Думки і почуття поета
Панас Лисюк
Чим же приваблює нас нова збірка Т. Масенка «Весняні журавлі»? Який її лейтмотив? Це поетизація благородних людських почуттів, душевної краси людини — нашого сучасника. Але поет не замикається у вузькій сфері інтимної лірики, обрії його значно ширші.
Картини рідної природи, щедроти землі і звитяжний труд мільйонів людей — ось джерело натхнення автора. Зв’язок поета з рідною землею, з реальною дійсністю є міцною основою його творчості. Це зумовило реально відчутну конкретність його поезій. Життя нашої країни в кращих творах Т. Масенка виступає не в абстрактних формулах, а в живих деталях.
Читаючи вірш «Весняні журавлі», ми сприймаємо його ідею—безсмертя людини, що все своє життя віддала народу, — не як нав’язану зверху, не як якусь логічну категорію, а саме через конкретно-чуттєві образи, які збуджують в нас уяву, підводять до певного висновку. Дорогі й незабутні імена Шевченка, Ломоносова, Пестеля, Чернишевського живуть в народі, ними названі кораблі, які зустрічаються на голубій стрічці Дніпра. Вони живуть в майбутньому і для майбутнього, бо:
Хто народу щиро ніс
Труд, життя і серце —
Той в майбутнє серцем вріс,
В дальніх днях озветься.
В цих рядках і висловлена головна думка твору. Задум його не такий вже й новий — пригадаймо хоча б вірш В. Маяковського «Товарищу Нетте — пароходу и человеку». Але твори ці зовсім різні за своїм характером, хоч ідейна основа в них однакова. Звичайно, у вірші Т. Масенка немає тієї ударної сили, сконденсованості мислі, що є у вірші В. Маяковського, але у ньому є свої принадні сторони: м’який ліризм, душевна теплота. Крім того у ньому ми виразно відчуваємо національний колорит, і справа не в тому, що це відбувається десь біля Києва, на Дніпрі, а в самому дусі твору, його інтонаціях, що наближаються до народнопісенних, в самому його строєві. Згадка про великих людей минулого, діла яких живуть сьогодні, наштовхує поета на роздуми про Батьківщину, і він бачить її перед собою розквітлою і радісною, бо її благодатну землю зігріває сонце ленінських заповітів.
Таким чином, патріотична ідея цього вірша—любов до Вітчизни, до рідного народу висловлена тут не декларативно, а в художніх образах.
[…]
Якщо підходити до нової книги Т. Масенка з тою міркою, з якою багато хто підходив до поетів в недавньому минулому, то можна йому закинуть те, що він не охопив багатьох сторін нашої дійсності. Але чи може поет охопити все або принаймні переважну більшість фактів і явищ життя? Ні, не може, а якщо й може, то тільки за рахунок якості. Справжній поет — не реєстратор подій, не хронікер, і наша біда в тому, що ми часто штовхали на цю невдячну дорогу поетів (особливо молодих), завдяки чому й з’являлись у нас вірші і навіть цілі цикли віршів, в яких було все — від кукурудзи до складних верстатів, але не було одного — поезії, не було людини. Ще подекуди й зараз можна почути оцю злощасну формулу: «відобразив — не відобразив», але поезія наша після років мілководдя і засухи повертається в своє природне річище і наслідки цього досить помітні. Поет повинен писати про те, що справді його хвилює, що справді зачіпає струни його серця, і в таких творах буде більше художньої правди, більше емоцій ніж у сотнях віршів на так звану «виробничу тему».
Тому цілком природно, що ми не знайдемо в новій книзі Т. Масенка віршів з багатьох навіть актуальних тем, але чи це значить, що в його віршах ми не побачимо відбиття нашої дійсності? Ні, не значить. Ми проймаємось любов’ю і гордістю за свою Вітчизну, читаючи такі вірші поета, як «Тополя Янки Купали», «Зустріч з поетом», «Мінським друзям», «Слухаючи симфонію Калачевського», і такі, здавалося б, вузько біографічні твори, як «Родословна», «Пам’яті моєї матері», бо автор виходить в них за рамки вузької теми і відображає так чи інакше ті чи інші сторони нашої дійсності. Читаючи, приміром, вірш «Тополя Янки Купали», ми не тільки уявляємо собі образ народного білоруського співця, а й страшні рани, завдані війною Білорусії, уява наша поширюється ще далі — перед нашими очима постають картини злодіянь гітлерівських загарбників на нашій землі, і ці картини викликають в нас ненависть, гнів. Контрастом до цього звучить заключна строфа:
Та живий прокладається слід —
Де збираються друзі!
