отця Івана Каспрука // що поклав мені руку на голову // благословивши на щастя // сказавши що й тато нам // вернеться // і все перевернеться // і згине сатана - //мов куряву подорожню // змете його зливою // притопче грамам Господнім - // амінь...»
Ось де основи поетової світоглядної реальності. А ще не обминеш батьківського прихованого і відвертого спротиву до всього, що звалось радянським. А як згадати нічні вивози в сибіри... А повоєнні «яструбківські зачистки» «бандеровцев»... А заяви селян під автоматом у примусові колгоспи з рабською у них працею... А осатаніло-атеїстичний шал з інквізиторським наступом на церкви і навіть руйнацією цвинтарів... Усе це - картини галицької дійсності, які назавжди зафіксувала дитяча пам’ять. Усе це ворушиться, озивається болем і прагне оголосу:
Василь, Іван, Петро - мої стриї.
Мої брати - Михайло та Олекса
Поклали буйні голови свої
В надії, що на нас прийде полегша.
Вони були красиві, як вогні,
І молоді, як грабчуки узлісні.
Вони донині світяться в мені,
Як п'ять уступів упівської пісні.
Що перший уступ - то зелений гай
У розкрапах червоної калини,
Що другий - то дівоче «не вмирай»
На березі останньої хвилини.
Що третій - то безсмертя прапорів,
Освячених цілунками присяги.
Четвертий - як геройськи догорів
Стрілець-повстанець в полум’ї відваги.
А п’ятий уступ - то моя жура,
Шорсткої долі пожиттєвий присуд:
Душа в рубцях, мов букова кора,
Де і сліди від куль, і хрест, і тризуб.
Стельмахова поезія - це храм пам’яті, який споруджує поет із цеглин героїчної української історії, це славні синам народу, або, сказавши його словами, - це «тернова, у вінок завита віть». Тільки двадцяте століття спонукає його до лірико-публіцистичних роздумів про стрілецьку епопею, героїчну легенду Крут, дивовижні подвиги упівців. На такому тлі постають витязі борні за українську державність: полковник Коновалець, лицарі Крут, Степан Бандера і бандерівці, генерал Шухевич та інші.
Методологія нищити, плюндрувати, вижирати із душ пам’ять минулого в імперській соцдержаві завжди була винахідливою і довершеною у своїй варварській сутності. Як наслідок цього:
Стрілецькі могили понищено вщент:
Лупали, копали, валили, палили...
Лиш де-не-де хрест, де-не-де монумент -
І все - пропадають стрілецькі могили.
А там українські стрільці січові -
Палкі «усусуси» - юнацтво безвусе...
Франкові сини - його мрії живі...
Прости нам за них, милосердний Ісусе...
Біліли фігури в зелених полях,
По білих містах цвинтарі зеленіли.
В блакитне із жовтого жайворон-птах
Щороку про наші співа Термопіли.
«Чужинче, скажи Україні, що ми
Наказам її були вірні до скону...»
Могила роздертіши стогне грудьми,
І нікому встати в її оборону.
А ти, Гвалтівнику безрадних святинь,
Господаре й рабе страшної руїни,
Спинися, лопату іржаву відкинь, -
Тут впали за волю сини України.
А як реакція, як відповідь, як гнів, протест, як голос нації, її отверезіння, як з’ява нового покоління патріотів - його відчайдушний бунт: «А ти, ґвалтівнику... Спинися!» Та потужну машину ґвалтівництва національного, що набирала своїх обертів ще при російсько-царських дворах, добре тримають за юрбу новітні охоронці чужої імперії. Вони переймають досвід фізичного нищення тих, хто їм стоїть на дорозі загородою до здійснення своїх завойовницьких завдань викорінювання національного духу, для виконанню яких уже затрачено століття. А що робити, коли на цій дорозі стає Чорновіл? Його не долають тюрми... Вік - воля, він - ідея, він - стихія... граніт... Значить, проти нього мусять бути якісь інші методи. Що вдієш, коли із серця Володимира Івасюка злітає пісня і лунає світом, закосичуючи Україну черлен-рутою?.. Як бути, коли Білозір запалив пісенну ватру, і той пломінь здіймається високо й палає яскраво, зігріваючи душі непокорців? Відповідь на всі випадки одна - вбити! Вбити ідею, вбити дух, вбити пісню, слово!.. І вб’ють, але вб’ють не ідею, не дух, не пісню, не слово... Вб’ють Івасюка, Білозора, Чорновола...
Б. Стельмах напише вірші «Світлій пам’яті Володимира Івасюка», «Світлій пам’яті Ігоря Білозора «На вічну пам’ять Чорноволові».
[…]
Публіцистичність названих віршів, як і всієї Стельмахової поезії, вражає насамперед метафоричною асоціативністю інтерпретування трагічних фактів реальної дійсності. Але матеріалізувати конкретний факт у художню правду - це лише первісне завдання автора. Складніше і поважніше завдання - створити метафорі такий лексичний контекст, у якому б вона освітлювала реальний факт з усіх його сторін і спонукала реципієнта на роздум, будила його активну думку чи, кажучи інакше, спрямовувала до найвищого ідейного тлумачення твору.
Загальний формат цієї лірики міцно засновується на концептуальній проблематиці духовного виміру особи у драматичних умовах її часу. Його герой ніколи не ставить перед собою глобальних, світових завдань; він хоче дуже і дуже «цяпку», тобто стільки, скільки йому належиться за, якщо хочете, християнською мораллю. Він хоче бути самодостатньою людиною на своїй землі, хоче любити свою землю і любити світ, він хоче молитись до Господа материнським словом, хоче бути рівним серед рівних і творити добро. Та увесь конфлікт у тому, що одержання отого «цяпку» стає і справді для нього глобальним надзавданням. До нього він іде століттями через найскладніші історичні драми, крізь віхоли і веремії, крізь трагічні покоси таких, як він. А конфлікт і далі триває. Вся драма в тому, що його герой не втомився... Він усе ж хоче бути людиною, він хоче бути українцем.
Найсвітліші його джерела - це правічні ручаї рідного фольклору. В народнопоетичній пульсації образів, формах висловів, лексиці тощо поет вловлює те світло, що осяває його душу і «настроює» її голос голосом земного життя людини, філософією духовної краси та мудрістю моралі. Врешті, фольклорна традиція - «школа» чи не кожного справжнього поета. Що ближче письменник наближається до народу потрібністю свого слова, то більше у неї «вростає». Таке «вростання» органічне, природне, а не відбувається силоміць під самоспонукою автора. Б. Стельмах саме із тих, хто не вдягає свої вірші у фольклорні шати, не «закосичує» їх народними перлами. Якщо ж вірш під народну стилістику йому «написався», то він вицвів у його душі, він - «любов серця, він любов щира»:
Там, де вітер владно свище нагаями,
Там літала голубівна над гаями,
Там літала голубівна, вуркотіла:
Коб знайшла свою дорогу - полетіла б!
Коб знайшла свою дорогу, нене-птице!..
Десь її на тій дорозі голуб кличе.
В сизій хмарі смужка неба голубіла,
В сизу хмару крильми б’ється голубівна,
В сизу хмару б'ється марно, пір'я ронить,
А над нею виснуть Гроном сиві громи.
А над нею — блискавиця да й непевна!
Лине в хмару голубівна білопера!
Там, де вітер владно свище нагаями,
Там літала голубівна над гаями,
Там літала голубівна, вуркотіла:
Коб знайшла свою дорогу - полетіла б.
Десь їй там, на тій дорозі, гнізда вити...
Сіла-впала, крила склала - голуб вбитий!
Звідси й починається поетика власне Стельмахового художнього мислення, образу мови. Адже мова - це магічна сила поезії, її дух, чар і приваба. Як казав Максим Рильський, «в моїх словах - душі моєї цвіт». Гадаю, що має таке право стосовно своєї поетичної мови без будь-якого лукавства сказати й Богдан Стельмах. Зацитовано лише зразок «офольклорненої» поезії. Інші вірші: «Добру хату збудували мені батечко», «Верховинська колисанка», «А старша сестра», «Попеляста перепілонько», «Як засвітяться Карпати», «Жайворонок дитинства», «Птахи співають по-українськи», «Срібні птиці лелек» та інші - теж могли б красуватись цитатами. Та всі вони у рамки статті не вміщаються, але всі як один - речі народнопісенної, баладної, гаївкової одухотвореності, твори самобутньої художньої краси.
Про Стельмаха-пісняра, як про А. Малишка, Д. Павличка, С. Пушика, М. Петренка, Р. Кудлика та багатьох інших, слід писати окремі дослідження.
У даному випадку питання мови, слова, пісні я торкаюсь лише принагідно і лише тому, що без цього ми б не побачили тієї величі духовного храму, який споруджує Богдан Стельмах своїми віршами про Україну. Будівельний матеріал його творів, внутрішнє наповнення їх має ще іншу динамічну силу, має те, про що говорить Ліна Костенко у статті «Україна як жертва глобалізації катастроф». «Мова, - каже вона, - не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки імперії ще й досі для багатьох - це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Ідеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніяльних країнах були, але щоб після здобуття Незалежности, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, - це безпрецедентно. Мова у такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі инші, видимі й невидимі, згадані тут і не згадані нинішні кризи і катастрофи».