Гей, тополе! На тисячу літ
Ти шуми Білорусі...
І ми бачимо оновлену білоруську землю, що встала з попелу і руїн, а картина ця асоціюється з усіма просторами нашої Вітчизни, де буяє нове, розквітле життя.
Отже, взявши якусь вузьку тему, поет розширює її рамки, художньо узагальнюючи її. І тому майже в кожному окремому вірші ми знаходимо якусь деталь, якийсь окремий образ, які, злившись в нашій уяві в одно ціле, дають нам цілісну і досить повну картину. Поет не прагнув в одному вірші показати все, бо, як говорив колись В. Бєлінський, «...окремий твір не може обняти цілості життя». Він бере лише якийсь момент, який найбільше його хвилює, підносить його до висоти узагальнення, створюючи в нашій уяві ширшу картину.
Як уже було сказано, T. Maсенко — лірик. І саме поезії суто ліричного плану йому вдаються найбільше і вони становлять основу рецензованої збірки. Ми всі дуже добре пам’ятаємо часи коли лірика, і найбільше лірика інтимна вважалася літературою третього гатунку і поетів, які все-таки насмілювалися працювати в цьому жанрі, звинувачували відриві від дійсності, бо у віршах тих не чути було гуркоту тракторів, стукоту перфораторних молотків чи високопарних сентенцій на зразок того, що ми живемо у Радянській Країні і переможно йдемо вперед, а кругом нас молочні ріки в кисільних берегах. Така молочно-кисілька поезія хоч і схвалювалася редакторами, але скоро набила оскому читачам, і саме життя довело її нежиттєвість та штучність. Ті часи вже пройшли, і справжня лірика зайняла своє законне місце в літературі. Але ще й зараз можна почути приблизно таке запитання до поета-лірика «Стривайте, а де ж у вашому вірші людина?» І навіть в деяких рецензіях це можна побачити. Біда в тому, що дехто забуває про специфіку цього жанру і вимагає того, чого вимагати не можна. Якщо, скажімо, підійти з такою міркою до вірша О. Пушкіна «Я вас любил…» або Т. Шевченка «І небо невмите...», то легко їх оголосити неповноцінними, бо «видимих» людей там немає. І все ж це перлини світової лірики.
Таких «видимих» персонажів не знайдемо ми і в переважній більшості ліричних поезій збірки «Весняні журавлі». Проте вони нам подобаються, залишаються в пам’яті, зігрівають душу своїм теплом, бо в них на першому плані почуття, живі емоції. В них є справді щось людське, близьке; не можна байдуже читати такі вірші, як «Біля мосту Патона», «Хуга надворі північна», «Вечірня пісня», «Ласкава осінь з теплим рястом», «Ти мене полюбиш», «Твоїми словами», «Ти не забудеш» та інші. Від них залишається таке враження, ніби ти в спеку напився холодної криничної води. Благородні почуття кохання, дружби, вірності — такі мотиви звучать у цих поезіях. Ці почуття висловлює поет ніжно і щиро, з сердечною теплотою. Вони не можуть не хвилювати, не зворушувати.
Інтимні почуття поета невіддільні від його почуттів громадянина, патріота, для якого Вітчизна найдорожча над усе. У таких віршах ми не бачимо й тіні тієї самоізоляції від навколишнього світу, намагання сховатися в башту з слонової кості своїх інтимних переживань. Навпаки, радість буття ліричного героя немислима у вузькій сфері особистого. Характерним прикладом цього може бути вірш «Біля мосту Патона». Ніжні почуття до милої не туманять зір ліричного героя, навпаки: все навколо нього прекрасне, як і сині очі коханої, «небом сонячним налиті і на цілий світ розкриті». Світ для поета прекрасний плодами людського труда, людських рук, бо тільки праця робить цей світ прекрасним.
Пісню першу і не останню
Ми залишимо й нащадкам
До кінця вже довести.
І на втіху для людини
Труд, робота безупинна
Шлях вінчає — не беззвісно,
Й залишається, як пісня,
Як Патонові мости!
І в цьому переплетенні інтимних мотивів з ширшими — громадськими, в цьому апофеозі людського труда — єдиного джерела краси і натхнення, глибокий зміст вірша, його життєвий сенс.