Це з імперського бажання мова - «не надбання століть», «не першоелемент літератури», коли йдеться про мови, тією ж імперією поневолені. «Надбанням століть» і «першоелементом літератури», за імперською філософією, може бути тільки панівна мова, та, що нівелює культури і нації. Це основна місія імперії. Для людини, сповненої здорового глузду, питання життя мови та її побутування в усіх сферах - це аксіома. У віршах Богдана Стельмаха якраз звучить голос імперативу, аксіоматичного утвердження слова і заперечення всілякого безпрецедентного цинізму та манкуртства. Його ліричний герой категорично безкомпромісний. Він завжди в народі, він його кров і плоть, він живиться його постійним невсипущим духом. Він людяний, мирний і тихий повсякчасний трудар, він романтик-ідеаліст. Але він і бунт, і протест, неприспаний син історичної правди і хранитель пам’яті, яка допомагає йому утримувати традицію і світоглядно розвиватись у дусі свого часу як патріот і будівничий духовного храму.Його розмова із Шевченком - це апелювання до нас, сущих, про наші тернисті шляхи до незалежності:
Нагадуй — про вітчизни рідний дим,
Про ясні зорі і про тихі води,
При тім - ненарожденнші і живим
(Бо мертві знають) - про ціну свободи.
Щоб визволити з рабства свій народ,
Пішло у землю люду, як червінців:
За кожного дві тисячі п'ятсот -
І гриді, й козаків, стрільців і бандерівців.
Нарешті маєм!., всі набутки в ній —
І перша кров, і перша борозенка...
На синьо-жовтій нашій відпускній -
Опальний герб - ініціал Шевченка.
Поетико-публіцистичні «фразеологеми», такі, як «вітчизни рідний дим», «ясні зорі і тихі води «ціна свободи» тощо, на перший погляд, видаються занадто ужитими, але вони є віссю контекстуальної структури твору, його своєрідною притягальною силою, раціональним підгрунтям. Вони матеріалізуються в органічне ідейно-смислове тіло вірша під «владою» власне суб’єктивних авторських емоцій, якими він, сказати б, оживлює вірш. Емоційна «таїна» Стельмахового вірша в тому полягає, що автор нікому не насаджує своєї думки, він її тільки проголошує, але проголошує так, ш : вона без будь-яких зовнішніх принук легко «приписується» у читачевому серці.
Ці проголошення такі вистачальні, розуміється, тому, що вони почуттєві. А почуттєвість, твердять етнопсихологи, є характерологічною прикметою «української душі». Колись французький богослов П’єр Русло сказав: «Людська душа не знайшла себе: вона постійно себе шукає. І ця відсутність самого себе в собі - це найкращий знак, що передає стан людини по дорозі, яка веде до Бога, Дорога Стельмахового ліричного героя до Бога - не тільки його усвідомлення християнської сутності за канонічними нормами. Концептуальність його релігійного дискурсу - це також духовні пошуки людських вартостей у плині життя.
Сакральна присутність Всевишнього, Діви Марії, Ісуса Христа чи культових свят у вірші Стельмаха більш ніж очевидна. Та річ навіть і не в тому, скільки віршів поет присвячує безпосередньо релігійній тематиці. Його світоглядно-естетичний та ідейно-моральний принцип криється, сказати б, у метафізичній підтекстовості, де ліричний герой не сповідається у своїй вірі та любові до Бога, бо ця віра і любов у ньому присутня від його першого подиху. Він постать сакральна за своїм єством. До візиту в Україну Його Святості Івана Павла II Стельмах написав вірша «Дорога, правда і життя», у якому, власне, метаобраз Ісуса є втіленням постійного стану його душі.
І промовить Ісус
Віще слово про славу Господню
І в безсмертя своє, як в безодню,
Гляне крізь білий обрус.
Таму чаші вина
Та в надломленій білій хлібині
Євхаристії тайни глибинні
Душу освітять до дна.
Ми сприймемо Христа,
Як сприймаємо сонце у небі.
Буде з наш при кожній потребі
Мудра його простота.
І святе почуття
Нам відкриється ласкою Бога,
Що для світу Христос - це дорога.
Правда і вічне життя.