Душевним теплом і сердечністю зігріті рядки вірша «Ти мене полюбиш», в якому звучить глибока віра в людські почуття, і кожен читач сприймає їх за свої, бо вони характерні для нашої людини, яку не гризе хробак роздвоєності, зневіри, гонитви за життєвими вигодами. І слова поета:
Але кожен бачить під кінець,
Що в любові світ знаходить крила,
А не в мертвім холоді сердець,— є образним, ба навіть афористичним висловом справжньої людської моралі, не роз’їденої іржею егоїзму.
Оце благородство людських почуттів виразно відчувається і в інших віршах збірки. Вони світять з рядків книги, немов крапельки свіжої роси, що переливаються всіма барвами райдуги під промінням сонця.
Емоційний вплив кращих віршів Т. Масенка пояснюється ще й тим, що поет тонко відчуває мову, вміло використовує її величезні багатства.
Але не всі ліричні твори збірки однакові. Серед них є й такі, на яких лежить печать холодної розсудливості. Це зокрема вірші «Коли світання ми стрічаєм». «Гніздо пташине», «Добрим друзям» й інші. В них немає отієї обов’язкової для ліричного вірша хоча б «нормальної» температури почуттів, і тому вони не затримуються в пам’яті. Зате в кращих поезіях опукло, виразно видно індивідуальність поета, велику гаму його почуттів, і ці почуття не дрібненькі, а глибокі, вселюдські, близькі і рідні всім. Духовний світ ліричного героя іскриться багатьма гранями людського життя, вони життєво правдиві, виховують у читачів прекрасні моральні якості — вірність, чистоту почуттів, дружбу, відданість.
Лірична поезія є сконденсований вираз духовного життя людини, і залежно від таланту поета його твори мають більшу чи меншу силу впливу на читача. І саме в ліричних поезіях Т. Масенко зумів найкраще висловити свої почуття, співзвучні з почуттями багатьох людей.
Ой, з-за гори, з-за гори
Линуть ранки й вечори,
Із-за гори сонце сходить,
А в долині поїзд ходить,
Ще й гудуть вітри.
Або ж насичує свої вірші властивими для народних пісень зменшувальними, пестливими формами, які підкреслюють ніжність, лагідність: «руки дівчини ясної, наче крилечка ясні, в полі рученьки оті — і невтомні і завзяті», «ті малі, як дві стеблини, ручки старшим помагали» («Руки милої»); «ти поклич мене, коханий, раненько в поле»; «краще чую, як шепоче лист на деревці» («Твоїми словами» і ін.).
Звичайно, кожен поет по-своєму використовує народну творчість, залежно від характеру і ступеню свого таланту. По-своєму використовує їх і Т. Масенко, якому найкраще імпонує саме народна лірика.
Є в збірці «Весняні журавлі» і цикл «Із казахської лірики». Поезії цього циклу тісно примикають до віршів, розглянутих вище, в них також домінуючим мотивом є інтимні почуття, але відрізняються вони тим, що в них авторові вдалося тонко передати стилістичні особливості східної, зокрема казахської лірики. Але найяскравіше це виявилось в його переспівах з класика таджицької поезії Омара Хачма. В цих переспівах Т. Масенку дуже добре вдалося передати українською мовою своєрідну орнаментику східної поезії, особливість її побудови, афористичність, що є справою нелегкою. І тому, читаючи ці переспіви, забуваєш, що це не оригінали, цілком переносишся в атмосферу східного мистецтва.
Т. Масенко не тільки популярний як поет-лірик, а й як поет-пісняр. Чимало пісень, створених композиторами на його тексти, пішли в народ, стали любимими піснями, особливо серед молоді.
З пісень, включених поетом в рецензовану збірку, кращими є «Пісня про Никифора Шолуденка», «Ми пройдемо над сонячним лугом», «Студентська пісня», «Стежками юності», «Любов моя». Дещо декларативні, а тому менш вдалі «Гей, виходьмо, веселі подруги», «Пісня молоді», «Пісня про Донбас», «Моряцька чорноморська», «Пісня про Криворіжжя».
У новій збірці Т. Масенка є також і поема «Марія Ульянова». Вона друкувалася вже в періодичній пресі.
Побудована поема на історичному матеріалі, і в ньому для поета були труднощі — можна було збитися на звичайну хроніку життя героїні. Але він уник цієї небезпеки. З поеми перед нами постає жива Марія Ульянова, проста сердечна жінка, але разом з тим героїчна натура, яка благословила своїх синів на важку, благородну справу революційної боротьби.
Остання книга Т. Масенка «Весняні журавлі» нове свідчення творчого зростання поета.
Л-ра: Вітчизна. – 1957. – № 2. – С. 199-202.
Твори
Критика