Правда життя - це Господня правда, правда віри і світла. Звідси в патетичних текстах Б. Стельмаха утвердження добра над злом, історичні й сьогочасні візії страждань, драматургія нашої національної бутності. Адже в об’єктиві поетових спостережень завжди - людина чи ціле покоління у їх реальних життєво-часових ситуаціях. Вірш «Блимає гасова лампа», по-моєму, дуже добре ілюструє природу змістових наповнень поетичних текстів Б. Стельмаха. Лиш декілька концептних образів: «гасова лампа», «віко скрині», «засніжений дах стодоли», «вікно заморожене», «зошити для листів» - і постає самодостатня художня атрибутика для відтворення моторошної галицької дійсності повоєнного часу: «Блимає гасова лампа // стіною похитує // тепло її тихе // світить над віком скрині // у зошиті для листів // кілька останніх листочків // а перші всі дрібно списані // повідлітали на північ - //за оце ось вікно заморожене //за засніжений дах стодоли //за верби //за пущі // за села чужі // за чужинні міста - // ген туди під Полярну Зірку // де наш тато зимує // чи ж не третій вже рік //- а скільки ще татові? //- ще дванадцять... // а чи ми доживемо? // - доживемо... // во ім’я Отця і Сина // во ім'я Отця і Сина // во ім'я Отця і Сина...»
Це не кращий вірш поета, але він - такий, за яким пізнається індивідуальність автора, в художній матерії творів якого обов’язково присутні певна таємничість, традиційна романтико-реалістична фразеологія, якась наче б внутрішньо прихована мелодійність, лагідність і, звичайно, лірико-драматична прозорість.
У споруді поетичного храму Богдана Стельмаха є переклади та переспіви. Здавалось би, що сучасному поетові нема жодної потреби «енний» раз апелювати до «Слова о полку Ігоревім», оскільки перекладів та переспівів «Слова...» у нас вистачає. Чи не кожне покоління письменників заявляло свою художню версію. Та Стельмах усе ж створив свою. Він назвав її «Слово про похід Ігорів - Ігоря, сина Святославого, внука Олегового». Звичайно, це тема окремої розмови і оцінок фахівців «Слова...» та перекладознавців. Тут годиться сказати хіба що те, що Стельмах підійшов до «Слова...» як до національно-духовної реліквії, щоб інтерпретувати його мовою свого часу, водночас реставруючи лексику архаїчну та діалектну, яку занадто швидко ми «списали» як лексику «неужиткову». Він її відроджує, оцінює її семантичну сутність, яка коренево закладена в історичній основі нашої мови. А це дуже і дуже багато, бо таким чином руйнується грунт під ногами фальсифікаторів «Слова...».
Унікальними не тільки у творчій біографії поета, айв усій нашій поезії є переспіви Богданом Стельмахом давньоєгипетської лірики, що вийшли окремою збіркою «Початок радісних пісень». Як відомо, свого часу Леся Українка переклала одинадцять давньоєгипетських віршів. «Перекладені вони на нашу мову. - писала вона. - з наукового німецького перекладу, - [...] причому з прозаїчної форми повернені у віршовану. Зроблено се тому, що коли однакового точного перекладу дати не можна, не бувши єгиптологом, і коли ритміка єгипетського вірша та й сама вимова єгипетських слів нікому не відомі [...], то зосталося єдино можливим перекладати не букву, а дух первотвору».
Дух першотвору, як теза, як стимул, як філологічна першооснова, додав Стельмахові, не єгиптознавцеві, відваги взятись за переспіви, а не переклади давньоєгипетської лірики. Акцентую - за переспіви... Йому пригодився досвід російських авторів Анни Ахматової і Віри Потапової, які користувались підрядниками німецьких, французьких, англійських текстів. І він, не нехтуючи підрядниками та перекладами попередників західноєвропейських та російських інтерпретаторів, досяг свого: «У кожному рядку я намагався зберегти «дух первотвору», а якщо трохи відходив від букви, то рівно настільки, наскільки це дозволяє радіус довільності у переспівах. Нині відважуся ствердити, що пропонована збірка давньоєгипетської лірики є однією з найповніших у світі серед аналогічних видань».
У самооцінці автора, до слова, нема перебільшення. До того ж це не тільки найповніше видання названих переспівів українською мовою перлин світової лірики, а й переспівів, здійснених на повну силу таланту, яким володіє Богдан Стельмах.
Підсумовуючи далеко не вичерпану розмову про творчість непересічного майстра слова, спричинену його книгою «Вірші про Україну», хочу наголосити, що Богдан Стельмах завжди і в усьому - чи це поезія, чи драматургія, чи перекладацтво - хоч що він творить, цьому віддає себе усього.
Л-ра: Вітчизна. – 2006. – № 1-2. – С. 151-158.
Твори
Критика
